DataLife Engine > События > Антон Ружицький: Чи Христос серед політиків?

Антон Ружицький: Чи Христос серед політиків?

Антон Ружицький: Чи Христос серед політиків?
Матеріал народного депутата України Антона Ружицького „Чи Христос серед політиків?” нещодавно потрапив у лещата цензури „кризової” коаліції. Парламентський орган газета „Голос України”, яка фінансується з державного бюджету, відмовилася надрукувати цю статтю. Видно належність до „Нашої України” її автора „розходиться з редакційною політикою” верховнорадівського бюлетеня. Останнім часом він перетворився на відвертий рупор провладних сил. Це, до речі, до теми прав опозиції в Україні.
Між тим, виступ у пресі народного депутата України безпосередньо гарантований ч. 1,2,3 ст. 18 Закону України „Про статус народного депутата України”. Згадані статті не передбачають для цього жодних квот і спеціальних дозволів. Тому Антон Ружицький має намір найближчим часом у судовому порядку оскаржити дії керівництва парламенського бюлетеня, що стало „стороживим псом провладної коаліції”. Поки ж пропонуємо увазі читачів „зацензурований” матеріал.




Події останнього часу в Україні змушують замислитися над тим, в якій суспільно-політичній ситуації опинилася наша держава та суспільство. Політична боротьба між двома основними силами (коаліцією й опозицією), що набрала загрозливих рис і, по-суті, перейшла у фазу холодної громадянської війни, може цілком становити навіть загрозу національній безпеці.

Питання нових перевиборів до українського парламенту зведене до головної суспільної домінанти. Одні політичні сили називають його панацеєю для країни, інші – видають трохи не за національну трагедію. Перевибори перебувають у центрі всіх політичних дискурсів із різницею лише у підходах – плюс, чи мінус. Як колись казав видатний мислитель і письменник Іван Франко, чий ювілей українці нещодавно святкували: екстреми ся стикають! Отож на наш погляд, проблема суспільної кризи вже давно виходить за межі питання: парламентські перевибори, чи їх відсутність.

Криза глибша. Вона трансформована в проблему нашого політичного сьогодення: кризу влади та кризу національних еліт. Влада в Україні не тільки корумпована від низів („жеків”, поліклінік) та до верхів (вищого політичного керівництва), але й розбалансована, позбавлена професійних стандартів європейських управлінців. Українська бюрократія є симбіозом залишків ще радянської неповороткої, зацикленої на власних потребах номенклатури та представників дикої капіталізації, чи просто відвертих хабарників, які щиро вважають, вимагання від людини данини за законні дії, ринковими відносинами.
Що ж до кризи еліт. В її основі передусім лежить проблема безвідповідальності за долю країни та народу. На практиці ми вже чуємо виступи деяких псевдоінтелектуалів про „дві України”, про потребу відокремити ту, чи іншу частину України.

Маскуються такі позиції завжди облудливим гаслом: „Ось тоді ми заживемо...” При цьому передбачається, що в офіру якомусь земному „благодєнствію” приноситься рідний брат із за Збруча чи Дінця, а навзамін отримаємо милостивішого, привабливішого, жаданішого європейця, чи росіянина-слов’янина.
Чуючи такі концепції з різних боків барикад, знову згадуєш великого Каменяра з його екстремами...
Характерно, що згадані псевдополітичні стратеги, виголошуючи провокаційні тези, забувають не лише Біблійну історію про Авеля та Каїна (переступаючи межу смертного гріха), але й зраджують самих себе. Адже, коли хтось каже, що треба відокремити Донбас від України, мов якийсь баласт (бо, мовляв, ми патріоти, а вони москалі), він зраджує цілі покоління тих представників Заходу України, які прагнули та клали життя за об’єднання з Великою Україною, за ідею її Соборності. Коли ж чуєш пропозиції з іншого боку – відокремитися від „бандер” (бо вони націоналісти), то це гасло є відвертим плювком тим тисячам бійців радянської армії, які визволяли Західну Україну від чужинських окупантів.

За умов загрозливого суспільно-елітного протистояння, підживленого, а часом і просто інспірованого зовнішніми силами, постає проблема пошуків спільних пріоритетів і орієнтирів.
Політична Україна початку третього тисячоліття нагадує післявоєнну Німеччину – розділена, керована зовнішніми силами. Тому, на наш погляд, тут може відіграти свою консолідуючу роль християнсько-демократична ідеологія, як політична концепція, сперта на моральні консервативні, європейські принципи. Нагадаємо її основні складові: свобода та відповідальність; рівність і справедливість; солідарність; толерантність і плюралізм; субсидарність; громадянське суспільство; політика та мораль.
Проблема більшості провідних українських політичних партій у тому, що вони не мають чіткої ідеології. При цьому християнська демократія, за твердженням її дослідників, не є ідеологією у вузькому розумінні цього слова. Християнська демократії - це світогляд. Тому її принципи можуть придатися багатьом вітчизняним діячам і силам.

Один із теоретиків згаданої ідеології, німецький економіст Норберт Нойхауз писав: „ Християнської політики в тому розумінні, що вона може бути виведена безпосередньо з Євангелія, не існує, але є політика, яку проводять люди, керуючись християнською вірою”.

Обидві політичні сили, як владна коаліція, так і опозиція, мають поводирів: коаліція прем’єр-міністра України Віктора Януковича, а опозиція Президента України, відповідно – Віктора Ющенка. Ці імена, мов прапори, виносяться на герць, ними прикриваються, їхніми позиціями часто маніпулюють...
Нам важливо, що обидва загальнонаціональні лідери декларують себе не лише практикуючими християнами (сповідаються, причащаються), але й православними. У цьому й полягає нонсенс. Адже обидва діячі, як і кожен християнин, мають дотримуватися заповіді: „Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться” (Матф. 5:9), а також: „А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас” (Матф. 5:44).
Ми в жодному разі не закликаємо до клерикалізації суспільного життя, а звертаємо увагу на співмірність задекларованих особистих настанов політиків із їх реальними вчинками.

Отож за таких умов, принаймні для обох достойників, Президента та Прем’єр-міністра, виходячи навіть із їх особистісних постулатів, альтернативи мирним переговорам за круглим столом немає. Дорадникам із обох таборів варто пам’ятати про це і не підкидувати різноманітні варіанти силового розв’язання ситуації. Якщо, звичайно, ці консультанти не ставлять собі за мету підкидати хмизу в багаття. Давно відомо, що у громадянській війні не буває переможців і переможених, правих і винуватих!

Окремо варто відзначити роль провідних українських Церков у процесі вирішення політичної кризи. Про державницький потенціал релігійних організацій, значення релігійності у політичних процесах, згадував ще один із ідеологів консерватизму В’ячеслав Липинський. „Крім ясної і виразної (як всякий для війни призначений план військовий) власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії”, - писав філософ.
Яку ж позицію займають наші релігійні діячі (які повинні бути пастирями віруючих)?

Замість навертати своїх чад на праведний шлях, впевнено нагадувати про потребу загальнонаціональної єдності та миру, вони поділилися на табори та обіцяють відповідно „своєму” лідерові ідулігенції на майже будь-які дії. На жаль, поки що (за ще радянською, хоч і лібералізованою, моделлю державно-церковних відносин) політики запрошують до себе владик і висловлюють побажання, а не навпаки. Буває і так, що наші духовні пастирі, знаходячись у таборах політиків, благословляють їх на протиборство, що вже давно перейшло межу політичної конкуренції. У свою чергу наші політики з двох боків використовують церковну підтримку для свого піару. Втягування церковних організацій до брудної політичної боротьби почалося ще з часів виборчої президентської кампанії 2004 року, триває і посьогодні.

Церква є містичною, вищою, небесною інституцією, а тому має бути над політичними процесами та закликати своїх вірних (які є її вірними) до поведінки, яка б відповідала заповідям Ісуса Христа та християнській моралі. Про це йдеться у головному суспільному документі Української православної церкви (МП) „Основах соціальної концепції РПЦ”. „Християнин, який працює в галузі творення державного та політичного життя, покликаний стяжати дар особливої жертовності й особливого самовідречення. Йому обов’язково необхідно бути уважним до свого духовного стану, щоб не допускати перетворення державної або політичної діяльності зі служіння на самоціль, яка живіть гординю, пожадливість та інші пороки”.

Про це говорив на помісному соборі з нагоди 2000-ліття Різдва Христового і Предстоятель Української православної церкви Київського патріархату, Патріарх Філарет, стверджуючи: „Церква закликає своїх послідовників до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка б ґрунтувалася на засадах християнської моралі, і християнського віровчення”.

Якщо проаналізувати вчинки вітчизняних політичних і державних діячів, то виявиться, що вони далекі від логіки наведених тез. „Грішать” діячі як одного, так і іншого табору. Підступна зрада своїх політичних партнерів і незаконне формування парламентської більшості, підписання, а потім невиконання Універсалу національної єдності, блокування діяльності Центральної виборчої комісії, дискредитація Конституційного суду України, підготовка силового варіанту з залученням провокацій, організація „голосу народу” у вигляді проплачених мітингів – це далеко неповний перелік знаряддя яким послуговуються наші політичні діячі у боротьбі. Усі вони розходяться як із суспільною, так і християнською мораллю, суперечать європейським нормам.

З представниками Комуністичної партії, як показала історія, тут усе зрозуміло, як ясний день. Вони далекі від моралі, Європейських цінностей. Хоч тепер і рядяться у тоги православних, але це про них, видно, сказав Господь – вовки в овечих шкурах. Бо про їх діла й понині волають сотні зруйнованих храмів, безіменні могили знищених священнослужителів, скалічені Павліками Морозовими душі людей. А наочніше про „віру” теперішніх комуністів говорить мумія, „як живого”, Ульянова-Леніна, що з Мавзолею й далі кличе до безбожництва.

Соціалісти-морозівці більше фарисействують. Гасло СПУ збудувати „Європу в Україні” вони чомусь реалізують через зовсім неєвропейські методи. Підкилимні інтриги та зрада не належать до кращих зразків політиків із Європи.

Обидві сили маргіналізуються і зкочуються, як показують результати виборів і соціологія, на задвірки українського політичного Олімпу. Тому й говорити про принципи можна з іншими політичними силами, об’єднаними навколо „Нашої України”, „Народної самооборони”, БЮТ та Партії регіонів.
Було б важливим для країни, щоб представники цих політичних сил (незалежно від водорозділу на те, чи вони перебувають у владній коаліції, чи опозиції) взяли на озброєння слова вже цитованого тут ідеолога християнської демократії Норберта Нойхаузена, який стверджував: „Кожна людина – все одно, християнин він або нехристиянин – може погодитися з політикою, що проводиться за християнським натхненням, до неї може прилучитися навіть атеїст, тому що вона базується на природничому пізнанні, на більше ніж тисячолітній філософській традиції, принципи якої дотримувалися та розвивалися в конкретній практиці протягом сторіч...”

Залишається сподіватися, що Господь напоумить наших діячів і, „будуючи Європу в Україні”, чи „крокуючи до Європи”, вони не забуватимуть, що європейська цивілізація, як і українська культурна традиція, сформувалися на християнських цінностях. Це, до речі, стосується і прихильників Росії, де зараз відбувається реставрація Православ’я, як невід’ємної складової загальнодержавної ідеології. Усвідомлення цього буде гарантією, що світогляд суб’єктів українського політичного життя не конфліктуватиме з діями. Бо роздвоєння особистості, то вже діагноз...

Антон Ружицький, депутат Верховної Ради
Спеціально для АСД



Вернуться назад