А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

Релігійна безпека України: стан і проблеми

Чупрій Леонід Васильович
доцент, кандидат філософських наук


Проблема гарантування безпеки в гуманітарній сфері і особливо в сфері релігії та етнічних відносин є однією з найгостріших для сучасного світу. Неувага чи недооцінка гуманітарних її складових може призвести до розгортання кризових явищ на національному та глобальному рівні.

Як вважають вчені, одним із шляхів виходу людства з глобальної кризи є передусім створення духовних засад, які забезпечували б усталеність і безпеку суспільного розвитку, переорієнтацію свідомості з утилітарних, споживацьких на вищі ціннісні основи, актуалізацію екологічних імперативів і повернення до духовних витоків.

В сучасних умовах розвитку українського суспільства, за наявності економічної та політичної кризи в державі, з відчутним впливом процесів глобалізації та євроінтеграції, актуалізується проблема збереження духовно-релігійної, культурної та громадянської самоідентифікації українського народу. Ця самоідентифікація є неможливою без універсальної ціннісної системи, що спирається на вищі духовні та моральні засади.

Крім того, духовні цінності, функціонуючи як специфічні сенсоутворюючі джерела існування людини та серцевина механізму самоорганізації безпеки суспільства набувають значення важливого чинника соціально-політичної стабільності держави та стають провідними критеріями її сталого просування.

Одночасно з цим, держава повинна забезпечити своїм громадянам право і можливість задовольняти свої духовні потреби на умовах рівності для всіх соціальних, національних, конфесійних груп населення. Без цього неможливий розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу. У Конституції України зазначено: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність... Церква і релігійні організації відокремлені від держави... Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова»[ 1, 14 ].

Духовні цінності, як пріоритети національних інтересів, визначені Законом України «Про основи національної безпеки України» і розглядаються як складові частини загальної національної безпеки, тобто у нашій державі існує законодавче підгрунтя для формування правового поля, що визначає духовні пріоритети і забезпечує захист національних інтересів у сфері духовного життя українського суспільства.

В стратегії Національної безпеки України зазначається, що стратегічними пріоритетами політики національної безпеки є досягнення національної єдності та консолідації суспільства шляхом подолання як об'єктивних, так і штучних суперечностей соціокультурного, конфесійного, етнічного, мовного, міжрегіонального та регіонального характеру на основі безумовного додержання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина.[2]

Проте, попри нагальну потребу, повне осмислення духовної безпеки як важливої проблеми українського суспільства, на жаль, поки що не відбулося. Невідкладність цієї проблеми викликана кількома важливими чинниками, які характеризують сучасний стан українського суспільства.

Це криза основ світогляду, зумовлена руйнацією старих та несформованістю нових пріоритетів в умовах пострадянської дійсності. Це сприяє розмиванню національних і традиційних цінностей українського народу та уможливлює маніпуляцію свідомістю громадян в інтересах окремих політичних груп або неорелігійних псевдо-духовних організацій.

Така невизначеність спричинила духовну маргіналізацію значної частини населення країни, відсутність у неї духовно-релігійної, культурної та громадянської самоідентифікації, що також дає вільний простір для нав'язування масовій свідомості невластивих нашому народові цінностей, а саме – примітивних утилітарних смислів споживання і репродуктивного існування як наслідків глобалізаційного процесу. Більше того, для можливості маніпуляцій масовою свідомостю зараз з'явились потужні інформаційні технології.

Треба також враховувати, що в Україні існує поляризація ідеологем і відповідних цінностей у суспільстві. Вона знайшла відображення в різній спрямованості геополітичних інтересів та в різному баченні подальшого розвитку країни. Ця поляризація може привести до розколу нації.

Таким чином, ми бачимо, що для повноцінного життя суспільства та його сталого розвитку необхідне функціонування певних об'єктів духовної сфери. Такими об'єктами є: свідомість (індивідуальна, національна, суспільна); свобода думки, світогляду та переконань; духовна культура і духовні цінності; релігійні інститути (Церква); інтелектуальна діяльність, соціокультурні інститути (наукові, мистецькі), стабільне функціонування яких забезпечує духовні потреби соціуму. Вони потребують захисту з боку держави і суспільства.

Але основними інституціями, які формують духовні цінності є релігійні інститути. Саме вони як важливі ціннісноформуючі стуктури є важливою складовою національної безпеки України. Загалом під релігійною складовою національної безпеки України слід розуміти такий стан релігійно-церковного життя нації (її державно-церковних, міжцерковних та внутрішньоцерковних стосунків), що є чи за певних обставин може бути загрозою національним інтересам держави, стабільному розвитку суспільства та здійсненню невід’ємних прав і свобод громадян. Це стан захищеності життєво важливих духовно-релігійних інтересів українського суспільства (особи, груп віруючих, держави) від внутрішніх загроз і зовнішнього втручання та система суспільно-політичних заходів, яка забезпечує цю захищеність.

До основних об’єктів духовно-релігійної складової національної безпеки України слід віднести:
• особу, її духовно-релігійні права й свободи;
• релігійні організації та взаємовідносини між ними;
•державу, її національно-культурну самобутність, незалежність і територіальну цілісність.

Головним суб’єктом національної безпеки у духовно-релігійній сфері є Українська держава, що разом із національними церквами проводить цілеспрямовану політику в цій галузі, покликану забезпечити духовну єдність українського народу, стабільність та динамізм прогресивного розвитку всього суспільства.

Результатами такої державної політики має бути реалізація національних інтересів у духовно-релігійній сфері. Це насамперед: зміцнення суверенітету і незалежності України, ефективне та соціально орієнтоване державне управління гуманітарними процесами, свобода волевиявлення й реалізація релігійних інтересів особи та груп віруючих, конструктивне розв’язання міжцерковних конфліктів, що виникають [3, 45].

При цьому найважливішими чинниками національної безпеки у духовно-релігійній сфері є:
• внутрішньорелігійна стабільність (міжцерковна та міжконфесійна злагода – здатність до вирішення релігійних конфліктів, насамперед ненасильницькими методами);
• зовнішньорелігійна стабільність (зміцнення міжнародного авторитету України як великої європейської християнської держави, збереження її національно-культурної самобутності та незалежності – наявність для цього ефективного механізму);
• повне задоволення релігійних потреб, свобода волевиявлення та віросповідання окремих людей та груп віруючих;
• наявність комплексної стратегії суспільно-політичного й духовного розвитку держави, у тому числі й у галузі забезпечення духовно-релігійної безпеки України.

Закон України «Про основи національної безпеки України» чітко вказує на релігійний аспект загроз національним інтересам і національній безпеці України (ст.7) та основні напрями державної політики з питань національної безпеки в цих питаннях (ст. 8).
Сьогоднішня Україна – багатоконфесійна держава, в якій, за даними Державного комітету України у справах релігій, діє 33841 релігійних організацій по 55 віросповідними напрямками (на 778 більше проти минулого року), в тому числі 32493 релігійні громади, 82 центри та 246 управлінь, 421 монастир, 333 місії, 74 братства, 192 духовні навчальні заклади, 12689 недільних шкіл. Розподіл церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить про домінування в Україні православ'я, до якого входить 16736 парафій, що становить 51,5 відсот. від загальної кількості релігійних осередків віруючих країни. Водночас, прослідковується тенденція до зменшення їх питомої ваги в загальній складовій, а приріст релігійних громад є нижчим загальнодержавного показника[4].
Одними із серйозних суперечностей, що заважають здійсненню консолідації українського суспільства є протиріччя і конфлікти в релігійній сфері. На сьогодні саме церква має один із найбільших показників довіри українців. Але постійні суперечки між церквами різного підпорядкування приводить до втрати симпатій з боку населення.

За даними соціологічних досліджень населення України в значній мірі підтримує православні церкви. Наприклад, з 7 по 25 грудня 2006 р., на замовлення iнтернет-газети «Обозрeватель», такі відомі організації, як «Українське демократичне коло» та служба «Юкрейніан соціолоджі сервіс» провели загальнонаціональне соціологічне дослідження, за якого відносна більшість громадян України — 30,1 відсотка — звуть себе прихильниками УПЦ КП і лише 20,4 відсотка — УПЦ МП. Ці цифри свідчать, що значна частина православних віруючих хоча й відвідують (часто за відсутності альтернативи) храми УПЦ МП, проте своїм духовним й інституційним церковним центром бачать лише Київ.

За даними соціологічних досліджень проведених Фондом Розумкова у квітні 2008 року повністю довіряють Церкві 26,5% населення, скоріше довіряють 33,9%, скоріше не довіряють 13,4%, повністю не довіряють 9,1%.

Цікаві дані по соціологічному опитуванню в Києві проведеного у квітні 2008 року щодо релігійної приналежності наводять фірма «Юкрейніан соціолоджі сервіс» та компанія «Фонд «Громадська думка – Україна». Майже 41% киян у відповідь на питання про конфесійну приналежність заявляють, що вірять у Бога, але не належать до жодної церкви. Серед тих мешканців столиці, для кого належність до конкретної церкви є актуальною, найбільш популярна Українська Православна Церква Київського Патріархату. Про свою належність до неї заявили 18% опитаних. Наступною за чисельністю є група «нерелігійних», яка становить 15,5%. Четверту та п’яту позицію – по 7,3% – розділяють ті, хто не може визначитися, релігійний він чи ні, а також вірні УПЦ Московського Патріархату.
За даними фонду „Демократичні ініціативи” та Київського міжнародного інституту соціології(квітень 2008) найвищою довірою серед киян з релігійних лідерів користуються Патріарх Київський та всiєї України–Руси, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патрiархату Філарет (Денисенко), йому довіряють 39,3%. Митрополиту Київському та всiєї України, Предстоятелю Української Православної Церкви Московського Патрiархату Володимиру (Сабодану) довіряють 35,9% киян. Предстоятелю Української Греко-Католицької Церкви Патріарху Любомиру (Гузару), попри те, що до цієї Церкви належить лише 1% киян, довіряють 25% мешканців столиці. Лише 6% киян вважають, що Православна Церква в Україні має «бути підрозділом єдиної Росiйської Православної Церкви i перебувати в підпорядкуванні Московського Патріархату».

Однією з найбільш значимих і актуальних проблем в контексті гарантування національної безпеки є питання конституювання Української Помісної Православної церкви. Так, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології на липень 2008 року, 41% опитаних відповіли, що ставляться до створення єдиної помісної Української православної церкви позитивно або скоріше позитивно, лише 9% – негативно або скоріше негативно. 35% відповіли, що не знають, що це таке. 16% не змогли визначитись із відповіддю на це запитання. 45% (серед тих, хто вважають, що знають, що таке помісна церква) на уточнююче запитання «Як ви ставитеся до створення єдиної помісної Української православної церкви на основі Київського патріархату?» відповіли, що ставляться позитивно або скоріше позитивно, 17% – негативно або скоріше негативно. Водночас, 40% (серед тих, хто вважають, що знають, що таке помісна церква) на уточнююче запитання «Як ви ставитеся до створення єдиної помісної Української православної церкви на основі Московського патріархату?» відповіли, що ставляться негативно або скоріше негативно, 18% – позитивно або скоріше позитивно.

Сьогоді йдеться про конституювання, тобто інституційне оформлення УППЦ та визнання світовою християнською спільнотою її автокефального статусу. Це може статися лише за умови об'єднання переважної більшості існуючих в Україні православних парафій в одну церкву, що в умовах існування постійного напруження .між православними церквами в Україні здійснити досить важко.
Дуже важливим в цьому контексті є візит в Україну на святкування 1020- ліття Хрещення Київської Русі Вселенського Патріарха Варфоломея.

Не дивлячись на те, що протягом 700 років Київська митрополія була найбільшою митрополією Константинопольського патріархату, діючий Константинопольський Вселенський Патріарх в Києві ніколи не був. В Києві бували Патріархи у відставці, але візит до Києва Предстоятеля Матері-церкви відбудеться вперше. Єдиний раз в історії Константинопольський Патріарх перебував в межах Київської митрополії в 1589 р. - це був Ієремія II (Транос), який по дорозі з Москви відвідав західні межі митрополії - Вільно, Супрасль, Брест, Луцьк і Тернопіль. В той же час інші Східні Патріархи в Києві бували частіше - і Александрійські, і Антіохийські, і Єрусалимські, оскільки через Київ проходив їх шлях на Москву, куди вони прямували за милостинею або по іншій необхідності. До речі, саме Єрусалимський Патріарх Феофан в 1620 р. відродив ієрархію Київської митрополії після того, як майже всі архієреї в 1596 р. перейшли в унію, а влада не дозволяла поставити нових. Але діяв він не своєю владою, а від імені Константинопольського Патріарха.
Подія Хрещення Київської Русі немислима без зв'язку з Константинопольським патріархатом, тому участь Вселенського Патріарха у київських святкових заходах є логічною, правильною і необхідною. Заходи святкування 1020-річчя Хрещення Київської Русі є демонстрацією того, що Київ - один з центрів Православ'я. Хрещення Русі, що відбулося в Києві зробило його "другим Єрусалимом" східного Православ'я, а Дніпро - другим Іорданом.

Певну позицію щодо можливості церкви отримати автокефалію повинна займати держава, але знову ж таки не нав’язуючи її. Президент України, виступаючи на засіданні секретаріату Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій в червні 2008 р. зазначив, що відзначення 1020 ліття Хрещення Київської Русі є святом всіх українських громадян незалежно від віри, приналежності до конфесій, поскільки у всіх один Бог, ті ж моральні і духовні цінності. Він вірить, що ця подія буде корисною для налагодження міжцерковного взаєморозуміння, досягнення толерантності в суперечливих питаннях та дасть імпульс об’єднавчим процесам в українському православному світі. В той же час він відзначив, що в жодній демократичній країні влада не повинна втручатися в справи церкви. Завданням держави є створення належних умов для вільного, безперешкодного розвитку релігій, функціонування всіх релігійних громад. [5]

Якщо ми згадаємо історію, то побачимо, що фактично жодна з нинішніх помісних православних церков не отримувала автокефалію без допомоги держави. У 1588 році московські правителі з метою отримання підтвердження автокефального статусу своєї православної церкви тримали під «домашнім арештом» у Москві Константинопольського патріарха Єремію-ІІ шість місяців. Тож не дивно, що Вселенський патріарх вирішив задовольнити вимогу Бориса Годунова і 1589 рік став переломним у розвитку Московської церкви. Нині відома активна роль президента Росії в об'єднанні Руської ПЦ та Руської православної закордонної церков.

Досить значною подією у релігійному житті України став нещодавній візит у нашу країну Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, під час якого він висловив свою позицію щодо автокефальності Української православної церкви. Зокрема він зазначив, що «автокефалія Української церкви потрібна лише окремим політикам і журналістам, а не віруючим». У розмові з Президентом України він також проголосив, що «Помісна церква в Україні є, якби її не було – не було б сьогодні України, паствою церковною є всі хрещені православні люди незалежно від їхньої політичної орієнтації, від їхніх симпатій або антипатій, від їхнього розуміння історії. Але на тілі цієї церкви утворилися рани, які потрібно заліковувати.» Ця позиція викликала критичну оцінку зі сторони УАПЦ та УПЦКП. Зокрема в УАПЦ піддали критиці відмову Патріарха Кирила зустрітись з представниками інших Православних Церков в Україні. «Мільйони православних українців сподівалися, що візит нового Патріарха Руської (Російської) Православної Церкви відкриє нові можливості для діалогу про відновлення єдності українського православ’я. Натомість Патріарх Кирил не лише відмовився від зустрічі та переговорів із представниками українського автокефального руху, але й продемонстрував, що він є цілковитим та принциповим противником української церковної незалежності. Аналіз дій та промов Патріарха Кирила свідчить про те, що його візит має не лише пастирський, але й виразний політичний характер», – йдеться у заяві УАПЦ.

Речник Української Православної Церкви Київського Патріархату єпископ Васильківський Євстратій (Зоря) зазначив, що представники УПЦКП намагалися налагодити діалог з Патріархом Кирилом, але зустріч патріарха Філарета з патріархом Кирилом не відбулася – не з волі патріарха Філарета, а з волі патріарха Кирила. Але очільники УПЦКП мають надію, що це не є остаточна відмова і діалог буде відбуватися. Про це зокрема свідчать слова патріарха Кирила, які він говорив у Києво-Печерській Лаврі про те, що не може перемогти тільки одна позиція, що потрібен діалог. Також, перебуваючи на заході Україні, патріарх Кирил сказав про те, що «розкол є в тому числі і реакцією на неправильну церковну політику Москви». Тобто, вперше в Московському патріархаті визнали, що провина за розділення Української Церкви лежить не тільки на українській стороні, як вони завжди стверджували, а що є і провина «церковної політики Москви». Тому представники УПЦКП сподіваються, що цей діалог відбудеться – якщо не з Московським патріархатом, то хоча б з УПЦ Московського Патріархату тут, в Україні. Євстратій також позитивно відзначив слова Московського патріарха про те, що не треба жити цінностями споживацтва, не треба жити цінностями західного суспільства, так як прив’язаність до цих цінностей може загубити людську душу і може привести до руйнування всієї людської цівілізації, якщо вона буде прагнути тільки до споживацтва і задоволення своїх потреб і забуватиме про Бога та його заповіді.

Візит Патріарха Кирила в Україну засвідчив той факт, що сьогодні Православ’я в Україні не лише не є єдиним, але й навряд чи стане таким у короткочасній перспективі. Хоча це не виключає того, що воно може стати таким у майбутньому і до цього потрібно прагнути. Позитивно слід відзначити, що святкові багатолюдні заходи як УПЦ, так і УПЦ КП відбулися безконфліктно і що, незважаючи на певну гостроту заяв представників різних правосланих церков в Україні, в них звучить також прагнення до порозуміння і діалогу. А з іншого боку, візит і інші заходи, що відбувалися в цей час, засвідчили професійність державних органів, зокрема і правоохоронних, щодо забезпечення подібних масових акцій і здатності не допустити тих чи інших провокацій.

Національно-державних інтересів торкається також проблема сучасного стану римо- та греко-католицизму в Україні, а також україно-ватиканських відносин. Активне входження України в Європу потребує суттєвого розширення та зміцнення контактів із домінуючою на цьому континенті католицькою церквою та її світовим центром Ватиканом.

Необхідність поглиблення відносин з Ватиканом зумовлена також наявністю в Україні значної кількості храмів, мережі структур та прихильників римо-католицької та греко-католицької церков. І хоча вони мають в Україні здебільшого регіональне поширення, їхнього впливу на українське суспільство недооцінювати не можна.

У суспільно-політичному житті країни досить поважне місце посідає іслам. У зв'язку з поверненням на свої історичні землі кримських татар, для яких мусульманство теж є традиційною релігією, на регіон активного відродження ісламу перетворився Крим. Він став зоною підвищених інтересів і об'єктом зовнішньої політики мусульманських країн, передусім Туреччини. Зважаючи на те, що півострів понад два століття перебував у залежності від Османської імперії, мусульмани Туреччини вважають кримських татар "своїми братами", "гілкою турецької нації".

Не виключено, що спроби реалізації ідеї створення глобальної мусульманської цивілізації можуть призвести до посилення ісламського фундаменталізму не лише в молодих державах Середньої Азії та Закавказзя, де у зв'язку з розпадом Радянського Союзу послабився вплив Росії, а й в Україні. Існує можливість долучення до ймовірних заворушень екстремістської ісламської складової. Приклад Чечні демонструє, що радикальні ісламістські угруповання, прикриваючись гаслами підтримки братів по вірі, вміло використовують нестабільні ситуації в регіонах в «ім’я торжества ісламу по всьому світові». Потрібно докладати максимум зусиль для того щоб екстремистські сценарії в Криму не могли здійснитися.

Заради забезпечення власних інтересів у цьому регіоні Україна має вести активну внутрішню і зовнішню політику, враховуючи етнонаціональний склад населення, особливості релігійної ситуації в регіоні, всіляко нейтралізуючи впливи зарубіжних ісламських екстремістів та фундаменталістів.

Держава проводить ряд заходів з метою безконфліктного відродження ісламу в Криму. На сьогодні в АРК держава передала в користування татарам 20 культових споруд, 40 – у повну власність [6]. Крім цього, створено умови для підготовки служителів культу з-поміж татар в 5 духовних навчальних закладах. Такий розвиток конфесійної структури на півострові пов’язаний з фінансовою допомогою деяких організацій ісламських держав – Туреччини, Кувейту та інших.

Помітну роль у релігійному житті країни відіграє також єврейська община. В Україні проживає третя за величиною єврейська громада Європи і п'ята за величиною єврейська громада світу. На жаль в Україні іноді трапляються події, що викликають занепокоєність європейської спільноти щодо випадків антисемітизму і і порушення прав релігійних громад. Зокрема депутат ПАРЕ швейцарець Андреасом Гросс звернувся до Ю. Тимошенко під час її візиту в Страсбург з проханням прокоментувати факти конфіскації і спалення іудейських молитовників на Глуховскій таможні, а також відносно передачі будинку купецької синагоги (в даний момент – кінотеатр «Кінопанорама») мером Києва у власність приватній особі.[7] Юлія Володимирівна зазначила, що це поодинокі випадки і їх не можна вважати державною політикою чи ставленням українського народу. Це питання також було обговорено на організаційному засіданні Міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості, яке відбулося 17 квітня 2008 року в Держкомнацрелігій. Відповідно до доручення Кабінету Міністрів України (№ 11273.1-08 від 2 квітня 2008 року), Міжвідомча робоча група готуватиме документ щодо протидії проявам расизму, ксенофобії та дискримінації в українському суспільстві. Виступаючи на даному засіданні відомий релігієзнавець Олександр Саган заявив, що Україна сьогодні все більше включається в глобальні процеси: «В нашій державі спостерігається різке збільшення іноземців, людей інших національностей, релігій, культур та традицій. Органи державної влади мають застосовувати нові форми і методи роботи щодо усунення таких ганебних явищ, як ксенофобія, антисемітизм, міжетнічна та расова нетерпимість» — зазначив О. Саган. [4]

Сьогодні в Україні набрав сили бурхливий процес творення нової моделі релігійно-церковного буття і особливістю цього процесу є те, що він розвивається не лише за рахунок дії внутрішніх чинників, а й під впливом активної місіонерської діяльності закордонних релігійних організацій та центрів. Інтереси національної безпеки України, зважаючи на чітко окреслене територіальне поширення церков, вимагають призупинити неконтрольований потік ідеологічної обробки закордонними служителями культу українських громадян.

Чим гостріше український православний розкол, тим більше людей шукає Бога у новостворених церквах. Кожного року в Україну приїздять десятки груп місіонерів, проповідників, освітян тощо. Відповідно до нашого законодавства вони можуть відкривати у нас свої релігійні місії і нести правдиве слово віри, але частина з них переслідує здебільшого утилітирні та прагматичні цінності, намагаючись заробити на духовному невігластві українських громадян значні кошти. Релігійний вакуум країни заповнюють американські, західноєвропейські, японські і навіть африканські місіонери.Тільки в останні 3-4 роки за участю іноземних місіонерів в Україні створено близько чотирьохсот осередків нетрадиційних культів. Погано володіючи мовою, не знаючи національних традицій і звичок, закордонні емісари досить часто виявляють відверту неповагу до українських законів, не беруть до уваги складність релігійної cитуції та наші глибокі релігійні історичні підвалини. Значна частина зарубіжних проповідників і місіонерів прибуває в Україну під виглядом туристів, фахівців освіти, охорони здоров’я, культури та представників комерційних фірм. А потім, усупереч чинному законодавству, ці емісари розпочинають релігійну діяльність.

Враховуючи складну економічну, соціально-політичну і культурно-релігійну ситуації в країні, несформовану правову базу, порівняно низький рівень життя населення, можна розглядати діяльність деяких закордонних місіонерів як спробу втручання у внутрішні справи нашої держави, намагання впровадження чужих цінностей, що далекі від національної культури і традицій. Безконтрольне перебування в країні деяких закордонних емісарів, їх протиправна, а в окремих випадках відверто ворожа щодо України діяльність переростає на дестабілізуючий фактор у міжконфесійній ситуації.

Поширення неокультових об’єднань стало, з одного боку, зовнішнім індикатором демократичного стилю упорядкування соціуму, з іншого - через ускладнення внутрішніх трансформаційних процесів - спричинило низку загроз національній безпеці держави.[ 8, 212]
До останніх можна віднести такі:

- створення й підтримка закордонними релігійними центрами деструктивних релігійних осередків, діяльність яких спрямована проти існуючого державного устрою, загрожує суспільній моралі, супроводжується порушеннями громадського порядку, завдає шкоди життю та здоров’ю українського населення;
- потенційну небезпеку, що притаманна багатьом закордонним нетрадиційним для нашого народу релігійним культам, представники яких у будь-який момент можуть скоїти особливо небезпечні антисоціальні дії, терористичні акти, спровокувати масові безпорядки та загибель людей; прикладом можуть слугувати дії сатанистів, «Аум Сінрікьо», апокаліптичних сект у Німеччині, Японії, США, Франції тощо;
- криміналізованість деяких закордонних релігійних представництв, що полягає у широкому використанні ними матеріальних та фінансових засобів, отриманих незаконним шляхом (контрабандно ввезені на територію нашої країни, передані кримінальними структурами для «відмивання», отримані як прибуток від «тіньового» бізнесу тощо), а також непоодинокі випадки скоєння релігійними лідерами протизаконних вчинків (направлення незадекларованих пожертв на заборонені законом цілі, здирництво, шахрайство, завдання моральної та фізичної шкоди тощо);
- серйозну загрозу життю й здоров’ю пересічних громадян, які є адептами неорелігійних груп закордонного походження, де широко застосовується сучасний психотропний інструментарій для зруйнування вольової сфери людини та формування у неї стійкої залежності від культу за допомогою гіпнозу, екстрасенсорики, спеціальних хімічних препаратів і навіть фізичного тиску;
- негативну роль, яку відіграють закордонні релігійні осередки на нашій території у справі збереження історико-культурної спадщини українського народу, формування самодостатності й моральності суспільства, підвищення престижу вітчизняної культури таосвіти, розбудови наступності поколінь та сімейних відносин.

Вітчизняний історичний досвід переконує, що нерозуміння процесів, які мають місце у гуманітарній сфері в цілому та релігійному житті зокрема, й некерованість ними призводить до руйнівних конфліктів у державі. «Нині в Україні має бути пріоритетним напрям на консолідацію всього суспільства із націленням його політичної волі на реалізацію загальнонаціональних інтересів та максимальним використанням духовно-інтелектуальних потенцій. Серед першочергових завдань консолідації нації – нейтралізація загроз сепаратистських тенденцій, підвищення життєвого рівня населення, модернізація управління державою і суспільством та зміцнення духовно-морального здоров’я народу. Важливу роль у цей складний і відповідальний період здатна відіграти виважена і водночас динамічна державна політика України у сфері державно-церковних відносин та обстоювання власних національних інтересів. Тільки копітка цілеспрямована робота за цим напрямом зможе перешкодити певним закордонним релігійним місіям впливати на розстановку політичних сил в Україні, керувати суспільною думкою через свою паству.

Враховуючи всі вищезазначені проблеми слід зазначити, що подолання їх можливе через створення на державному рівні дієвих механізмів консолідації українського суспільства у релігійній сфері. Об'єднання східних і західних українців в духовному, культурному, ідеологічному і політичному аспектах можливо лише через затвердження ідеї Соборної Незалежної України як єдиного національно-політичного організму. Враховуючи досвід розвитку релігійного середовища протягом років державної незалежності, орієнтирами розвитку конфесійного середовища на майбутнє повинні стати наступні пріоритети.

1. Конституювання Української Помісної Православної Церкви. Її утвердження - першочергова потреба, продиктована часом. До подібної думки схиляють декілька істотних обставин. По-перше, існує тисячолітня християнська традиція Українського народу. По-друге, Апостольські правила визначають право кожного народу мати власну помісну Церкву. По-третє, достатнім аргументом є і світова практика. Країни з домінуючою часткою православного населення (Болгарія, Греція, Грузія, Росія, Румунія і т.д.) мають свої помісні православні церкви, що позитивно впливає на духовний розвиток цих націй.

2. Розробка і впровадження в життя ефективного політико-правового механізму регламентації суспільно-релігійних і державно-церковних відносин. Україна прагне інтегруватися в європейське співтовариство, а значить, їй не обійтися без відповідного законодавства щодо свободи совісті і віросповідання. Діючий закон певною мірою застарілий. Необхідно здійснити модернізацію законодавства в даній сфері.

3. Утвердження і розвиток партнерських відносин між Державою і Церквою. Обидві сторони повинні максимально конструктивно співпрацювати на ниві розв’язання наболілих соціальних проблем. Для держави немає більш ефективного способу, щоб краще зрозуміти потреби релігійної свободи, ніж діалог і проведення консультацій з представниками церков і релігійних організацій. Саме тому цей принцип був зафіксований в пункті 16.5 Підсумкового документа Віденської зустрічі держав-учасників Наради по безпеці і співпраці в Європі, до якого Україна має безпосереднє відношення як держава-член ОБСЄ.
Для гармонізації суспільно-релігійних відносин необхідно:

- забезпечити ухвалення в новій редакції Закону України „Про свободу совісті і релігійні організації”;
- забезпечити рівне відношення до всіх віросповідань і релігійних організацій на всіх рівнях у всіх регіонах і неухильне дотримання законодавства, що регулює діяльність релігійних організацій, всіма суб'єктами правовідносин;
- сприяти, не втручаючись у внутрішні справи Церков, налагодження конструктивного діалогу між православними юрисдикціями України і вирішення протиріч між ними;
- актуалізувати процес повернення релігійним організаціям колишніх культових будов і майна на законодавчій основі;
- сприяти залученню релігійних організацій до співпраці в соціальній сфері, зокрема до роботи з дітьми, позбавленими батьківської опіки, забезпечення духовних потреб людей, позбавлених свободи;

Певні кроки потрібно здійснювати і в плані протидії певним деструктивним неокультам, які також можуть нести загрозу національній безпеці. При формуванні державної політики України по цьому напряму необхідно враховувати законодавство та політику Європарламенту щодо новітніх релігійних об’єднань, а саме:

1. Вдосконалити законодавства в цій сфері, а саме розробити та подати на розгляд Верховної Ради України проект Закону України “Про захист громадян від шкідливих психологічних впливів на психіку людини”, котрий би регулював процедуру звернення до суду і доведення під час судового процесу фактів негативного впливу на парафіян.

2. Посилити контроль при реєстрації різного роду неокультів. Представникам релігієзнавчої експертної ради при Держкомрелігій більш ретельно проводити експертизу віросповідних доктрин неокультів, займатися вивченням процесів у їхньому середовищі. Також активізувати роботу міжвідомчої комісії при Міністерстві охорони здоров’я з вивчення питань дотримання чинного законодавства в діяльності релігійних організацій харизматичного спрямування. При реєстрації громад нових релігій, підпорядкованих закордонним центрам, до уваги обов’язково брати діяльність цього центру за кордоном. Через МЗС налагодити отримання інформації з європейських та інших країн щодо методів роботи та поведінки представників неокультів, які мають негативну міжнародну репутацію.

3. Активніше застосовувати заходи, передбачені кримінальним та цивільним законодавством даної країни щодо неправомірних дій, вчинених від імені неокультів. При виявленні реальних фактів деструктивної діяльності неокультів потрібно заборонити реєстрацiю статутів деструктивних неокультiв ні як релігійних об’єднань, ні під прикриттям громадських органiзацiй. Якщо подiбний культ уже зареєстрований і продовжує проводити протиправну дiяльнiсть, то його необхiдно зняти з реєстрацiї у судовому порядку.

4. Створювати та підтримувати незалежні загальнонаціональні і регіональні інформаційні центри спостереження за діяльністю неокультів. Здійснювати пiдтримку просвiтницьких програм, що висвiтлюють дiяльнiсть деструктивних культiв, проведення науково-практичних конференцiй та випуск вiдповiдної лiтератури, надання пiльгового користування ефiром громадським і науковим дiячам, відповідним держаним службовцям та представникам традицiйних конфесiй у межах цих програм. Вносити до базових освітніх програм об’єктивної всебічної інформації про поширені релігії у світі та про права людини, елементи порівняльного релігієзнавства.

Шляхи розв’язання більшості з цих проблем розглядались на засіданні секретаріату Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, що відбулося в червні 2008 р. Головним питанням цього засідання було опрацювання проекту Концепції державно-конфесійних відносин України, який відповідно до урядового доручення планується до подання на розгляд Кабінету Міністрів України. Проект концепції був розроблений за участі конфесій, Центру Разумкова і парламентарів ще у 2004 р., але з об’єктивних причин досі не був внесений на розгляд парламенту.

Концепцією пропонується закріпити партнерську модель державно-церковних відносин. Представники конфесій зауважили, що досягнутий консенсус між Церквами щодо кінцевої редакції проекту концепції виключає будь-які змістові правки до неї під час погодження документу у міністерствах і відомствах та під час розгляду Верховною Радою України. Тому було наголошено на тому, що відповідні представники влади мають сприяти її ухваленню парламентом у запропонованій та погодженій усіма конфесіями редакції, задля чого цей процес має відбуватися відкрито та прозоро.

Серед найбільш суперечливих питань концепції — набуття Церквами в цілому статусу юридичної особи. Учасники розробки змогли погодити компромісні формулювання з цього приводу, які передбачають встановлення статусу юридичної особи для Церков лише в разі віднайдення консеснусу з цього питання серед зацікавлених конфесій.

Підсумовуючи слід зазначити, що вирішення більшості з вищезазначених проблем буде сприяти покращенню релігійної ситуації в Україні, консолідації та зміцненню українського суспільства, прискоренню реальної інтеграцію України в коло народів Об’єднаної Європи на базі демократичних цінностей.

Використана література.

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Просвіта, 1996.
2. Указ Президента України „Про стратегію національної безпеки України” // Стратегічна панорама. – 2007. – № 1, zakon.rada.gov.ua
3. Здіорук С.І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міждержавні конфлікти. – К.: НІСД, 1993. – С. 45-54.
4. Релігійна мережа, її кадрове та матеріальне забезпечення: Тенденції, динаміка змін, перспективи розвитку //scnm.gov.ua
5. Візит до України Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія І з нагоди святкування 1020-річчя Хрещення Київської Русі започатковує ті фундаментальні процеси щодо консолідації українського православ'я// president.gov.ua/news.
6. Заключні висновки Комітету ООН з економічних, соціальних, культурних прав про стан дотримання економічних, соціальних та культурних прав в Україні.// Е/С. 12/1/Add. 65.:
7.Стенограма засідання ПАСЕ від 16.04.2008 года // assembly.coe.int/Main.asp?link=/Documents/Records/2008/E/0804161000E.htm
8. Гуманітарна політика Української Держави в новітній період: Монографія / За ред. С. І. Здіорука. – К.: НІСД, 2006.

1 коментарі

Валерия 8 мая 2011 23:57
очень хороший доклад! спосибо вам! winked
Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии