Переможців не судять, судять переможених. Це правило є незмінним для всіх історичних епох. Лише переможці можуть диктувати свої правила, свою волю. Навіть якщо перемога є досягнутою в тричі нечесний, неправедний спосіб - все одно людині або ж спільноті доводиться рахуватися з переможцем.

І як би, наприклад, не проклинав Західний Світ Радянський Союз в 1945 році за те, що той фактично захопив пів-Європи, як би жорстко не була налаштована демократична спільнота по відношенню до Росії в 2008-у після фактичної анексії Південної Осетії, але вони реально нічого не могли і не можуть зараз вдіяти, адже саме переможець (в даному випадку – РФ) диктує свої умови. І західні країни побоюються його, бо так чи інакше він довів свою, хай і дуже сумнівну, правоту силою, а сили бояться завжди.
Історія доводить, що поважають і бояться лише сильних – такий закон психології людства. Нічого не змінилося й тепер. Всі демократичні й ліберальні спільноти так чи інакше задкують перед тим, хто говорить з позиції сили. Втім, не обов’язково військової. Достатньо мати політичну волю щодо відстоювання певної позиції, й оточуючі країни підуть на компроміс. А сила волі – це ще більш важливий фактор, який рухав і рухає світову історію. Людей, сміливих духом, може бути менше вдвічі, втричі, аніж їх суперників, але останні ажніяк не застраховані від поразки, якщо вони не переважають морально.

Так, восьмеро сміливців з загону Че Гевари здійснили переворот на Кубі, хоча проти них виступили в сотні раз більше добре озброєних вояків, що підтримували режим Батисти. 300 спартанців під Фермопілами стримували армію персів, що мала більш як стократну перевагу в чисельності. Впевненість, рішучість і політична воля дозволили молодій Хорватській державі розправитися з сепаратистами всередині країни в 1995 році. І хай ліберальний світ сотні разів звинувачував хорватське керівництво в „нетолерантних діях” по відношенню до сербської меншини, але він все одно був змушений на довгий час змиритися з тим, що хорватська спільнота на своїй землі могла поводитися на свій розсуд, не озираючись на випади Брюсселю чи Парижу. Хорвати змусили себе поважати за свою рішучість і за волю свого політичного та військового керівництва.

Прикладів можна наводити безліч, але всі вони підтвердять загальне правило: тільки переможець диктує свою волю, переможений змушений підкорятися.

Саме традиції перемог, особливо військових, піднімали європейські й не тільки нації до боротьби або ж дозволяли їм втриматися у вирі міжнародних політичних „розбірок” в мирний час. І ці нації не зважали на те, наскільки кривавими були перемоги нащадків.
Гадаю, ніхто з поляків особливо не переймається тим, скільки було знищено червоноармійців армією Війська Польського в 1920 році під час радянсько-польської війни. Головне, що це військо відстояло незалежність їх держави, а все інше – то лірика, яка з часом втрачає будь який сенс. Так само і британці не переймаються тим, скільки ними було потоплено іспанських кораблів під час протистояння Великої Британії та Іспанії на морях у 16-17 століттях.

Європейці не комплексують через свої перемоги, навпаки, гордяться ними. У нас же, в Україні, на жаль, все навпаки... Нас змушують вибачатися за свої звитяги, нас вчать боятися власних перемог, бо ж „когось ними можна образити, а то не є толерантно”. Замість нації переможців з нас формують вічних страждальців, націю козаків перетворюють на збіговисько свинопасів і гречкосіїв, господарів на власній землі – на безликих і безвольних рабів. Нашою політичною елітою український народ перетворено на масу, яка тільки те й повинна робити, як плакатися через те, що її постійно гноблять, а в гіршому випадку – ще й вибачатися перед іншими народами за те, що колись щось десь не так зробили, сказали чи просто скоса подивились.

Послухайте-но лише ці тужливі пісні, про те, як катують неньку Україну, як запрягають у ярма людей, як морять їх голодом і засилають на Сибіри! Зі шпальт газет і екранів телевізорів постійно лунають слова „голодомор”, „чорнобиль”, „репресії”, „окупація”. Останні роки наше телебачення постійно „жене” суцільний негатив, ми тільки й чуємо: „криза”, „обвал економіки”, „дефолт”, „нестабільність”, „газова війна”, „сепаратизм” і т.д. Скажіть, ким будуть відчувати себе наші громадяни, якщо їх постійно годувати оцим от негативом? Коли постійно чуєш, що все погано, то втрачаєш впевненість не лише у собі, у завтрашньому дні, але й повагу до своєї країни.

Те, що комплекс „пораженців” давно засів у нашому суспільстві і не дає йому нормально розвиватися, відомо давно – деякі політики, а особливо – деякі країни добре постарались. Нам якщо і дозволяють колись згадувати про свої перемоги, то тільки, можливо, напередодні 9 травня. І то подають це все як внесок „в одну общую побєду совєтского народа над нємєцким фашизмом”. «Під проводом партії і Сталіна», ясна річ.

Велику свиню нам підкинули і так звані „національно-схвильовані” політики та митці, адже імідж „українців, що постійно плачуть”, був створений саме завдяки деяким недолугим „націонал-демократам”, які не змогли за 18 років запропонувати суспільству нічого більш вагомого, ніж художній фільм „Роксолана” і низки народних ансамблів шароварного типу, які в своїх піснях як не про „вербу та калину”, так про те, що „козак знов зажурився” плачуться.

В цій ситуації треба брати приклад у сусідів. Навіть у тієї ж Росії та росіян, які керуються принципом „нам на всєх плєвать, вєдь ми хотім весь мір завоєвать”. Так, росіяни, звичайно, останнім часом хочуть бути переможцями усюди й часто аж занадто зухвало лізуть не в свої справи. Але й перемоги вони стали здобувати регулярно, наприклад, в спорті або ж на дипломатичній ниві. Хай навіть і завдяки своїй пропагандивній машині „а-ля жданов-суслов”. Але ж національний дух в населення піднявся? Піднявся. А те, що воно, населення, й досі ходить голе-босе, його самого мало хвилює. Росіянам гріє душу те, що вони, можливо, колись завоюють весь світ…

Це я до того, як треба піднімати національну свідомість, як формувати життєво необхідний нації дух переможців. Росія ж бо не цурається вчити підростаюче покоління на прикладі своїх кривавих тиранів і не менш кривавих перемог.
Але в України і без тиранів гідних прикладів для наслідування вистачає. Єдине, їм треба зробити нормальний «промоушн», сттворити гарний імідж. І це повинні бути не різні там російські генерали „украинского происхождения” а-ля Паскевич, якого хотів нам колись „втюхати” в якості героя один недолугий журналіст.

Це мають бути українці за змістом, тобто люди, які відстоювали інтереси українського народу і української держави.
Візьмемо хоча б період козаччини. Наприклад, Петро Сагайдачний, полководець, аналогів якому в 17 столітті в Європі не було, гетьман, який брав Москву і Стамбул, який вщент розбив вчетверо (!) переважаюче військо турків під Хотином. Або Іван Виговський, який наніс одну з найбільших поразок російській армії за всю її історію. Або Степан Бандера і Роман Шухевич, які керували ледь не наймаштабнійшим збройним рухом опору в історії 20 століття. Хіба це не гідні приклади?

Та й про спортсменів наших не варто забувати, бо серед них були, є і будуть такі, яких би воліли мати у себе всі без винятку країни Світу. Хоча, в цьому аспекті ми можемо говорити про ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ, а не про команди. Адже якраз в командних видах спорту, особливо на рівні національних збірних, успіхи українців є куди скромнішими.

Але набагато гірше в іншому – найбільш безвольними, позбавленими будь яких волюнтаристських якостей є наші державні мужі. Слабкий характер і відсутність волі в політиків – це передумови до цілковитого занепаду держави. Відсутність характеру – значить і відсутність психології переможця. А як може політик без психології переможця прищепити її суспільству? Мабуть, так само, як поганий балетмейстер вчить танцювати, поганий хірург – робити операції, поганий військовий – воювати...

Вірно свого часу сказав провідний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов у своїй праці „Єдине, що є на потребу” про те, що таке є характер. Він називав характер визначальним чинником становлення сильних особистостей, а відтак – і сильних держав. Сила характеру за Донцовим – це також і культ успіху, психологія переможця іншими словами. На підтвердження своєї тези Донцов тут таки цитує Шпенглера, який казав: „Великі папи, головачі партій англійських, доки кермували справами, давали себе вести тим самим засадам, що й завойовники й бунтівники всіх часів...Катехізм успіху! Без нього не було б ані церков, ані англійських колоній, ані великих американських фортун, ні звитяжних стрясань..., ні щасливих народів.” Чи варто сперечатися з цими словами?
Саме волю Д.Донцов визначає як чи не найосновнішою чеснотою націоналіста, а вольовий націоналізм вважає запорукою до творчих звершень народів.

„Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, - означив я як першу підставу націоналізму... Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те устремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріюмф жадної нової їдеї, що хоче змінити обличчя світу”, - так ідеолог інтегрального націоналізму характеризує дві основні вимоги вольового націоналізму в своїй фундаментальній праці „Націоналізм”.

Чи варто зайвий раз відзначати, що члени Організації Українських Націоналістів, а потім і бійці УПА, що так чи інакше були знайомі з вченнями Донцова, керувалися у своєму житті і в своїй боротьбі цими принципами? І як найкращий доказ цьому служить той виклик, який в 1941 році наважилася кинути ОУН (революційна) одразу двом ворогами української державності – сталінському СРСР і нацистській Німеччині, імперіям, перед якими ставали на коліна і плазували більшість країн тогочасної Європи. І такий виклик, не на словах, а на ділі, став реальністю тому, що, загартовані підпільною боротьбою і тяготами життя в концтаборах і тюрмах, українські націоналісти виплекали собі таке керівництво, що мало залізну життєву і політичну волю, силу характеру, силу духу, віру в кінцеву перемогу.

Чи можна ще щось додати до всього сказаного? Хіба що те, що й така категорія, як справедливість, підвладна лише переможцям. Об’єктивного критерію справедливості взагалі не існує, справедливість стає наслідком жертовної боротьби і беззаперечної віри у життєвій необхідності здійснюваної справи (не путати з маніпулятивними категоріями „общєчєловєчєскіх ценностєй” – С.Б.).