ХРИСТИЯНСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії
До попередньої глави
Ким же є людина? Яким є її покликання? Що є сенсом її існування? Яке завдання має суспільство? Як регулюється сфера взаємовідносин між людиною і суспільством?
З точки зору християнської антропології, кожна окрема людина є незрівняним і неповторним Божим Задумом. Кожна людина має тіло і душу, причому батьки при зачатті дитини підготовляють матерію, яка складається з яйцеклітини та сперматозоїда; Бог же дає розумну душу, яка, у свою чергу, створюється з нічого. Це означає, що у цьому світі протягом часу, зазвичай, перетворюється лише матерія – з уроків хімії ми всі знаємо експеримент з ковпаком для сиру, де щось спалюється, але вага не змінюється, хоча видимо предмет розчиняється. Атоми тільки по-іншому згрупувались, але вони ж не зникли – тут виникає існування ще одного атома у світі.
На відміну від цього, шляхом створення розумної душі з нічого у цей світ приходить нове буття, отож, буттєва реальність поширюється, і це – назавжди. Це також утворює і глибину таїнства шлюбу, яке, як відомо, подружжя взаємно дарує один одному. У подружньому акті, який має бути відкритим для прийняття життя (це не означає, що кожного разу повинна бути зачата дитина або що воля до цього повинна неодмінно мати місце), вони у буквальному розумінні співпрацюють з Богом у творенні; вони є інструментом Бога для створення нового буття. Вони є не лише співтворцями, а і беруть на себе особливу відповідальність за розвиток та розкриття народженої ними дитини, оскільки ця дитина потребує догляду та розвитку доти, поки вона сама не стане на свої ноги і не візьме своє життя у власні руки. Їм довірено дитину. У цьому полягає переважне батьківське право, але, водночас, за цим стоять і серйозні батьківські обов’язки.
Ми щойно говорили, що кожна людина є власним задумом Бога. Кожна людина є співучасницею людського буття, тобто вона має те істотне, що творить людину як таку. Але вона також є індивідом, що індивідуалізується через конкретну матерію, свої гени, схильності та таланти, обмеженості біологічного типу, людина також індивідуалізується через конкретну сім’ю, в якій вона народжується, через історичну і культурну ситуацію свого народу, своєї країни. Людина є не абстракцією, а конкретною істотою зі своїм призначенням у просторі та часі. Звідси випливають і вимоги, і завдання, а також і зміст життя для кожної окремої людини.
Людина є творінням. Отож, причину свого буття вона має не в самій собі. Вона не створила сама себе, та її навіть і не питали, чи вона хоче бути покликана до життя. Навіть дехто з нас у своїй юності робив своїм батькам докір, чому взагалі вони його народили. Людина просто є тут і має перед собою завдання жити.
Передусім людина є особистістю
У центрі християнської думки знаходиться людина або, точніше кажучи, особистість.
При глибших роздумах над тим, ким є людина, можна виробити три аспекти, які складають і визначають по суті людину в її бутті.
Індивідуальна природа людини
По-перше, є фактом, що людина передусім є сама собою та існує як індивідуальна жива істота зі своєю власною історією, зі своїми талантами, почуттями та бажаннями; вона може сказати „Я” і фактично вона виражає це „Я”, проявляє самосвідомість та самоусвідомлює свою особистість. Людина як така відмежовує себе від усіх „Ти”. Людина як сама собою, як „Я” має своє власне буття, власне життя, власні думки та акти волі, які належать лише їй самій, які відрізняються від буття, життя, мислення та бажань кожної іншої людини. ЇЇ особистість виражається у самоусвідомленні свого „Я” як внутрішня єдність та цілісність. Різноманіття внутрішніх та зовнішніх дій людини об’єднуються з допомогою „Я” і у такий спосіб цілісний характер сприймається як „мої думки”, „рішення моєї волі”, „мої вчинки”. Як „Я”, як власна особистість людина дана собі як така, ким є лише вона і ніхто інший, кого не знайти у різноманітній повторюваності, а хто існує лише в єдиній неповторності (це діє навіть тоді, коли клонують людину, оскільки матерія хоча і є однаковою, але розумна душа - ні!). Навіть якщо протягом часу і змінюється її зовнішність, її внутрішні настрої та погляди, та все ж „Я” людини завжди залишається незмінним. Це моя історія. Таким чином, особистість є істотою, відмінною від всіх інших, неповторною і незрівнянною; вона існує для себе і у собі, є сама для себе цілісним і незмінним фундаментом та носієм своїх вчинків. Зазвичай, ми називаємо це індивідуальною природою людини.
Особистісне буття означає самосвідомість, самосвідомість, свободу і відповідальність
Самосвідомість як істотна ознака особистості розкриває нам природу особистості ще глибше. Як істота, яка знає про своє власне буття, яке вона усвідомлює, особистість повинна являти духовне Буття. Саме пізнаване володіння власним буттям є ознакою духовної істоти. Отож, передусім у самосвідомості внутрішня цілісність та неподільна єдність віднаходять свою духовну глибинність. Завдяки самосвідомості „Я” є самим собою, об’єднує всі ці одночасні та послідовні внутрішні процеси та зовнішні переживання немов би в один-єдиний пункт. Як духовне „Я”, яке усвідомлює самого себе, особистість є єдністю, яка не розділяється через різноманіття внутрішнього і зовнішнього життя, яка не тоне у цій течії, що постійно змінюється.
Також інша форма вираження – свобода – визначає та поглиблює самоутвердження особистості у сфері духовності. Як особистості, мої вчинки належать мені не тільки у такий спосіб, що це є „мої” вчинки і не іншого, але також і через те, що вони йдуть від мене; я є джерелом моїх учинків. Мої дії виходять з мене як зі своєї останньої причини; у моїй владі здійснити дію чи не здійснити, здійснити її так і не інакше; я чиню це не згідно вказівки чи примусу ззовні або зсередини. Особистості притаманне самовладання діями; їй належить дійсно-таки творча сила, хоча і не у тому розумінні, що вона може творити абсолютно з нічого, але все ж спроможна творити щось таке, джерелом чого є лише ця особистість.
Як особистість, яка сама є джерелом своїх учинків, я повинен відповідати за них, повинен їх брати на себе з усіма їх наслідками. Я повинен відповідати за свої дії. Таким чином, разом із самостійністю свобода включає у себе також і відповідальність як ще одну ознаку особистості .
Соціальна природа людини (матеріальна сторона)
Водночас, очевидним є, що людина неспроможна жити сама від себе. І не тільки тому, що своїм існуванням вона завдячує іншим. У сфері біології людина цілком і повністю залежна від суспільства. Своїм матеріальним життям в усіх його проявах вона цілком і повністю завдячує суспільству, і не тільки суспільству своїх батьків, але й предків. У цьому відношенні людина повністю зобов’язана своїм тілесним життям та своїми біологічними даними суспільству. Це стосується також факт статі. Проте чоловік і жінка є не тільки двома індивідуумами з різними статевими органами, вони ще є різними і за сутністю своєї особистості та і взаємно доповнюють одне одного.
Людина не поспішає покинути своє гніздо; впродовж років вона потребує опіки, і не тільки матеріальне забезпечення, але й спілкування і любові, що, власне, й розвиває духовний і людський виміри кожної окремої людини. Що стосується підтримання і зовнішньої форми фізичного життя, тобто, в економічній сфері життя, то людина повністю залежить від суспільства. Не тільки дитина, але й доросла людина не може тривалий час існувати без допомоги суспільства. Ніхто не може сам собі забезпечити все, що йому потрібно для харчування, вдягання, проживання. Образ Робінзона Крузо є далекою від дійсності абстракцією, оскільки така людина бере з собою в усамітнення, принаймні, технічний і економічний досвіди, які йому передало суспільство. У жодному разі окрема особа не зможе забезпечити сама собі життя, гідне людини. Біологічна і економічна спільність є, таким чином, у повному розумінні первинною складовою суспільного буття. Коротко кажучи, людина, кожна людина залежна від спілкування та співпраці, щоб вижити або розкрити себе у житті. Цей факт ми називаємо соціальною природою людини, або, точніше кажучи, „негативною” стороною, тілесним аспектом людської потреби у допомозі.
Соціальна природа (духовна сторона)
Духовне життя людини криється в її субстанціональній душі, яка, проте, не передається далі як тілесне життя у межах людського суспільства, а належить кожній людині через особливий Божий акт із «зовні». Завдяки субстанціональній основі свого духовного життя людина не залежить від суспільства. Але душа не дана їй у своєму повністю розвинутому і розкритому стані. Духовні здібності ще таяться у душі як задатки, потенції. Для пробудження і розкриття цих задатків, а разом з тим і для всебічного розвитку свого духовного життя як повноцінної особистості, потрібна спільнота інших людей. Вся діяльність розуму та фантазії, все життя почуттів та волі вищих порядків виникає лише у контексті людського суспільства. Зокрема, людина отримує від суспільства головну передумову для розкриття свого духовного життя, а саме – мову. Особистісний розвиток кожної людини може відбуватись лише тоді, коли вона має доступ до світу культури, причому під культурою тут розуміється об’єктивне знання, яке у суспільстві є дійсно актуальним і живим. Це розкриття не є шляхом з одностороннім рухом – навпаки! Один дух запалює інший! Розкриваючи свої духовні дарування і здібності, людина, так би мовити, вносить і свою частку у розвиток усього суспільства, свого культурного кола. Таким чином, можна сказати, що у духовному житті людина також не є абсолютно ізольованою і самодостатньою, навіть якщо її розумна душа надає їй, по суті, незалежність. Попри всю свою власну діяльність, вона досягає своєї повної духовної реалізації тільки у суспільстві і з допомогою суспільства. Так, найвеличніші види людської діяльності і такі їх головні риси як любов, довіра, вдячність можуть практикуватись лише у житті суспільства; вони завжди вимагають присутності „Ти”. Це є „позитивним” вираженням соціальної природи людини. Духовне суспільство, де знаходиться людина, є для неї, відповідно, також справжньою складовою суспільного буття, де людина як духовна особа саме знаходить свою всебічну реалізацію, але тут представлена не первинна, а тільки вторинна складова суспільного буття. Від суспільства людина отримує не свою первинну духовну реальність як у випадку отримання біологічного буття – суспільством зумовлюється тільки її розкриття і розвиток. „Особистістю”, тобто повністю реалізованою „особою”, вона стає лише у спільності і тільки через спільність з іншими людьми . Як би сильно особа з власної волі не реалізувалась, та все ж вона потребує для цього суспільства. Але, звичайно, що особистість у повному розумінні формується лише у єднанні з Богом! Це єднання може сягнути таких глибин, що дедалі більше робить зайвим людське спілкування. Тому пустельник, який живе в усамітненні з Богом, може досягти особистісної досконалості. Так, особистісної досконалості – це можна назвати також і самореалізацією – досягає у кінцевому результаті у всій повноті лише святий. Тільки він є повною особистістю, тільки він повністю реалізував Божий задум стосовно себе.
Трансцендентна природа людини
Про людину можна сказати ще дещо інше. Людина як духовна істота не обмежується тільки простим існуванням у цьому світі. На відміну від тварини або рослин, котрі як видові істоти повністю залежать у життєвому існуванні від своєї внутрішньої структури, людина має розумну душу, має здатність замислюватися і розмірковувати про своє життя, вчинки та оточуючий світ і мисленно проводити відповідний аналіз; вона має свободу і розкриває себе у внутрішньому спілкуванні з собою, своїм життям, і вона ставить питання про сенс Буття. Ця духовна діяльність, виходячи за межі життя у просторі і часі, вказує на Вічність. Те, що навіть найзапекліші матеріалісти як, наприклад, Жан-Поль Сартр, все-таки і самі щось передчувають, говорить, зрештою, той факт, що у своєму останньому інтерв’ю німецькому тижневику „Der Spiegel“ на запитання про те, яке філософське питання його найбільше цікавить на даний час, він відповів: „Проблема моєї власної смерті!”. Власне, для нігіліста Сартра це питання було все ж зрозумілим – він перетворюється у Ніщо, так, начебто його і не було. Але, здається, не все так просто. Всі народи мають передчуття, що не все закінчується просто зі смертю, а що по той бік смерті існування має якесь продовження в інший спосіб. Ці передчуття накопичуються в людській совісті. Через совість цьому „Я” відкриває знання про себе протилежне „Ти”. Цьому „Ти” підпорядковане „Я” – незаперечно і абсолютно, оскільки „Ти” віддає накази „Я” у беззастережній і категоричній формі. Це є абсолютне Божественне „Ти” у власній особі, яке відкриває себе людському „Я” у совісті. Таким чином, у совісті людська особа відкриває себе у її відношенні до свого Бога. Біблія виражає це думкою про Божу подобу, яка, власне, робить можливою зустріч людського „Я” з Божественним „Ти”. Християнська віра говорить нам, що кожна людина як особливий Божий задум покликана до того, щоб мати спільність з Богом та надприроднім життям. Цю реальність ми називаємо трансцендентною природою людини.
Бачення людини у християнстві. Відмінності від індивідуалістичного і колективістського розуміння людини
Індивідуальну, соціальну і трансцендентну природу потрібно завжди розглядати в єдності, якщо ми хочемо дійсно осягнути повну реальність людини. Будь-яка однобічність неминуче веде до хибної оцінки, а у діях – до хибного розвитку, що негативно впливає на розкриття особи у суспільстві. Людина не є ані повністю автономною, ані повністю ізольованою, як це необґрунтовано стверджує індивідуалістський лібералізм; окрема людина не є також виключно „падаючою зіркою” колективу, у чому нас намагаються переконати ідеологи колективізму, які хочуть вбачати первісну основу існування людини лише у класі, расі або ще в якомусь колективі.
Християнська антропологія вбачає в людині завжди особистість, яка як духовна істота, що розпоряджається собою, вільно розкриває і реалізує себе у спілкуванні, співпраці, і набуває своєї особливої невід’ємної гідності завдяки тій обставині, що її життя не вичерпується в існуванні на землі, а що вона як творіння Боже покликана до життя після смерті, що, у кінцевому результаті, її духовна природа робить людину безсмертною.
Спільноти на службі особистості
Що випливає з аналізу складових елементів особистості людини для визначення ролі і завдання спільнот? Спільноти - чи то сім’я, комуна, народ або держава, чи то спортивне товариство, культурна інституція або школа, чи то підприємство, кооператив або інші форми економічних об’єднань – мають службовий характер. Згідно з постановками притаманних їм завдань, ці спільноти покликані допомагати людям, об’єднаним у ці спільноти, виконувати свої життєво важливі цілі, покликання, а також допомагати їм реалізувати і розкривати себе. Це є підставою для їх існування і у цьому полягає їхнє право на існування.
Проте спільноти функціонують не самі по собі, а потребують для свого існування і функціонування конкретних людей-виконавців, котрі структуровані у суспільні форми на основі розподілу праці, тобто є керівники і підлеглі, а також ієрархічний розподіл відповідальності. При цьому існують спільноти, такі як сім’я і держава, які є первинними складниками спільноти людського існування, а тому є неодмінними, але є й інші, вторинні складники спільнот людського існування, які збагачують суспільне життя і у своєму існуванні хоч і є бажаними, та все ж не безумовно необхідними, вони піддані великим історичним змінам.
Кожна з цих спільнот має свою конкретну, особливу мету. Кожна спільнота діє зі справедливою метою, якщо вона діє за принципами справедливості для всезагального блага, тобто, якщо вона прагне до того і здійснює те, що їй належить. Тому спільнота повинна мати повноваження спрямовувати всіх своїх членів до досягнення мети, тобто, вживати таких заходів, які відповідають цій меті, інакше вона не зможе існувати і продуктивно діяти. Таким чином, спільнота має право робити і вимагати всього того, що потрібно і вимагається для загального блага. Спільнота потребує керівництва, якому належить виявляти, визначати вимоги всезагального блага і робити їх обов’язковими для членів спільноти. Тут може дійти до конкретних конфліктів між благом окремих осіб і загальним благом спільноти. Не може бути визначеним наперед чиє благо на цей час має пріоритет, – це залежить від ієрархії відповідних цінностей.
Якщо спільнота - це стосується вторинних складників спільнот людського існування - допомагає окремій людині краще себе удосконалювати, ніж якби вона розраховувала на саму себе, то спільнота має сенс. Але якщо вона постійно вимагає більше, ніж дає, то така спільнота відживає своє. Хоча останнє і не принципово стосується таких первинних спільнот людського існування як сім’я і держава, все ж можуть бути ситуації, в яких конкретна сім’я або конкретна держава нищать себе, якщо не прагнули або не могли більше прагнути саме до того, для чого вони призначені; якщо керівництво і члени спільноти втратили з поля зору свою мету. У таких випадках ми відчуваємо велику порожнечу з дуже негативними наслідками для суспільного і особистого життя.
До наступної глави
До попередньої глави
Ким же є людина? Яким є її покликання? Що є сенсом її існування? Яке завдання має суспільство? Як регулюється сфера взаємовідносин між людиною і суспільством?
З точки зору християнської антропології, кожна окрема людина є незрівняним і неповторним Божим Задумом. Кожна людина має тіло і душу, причому батьки при зачатті дитини підготовляють матерію, яка складається з яйцеклітини та сперматозоїда; Бог же дає розумну душу, яка, у свою чергу, створюється з нічого. Це означає, що у цьому світі протягом часу, зазвичай, перетворюється лише матерія – з уроків хімії ми всі знаємо експеримент з ковпаком для сиру, де щось спалюється, але вага не змінюється, хоча видимо предмет розчиняється. Атоми тільки по-іншому згрупувались, але вони ж не зникли – тут виникає існування ще одного атома у світі.
На відміну від цього, шляхом створення розумної душі з нічого у цей світ приходить нове буття, отож, буттєва реальність поширюється, і це – назавжди. Це також утворює і глибину таїнства шлюбу, яке, як відомо, подружжя взаємно дарує один одному. У подружньому акті, який має бути відкритим для прийняття життя (це не означає, що кожного разу повинна бути зачата дитина або що воля до цього повинна неодмінно мати місце), вони у буквальному розумінні співпрацюють з Богом у творенні; вони є інструментом Бога для створення нового буття. Вони є не лише співтворцями, а і беруть на себе особливу відповідальність за розвиток та розкриття народженої ними дитини, оскільки ця дитина потребує догляду та розвитку доти, поки вона сама не стане на свої ноги і не візьме своє життя у власні руки. Їм довірено дитину. У цьому полягає переважне батьківське право, але, водночас, за цим стоять і серйозні батьківські обов’язки.
Ми щойно говорили, що кожна людина є власним задумом Бога. Кожна людина є співучасницею людського буття, тобто вона має те істотне, що творить людину як таку. Але вона також є індивідом, що індивідуалізується через конкретну матерію, свої гени, схильності та таланти, обмеженості біологічного типу, людина також індивідуалізується через конкретну сім’ю, в якій вона народжується, через історичну і культурну ситуацію свого народу, своєї країни. Людина є не абстракцією, а конкретною істотою зі своїм призначенням у просторі та часі. Звідси випливають і вимоги, і завдання, а також і зміст життя для кожної окремої людини.
Людина є творінням. Отож, причину свого буття вона має не в самій собі. Вона не створила сама себе, та її навіть і не питали, чи вона хоче бути покликана до життя. Навіть дехто з нас у своїй юності робив своїм батькам докір, чому взагалі вони його народили. Людина просто є тут і має перед собою завдання жити.
Передусім людина є особистістю
У центрі християнської думки знаходиться людина або, точніше кажучи, особистість.
При глибших роздумах над тим, ким є людина, можна виробити три аспекти, які складають і визначають по суті людину в її бутті.
Індивідуальна природа людини
По-перше, є фактом, що людина передусім є сама собою та існує як індивідуальна жива істота зі своєю власною історією, зі своїми талантами, почуттями та бажаннями; вона може сказати „Я” і фактично вона виражає це „Я”, проявляє самосвідомість та самоусвідомлює свою особистість. Людина як така відмежовує себе від усіх „Ти”. Людина як сама собою, як „Я” має своє власне буття, власне життя, власні думки та акти волі, які належать лише їй самій, які відрізняються від буття, життя, мислення та бажань кожної іншої людини. ЇЇ особистість виражається у самоусвідомленні свого „Я” як внутрішня єдність та цілісність. Різноманіття внутрішніх та зовнішніх дій людини об’єднуються з допомогою „Я” і у такий спосіб цілісний характер сприймається як „мої думки”, „рішення моєї волі”, „мої вчинки”. Як „Я”, як власна особистість людина дана собі як така, ким є лише вона і ніхто інший, кого не знайти у різноманітній повторюваності, а хто існує лише в єдиній неповторності (це діє навіть тоді, коли клонують людину, оскільки матерія хоча і є однаковою, але розумна душа - ні!). Навіть якщо протягом часу і змінюється її зовнішність, її внутрішні настрої та погляди, та все ж „Я” людини завжди залишається незмінним. Це моя історія. Таким чином, особистість є істотою, відмінною від всіх інших, неповторною і незрівнянною; вона існує для себе і у собі, є сама для себе цілісним і незмінним фундаментом та носієм своїх вчинків. Зазвичай, ми називаємо це індивідуальною природою людини.
Особистісне буття означає самосвідомість, самосвідомість, свободу і відповідальність
Самосвідомість як істотна ознака особистості розкриває нам природу особистості ще глибше. Як істота, яка знає про своє власне буття, яке вона усвідомлює, особистість повинна являти духовне Буття. Саме пізнаване володіння власним буттям є ознакою духовної істоти. Отож, передусім у самосвідомості внутрішня цілісність та неподільна єдність віднаходять свою духовну глибинність. Завдяки самосвідомості „Я” є самим собою, об’єднує всі ці одночасні та послідовні внутрішні процеси та зовнішні переживання немов би в один-єдиний пункт. Як духовне „Я”, яке усвідомлює самого себе, особистість є єдністю, яка не розділяється через різноманіття внутрішнього і зовнішнього життя, яка не тоне у цій течії, що постійно змінюється.
Також інша форма вираження – свобода – визначає та поглиблює самоутвердження особистості у сфері духовності. Як особистості, мої вчинки належать мені не тільки у такий спосіб, що це є „мої” вчинки і не іншого, але також і через те, що вони йдуть від мене; я є джерелом моїх учинків. Мої дії виходять з мене як зі своєї останньої причини; у моїй владі здійснити дію чи не здійснити, здійснити її так і не інакше; я чиню це не згідно вказівки чи примусу ззовні або зсередини. Особистості притаманне самовладання діями; їй належить дійсно-таки творча сила, хоча і не у тому розумінні, що вона може творити абсолютно з нічого, але все ж спроможна творити щось таке, джерелом чого є лише ця особистість.
Як особистість, яка сама є джерелом своїх учинків, я повинен відповідати за них, повинен їх брати на себе з усіма їх наслідками. Я повинен відповідати за свої дії. Таким чином, разом із самостійністю свобода включає у себе також і відповідальність як ще одну ознаку особистості .
Соціальна природа людини (матеріальна сторона)
Водночас, очевидним є, що людина неспроможна жити сама від себе. І не тільки тому, що своїм існуванням вона завдячує іншим. У сфері біології людина цілком і повністю залежна від суспільства. Своїм матеріальним життям в усіх його проявах вона цілком і повністю завдячує суспільству, і не тільки суспільству своїх батьків, але й предків. У цьому відношенні людина повністю зобов’язана своїм тілесним життям та своїми біологічними даними суспільству. Це стосується також факт статі. Проте чоловік і жінка є не тільки двома індивідуумами з різними статевими органами, вони ще є різними і за сутністю своєї особистості та і взаємно доповнюють одне одного.
Людина не поспішає покинути своє гніздо; впродовж років вона потребує опіки, і не тільки матеріальне забезпечення, але й спілкування і любові, що, власне, й розвиває духовний і людський виміри кожної окремої людини. Що стосується підтримання і зовнішньої форми фізичного життя, тобто, в економічній сфері життя, то людина повністю залежить від суспільства. Не тільки дитина, але й доросла людина не може тривалий час існувати без допомоги суспільства. Ніхто не може сам собі забезпечити все, що йому потрібно для харчування, вдягання, проживання. Образ Робінзона Крузо є далекою від дійсності абстракцією, оскільки така людина бере з собою в усамітнення, принаймні, технічний і економічний досвіди, які йому передало суспільство. У жодному разі окрема особа не зможе забезпечити сама собі життя, гідне людини. Біологічна і економічна спільність є, таким чином, у повному розумінні первинною складовою суспільного буття. Коротко кажучи, людина, кожна людина залежна від спілкування та співпраці, щоб вижити або розкрити себе у житті. Цей факт ми називаємо соціальною природою людини, або, точніше кажучи, „негативною” стороною, тілесним аспектом людської потреби у допомозі.
Соціальна природа (духовна сторона)
Духовне життя людини криється в її субстанціональній душі, яка, проте, не передається далі як тілесне життя у межах людського суспільства, а належить кожній людині через особливий Божий акт із «зовні». Завдяки субстанціональній основі свого духовного життя людина не залежить від суспільства. Але душа не дана їй у своєму повністю розвинутому і розкритому стані. Духовні здібності ще таяться у душі як задатки, потенції. Для пробудження і розкриття цих задатків, а разом з тим і для всебічного розвитку свого духовного життя як повноцінної особистості, потрібна спільнота інших людей. Вся діяльність розуму та фантазії, все життя почуттів та волі вищих порядків виникає лише у контексті людського суспільства. Зокрема, людина отримує від суспільства головну передумову для розкриття свого духовного життя, а саме – мову. Особистісний розвиток кожної людини може відбуватись лише тоді, коли вона має доступ до світу культури, причому під культурою тут розуміється об’єктивне знання, яке у суспільстві є дійсно актуальним і живим. Це розкриття не є шляхом з одностороннім рухом – навпаки! Один дух запалює інший! Розкриваючи свої духовні дарування і здібності, людина, так би мовити, вносить і свою частку у розвиток усього суспільства, свого культурного кола. Таким чином, можна сказати, що у духовному житті людина також не є абсолютно ізольованою і самодостатньою, навіть якщо її розумна душа надає їй, по суті, незалежність. Попри всю свою власну діяльність, вона досягає своєї повної духовної реалізації тільки у суспільстві і з допомогою суспільства. Так, найвеличніші види людської діяльності і такі їх головні риси як любов, довіра, вдячність можуть практикуватись лише у житті суспільства; вони завжди вимагають присутності „Ти”. Це є „позитивним” вираженням соціальної природи людини. Духовне суспільство, де знаходиться людина, є для неї, відповідно, також справжньою складовою суспільного буття, де людина як духовна особа саме знаходить свою всебічну реалізацію, але тут представлена не первинна, а тільки вторинна складова суспільного буття. Від суспільства людина отримує не свою первинну духовну реальність як у випадку отримання біологічного буття – суспільством зумовлюється тільки її розкриття і розвиток. „Особистістю”, тобто повністю реалізованою „особою”, вона стає лише у спільності і тільки через спільність з іншими людьми . Як би сильно особа з власної волі не реалізувалась, та все ж вона потребує для цього суспільства. Але, звичайно, що особистість у повному розумінні формується лише у єднанні з Богом! Це єднання може сягнути таких глибин, що дедалі більше робить зайвим людське спілкування. Тому пустельник, який живе в усамітненні з Богом, може досягти особистісної досконалості. Так, особистісної досконалості – це можна назвати також і самореалізацією – досягає у кінцевому результаті у всій повноті лише святий. Тільки він є повною особистістю, тільки він повністю реалізував Божий задум стосовно себе.
Трансцендентна природа людини
Про людину можна сказати ще дещо інше. Людина як духовна істота не обмежується тільки простим існуванням у цьому світі. На відміну від тварини або рослин, котрі як видові істоти повністю залежать у життєвому існуванні від своєї внутрішньої структури, людина має розумну душу, має здатність замислюватися і розмірковувати про своє життя, вчинки та оточуючий світ і мисленно проводити відповідний аналіз; вона має свободу і розкриває себе у внутрішньому спілкуванні з собою, своїм життям, і вона ставить питання про сенс Буття. Ця духовна діяльність, виходячи за межі життя у просторі і часі, вказує на Вічність. Те, що навіть найзапекліші матеріалісти як, наприклад, Жан-Поль Сартр, все-таки і самі щось передчувають, говорить, зрештою, той факт, що у своєму останньому інтерв’ю німецькому тижневику „Der Spiegel“ на запитання про те, яке філософське питання його найбільше цікавить на даний час, він відповів: „Проблема моєї власної смерті!”. Власне, для нігіліста Сартра це питання було все ж зрозумілим – він перетворюється у Ніщо, так, начебто його і не було. Але, здається, не все так просто. Всі народи мають передчуття, що не все закінчується просто зі смертю, а що по той бік смерті існування має якесь продовження в інший спосіб. Ці передчуття накопичуються в людській совісті. Через совість цьому „Я” відкриває знання про себе протилежне „Ти”. Цьому „Ти” підпорядковане „Я” – незаперечно і абсолютно, оскільки „Ти” віддає накази „Я” у беззастережній і категоричній формі. Це є абсолютне Божественне „Ти” у власній особі, яке відкриває себе людському „Я” у совісті. Таким чином, у совісті людська особа відкриває себе у її відношенні до свого Бога. Біблія виражає це думкою про Божу подобу, яка, власне, робить можливою зустріч людського „Я” з Божественним „Ти”. Християнська віра говорить нам, що кожна людина як особливий Божий задум покликана до того, щоб мати спільність з Богом та надприроднім життям. Цю реальність ми називаємо трансцендентною природою людини.
Бачення людини у християнстві. Відмінності від індивідуалістичного і колективістського розуміння людини
Індивідуальну, соціальну і трансцендентну природу потрібно завжди розглядати в єдності, якщо ми хочемо дійсно осягнути повну реальність людини. Будь-яка однобічність неминуче веде до хибної оцінки, а у діях – до хибного розвитку, що негативно впливає на розкриття особи у суспільстві. Людина не є ані повністю автономною, ані повністю ізольованою, як це необґрунтовано стверджує індивідуалістський лібералізм; окрема людина не є також виключно „падаючою зіркою” колективу, у чому нас намагаються переконати ідеологи колективізму, які хочуть вбачати первісну основу існування людини лише у класі, расі або ще в якомусь колективі.
Християнська антропологія вбачає в людині завжди особистість, яка як духовна істота, що розпоряджається собою, вільно розкриває і реалізує себе у спілкуванні, співпраці, і набуває своєї особливої невід’ємної гідності завдяки тій обставині, що її життя не вичерпується в існуванні на землі, а що вона як творіння Боже покликана до життя після смерті, що, у кінцевому результаті, її духовна природа робить людину безсмертною.
Спільноти на службі особистості
Що випливає з аналізу складових елементів особистості людини для визначення ролі і завдання спільнот? Спільноти - чи то сім’я, комуна, народ або держава, чи то спортивне товариство, культурна інституція або школа, чи то підприємство, кооператив або інші форми економічних об’єднань – мають службовий характер. Згідно з постановками притаманних їм завдань, ці спільноти покликані допомагати людям, об’єднаним у ці спільноти, виконувати свої життєво важливі цілі, покликання, а також допомагати їм реалізувати і розкривати себе. Це є підставою для їх існування і у цьому полягає їхнє право на існування.
Проте спільноти функціонують не самі по собі, а потребують для свого існування і функціонування конкретних людей-виконавців, котрі структуровані у суспільні форми на основі розподілу праці, тобто є керівники і підлеглі, а також ієрархічний розподіл відповідальності. При цьому існують спільноти, такі як сім’я і держава, які є первинними складниками спільноти людського існування, а тому є неодмінними, але є й інші, вторинні складники спільнот людського існування, які збагачують суспільне життя і у своєму існуванні хоч і є бажаними, та все ж не безумовно необхідними, вони піддані великим історичним змінам.
Кожна з цих спільнот має свою конкретну, особливу мету. Кожна спільнота діє зі справедливою метою, якщо вона діє за принципами справедливості для всезагального блага, тобто, якщо вона прагне до того і здійснює те, що їй належить. Тому спільнота повинна мати повноваження спрямовувати всіх своїх членів до досягнення мети, тобто, вживати таких заходів, які відповідають цій меті, інакше вона не зможе існувати і продуктивно діяти. Таким чином, спільнота має право робити і вимагати всього того, що потрібно і вимагається для загального блага. Спільнота потребує керівництва, якому належить виявляти, визначати вимоги всезагального блага і робити їх обов’язковими для членів спільноти. Тут може дійти до конкретних конфліктів між благом окремих осіб і загальним благом спільноти. Не може бути визначеним наперед чиє благо на цей час має пріоритет, – це залежить від ієрархії відповідних цінностей.
Якщо спільнота - це стосується вторинних складників спільнот людського існування - допомагає окремій людині краще себе удосконалювати, ніж якби вона розраховувала на саму себе, то спільнота має сенс. Але якщо вона постійно вимагає більше, ніж дає, то така спільнота відживає своє. Хоча останнє і не принципово стосується таких первинних спільнот людського існування як сім’я і держава, все ж можуть бути ситуації, в яких конкретна сім’я або конкретна держава нищать себе, якщо не прагнули або не могли більше прагнути саме до того, для чого вони призначені; якщо керівництво і члени спільноти втратили з поля зору свою мету. У таких випадках ми відчуваємо велику порожнечу з дуже негативними наслідками для суспільного і особистого життя.
До наступної глави
Вернуться назад