DataLife Engine > Книги > СОЛІДАРНІСТЬ – ГОЛОВНИЙ ПРИНЦИП ХРИСТИЯНСЬКОГО СОЦІАЛЬНОГО ВЧЕННЯ

СОЛІДАРНІСТЬ – ГОЛОВНИЙ ПРИНЦИП ХРИСТИЯНСЬКОГО СОЦІАЛЬНОГО ВЧЕННЯ

Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії

До попередньої глави

В останньому розділі ми ближче розглянули соціальний принцип субсидіарності. Цей принцип є принципом свободи соціальних спільнот і водночас захищає особистісну свободу кожної людини. Тепер ми хочемо звернутись до іншого основного соціального принципу християнського соціального вчення, принципу солідарності. Цей принцип є базисом будь-якої людської спільноти.
Отож, яке визначення можна дати цьому принципу? У подальшому ми хочемо крок за кроком підійти до поняття солідарності. При першому наближенні ми можемо сказати наступне: по-перше, солідарність є взаємним зобов’язанням між членами спільноти і самою спільнотою, а також між спільнотою та її членами, а по-друге, у дещо іншому розумінні солідарність є взаємною допомогою та підтримкою між членами спільноти. Коротко кажучи, солідарність є соціальною дружбою.

У цій спробі визначення ми вже виявляємо трьохсторонню структуру справедливості:

контрибутивна справедливість, яка ще називається законною справедливістю, - це зобов’язання окремої особистості в міру своєї працездатності робити свій внесок у добробут спільноти;

розподільна справедливість – переважно діє за принципом потреби і має на увазі допомогу спільноти кожному окремому члену спільноти;

і у дещо зміненому вигляді – комутативна справедливість, яка розуміє рівноцінне „Do et Des“ як справедливість обміну між окремими особами, але тут, у контексті солідарності, така справедливість лише за аналогією знаходить своє застосування як згуртованість між окремими членів спільноти. У цьому відношенні солідарність і справедливість не є абсолютно однаковими, але вони все ж є подібними у головній структурі відношень.

Поняття „солідарність”, власне, походить від фінансової системи, де це називається солідарно відповідальною за борги порукою або солідарною відповідальністю. До цієї відповідальності постійно вдаються тоді, коли декілька людей спільно беруть позику і за борги поручаються перед банком. У спільноті всі члени разом і кожний окремо серед них є відповідальними за розвиток та процвітання спільноти або спільного проекту, навіть і якщо ця відповідальність може розподілятись за функціями і визначенням завдань для кожної окремої людини. Проте назовні, по відношенню до кредитора, за всю суму позики повністю спільно відповідають всі члени і кожен окремо за себе.

Один лозунг – три поняття солідарності залежно від бачення людини

Цей план з фінансової системи був підхоплений різними соціальними вченнями і ми відразу виявляємо три докорінно різних поняття суспільної солідарності залежно від трактування людини, яке лежить в основі цього бачення:

1. За індивідуалістичною інтерпретацією, солідарності не існує у буквальному розуміння слова. Ліберальний індивідуалізм визнає лише солідарні зобов’язання, якщо вони будуються на основі договору, тобто, якщо особисті інтереси співпадають з інтересами спільноти, то такий договір є солідарним, а якщо - ні, то у такому випадку він не є солідарним. Виразним прикладом цього є індивідуалістичне ставлення до шлюбу та розлучення. Шлюб розуміється лише як договір, який, якщо розходяться інтереси, може у будь-який час бути розірваним за певною процедурою (розлучення). Та обставина, що, сказавши одне одному «так», чоловік і дружина творять інституцію, яка вписана у природу людини, і тому є чимось більшим, аніж лише індивідуальний договір, категорично відхиляється.

2. Колективістське бачення можна пояснити на комуністичному прикладі: солідарністю тут виступає поняття боротьби у рамках класової боротьби. Солідарність практикується з робочим класом і партією, яка керує робочим класом, а з усіма іншими групами, які не належать до вістря революції, солідарності немає - це класовий ворог або інші реваншистські чи реакційні сили.

3. Персоналістична інтерпретація або ще християнське тлумачення солідарності охоплює всі соціальні групи суспільства, зокрема, слабких і бідних людей. Солідарність є основним соціальний принципом, що бере свої витоки з соціальної природи людини і є конкретним вираженням соціальної любові. Ця солідарність охоплює у глобалізованому світі також інші народи та нації, при чому тут потрібно брати до уваги порядок любові: через „любов до дальнього” не можна нехтувати „любов’ю до ближнього”.

Чому можна говорити про те, що принцип солідарності є основним принципом, що бере свої витоки з природи людини і навіть є вписаним Творцем у природу людини? Чому зобов’язання до солідарності є зобов’язанням, яке виникає з людської природи, тобто яке носить природничо-правовий і моральний характер?

Солідарність – моральне зобов’язання

Звичайно, що зобов’язання солідарності існує на основі договору. Це ніхто не захоче заперечувати. Якщо я, наприклад, записуюсь до якогось спортивного товариства або беру на себе виконання певних обов’язків у якомусь товаристві культури, то я повинен, принаймні, сплачувати внесок і брати участь у житті товариства, як це передбачено у статутах, до дотримання котрих я зобов’язую себе шляхом мого вступу.

Але як це виглядає у відношенні до основних спільнот: сім’ї, держави, народу, Церкви? Ми народились у певній сім’ї, у певному народі. Немає ніякого підписаного мною договору, який є підставою для мого існування у сімейному союзі Мюллерів або Шмітців. Перед цим мене не питали! Мої батьки винні у тому, що я живу – чому я повинен бути з ними солідарним? Мабуть, таке питання та прихований докір формулюється деякими підлітками стосовно їх батьків передусім у час статевого дозрівання.

Тут йде мова про первинні складові спільнот буття. Всім своїм існуванням людина завдячує цим спільнотам, точніше кажучи, вона взагалі може існувати і сприйматись як особистість тільки у спільноті і виходячи з спільноти. Жодним чином це не заперечує власну формуючу активність людини, але спільнота виступає або передумовою для такої діяльності, або така діяльність може реалізуватись лише у спільноті . Першочерговим завданням держави, наприклад, є улаштування співіснування людей. Без існування держави цивілізація не зможе розвиватись далі меж певного примітивного життя племені. Всі високорозвинені культури в історії людства наглядно демонструють цю істину: чи це є Древній Єгипет, чи це імперії Месопотамії і, не в останню чергу, давньогрецькі поліси та європейська історія після великого переселення народів. Людина повинна розкривати і розвивати себе у культурному, економічному, технічному і духовному плані. Але вона це може зробити, якщо лише є відповідне середовище. Проте це середовище потребує державної інституції, щоб взагалі функціонувати. У цьому відношенні можна говорити з повним правом, що держава як первинна складова спільноти була вписана Богом у соціальну природу людини. При цьому конкретна державна форма - чи це демократія, чи це монархія або інша форма – є залежною від відповідної історичної ситуації, а також від зрілості та волі людини. Тут немає ніякого природничо-правового встановлення єдино вірної форми держави.

Те саме стосується сім’ї та Церкви, які зі свого боку, від природи також є докорінно необхідними для розкриття людини. У цьому стосунку сім’я має право вимагати від членів своєї сім’ї солідарності, а держава - вимагати солідарності від своїх громадян.
Цим стає очевидною помилка індивідуалізму: людина не є автономною і самодостатньою, вона не може звільнитись від спільноти, вона завжди включена у суспільство – одна людина більшою мірою, а інша –меншою. Існує і одне, і друге: спільноти на основі договору, так звані вільні спільноти, і спільноти, які виникають не тільки з власної волі людини, а й вписані у природу людини. Оскільки ніхто не може оминути суспільство, то принцип солідарності є також наслідком соціальної природи людини.

... і основним принципом права

Кожна людина потребує спілкування і співпраці, щоб розвивати свою особистість і вижити, і водночас кожна спільнота потребує співпраці і участі кожного з своїх громадян, щоб виконати своє завдання. Це є основою солідарності.
Люди і спільнота впливають один на одного через обряди та звичаї, шляхом тиску громадської думки або через мужність казати правду, шляхом економічних рішень про інвестиції та споживання, шляхом політичних рішень, наприклад, шляхом виборів. В етиці існує моральний принцип, який означає наступне: де хтось має якийсь вплив, то він також і має там відповідальність. І ця відповідальність відповідає його справжній можливості впливу. Оскільки ми живемо у спільноті, чи то у вільно обраній спільноті, чи то народившись у ній на основі нашої соціальної природи (сім’я, держава і т.п.), ми тут маємо вплив і, як наслідок, також відповідальність за спільноту. Тобто, принцип солідарності є конкретним вираженням чесноти справедливості (див. вище). Отже, принцип солідарності є основним принципом права.

Джон Кеннеді у своїй промові з приводу вступу на посаду президента закликав своїх співвітчизників: „Не питай, що країна може зробити для тебе, а запитуй, що ти можеш зробити для країни!” Людина має служити суспільству, як і суспільство також має служити людині. Але в якій мірі людина має служити спільноті, і в якій мірі спільнота має служити своїм членам?

Межі солідарності

Кожна спільнота має одну або декілька цілей, які можна досягнути лише у спільноті, і це тільки за участі та допомоги членів цієї спільноти. Отже, спільнота має право вимагати від своїх членів внеску, а саме у міру того, як від такої участі залежить досягнення спільнотою поставлених цілей.

Кожен член спільноти має право на допомогу від спільноти у випадку такої необхідності і в цьому відношенні допомога є частиною суспільних цілей. Наприклад, до першорядних завдань співочого товариства не належить грошова підтримка членів товариства, які потрапили у нужду; на відміну від цього, член товариства цілком може очікувати, що співоче товариство заспіває йому, наприклад, музичну серенаду на його золотому весіллі.

Отож, важливо точно визначити межі солідарності з метою уникнення у такий спосіб зайвих претензій до поняття солідарності. Межами солідарності є:

1) ціль/ цілі спільноти,
2) у мірі того, як можна досягнути таких цілей у колективній співпраці та
3) лише настільки, наскільки такі цілі дійсно дозволятимуть людині розвинути свою особистість.
Неприпустимим і антисолідарним буде те, якщо якійсь спільноті йтиметься дуже добре, у той час коли членам цієї спільноти йтиметься погано.

З цього випливає ієрархія цінностей:

1. Заходи спільноти є виправданими лише тоді, коли вони допомагають людині розкрити та розвинути себе краще, аніж це було би без допомоги спільноти.

Наприклад: держава немає права збільшувати податки з метою фінансування більшої кількості культурних заходів у країні. Це не першорядне завдання держави: так само добре або ще краще це може відбуватись за вільною ініціативою громадян. Це не означає, що до завдань держави не належить створення рамкових умов для уможливлення і сприяння пристойному культурному життю. Але це не обов’язково є завданням держави, самій проводити ці заходи, якщо у суспільстві є сили, які самі можуть виконувати це завдання (принцип субсидіарності). Було б помилкою і зловживанням солідарності, коли б держава брала на себе такі справи, які могли би бути краще зроблені самою людиною або меншими спільнотами на власну відповідальність. Це сприяло б розвитку ментальності утриманців і обмежувало б творчість та готовність громадян брати на себе відповідальність.

2. Окрема людина одночасно є членом багатьох спільнот. Вона працює у певній сфері, живе в якійсь сім’ї, у час дозвілля залучена до якогось спортивного товариства і є членом якоїсь релігійної общини. Кожна з цих спільнот очікує солідарності і відповідних вкладів, які у конкретному випадку все ж можуть перетинатись і взаємно виключатись. Тут питання торкається ієрархії цінностей. Так, наприклад, зобов’язання до солідарності зі спортивним товариством у конфліктному випадку потребують меншого вкладу, аніж участь у недільному богослужінні, або догляд за хворою дитиною є важливішим, аніж професійна робота на виробництві. Як було сказано, це завжди стосується випадків неминучого конфлікту, якщо немає ніяких інших можливостей.

Потрібно звернути увагу ще й на інше. Ми вже наголошували, що солідарність є основним принципом права. З цього випливає, що
1) законодавець має поважати рамки, які проходять червоною ниткою через увесь принцип солідарності, якщо він хоче навести лад у суспільстві через нові закони;

2) в ім’я справедливості принцип солідарності висуває вимоги до суспільства і держави і добивається певних законодавчих заходів у боротьбі з негараздами; водночас, принцип показує зміст і межі цих законів, тобто, як можна усунути ці негаразди;

3) навіть якщо відсутні необхідні закони, окрема людина покликана зреагувати і через належні міри посприяти усуненню негараздів, де цього вимагає солідарність. Так шляхом публічних протестів можна викривати несправедливу ситуацію та вимагати законів, а, водночас, через належні конкретні міри (збір пожертвувань, кооперації, профспілкові ініціативи і т.д.) уже можна розпочинати вирішення проблем у межах можливостей; тобто, не вичікувати, поки держава візьметься за певні справи, а самим мобілізувати ініціативні сили суспільства.

Солідарність вимагає лояльності

В останні десятиліття саме в Європі суспільна солідарність значно посприяла соціальним гарантіям для широких верств населення. Були запроваджені пенсійне страхування, медичне страхування, страхування на випадок безробіття, системи соціальної допомоги; солідарність, так би мовити, обюрократилась і вона була забезпечена правовими претензіями. З іншого боку, це веде до того, що певні люди намагаються використати цю соціальну мережу, хоча вони і самі були б у стані заробити собі на прожиття. Принцип солідарності також вимагає від кожного окремого члена лояльності як щодо інших членів спільноти, так і щодо самої спільноти. Обман у системі страхуванні і тому подібні речі є тяжкими порушеннями проти зобов’язань лояльності, оскільки такі порушення несправедливо претендують на солідарність інших людей і спільноти.

До чесноти солідарності належить, отож, лояльність і добросовісне виконання обов’язків у розумінні контрибутивної справедливості, а також готовність дійсно претендувати у випадку необхідності на допомогу, дозволити собі допомагати, не відхиляти або не залишати бездіяльними справедливі претензії на допомогу через гордість або через сором’язливість.

Плюралістична демократія не може довго виживати без чітко вираженого почуття солідарності в усьому з боку різних груп, які є носіями плюралістичної демократії. Зокрема, відповідальні особи великих об’єднань за інтересами, профспілок, палат покликані до того, щоб, ідучи за своїми законними груповими інтереси, не забували про вимоги загального блага. Саме у суспільстві, де найважливішими пріоритетами у діяльності широких верств населення стають економічний успіх за будь-яку ціну, груповий егоїзм та принцип насолод і розваг, там і зростає егоїзм, пряма протилежність солідарності. Державі загрожує повне знищення у сутичках між угрупуваннями за інтересами. Політичні партії можуть змінитись на партії клієнтур, які однобічно намагатимуться здійснити інтереси певних груп без урахування інтересів всіх інших. Корупція і власні інтереси відповідальних державних осіб ставлять ці тенденції на чолі держави. Якщо подібним тенденціям не покласти кінець, то суспільне благо зазнає великої шкоди. Це призведе до втрати добробуту, навіть до зубожіння широких верств населення, оскільки більше не доходитимуть до оптимальної ситуації, яка передбачає збалансування справедливих інтересів шляхом компромісу. Зростає небезпека насильницьких соціальних конфліктів. Здорова культура солідарності є передумовою процвітання вільної і соціальної правової держави.

До наступної глави



Вернуться назад