Україна - це держава мертвого кінематографу. Ну що ж, якщо в нас немає свого власного вихователя суспільної думки, яким і є кино в його соціальній функції, то давайте орієнтуватись на те чого від нас, українців, вимагає світовий кінематограф...

Часто міфи впливає на свідомість і поведінку пересічної людини набагато більше, ніж історично істинна інформація про минуле. Аналогічно з кінофільмами, оскільки інтерес до них в декілька разів більший від інтересу до перевірених Держкомстатом показників ВВП.

Домінування міфу над реальністю показове в сфері сюжетних ліній кіно. Візьмемо історичний кінематограф наших сусідів – поляків та росіян.

Дивно, але їм подобається в українцях лише те, що колись лякало їхніх предків: козаки, гайдамаки, махновці, скоро будуть подобатись бандерівці. А от українців як працьовитих будівельників, збиральників полуниці, домогосподарок та повій вони недолюблюють та зневажають. Але ж другий образ куди ближчий до реальності!

Польський та російській кінематограф працює у тому ж напрямку, що й колективна свідомість (можливо, навпаки, але це не важливо). Звичайно, можна це пояснити браком власних сюжетів в певні історичні періоди, навіть у тих же росіян, яким, завдяки тому ж кіно, майже вдалося русифікувати все починаючи від князя Володимира і до перемогу у війні 1941-1945 років, але це мало що пояснює. Польські драгуни та російські стрільці також були сміливі хлопці, але фільми про них нецікаві, навіть тоді, коли за них беруться непогані режисери.

Так, «1612» та ціла низка польських історичних стрічок провалились, тоді як «Вогнем і мечем» та «Тарас Бульба» б’ють рекорди, про них дискутують у Сеймі та Державні Думі, вони збирають непогану касу. І якби не намагались режисери відірватися від України, всі прекрасно розуміють, що такий сюжет – не важливо реальний чи вигаданий – міг бути лише в Україні.

Багато говорять про добросусідські відносини з Польщею, і особливо з Росією, але мало хто знає про те, що це таке «добросусідські відносини», особливо з Москвою, тому в цьому напрямку нічого й не виходить. Насправді, щоб сподобатися нашим сусідам, ми маємо почати вести себе відповідно їхніх архетипних уявлень про нас, зафіксованих в їхньому ж кінематографі. Лише тоді, коли ми не розчаруємо всі їхні очікування – зараз тільки розчаровуємо – можемо сміливо розраховувати на їхню братську любов та щиру прихильність.

Тобто, якщо ми відважимось на виклик Заходу та Сходу, якщо образ знедоленого роботяги з простроченою візою замінить образ рекетира та контрабандиста, то не варто переймайтеся про те, що про нас подумають сусіди. Більш того, саме про нас будуть згадувати та знімати фільми на цих теренах через 250 років. Не важливо чим ці авантюри закінчаться. Мазепа програв Петру І, але саме його постать притягувала Байрона, Пушкіна, Гюго, Ліста, Чайковського та Сосюру. Наполеон програв Олександру, але хто такий корсиканець на французькому престолі, і хто такий цей посередній німець на російському троні? Десятикратна кількісна перевага фільмів про Бонапарт над фільмами про Олександра, якого часто згадують лише завдяки тому ж Наполеону, яскравий тому приклад. Великий інтеграційний проект Македонського провалився, але який то був провал. Ще до цього часу Голівуд у великому боргу перед царем маленької Македонії.

Зараз світовий кінематограф відчуває брак героїзму, тому звертається до фантастики. «Аватар» – наслідок військово-технічної переваги американців над всіма арміями світу.

Однак ми мусимо йому допомогти, поставити йому нові сюжети, нові ролі, які будуть захоплювати уяву майбутніх поколінь. В іншому разі, історичні фільми майбутнього будуть лише про чеченців та піратів із Сомалі: «Піратами Карибського моря» в ХХІІІ столітті будуть чорношкірі сомалійці, що ганяють чесних українських моряків – нецікавих та епізодичних персонажів, потрібних режисеру для персоніфікації всього слабкого, а «Робін Гудом» та «Ганнібалом» стануть Усама бін Ладен та Джохар Дудаєв відповідно. Є деяка надія, що нам допоможе Чорнобиль, як остання глобальна подія в Україні, але цей сюжет ніколи не матиме happy end, а залишати мінорній слід у світовій кіноіндустрії аж ніяк не хочеться. (Помаранчева революція, судячи з фільму «Оранжевое небо», завершилась повним провалом, тому на неї покладати надії не варто).

Якщо польський та російський кінематограф відповідає архетипам їхніх народів, то український відповідає нашому архетипу, тобто, його в нас майже немає. Найкращий український режисер - Параджанов. З огляду на це, дуже добре, що до влади прийшла «неукраїнська влада», адже з «українською» в нас нічого путнього не виходило починаючи з часів Аскольда і до Ющенка. Безперечно, Азаров насправді теж українець, в іншому випадку навіщо він так героїчно намагається розмовляти українською мовою? Тому найкращим для України було б запросити якусь особистість на зразок Доки Умарова чи Едуарда Лімонова. Звісно, Шуфрич, Тимошенко та Бродський також мають епатаж, але вони навряд чи зможуть повірити в щось більше ніж те, чим зараз є Україна.

До того ж, це цілком відповідає нашій історичні традиції. Колись Русь починалася разом з варягами, а Січ починалася разом з втікачами, нова Україна почнеться чимось подібним – або в Україні з «новими людьми», або з українцями в «новій Україні».
І ворогом у цієї «нової України» буде «стара Україна» з її чиновниками, правоохоронною системою, парламентською більшістю, опозицією та нормативно-правовою базою. Як казав Ісус: «не вливають вина молодого в старі бурдюки» (Євангелія від Св. Матвія 9.17). Це також цілком в межах нашого мінливого національного характеру. Саме прихильник триєдиної Речі Посполитої – щось на зразок сучасного Євросоюзу – Ярема Вишневецький (українець за національністю) «гасив» козацькі повстання, коли з’являлася на світ українська нація. Одним словом, для кінорежисера майбутнього всі наші президенти, міністри та бюрократи будуть уособленням чистого демонізму. Вони, попри те, що хороші люди, потрібні для нього як виключно негативні персонажі.

Отже, світове кіно зобов’язує нас відповідати існуючим типам українців. Тому кожен, кому не байдужа доля світового кінематографу, має дати собі звіт, що він планує робити для того, аби забезпечити майбутнім поколінням сценаристів, режисерів, літераторів та інших митців більш-менш достойний сюжет, оскільки все, що було тут після вбивства останнього бандерівця може потягнути лише на серіал категорії Б про напіворганізований бандитизм, але тут все зроблене другосортними фільмами Голівуду та російськими стрічками кінця ХХ – початку ХХІ століття.

P.S. В країні перманентних невдалих реформ важко повірити, що десять сценаріїв до блокбастерів можуть мати більшу цінність, ніж сто проектів реформ.


Читайте також: Огнем и мечем. Против «комплекса жертвы» и хуторянства