Філософія науки як ключ до філософії суспільства
Відкрите суспільство: етика та раціональність
До попередньої глави: Етика та історія, норми та факти, мopaль та істина
Та точка зору, що прогрес науки зумовлений накопиченням чуттєвого досвіду, все ще має широке розповсюдження. Моє негативне ставлення до цієї точки зору тісно пов’язане з моїм неприйняттям вчення про те, що наука або знання обов’язково мають розвиватися, оскільки наш досвід обов’язково має накопичуватися. Навпаки, я переконаний, що розвиток науки залежить від вільної конкуренції ідей і, отже, від свободи і що він повинен припинитися, якщо свобода буде знищена... Я також стверджував, що розвиток нашого знання неможливо передбачити науковими засобами і що, отже, майбутній хід нашої історії також непередбачуваний.
Концепція відкритого суспільства виникла як результат осмислення Поппером трагічного досвіду часів комуністичного та фашистського тоталітарних режимів, дослідження їх інтелектуального коріння. Хоча це коріння прослідковується дуже далеко у давнину (Поппер належно оцінює значення в цій справі Платона, присвятивши йому увесь перший том "Відкритого суспільства"), проте в новітні часи найбільш важливим інтелектуальним предтечею тоталітаризму був Геґель. Від нього, власне і почався масштабний поворот від повсюдного наступу ліберальної ідеології у ХVIII ст. до тоталітаризму ХХ ст. Тоталітаризм ХХ ст., – як у лівій, марксистській, так і в правій, фашистській версіях, - зріс на духовно-інтелектуальному ґрунті, підготовленому Геґелем та геґельянцями: методологічно організоване словоблуддя, інтелектуальна недоброчесність, зневага до індивіда, містифікація та абсолютизація надіндивідуального "цілого" (держави, суспільства, нації, раси), звеличення "свободи" цього "цілого" (тобто деспотизму влади та зневажання особистих прав та свобод людини) як найвищої форми свободи тощо.
Одним з найважливіших чинників успіху тоталітарних рухів була апеляція до авторитету науки. Це особливо стосується марксівського т.зв. "наукового соціалізму". Насправді в основі теорій Маркса та Енґельса лежали не ті методи, завдяки яким здійснювався прогрес знання у справжніх науках, а суміш геґелівської лженауки – діалектики (якій Маркс та Енґельс дали матеріалістичну реінтерпретацію - відповідно до панівного на ті часи серед "прогресистів" ототожнення науки та матеріалізму) та вкрай тенденційно (так, щоб їх можна було використати для обґрунтування заздалегідь визначеного результату) відібраних та проінтерпретованих наукових гіпотез (які, проте, в разі, якщо вони були придатні для обґрунтування потрібних положень марксової теорії, розглядалися не як гіпотези, а як певні істини; в той час як інші гіпотези, які свідчили проти марксової теорії – відкидалися без серйозного ізу, а лише з викриттям їх класової природи та висміюванням).
Основним предметом філософського інтересу Поппера, як до так і після написання ним політичних праць ("Відкритого суспільства" та "Злиденності історицизму") була наука. На момент написання "Відкритого суспільства" він мав уже сформовану концепцію наукової методології та чинників прогресу наукового знання [1], і крізь призму цієї концепції міг адекватно оцінити "науковість" теорій Маркса та геґелівської діалектики.
Концепція Поппера в загальних рисах досить проста. Наукова теорія може бути прийнята як істинна якщо:
1) вона не містить внутрішніх логічних суперечностей,
2) теорія сформульована так, що існує принципова можливість її фальсифікації – виявлення суперечності між нею та фактами або тими теоріями, які раніше були прийняті як істинні. (Це означає, що формулювання усіх положень теорії має бути чітким та однозначним, не допускати різних (взаємовиключних) інтерпретацій. З теорії, яка відповідає вимозі можливості фальсифікації, слідують однозначні висновки, які можна перевірити, зіставивши їх з фактами. Якщо висновки з теорії суперечать фактам, то теорія фальсифікується. Теорія, яку принципово (завдяки способу її побудови, а не тому, що вона дійсно адекватно описує факти) неможливо сфальсифікувати, з якої можна "вивести" будь-які твердження, є "метафізичною у найгіршому смислі цього слова". В разі, якщо нова теорія суперечить якійсь із теорій, які раніше були прийняті як істинні, це може означати як хибність нової, так і хибність старої теорії. В цьому разі потрібні додаткові дискусії, дослідження, випробування націлені на те, щоб вирішити, яка з конфліктуючих теорій є хибною, або знайти спосіб такої їх модифікації, яка дозволила б усунути суперечність.);
3) усі випробування теорії (при цьому передбачається, що таких випробувань було багато) не змогли її фальсифікувати.
Теорія, яка відповідає цим вимогам умовно приймається як істинна. Умовність означає можливість перегляду цього рішення, - оскільки будь-який момент нові випробування або нові теорії можуть її сфальсифікувати.
В основі наукового прогресу лежить раціональна критика – процес пошуку суперечностей всередині теорії, або між теорією та фактами, або між теорією та іншими теоріями. Цей процес виявляє недосконалості в нашому знанні, помилки в теоріях, і змушує до виправлення помилок та пошуку кращих теорій.
Геґелівсько-марксівська діалектика, якщо її оцінювати з цих позицій, є не просто хибною теорією, квазінаукою чи лженаукою. Справедливо назвати її антинаукою. Вона є "метафізичною в найгіршому смислі цього слова". Вона суперечить фактам і містить масу внутрішніх логічних суперечностей. Більше того: вона проголошує право на логічну суперечність, тим самим роблячи неможливою будь-яку раціональну критику.
Розглянемо детальніше, звідки взялася і що являє собою ця "наука наук", і який вплив вона на суспільно-політичні процеси ХІХ-ХХ століть.
До наступної глави: Геґельянська лженаука як інтелектуальне підґрунтя тоталітаризму
Примітки:
1. Поппер своїми теоріями з очевидністю продемонстрував неспроможність панівних на той час позитивістських теорій науки, т.зв. "веріфікаціонізму". Після цього розгорнулася активна дискусія, учасники якої (К.Поппер, Т.Кун, І.Лакатос, П.Феєрабенд, С.Тулмін) відомі у нас як "постпозитивісти". Незважаючи на те, що дискусія постпозитивістів виявила нові проблеми, щодо яких не досягнуто консенсусу, все ж, за словами видатного сучасного вченого та філософа науки Д.Дойча “загальноприйнята теорія наукового пізнання... своїм сучасним формулюванням зобов’язана головним чином філософу Карлу Попперу”. “Епістемологія Поппера в усіх практичних смислах стала загальноприйнятою теорією природи та зростання наукового знання. Коли в будь-якій сфері доходить до прийняття правил експериментів, як "наукового свідчення", теоретиками з цієї сфери, або поважними науковими журналами для публікації, або лікарями для вибору між конкуруючими методами лікування, сучасні паролі подібні до тих, які пропонував Поппер: експериментальна перевірка, критика, те-оретичне пояснення та визнання, що експерименти не захищені від помилок. Згідно з поширеними оцінками науки, наукові теорії являють собою радше сміливі гіпотези, ніж висновки, зроблені з накопиченої інформації, а відмінність між наукою та (скажімо) астро¬логією правильно пояснюють скоріше на основі можливості перевірки, ніж сту¬пеня підтвердження.”
До попередньої глави: Етика та історія, норми та факти, мopaль та істина
Та точка зору, що прогрес науки зумовлений накопиченням чуттєвого досвіду, все ще має широке розповсюдження. Моє негативне ставлення до цієї точки зору тісно пов’язане з моїм неприйняттям вчення про те, що наука або знання обов’язково мають розвиватися, оскільки наш досвід обов’язково має накопичуватися. Навпаки, я переконаний, що розвиток науки залежить від вільної конкуренції ідей і, отже, від свободи і що він повинен припинитися, якщо свобода буде знищена... Я також стверджував, що розвиток нашого знання неможливо передбачити науковими засобами і що, отже, майбутній хід нашої історії також непередбачуваний.
Карл Поппер
Концепція відкритого суспільства виникла як результат осмислення Поппером трагічного досвіду часів комуністичного та фашистського тоталітарних режимів, дослідження їх інтелектуального коріння. Хоча це коріння прослідковується дуже далеко у давнину (Поппер належно оцінює значення в цій справі Платона, присвятивши йому увесь перший том "Відкритого суспільства"), проте в новітні часи найбільш важливим інтелектуальним предтечею тоталітаризму був Геґель. Від нього, власне і почався масштабний поворот від повсюдного наступу ліберальної ідеології у ХVIII ст. до тоталітаризму ХХ ст. Тоталітаризм ХХ ст., – як у лівій, марксистській, так і в правій, фашистській версіях, - зріс на духовно-інтелектуальному ґрунті, підготовленому Геґелем та геґельянцями: методологічно організоване словоблуддя, інтелектуальна недоброчесність, зневага до індивіда, містифікація та абсолютизація надіндивідуального "цілого" (держави, суспільства, нації, раси), звеличення "свободи" цього "цілого" (тобто деспотизму влади та зневажання особистих прав та свобод людини) як найвищої форми свободи тощо.
Одним з найважливіших чинників успіху тоталітарних рухів була апеляція до авторитету науки. Це особливо стосується марксівського т.зв. "наукового соціалізму". Насправді в основі теорій Маркса та Енґельса лежали не ті методи, завдяки яким здійснювався прогрес знання у справжніх науках, а суміш геґелівської лженауки – діалектики (якій Маркс та Енґельс дали матеріалістичну реінтерпретацію - відповідно до панівного на ті часи серед "прогресистів" ототожнення науки та матеріалізму) та вкрай тенденційно (так, щоб їх можна було використати для обґрунтування заздалегідь визначеного результату) відібраних та проінтерпретованих наукових гіпотез (які, проте, в разі, якщо вони були придатні для обґрунтування потрібних положень марксової теорії, розглядалися не як гіпотези, а як певні істини; в той час як інші гіпотези, які свідчили проти марксової теорії – відкидалися без серйозного ізу, а лише з викриттям їх класової природи та висміюванням).
Основним предметом філософського інтересу Поппера, як до так і після написання ним політичних праць ("Відкритого суспільства" та "Злиденності історицизму") була наука. На момент написання "Відкритого суспільства" він мав уже сформовану концепцію наукової методології та чинників прогресу наукового знання [1], і крізь призму цієї концепції міг адекватно оцінити "науковість" теорій Маркса та геґелівської діалектики.
Концепція Поппера в загальних рисах досить проста. Наукова теорія може бути прийнята як істинна якщо:
1) вона не містить внутрішніх логічних суперечностей,
2) теорія сформульована так, що існує принципова можливість її фальсифікації – виявлення суперечності між нею та фактами або тими теоріями, які раніше були прийняті як істинні. (Це означає, що формулювання усіх положень теорії має бути чітким та однозначним, не допускати різних (взаємовиключних) інтерпретацій. З теорії, яка відповідає вимозі можливості фальсифікації, слідують однозначні висновки, які можна перевірити, зіставивши їх з фактами. Якщо висновки з теорії суперечать фактам, то теорія фальсифікується. Теорія, яку принципово (завдяки способу її побудови, а не тому, що вона дійсно адекватно описує факти) неможливо сфальсифікувати, з якої можна "вивести" будь-які твердження, є "метафізичною у найгіршому смислі цього слова". В разі, якщо нова теорія суперечить якійсь із теорій, які раніше були прийняті як істинні, це може означати як хибність нової, так і хибність старої теорії. В цьому разі потрібні додаткові дискусії, дослідження, випробування націлені на те, щоб вирішити, яка з конфліктуючих теорій є хибною, або знайти спосіб такої їх модифікації, яка дозволила б усунути суперечність.);
3) усі випробування теорії (при цьому передбачається, що таких випробувань було багато) не змогли її фальсифікувати.
Теорія, яка відповідає цим вимогам умовно приймається як істинна. Умовність означає можливість перегляду цього рішення, - оскільки будь-який момент нові випробування або нові теорії можуть її сфальсифікувати.
В основі наукового прогресу лежить раціональна критика – процес пошуку суперечностей всередині теорії, або між теорією та фактами, або між теорією та іншими теоріями. Цей процес виявляє недосконалості в нашому знанні, помилки в теоріях, і змушує до виправлення помилок та пошуку кращих теорій.
Геґелівсько-марксівська діалектика, якщо її оцінювати з цих позицій, є не просто хибною теорією, квазінаукою чи лженаукою. Справедливо назвати її антинаукою. Вона є "метафізичною в найгіршому смислі цього слова". Вона суперечить фактам і містить масу внутрішніх логічних суперечностей. Більше того: вона проголошує право на логічну суперечність, тим самим роблячи неможливою будь-яку раціональну критику.
Розглянемо детальніше, звідки взялася і що являє собою ця "наука наук", і який вплив вона на суспільно-політичні процеси ХІХ-ХХ століть.
До наступної глави: Геґельянська лженаука як інтелектуальне підґрунтя тоталітаризму
Примітки:
1. Поппер своїми теоріями з очевидністю продемонстрував неспроможність панівних на той час позитивістських теорій науки, т.зв. "веріфікаціонізму". Після цього розгорнулася активна дискусія, учасники якої (К.Поппер, Т.Кун, І.Лакатос, П.Феєрабенд, С.Тулмін) відомі у нас як "постпозитивісти". Незважаючи на те, що дискусія постпозитивістів виявила нові проблеми, щодо яких не досягнуто консенсусу, все ж, за словами видатного сучасного вченого та філософа науки Д.Дойча “загальноприйнята теорія наукового пізнання... своїм сучасним формулюванням зобов’язана головним чином філософу Карлу Попперу”. “Епістемологія Поппера в усіх практичних смислах стала загальноприйнятою теорією природи та зростання наукового знання. Коли в будь-якій сфері доходить до прийняття правил експериментів, як "наукового свідчення", теоретиками з цієї сфери, або поважними науковими журналами для публікації, або лікарями для вибору між конкуруючими методами лікування, сучасні паролі подібні до тих, які пропонував Поппер: експериментальна перевірка, критика, те-оретичне пояснення та визнання, що експерименти не захищені від помилок. Згідно з поширеними оцінками науки, наукові теорії являють собою радше сміливі гіпотези, ніж висновки, зроблені з накопиченої інформації, а відмінність між наукою та (скажімо) астро¬логією правильно пояснюють скоріше на основі можливості перевірки, ніж сту¬пеня підтвердження.”
Вернуться назад