Специфіка суспільних наук

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Проблема єдності наукового методу та сцієнтистське збочення

Методологічний дуалізм утримується від будь-яких тверджень з приводу сутностей та метафізичних концепцій. Він просто враховує той факт, що ми не знаємо, яким чином зовнішні події - фізичні, хімічні та фізіологічні - впливають на людські думки, ідеї та ціннісні судження. Усе це розщеплює царство знання на дві окремі області: царство зовнішніх подій, що звичайно називають природою, та царство людського мислення й діяльності.


Оскільки ідея єдності науки, абсолютизована і спотворена позитивістами, активно використовувалася для популяризації лженаукових суспільних доктрин, не менш важливим є питання про специфіку суспільних наук, яке ми й розглянемо у цьому підрозділі.


Карл Поппер багаторазово висловлює думку, що в основі суспільних наук має бути методологічний індивідуалізм. Це означає, що “інститути (і традиції) слід аналізувати в індивідуалістських термінах, тобто в термінах відносин індивідів, що діють у певних ситуаціях, та неумисних наслідків їхніх дій”.

Поняття "методологічний індивідуалізм" було введене в обіг Йозефом Шумпетером. Цим терміном він назвав методологію засновника австрійської економічної школи Карла Менгера. Філософські підвалини методологічного індивідуалізму всебічно з’ясовують у своїх працях Людвіг фон Мізес та Фрідріх фон Гаєк.

Методологічний індивідуалізм протистоїть методологічному есенціалізму – підходу, прихильники якого заперечують пояснення суспільної дійсності в термінах взаємодії індивідів, і натомість вважають, що істинно наукове пояснення суспільної дійсності має полягати у виявленні "сутностей", які стоять за суспільними подіями і зумовлюють ці події незалежно від людських бажань та дій, за своєю власною, іманентною логікою, яка і складає суспільні закони. В класичній, ідеалістичній формі ці сутності мають містичний характер. Проте несумісність науки з містикою ставала дедалі очевиднішою. Тому більшість квазінаукових теорій, що виникли у ХІХ ст. засновані на есенціалізмі в колективістичній або матеріалістичній формах.

Колективістичний есенціалізм, або холізм намагається пояснювати суспільну дійсність та історію в термінах відносин між великими суспільними групами, які розглядаються як монолітне ціле (класи, нації), або в термінах таких "надіндивідуальних цілостей", як суспільство та держава. Ці "цілості" набувають характеру живих істот, цілеспрямованих активних суб’єктів, які мають власні інтереси, що не зводяться до інтересів індивідів ("частин") і є безумовно вищими за них. Навпаки, життя та діяльність частини має моральну санкцію лише якщо вони слугують цим вищим інтересам "цілого".

Матеріалістичний есенціалізм виходить з метафізичної догми про те, що за усіма суспільними процесами повинні стояти матеріальні "сутності" чи "сили". Ці таємничі (хоч містицизм цієї теорії і приховується за визначенням їх як "матеріальних") "сили" зумовлюють усі важливі суспільні процеси, самі будучи підвладними тільки своїм власним іманентним законам.

Теорія Маркса використовує обидва ці різновиди есенціалізму. З одного боку, вона інтерпретує суспільний процес як "єдність і боротьбу" антагоністичних класів, який має завершитися настанням комуністичного царства розуму та свободи, в якому суспільство як ціле буде управляти усіма економічними процесами. Класи уявляються як монолітні утворення, приналежність до яких жорстко детермінує інтереси, ідеї, спосіб мислення людей. З іншого боку, цей процес однозначно детермінований розвитком "матеріальних виробничих сил", що здійснюється ніби сам по собі – не внаслідок діяльності людей, а внаслідок іманентної цим силам закономірності.
Ці дві сторони в Марксовій теорії тісно пов’язані. Як зауважує Людвіг фон Мізес, "класові інтереси", до яких апелює марксизм, - “це не інтереси, що обираються людьми на основі ціннісних суджень. Це цілі, до яких прагнуть матеріальні продуктивні сили. Ці сили націлені на встановлення соціалізму. Як засіб здійснення цієї мети вони використовують пролетаріат. Надприродні матеріальні продуктивні сили переслідують власні інтереси, що не залежать від волі смертних людей. Клас пролетарів - просте знаряддя в їхніх руках. Дії класу є не його власними діями, а діями, що виконуються матеріальними продуктивними силами, які використовують клас як інструмент, що не має власної волі. Класові інтереси, на які посилається Маркс, по суті є інтересами матеріальних продуктивних сил, що прагнуть звільнитися від "кайданів, що сковують їхній розвиток". ”

Матеріальні виробничі сили детермінують виробничі відносини, суспільний "базис". Цей "базис", у свою чергу, детермінує свідомість, спосіб мислення, ідеї та інтереси людей, юридичну, політичну та ідеологічну "надбудову" суспільства.

Неупереджена людина не може не помітити, що насправді факти суспільно-історичного життя свідчать зовсім про інше: політичні, ідеологічні, релігійні та культурні процеси впливають на економічні, а отже і на технологічні, не меншою мірою, ніж навпаки. В намаганні "врятувати" очевидно хибний головний засновок Марксової теорії Енґельс, як завжди, демонструє чудеса винахідливості та вражаючу глибину думки: виявляється, базис детермінує надбудову лише "в кінцевому рахунку" та "опосередковано", при цьому можливий і зворотний вплив надбудови на базис. Ці виверти Енґельса є яскравою ілюстрацією до характеристики, що її видатний німецький соціолог Макс Вебер напочатку ХХ ст. дав прихильникам “так званого "матеріалістичного розуміння історії" у давньому ґеніально-примітивному сенсі "Маніфесту комуністичної партії"”: “...вони вдовольняються найхиткішими гіпотезами та найзагальнішими фразами, оскільки йдеться про їхню догматичну потребу вбачати в економічних "рушійних силах" "справжній", "єдино істинний", "завжди в кінцевому рахунку вирішальний чинник". ”

Методологічний індивідуалізм розриває порочне коло метафізичних суперечок про первинність/вторинність: економічні, політичні, ідеологічні, культурні, релігійні процеси є різними аспектами людської діяльності і, як такі, цілком рівноправні.

Діяльність людей спрямовується їх ідеями та ціннісними судженнями. Як виникають (або чим детерміновані) самі ці ідеї та судження? Методологічний індивідуалізм виходить з того факту, що наука не може відповісти на це питання, а тому ідеї та ціннісні судження людей мають розглядатися як "кінцеві дані", що не можуть бути виведені з будь-яких інших даних:

“Думки та ідеї не є фантомами. Вони реальні... Ідеї впливають одна на одну, вони стимулюють появу нових ідей, вони витісняють чи трансформують інші ідеї... Незважаючи на невідчутність та нематеріальність, вони є рушійною силою, що викликає зміни в царстві відчутних та матеріальних речей... Ми можемо з'ясувати усе, що хочемо про життя ідеї та результати її існування. Про її народження ми можемо дізнатися тільки те, що вона породжена індивідом...” “Кінцевими даними історії, за межі яких не може вийти ніяке історичне дослідження, є людські ідеї та дії. Історик може простежити виникнення ідеї до іншої, раніше розробленої ідеї. Він може описати зовнішні умови, реакцією на які були ці дії. Але він ніколи не зможе сказати про нові ідеї та нові способи поведінки більше того, що вони виникли у певній точці простору і часу в мозку людини і були сприйняті іншими людьми.”

Марксисти стверджують: свідомість людини, її ідеї та ціннісні судження детерміновані виробничими відносинами, функцією людини в цих відносинах, що виражається в понятті класу, та відповідними класовими інтересами. Марксівський технологізм-матеріалізм є однією з багатьох доктрин, що постулювали детермінованість ідей та ціннісних суджень людини тими або іншими зовнішніми чинниками. Усі ці доктрини очевидно суперечать фактам. Так, наприклад, робилися спроби описати ідеї людей як необхідний продукт географічного оточення людини. Мізес так коментує цю теорію: “Багато ідей з'являються на світло як реакція на подразнення фізичного середовища проживання людини. Але зміст цих ідей не визначається зовнішнім середовищем. На те саме зовнішнє оточення різні індивіди і групи індивідів реагують по-різному.” Те ж саме стосується і зв’язку ідей з соціальним становищем.

Ідея про детермінованість свідомості класовими інтересами хибна вже тому, що жорсткого класового поділу, як ми вже говорили, не існує. Натомість існує величезна різноманітність соціальних ролей та можливостей їх зміни (соціальна мобільність). Хибним є також уявлення про те, що інтереси людини є чимось цілком об’єктивним, незалежним від свідомості і "первинним" щодо неї. “У світі реальності, життя та людської діяльності не існує інтересів, що не залежать від ідей, що передують їм як за часом, так і логічно. Те, що людина вважає своїм інтересом, є результатом її ідей... Усе це ніколи не могло прийти на думку Марксові. Тому що ним володіла ідея про те, що людські інтереси цілком і повністю однозначно визначаються біологічною природою людського тіла... У випадку тварин та первісних людей, що балансують на межі голодної смерті, справді вірно, що має значення тільки кількість їстівних речей, які можна здобути. Немає потреби вказувати, що у людей ситуація зовсім інша, навіть на самих ранніх стадіях цивілізації.

Цивілізована людина зіштовхується з проблемою вибору між задоволенням багатьох потреб і між різноманітними способами задоволення однієї й тієї ж потреби. Її інтереси різноманітні і визначаються ідеями, що впливають на її вибір.”

Логічним наслідком редукціоністсько-детерміністської установки марксизму є заперечення ролі особистості в історії. Особливо яскраво абсурдність цієї доктрини проявляється в писаннях Енґельса. “Що б трапилося, якби лейтенант Наполеон Бонапарт був би вбитий у битві під Тулоном? Фрідріх Енґельс знає відповідь: "Його місце зайняв би хтось інший". Тому що "людина завжди знаходиться, тільки-но виникає необхідність" . Необхідність для кого і для якої мети? Очевидно, для матеріальних продуктивних сил, щоб згодом привести до соціалізму. Схоже, матеріальні продуктивні сили завжди мають про запас заміну, точнісінько як завбачливий оперний антрепренер має дублера, готового виконати партію тенора, якщо зірка раптом підхопить застуду. Якби Шекспір вмер у дитячому віці, то "Гамлета" і "Сонети" написала б інша людина. Але виникає питання, а чим реально займався цей заступник, оскільки гарне здоров'я Шекспіра звільнило його від цієї поденщини?”

Звичайно, було б безглуздям заперечувати, що соціальне становище є важливим чинником, який впливає на формування ідей та ціннісних суджень людини. Але це зовсім не означає, що він їх детермінує. На формування ідей та ціннісних суджень людини впливає безліч різноманітних чинників. Але жоден з цих чинників, і будь-яка обмежена сукупність чинників, не детермінує їх.
Різні люди по-різному реагують на подібні обставини. Це не означає, що їх реакція, їх ідеї та ціннісні судження є випадковими.

Звичайно, вони мають якісь причини. Але ми не можемо скласти вичерпний перелік цих причин і встановити точний, однозначний зв’язок між цими причинами та ідеями й судженнями людини. Ідеї та судження є "продуктами" і разом з тим частиною індивідуальності людини. А ця індивідуальність є результатом розвитку "первинної", вродженої, від самого початку унікальної та неповторної індивідуальності у взаємодії з безмежно багатоманітним і так само унікальним та неповторним калейдоскопом зовнішніх обставин життя людини. Кожна, найдрібніша вроджена особливість і кожна, найнепомітніша життєва подія присутні в індивідуальності людини і можуть виявитися частково відповідальними за той або інший вибір, ідею, судження.

Методологічний матеріалізм у застосуванні до сфери людської, соціальної дійсності – є хибною редукціоністською установкою, яка ґрунтується на нерозумінні безмежної складності дійсності та обмеженості можливостей людського пізнання. Ця установка породжена упередженим баченням дійсності – крізь призму метафізичної віри в "матеріальну єдність світу". Щоб обґрунтувати цю віру філософи-матеріалісти намагаються інтерпретувати людську діяльність та суспільну дійсність в термінах, максимально наближених до тих, з допомогою яких наука описує фізичну дійсність та поведінку тварин. Специфіка світу людської життєдіяльності при цьому ігнорується або применшується. При цьому дійсність інтерпретується не науково, а міфологічно, в ній шукають якісь містичні "сили" – Історію з її іманентною метою, матеріальні виробничі сили, які усе детермінують і ведуть людство, незалежно від волі людей, до комунізму тощо.

Намагання підпорядкувати науку метафізичній доктрині, - чи то матеріалістичній, чи то ідеалістичній, - веде до її перетворення на лженауку. Справжня наука займає по відношенню до метафізичних питань позицію агностицизму – визнання того, що наука не може дати відповіді на ці питання, що вони не належать до її компетенції, що наука має справу лише з "поцейбічною" реальністю, даною людині в досвіді; що в цьому досвіді ідеальні та матеріальні аспекти однаково важливі і незводимі одні до інших. Вчений може вірити в існування душі та життя після смерті (чи, скоріше, сподіватися на це) або вважати це малоправдоподібним, вірити в Бога або вважати його породженням людської уяви, - але усе це не повинно впливати на його позицію як вченого.

Відповідно до цього, і методологічний індивідуалізм не вирішує питання про те, чим є людська індивідуальність – чи дуже складним продуктом матеріальних процесів чи результатом взаємодії цих процесів з нематеріальною "самістю" людини, її душею. Оскільки жодне з цих припущень принципово неможливо довести чи спростувати фактами, вони лежать поза сферою наукової компетенції. Натомість, саме існування цієї індивідуальності, неможливість пояснити суспільну дійсність без звертання до ідеї індивідуальності, - є безперечним фактом, з якого мають виходити суспільні науки і який незводимий до інших фактів, тобто з точки зору методології є первинним.


Мені думається, що це виглядає так само, коли б хтось... сказав: "Сократ тепер сидить тут тому, що його тіло складається з кісток і сухожилок, кістки тверді й з’єднані між собою суглобами, а сухожилки мають здатність розтягуватись і розслаблюватись і оточують кістки разом із м’ясом й шкірою, яка все покриває. Оскільки кістки можуть вільно рухатись у своїх суглобах, сухожилки, розтягуючись і напружуючись, дають Сократові змогу згинати ноги і руки. Саме через це він і сидить тут, зігнувшись." ...Бо, далебі, ці жили й кістки вже давно, гадаю, були б де-небудь у Мегарах або в Беотії, куди вони потрапили б, якби я керувався хибним поглядом на те, що є найкраще, і, замість утекти й сховатися, не вважав за справедливіше й чесніше прийняти будь-яку кару, яку мені ухвалить держава.

Платон

Суспільні процеси являють собою діяльність, відносини індивідів, що спрямовуються їх ідеями, цілями, рішеннями. З цього випливає важлива особливість суспільних наук – телеологізм як фундаментальний принцип пояснення. Людвіг фон Мізес пише про це: “Царство природничих наук та науки про людську діяльність відрізняються одне від одного категоріальними системами, за допомогою яких вони інтерпретують явища і створюють теорії. Природничі науки не знають нічого про кінцеві причини [1] ; наукові пошуки та теоретизування цілком і повністю спрямовується категорією причинності. Область наук про людську діяльність є сферою задуму та свідомого переслідування цілей; вона телеологічна.” Суспільні науки телеологічні не в містичному сенсі наявності якоїсь трансцендентної мети людства та історії, а остільки, оскільки вона досліджує цілеспрямовану діяльність людей та її результати.
Телеологізм не є запереченням принципу причинності (каузальності). Мізес погоджується з твердженням Андре Пуанкаре: “Наука детерміністична. Вона є такою a priori, вона постулює детермінізм, бо без нього вона не могла б існувати” .

Мізес ототожнює поняття детермінізму та причинності. На мою думку, корисною була б конвенція про їх "розведення", що виходить з одного боку – з мовної практики, з традиційного вживання цих слів, а з іншого – з потреби уникнути плутанини, пов’язаної з неоднозначністю вживання слова "детермінізм".

Слово "детермінізм" вживається найчастіше для позначення погляду, згідно якого усе, що відбувається, відбувається необхідно і не може відбуватися по іншому, ніж воно відбувається. Ніщо не відбувається без причин: якщо щось відбулося так, а не інакше, то для цього були якісь причини. Якби сукупність причин, що впливають на хід того чи іншого процесу, була дещо іншою, ніж вона була насправді, то й хід процесу був би іншим. Але оскільки сукупність причин була саме такою – то і наслідок з необхідністю був саме таким. Поняття "випадковість" має гносеологічний (пізнавальний) та практичний, а не онтологічний (буттєвий) статус. "Випадкові" явища так само з необхідністю випливають з сукупності усіх причин, що на нього впливають. Але ця сукупність усіх причин нескінченно велика, а ми можемо врахувати лише обмежену кількість причин. Причини, що залишаються поза нашим розглядом, роблять хід явища передбачуваним лише приблизно та з більшою або меншою ймовірністю. В цьому смислі в кожному явищі є більший або менший елемент випадковості – по відношенню до сукупності причин, що прийняті нами до розгляду. Випадковість не є абсолютною, вона є випадковістю відносно до сукупності пізнаних нами законів природи та відомих нам чинників конкретної ситуації.

Розширюючи наше пізнання дійсності, виявляючи невідомі раніше причинно-наслідкові зв’язки, ми зменшуємо простір випадковості і розширюємо простір необхідності. З цієї точки зору випадковість – це непізнана необхідність.

Людська свобода, з точки зору детермінізму, також не виключена зі сфери дії всезагальної детермінації. Людина вільна, якщо вона може діяти згідно з власним бажанням, але саме її бажання не є випадковим, воно детерміноване сукупністю зовнішніх та внутрішніх чинників. Детермінізм логічно не пов’язаний з матеріалізмом: в якості причин детермініст може визнавати як матеріальні так і ідеальні чинники. Детермініст цілком може прийняти гіпотезу про існування людської душі і розглядати її іманентні властивості як один з детермінантів людської поведінки. Вчення, які визнають лише матеріальні детермінанти, є догматично-редукціоністськими спотвореннями детермінізму. [2] Твердження "буття визначає свідомість" є хибним, якщо під буттям мають на увазі лише матеріальне буття; і воно є змістовно порожнім якщо поняття буття включає в себе ідеальне буття, тобто саму свідомість.

З детермінізмом пов’язана пізнавально-дослідницька установка, що її можна виразити в трьох положеннях:

- будь-яке явище має причини;
- однакові причини завжди викликають однакові наслідки;
- якщо є якась відмінність між явищами, то ця відмінність завжди викликана якимись відмінностями між причинами цих явищ.

Ця установка сприятлива для розвитку знання: адже якщо людина переконана, що все має свої причини, то зіштовхнувшись з незрозумілим явищем вона не задовольниться посиланням на випадковість, а відшукуватиме невідомі їй причинно-наслідкові зв’язки.

Разом з тим, довести всезагальну детермінованість можливо лише тоді, коли буде пізнане абсолютно все, - а цього не станеться ніколи. Навіть більше того, нові наукові досягнення, такі як квантова фізика (згідно з якою поведінка мікрочасток підпорядкована не однозначним, а статистичним законам), дають новий простір для індетерміністичних інтерпретацій. Вище я написав, що в процесі пізнання ми зменшуємо простір випадковості і розширюємо простір необхідності. Насправді це невірно. Ми "витісняємо" випадковість лише з тих невеличких ділянок дійсності, які ми пізнали, але при цьому перед нами розкриваються все ширші простори недослідженої дійсності. Разом зі зростанням нашого знання зростає і наше знання про незнання. Процес пізнання можна проілюструвати у вигляді кола, всередині якого знаходиться пізнане, а ззовні – непізнане. Чим більшим є коло пізнаного, тим більшою є довжина лінії, по якій у людське життя входить невідоме. При цьому як би далеко не просувалося наше пізнання, коло пізнаного залишається обмеженим, - мізерною часткою по відношенню до безмежного простору непізнаного.

Слово "детермінізм" часто вживається і просто для позначення причинно-наслідкових зв’язків, але щоб не плутати це значення з "детермінізмом" у описаному вище значенні і уникнути безплідних метафізичних суперечок про "свободу волі", краще у таких випадках вживати слово "причинність" або "каузальність".

Пізнавальна діяльність взагалі, і наукова зокрема, полягає у висуненні, перевірці та узгодженні гіпотез, які встановлюють однозначну або статистичну відповідність між певними обмеженими сукупностями "незалежних змінних" (Р.Коллінз), що розглядаються як причини, та певними обмеженими сукупностями "залежних змінних", що розглядаються як наслідки.

Це стосується наук про людську діяльність та суспільних наук так само, як і природничих. Відмінність в тому, що в якості причин тут виступають ідеальні чинники (ідеї, цінності, судження, оцінки, погляди тощо) або комбінації ідеальних та матеріальних чинників. Рендал Коллінз, з’ясовуючи відношення між суб’єктивністю та причинністю пише: “Зрозуміло, що науковий метод у нашій галузі не може виключити вивчення суб'єктивного. Соціологічну науку не можна заснувати на чистому біхевіоризмі... Але чи вірно, що головна риса соціального світу - непередбачуваність, що поглинає будь-які детерміновані процеси? Я думаю, що це невірно... Хоча зміст соціології багато в чому (але не в усьому) складається з проявів людської суб'єктивності, звідси необов'язково випливає, що таке пізнання та відчування причинно зовсім не обумовлені.”

Отже, каузальність та телеологізм (наявність причинно-наслідкових зв’язків та доцільний характер людської діяльності) – два фундаментальні принципи, без яких неможливі суспільні науки. Телеологізм не заперечує каузальності, а є необхідною передумовою для розуміння специфічно-людського, суспільного її прояву. М.Ротбарт згадує приклад, що наводив Мізес на своїх лекціях – спостереження за поведінкою людей на станції метро в годину пік: “"Об'єктивний", чи "істинно науковий" біхевіорист, говорив він, буде спостерігати емпіричні події: наприклад, людей, що безцільно мечуться взад і вперед у певний передбачуваний час дня. І це все, про що він дізнається. Але справжній дослідник людської діяльності почне з факту, що будь-яка людська поведінка є цілеспрямованою, і зрозуміє, що мета полягає в тому, щоб зранку добратися з будинку до потягу, щоб доїхати до роботи, а ввечері, навпаки, і т.д. Не виникає ніяких сумнівів, хто з них дізнається більше про людську поведінку, і, отже, хто буде справжнім "вченим".”

В "Теорії та історії" Мізес наголошує: “В сфері людської діяльності неможливо здобути ніякого досвіду, не вдаючись до категорій цілей та засобів. Якщо спостерігач не знайомий з ідеологією, технологією та терапевтикою людей, за поведінкою яких він спостерігає, то він не зможе в ній розібратися. Він бачить людей, що бігають туди-сюди, що розмахують руками, але він почне розуміти, що все це означає, тільки коли почне дізнаватися, чого вони хочуть досягти.”


Методологічний індивідуалізм тісно пов’язаний з іншою характерною особливістю суспільних наук – їх "композитивним" характером. Ця особливість з’ясовується, зокрема, в працях Карла Менгера, Фрідріха фон Гаєка, Ернста Кассірера та ін. Суть цієї особливості зрозуміла при порівнянні з природничими науками.

Природничі науки мають справу зі спостереженням за поведінкою матеріальних об’єктів, і для пояснення цієї поведінки, для виявлення в ній закономірностей, вони вводять гіпотези про структуру цих об’єктів, яку неможливо спостерігати безпосередньо-емпірично, та різні нематеріальні теоретичні конструкти. За приклад таких структур, їх елементів, та нематеріальних теоретичних конструктів можуть слугувати атоми, молекули, електрони, сили, поля тощо. Таким чином ці науки є "аналітичними": ті "граничні елементи", на основі яких робиться пояснення поведінки об’єктів, що складаються з цих елементів, не є даними емпірично для безпосереднього спостереження, а є теоретичними конструктами, вдалими гіпотезами, що виявилися придатними для встановлення закономірностей безпосередньо спостережуваної поведінки об’єктів. Лише після виконання цієї аналітично-гіпотетичної процедури природничі науки можуть починати свою "композитивну" роботу – переходити від елементарного рівня теоретичних конструктів до рівня емпірично спостережуваної поведінки об’єктів, що є результатом комбінації або "композиції" цих конструктів.

Натомість в сфері суспільних наук безпосередньо даними для емпіричного спостереження та розуміння з допомогою інтроспекції (судження за аналогією з власним мисленням) є якраз цей елементарний рівень – людські індивіди з їх ідеями, поняттями, з допомогою яких вони інтерпретують дійсність, інтересами, потребами тощо. Суспільні науки починають свою працю відразу з "композитивного" етапу: на основі знання про "суспільні атоми" – індивідів та їх поведінку і взаємодію, вони "вибудовують" різноманітні теоретичні моделі, що описують комплекси логічно пов’язаних відносин, що характеризуються певною стійкою структурою.

"Композитивному" характеру суспільних наук відповідає специфіка її об’єктів – соціальних "цілісностей". Якщо "цілісності" природничих наук можуть бути об’єктом безпосереднього спостереження, а їх граничні елементи є продуктом теоретичної абстракції, що мають гіпотетичний характер, то в суспільних науках ситуація – з точністю до навпаки: об’єктом безпосереднього спостереження є "елементи" соціальних "цілісностей", соціальних структур – індивіди та їх відносини, а самі ці структури є продуктом абстрактної, композитивно-гіпотетичної теоретичної діяльності.

Для сцієнтизму характерне ігнорування цієї специфіки предмету соціальних наук та її методологічних наслідків. Фрідріх фон Гаєк визначає сцієнтизм як “позицію, в буквальному смислі, звичайно ж, ненаукову, що передбачає механічне та некритичне перенесення” способу мислення та методів, характерних для природничих наук, на дослідження суспільних явищ. “На відміну від наукового, сцієнтистський погляд не є неупередженим, навпаки, це дуже упереджений підхід, який ще до розгляду свого предмету претендує на точне знання того, яким способом його досліджувати.”

Лише цією крайньою упередженістю можна пояснити підхід сцієнтизму до дослідження соціальних "цілісностей". Суть цього підходу найбільш чітко сформульована Огюстом Контом, який заявляв, що в науках про суспільство, як і в природничих науках "об'єкт у цілому, поза сумнівом, значно краще знайомий і більш доступний для безпосереднього спостереження", ніж елементи, що його утворюють.

Як вказує Карл Поппер, подібні погляди, властиві есенціалізму, є “наслідком впливу популярного погляду, що соціальні об’єкти – такі, як інституції або асоціації – є радше конкретними природними об’єктами..., аніж абстрактними моделями, сконструйованими аби стлумачити певні відібрані абстрактні взаємини між індивідами”.

Фрідріх фон Гаєк зауважує, що колективістський підхід, приймаючи соціальні "цілісності" за чітко окреслені об’єкти, доступні для безпосереднього спостереження, допускає грубу помилку мислення, що її можна визначити як концептуальний або наївний реалізм. Наївний реалізм “некритично допускає, що там, де є загальновживані поняття, там мають бути і цілком визначені "дані" речі, які цим поняттям відповідають”. Цей же "наївний реалізм" та "рабська імітація методів природничих наук" приводять до "антропоморфізації" соціальних "цілісностей": “замість того, щоб конструювати ціле з безпосередньо відомих нам відносин між індивідуальними розумами, туманно уявлюване ціле трактується як щось, близьке до індивідуального розуму... Тут саме дивне, знов-таки, що саме емпіризм позитивістів, що ведуть непримиренну боротьбу проти використання антропоморфних понять навіть там, де вони доречні, так часто спонукає їх постулювати існування подібних метафізичних сутностей і трактувати людство (як це робить, приміром, Конт) як єдину "соціальну істоту", як свого роду надособистість. Але, оскільки можливостей лише дві: або складати ціле з сукупності індивідуальних розумів, або постулювати якийсь надрозум за подобою індивідуального розуму - й оскільки першу з цих альтернатив позитивісти відкидають, вони неминуче приходять до другої. Саме в цьому - ключ до розуміння цікавого альянсу між позитивізмом XIX століття та геґельянством...”

Насправді соціальні "цілісності" являють собою лише теоретичні конструкції і “не можуть мати ніяких властивостей, крім тих, що задаються способом їх конструювання”.

Соціальні "цілісності" ніколи не доступні для безпосереднього сприйняття. Будь-яка з них являє собою не “деякий постійний набір безпосередньо спостережуваних фізичних ознак”, а “систему відносин між тими або іншими доступними для спостереження елементами, яку можливо з них лише вивести”. За ними “не стоять ніякі об’єкти, які можливо емпірично спостерігати; вони означають структури відносин”, теоретичні моделі “стійких систем відносин між елементами, що постійно змінюються”. Наука або донаукова мовна практика "конструюють" подібні цілісності, відбираючи ті або інші абстрактні відносини між індивідами. Нації, держави, уряди, інституції, торгівля, армія не є об’єктами, подібними до тих, з якими мають справу природничі науки – предметами, що заповнюють собою певне місце в просторі та часі і за поведінкою яких можна безпосередньо спостерігати, - вони не мають предметного існування, а є результатом теоретичного конструювання. Усі ці поняття “не визначаються через певні фізичні характеристики, а відсилають до комплексів відносин, які складають "теорію" предмета. “Помилка такого колективістського підходу полягає в тому, що він приймає за факти усього лише попередні теорії, моделі, за допомогою яких повсякденна свідомість пояснює собі зв'язки між деякими розрізненими спостережуваними явищами” .

Слід зауважити, що ця відмінність між об’єктами природничих та соціальних наук не є абсолютною, а є, радше, відмінністю рівня теоретичного конструювання. Коли ми маємо справу з матеріальними об’єктами, предметами, то ми вже сприймаємо певні "відібрані аспекти" цих предметів. Насамперед, це – аспекти, що відбираються нашими органами відчуття. Немає ніяких підстав вважати, що наші відчуття є об’єктивним відображенням того, якими є предмети насправді, самі по собі, поза відношенням до наших відчуттів. Ми нічого не можемо знати про те, чим є Кантівська "річ-в-собі". І, скоріше за все, сама постановка питання про те, якою є річ сама по собі, поза відношенням до її сприйняття, не має сенсу, - або, на це питання можлива лише одна відповідь – "річ-в-собі" є ніякою; всяка "якісність" задається сукупністю прямих чи опосередкованих відношень об’єктів до суб’єктів сприйняття та пізнання. Згідно з теорією еволюційної епістемології Карла Поппера способи нашого чуттєвого сприйняття є результатом біологічного пристосування людей до дійсності, в результаті якого органи відчуття людини "відбирають" ті аспекти дійсності, які виявилися важливими для виживання людини як біологічного виду, і представляють ці аспекти у тій формі, яка відповідала специфіці людського біологічного пристосування-виживання. Психологія вже поставляє людину своєрідними "передтеоріями"; соціалізація людини, засвоєння нею тих понять, що функціонують в суспільстві є стає наступним, теоретично-інтуїтивним рівнем, на якому упорядкування сприйнятих людиною аспектів дійсності здійснюється в поняттєвій формі. Всяке поняття являє собою свого роду теорію, хоч вона, на відміну від наукових теорій і не є явно сформульованою, а інтуїтивно засвоюється через мовну практику. Між поняттям та предметом не існує ніякого логічного переходу, коли вживаємо до того або іншого предмету те або інше поняття, ми завжди здійснюємо свого роду "інтуїтивний стрибок". Поняття ніколи не тотожне предмету, вона являє собою певні відібрані абстрактні аспекти цього предмету. На конкретний предмет ми можемо вказати лише власною назвою. Натомість коли ми застосовуємо до конкретного предмету те або інше поняття ми вказуємо лише на окремі його абстрактні аспекти. Наприклад, один і той же конкретний предмет ми можемо визначити як "стіл" (це означатиме, приблизно: об’єкт, призначений для того, щоб за ним сидіти), "дерев’яний предмет", "предмет з квадратною кришкою" (хоча, зрозуміло, "дерев’яність" чи "квадратна кришка" не є атрибутом, що передбачається поняттям стола, - столи бувають різних форм і з різних матеріалів) тощо, - таких "визначень" залежно від того, які характеристики об’єкта нас цікавлять в тому чи іншому теоретичному контексті, може бути безліч. Те ж саме справедливо і для науки. Як пише Фрідріх фон Гаєк: “Одна й та ж річ може для однієї науки бути маятником, для іншої – шматком бронзи, а для третьої – вигнутим дзеркалом. ...факт наявності у маятника хімічних та оптичних властивостей зовсім не зобов’язує нас при вивченні законів коливань користуватися методами хімії чи оптики.”

Особливість соціальних наук полягає насамперед в тому, що ми не можемо вказати на конкретні екземпляри її об’єктів-цілісностей пальцем, назвати їх певним власним ім’ям, і трактувати їх як конкретні об’єкти, що мають різноманітні властивості, які описуються абстрактними поняттями. Ці об’єкти є чисто абстрактними і поза їх функцією описування певних стійких структур відносин між індивідами не мають ніякої іншої (зокрема, чуттєвої) реальності. Природничі науки мають справу з теоретичною реконструкцією об’єктів, попередньо сконструйованих чуттєво-психологічною діяльністю людини. Натомість суспільні науки самі конструюють свої об’єкти, відштовхуючись від елементарного рівня, який лише і є доступним для чуттєво-психологічного сприйняття - рівня індивідів та відносин між ними.


Людвіг фон Мізес:

Суспільство не існує і не живе поза поведінкою людей... Суспільство не мислить і не діє. Індивіди, в процесі мислення та діяльності, створюють комплекс відносин і фактів, що називаються суспільними відносинами і фактами... [47, 183]
...шлях до пізнання колективних утворень лежить через аналіз діяльності окремих індивідів. ...суспільство є не що інше, як об'єднання індивідів для спільних зусиль... Крім діяльності індивідів не існує іншого субстрату суспільства. [48]
Тільки індивід думає. Розмірковує тільки індивід. Тільки індивід діє. [46]

Карл Менгер :

Граничні елементи, до яких повинна добратися точна теоретична інтерпретація природних явищ, - це атоми та сили. І ті й інші - не емпіричного характеру. Атомів ми не в змозі уявити собі взагалі, а сили уявляємо тільки образно і насправді розуміємо під ними лише невідомі нам причини реального руху... Інакше обстоїть справа в точному суспільствознавстві. Тут граничними елементами нашого аналізу є людські індивідууми та їхні прагнення. Вони носять емпіричний характер, і тому точні науки про суспільство мають велику перевагу перед точними науками про природу... Коли О. Конт представляє "суспільства" як реальні організми, причому як організми особливо складного роду, і характеризує їхнє теоретичне пояснення як наукову проблему, що не має рівних по складності, він глибоко помиляється. Його теорія справедлива тільки для соціальних дослідників, що, дивлячись на сьогоднішній стан теоретичних наук про природу, розвивають прямо-таки безглузді ідеї про інтерпретацію соціальних феноменів не специфічним суспільно-науковим, а природничо-атомістичним способом.

Карл Поппер:

...більшість, якщо не всі об’єкти соціальної науки, є абстрактними об’єктами, вони є теоретичними конструктами. (Навіть "війна" чи "армія" є абстрактними концептами, як би не дивно це звучало для декого. Що є конкретним у даному разі – це багато вбитих або наявність чоловіків і жінок, одягнених в уніформи тощо.) Ці об’єкти, теоретичні конструкції, що застосовуються для інтерпретації нашого досвіду – є результатом конструювання певних моделей (передусім інституцій) аби пояснити окремі різновиди досвіду... Дуже часто ми не усвідомлюємо того, що оперуємо гіпотезами або теоріями і тоді приймаємо наші теоретичні моделі за конкретні речі... Факт саме такого застосування моделей пояснює – і руйнує – доктрини методологічного есенціалізму. ...справжнє завдання соціальної теорії полягає в тому, щоб конструювати і дбайливо аналізувати наші соціологічні моделі... у термінах індивідуальностей, їх позицій, очікувань, взаємин і т.ін. – постулат, що може бути названий "методологічним індивідуалізмом".

Фрідріх фон Гаєк:

Через проміжне становище людини на межі між природними та соціальними явищами (так що стосовно одних вона є наслідком, а для інших - причиною) основними вихідними даними, необхідними нам для пояснення соціальних явищ, виявляється щось, що складає частину нашого повсякденного досвіду, частина самої тканини нашого повсякденного мислення. Не підлягає сумніву, що в соціальних науках достовірним є наше знання саме про елементи складних явищ. У природничих науках про них у кращому випадку можна робити припущення.

Коли мова йде про суспільство, добре відомими нам елементами є саме установки індивідуумів і, комбінуючи ці елементи, ми намагаємося відтворювати складні феномени - результати індивідуальних дій, про які знаємо набагато менше (процедура, що нерідко приводить до відкриття тих принципових структурних зв'язків у складних феноменах, які шляхом прямого спостереження не виявляються і не виключено, що і не можуть бути виявлені). А фізичні науки змушені починати зі складних явищ природи і рухаються в зворотному напрямку з метою виділити складові елементи. Місце людини у світобудові таке, що, звертаючи свою допитливість в один бік, вона зустрічається з порівняно складними явищами, які аналізує, а звертаючись в інший бік - одержує в якості даних лише елементи, з яких складаються настільки складні явища, що вона не може спостерігати їх як ціле.

...Коли ми маємо справу з подібними соціальними цілісностями, ми не можемо (як це робиться в природничих науках) почати зі спостереження деякої кількості випадків, що спонтанно розпізнаються нами завдяки їх загальним почуттєво сприйманим ознакам як приклади "суспільств" чи "економік", "капіталізму" чи "націй", "мови" чи "законодавчих систем" - і приступати до виявлення загальних законів, яким вони підкоряються, лише після того, як нагромадимо достатню кількість таких прикладів. Соціальні цілісності не дані нам у вигляді, так би мовити, "природних одиниць", що розпізнаються нашими почуттями як подібні, аналогічно до того, як це відбувається з квітами чи метеликами, мінералами чи світловими променями, і навіть лісами чи мурашниками. Вони не дані нам у вигляді речей, подібність яких буває очевидною навіть раніше, ніж ми задаємося питанням: чи веде себе однаково те, що однаково виглядає? Збірні поняття, які ми охоче використовуємо, не позначають ніяких певних речей (у смислі стійких наборів почуттєвих ознак), які ми розпізнаємо як однакові завдяки спостереженню; вони відсилають до певних структур відносин між деякими з безлічі речей, доступних нашому спостереженню в даних просторово-часових межах і обраними тому, що, як ми думаємо, нам видні зв'язки між ними, - зв'язки, що можуть (а можуть і не) існувати в дійсності...” [95]


Специфіка предметної сфери суспільних наук зумовлює труднощі, які у природничих науках відсутні або можуть бути значно легше подолані. За загальним визнанням, однією з головних таких труднощів є неможливість такого ж широкого та ефективного, як і в природничих науках, застосування експериментального методу.

Очевидно, суспільні науки могли б набагато швидше просуватися у своєму розвитку, якби вчені могли перевіряти свої гіпотези, створюючи для цього штучні соціальні ситуації з заданими параметрами, ізольовані від впливу непередбачених чинників. Спірні питання, навколо яких соціальні мислителі століттями не можуть дійти згоди, вирішувалися б, як у фізиці, шляхом постановки т.зв. вирішальних експериментів, які фальсифікували б усі, крім (можливо) однієї з конкуруючих гіпотез [3]. Проте постановка довільних експериментів над людьми неприпустима з моральних міркувань, а організована й інституалізована експериментальна соціальна наука була б можливою лише за умови виокремлення вчених в закриту касту, спроможну маніпулювати суспільством, не викликаючи свідомої реакції його членів. [4]

Оскільки вчені-суспільствознавці позбавлені можливості проведення експериментів, то вони можуть обмежитися вивченням реальних суспільних ситуацій та мисленним моделюванням. Вчений-природничник в ході експерименту штучно створює ізольовані (тобто такі, що в них можна вважати вплив чинників, які не піддаються передбаченню та врахуванню відповідно до відомих законів та гіпотези, яка піддається перевірці, достатньо малим, щоб ним можна було знехтувати) ситуації з заданими характеристиками. Натомість вчений-суспільствознавець може лише вибирати такі ситуації серед тих, які виникають в ході суспільного процесу. Замість експерименту він вимушений задовольнятися спостереженням, що дуже знижує ефективність його досліджень.

З цього можемо зробити такі висновки:

1) Проблема "соціального експерименту" залишає можливості для формування та розвитку суспільних наук, - адже в їх розпорядженні залишається інший емпіричний метод - спостереження.
2) Спостереження за ефективністю дуже поступається експерименту. В суспільних науках (порівняно з природничими) вчені мають набагато більш обмежені можливості отримати "емпіричний матеріал", потрібний для інтерсуб’єктивної перевірки їхніх гіпотез.

Неможливість ефективного експериментального контролю в сфері суспільних наук відкриває широкі можливості для лженауки.

Лженаукові суспільні теорії є породженням хибного, некритичного, холістичного раціоналізму – віри у всемогутність розуму та науки, в те, що наука має не просто відкривати й описувати окремі закономірності, що мають місце в дійсності, але що вона може й повинна осягнути сутність буття, відкрити його першооснови – закони та принципи, що дають всеохопне пояснення дійсності. {Протилежність між критичним та холістичним раціоналізмами можна висловити формулою найвидатнішого ревізіоніста соціал-демократії Едуарда Бернштейна: "Рух – усе, мета - ніщо". [5] Критичні раціоналісти вірять в інтерсуб’єктивний процес розвитку науки, який не має кінця, меж та неперевершуваних вершин, і не вірять в "істини в останній інстанції". Натомість холістичні раціоналісти вірять в можливість остаточного раціонального осягнення дійсності "як цілого", після чого подальший розвиток науки якщо й не зовсім неможливий, то, принаймні, може стосуватися лише другорядних деталей та прикладних питань.} Відповідно, автори цих теорій, постулювавши певні засновки та принципи як "розгадку загадки історії", намагаються на їх основі дати всеохопну інтерпретацію суспільно-історичного процесу, яка пояснює минуле та сучасне і передбачає майбутнє. Якщо вони мають добре розвинену уяву, публіцистичний талант, вміння викладати свої ідеї у зв’язній, послідовній та поважній формі, використовувати популярні забобони, упередження й міфи, схоплювати найживотрепетніші проблеми сучасності, даючи їм правдоподібне та відповідне до сентиментів публіки пояснення в контексті своєї теорії, та малювати захоплюючі перспективи, - то їх теорії легко здобувають популярність та завойовують довіру у людей, які не мають розвинених навичок критичного мислення.

Такі теорії неможливо спростувати фактами. Візьмемо, для прикладу, марксизм. Ще наприкінці ХІХ ст. стало очевидним, що розвиток подій не йде шляхом, передбаченим Марксом, Але прихильники марксизму придумували такі його інтерпретації та допоміжні теорії, які пояснювали, чому відбувається таке відхилення, і що воно є тимчасовим. І сьогодні є чимало людей, які вірять, що теорія була вірною, а провал радянського соціалізму був спричинений неправильним її застосуванням. Маркс нічого не говорив про час, коли настане соціалізм, а говорив лише, що це відбудеться тоді, коли капіталізм повністю вичерпає свій конструктивний потенціал. Тому можна сказати, що цей час просто ще не наступив, але колись обов’язково наступить. Якби радянський соціалізм переміг, то це подавалося б як свідчення вірності теорії, хоча насправді це було великою мірою наслідком впливу самої теорії. Якби потім раптом ситуація змінилася, і гору взяли б "капіталісти", то цей факт, засвідчив би хибність марксизму. А потім соціалісти взяли б реванш, і факти знову засвідчували б його вірність. Таким чином факти доводили б завжди, що вірною є та теорія, яку сповідує останній переможець. [6]

Історицистські теорії неможливо спростувати фактами, оскільки ці теорії та факти завжди можуть бути проінтерпретовані так, щоб між ними не було суперечності. Людвіг фон Мізес пише про це: “...історичний досвід - це завжди досвід складних явищ, досвід спільних результатів, викликаних дією величезної множини елементів. Такий історичний досвід не надає в розпорядження спостерігача фактів у тому смислі, в якому природничі науки застосовують цей термін до результатів, отриманих у лабораторних експериментах... Історичні факти вимагають інтерпретації на основі попередньо наявних теорем. Вони не пояснюють себе самі.” [7]

Через бідність емпіричного матеріалу, придатного для цілей перевірки соціальних теорій, в них зростає значення аргументації.
Карл Поппер вказує, що аргумент завжди присутній в емпіричних науках: “справді, він не менш важливий, ніж спостереження та експеримент”. “Ясна річ, оцінити, що є більш важливим для науки – теорії, аргументи і міркування чи спостереження та експеримент – неможливо, адже наука – це завжди теорія, контрольована спостереженням та експериментом.” Проте в суспільних науках значення аргументації особливо важливе: адже послаблення емпіричного контролю внаслідок неможливості застосування експериментального методу вимагає компенсації – посилення логічного контролю.

Це створює серйозні труднощі для суспільних наук. Адже "вперті факти" природничих наук переконують значно краще, ніж логічні аргументи, бо в факти можна ткнути носом навіть самих тупоголових, а для сприйняття аргументів потрібне мислення. (Правда, для геґельянської школи і "вперті факти" не є доказом; адже її родоначальник вважав, що якщо його теорія суперечить фактам, то тим гірше для фактів.) Необхідна не лише здатність до ситуативного мислення, а культура мислення та воля до правильного, послідовного мислення, налаштованість на сприйняття аргументів, на їх серйозне продумування та неупереджену оцінку, а не на відстоювання своєї точки зору через те, що вона своя. Досягти консенсусу в інтерпретації суспільних процесів, навіть за цієї умови, дуже важко. Якщо зачіпаються політичні симпатії, - то для цього потрібно, щоб аргументація справді була логічно бездоганною, і не залишала іншого вибору, крім як погодитися, - або відмовитись від імені "людини розумної". Але принаймні, якщо серйозна аргументація зіштовхуються з серйозною контраргументацією, то обидві сторони можуть стати більш обережними і менш категоричними у своїх судженнях, що уберігає від фанатизму і налаштовує на об’єктивність, неупередженість. Але якщо, як у випадку марксизму, проти аргументів висуваються не аргументи, а викриття соціальних мотивів, коли навіть логіка оголошується необов’язковою, то тут ніякі аргументи (крім "аргументу сили") не можуть діяти.

І все ж, хоча в історії нерідко трапляються випадки домінування "непроникного догматизму", глухоти щодо аргументів, які суперечать квазірелігійній вірі, така непроникність не є абсолютною і має властивість з часом послаблюватися (разом з квазірелігійним запалом неофітів). Логічно бездоганна аргументація з часом підриває віру в фальшиві догмати та завойовує визнання інтелектуалів, а отже – і суспільства. [8]

Критика лженаукових теорій має продемонструвати, насамперед, хибність методології та логіки цих теорій, що, зокрема, передбачає:
- виявлення засновків (прийнятих неявно або неявно), що є хибними або, щонайменше, далеко не безсумнівними, - тим самим ми спростовуємо або демонструємо необґрунтованість тих висновків, що робляться з цих засновків;
- виявлення логічних помилок,
- демонстрація того, що висновки, які робить автор, не обов’язково слідують з засновків; що крім варіанту розвитку подій запропонованого автором, існують інші правдоподібні варіанти, які автор не розглянув або необґрунтовано відкинув. (Це особливо важливо, адже оскільки йдеться про людську діяльність, то тут "висновки" не виводяться з "засновків" у однозначний логіко-математичний спосіб. Висновки тут є, найчастіше, більш або менш обґрунтованими гіпотезами про поведінку людей у тих або інших ситуаціях та її наслідки.)

Взірцем такої критики можуть слугувати "Соціалізм" та "Теорія та історія" Людвіга фон Мізеса, "Відкрите суспільство та його вороги" та "Злиденність історицизму" Карла Поппера тощо.


В "Злиденності історицизму" Поппер вказує на "можливо, найважливішу різницю" в методології соціальних та природничих наук – “можливість застосувати у соціальних науках метод, що може бути названий методом логічної або раціональної конструкції або, можливо, "нульовим методом"”. Цей метод являє собою “конструювання моделі, що ґрунтувалася б на припущенні, що всі індивіди поводяться цілком раціонально (і можливо також володіють повною інформацією) і тоді оцінюється відхилення їх фактичної поведінки від поведінкової моделі...” Більш детально ця тема опрацьована в працях Людвіга фон Мізеса.

Метод раціональної конструкції виходить з ідеї раціональної діяльності. Що це означає? Міркування Мізеса щодо цього питання можна коротко резюмувати наступним чином:

Людина у своїй діяльності орієнтується не лише на безпосередні, але й на віддалені у часі наслідки. Вона вибирає таку лінію поведінки, яка, на її думку, приведе до такої сукупності усіх наслідків, яка для неї є більш бажаною, ніж ті сукупності усіх наслідків, які будуть результатом інших можливих ліній поведінки. Людина спрямовує свою діяльність на те, щоб досягти стану, який вона вважає більш бажаним порівняно з іншими можливими станами. Діяльність людини є цілеспрямованою. Досягнення будь-яких цілей потребує витрати часу та сил, які у кожної людини обмежені. Тому людина як раціональна істота змагається до досягнення своїх цілей найбільш економними засобами, тобто з найменшою затратою часу, зусиль та матеріальних ресурсів. [9] Матеріальні ресурси є, з одного боку, засобами для досягнення цілей, з іншого – матеріалізованими часом та людськими зусиллями. Відповідно, якщо йдеться про здобуття матеріальних ресурсів (тобто не саме досягнення цілей, а здобуття засобів, які можуть бути використані, в близькому чи далекому майбутньому, для досягнення цілей), то раціональність означає намагання досягти найкращого відношення цінності тих цілей [10], які людина очікує досягти з їх допомогою, до кількості часу та зусиль, які потрібно витратити, щоб їх придбати. Коротше кажучи, людина намагається досягти якнайбільшого, втративши задля цього якнайменше.

На цих міркуваннях ґрунтується економічна наука, зокрема т.зв. Логіка Чистого Вибору. В принципі і соціологія, явно чи ні, виходить з цих засновків (хоча, звичайно, не тільки з них) в побудові своїх теорій. Проте справа економічної науки дуже полегшується тим, що вона має справу з діяльністю, що опосередковується "універсальним еквівалентом" – грошима, в якому знаходять свій вираз усі економічні цінності. Натомість соціологія має справу з такими аспектами людської життєдіяльності, що виходять далеко за межі сфери дії цього еквіваленту або й зовсім її не стосуються. Соціологія не має в своєму розпорядженні універсального засобу оцінки цінностей, яким в економіці є ринкова ціна. Тому соціологія не має і, напевно, ніколи не матиме того рівня логічної стрункості, цільності та "математичності", який має економічна наука.

З іншого боку, соціологія має бути більш загальною та більш емпіричною наукою, ніж економіка. Вона має виходити не з єдиної абстрактно-ідеалізованої моделі "людини раціональної", а розробляти систему моделей, які відбивають як раціональні так і ірраціональні аспекти людської поведінки у суспільстві. Вона має досліджувати не лише питання про те, в який спосіб людина раціонально домагається своїх цілей і які наслідки для суспільства з цього слідують, але й питання про те, які чинники і як впливають на формування "кінцевих цілей" та цінностей членів суспільства.

Важливо зауважити, що метод раціональної конструкції, тобто моделювання соціальної ситуації відповідно до гіпотези про раціональну поведінку учасників (в умовах, що вони діють не домовляючись, кожен відповідно до своїх власних цілей), не передбачає, що результат буде збігатися з тими цілями, які переслідували учасники. Суспільні науки цікавлять насамперед саме ці, "побічні" наслідки, до яких ніхто не змагався. На цій думці наголошував Фрідріх фон Гаєк: “Проблеми, що їх намагаються вирішити соціальні науки, постають перед ними лише остільки, оскільки свідомі дії безлічі людей приводять до ненавмисних результатів, остільки, оскільки виявляються закономірності, що не є результатом чийогось наміру. Якби в соціальних явищах не виявлялося ніякої іншої упорядкованості, крім тієї, що є результатом свідомого планування, для теоретичних наук про суспільство справді не залишалося б місця, а залишилися б, як багато хто стверджує, лише проблеми психології. Проблема, що вимагає теоретичного пояснення, постає перед нами лише остільки, оскільки виникає певний порядок, що складається з індивідуальних дій, але жодною окремо взятою людиною не замислювався.”

При всій важливості методу раціональної конструкції не слід його абсолютизувати, до чого нерідко бувають схильні теоретики-економісти та їх шанувальники.

Наприклад, М.Ротбард у передмові до праці Мізеса "Теорія та історія" протиставляє і як позитивізму, так і попперівській концепції науки "геніальне відкриття" Мізеса, яке нібито полягає в тому, що економічна наука, на відміну від природничих наук, ґрунтується не на емпіричних гіпотезах, які завжди є попередніми і ніколи безсумнівно істинними, а на "первинному факті", який "відомий не попередньо і з якимись коливаннями, а абсолютно та аподиктично". Цей факт полягає в тому, що люди мають цілі та наміри й діють, щоб їх досягти. Про цей факт ми знаємо не з досвіду, а "внутрішньо", оскільки ми самі є людьми. “Саме з цієї аксіоми, факту цілеспрямованої людської дії, дедукується уся економічна теорія; економічна наука досліджує логічні наслідки цього усепроникного факту”. На мою думку, такими заявами Ротбарт демонструє досить слабку логіку та поверхову обізнаність зі змістом дискусій ХХ ст. про методологію науки.

Яким чином можливе "внутрішнє" знання про доцільний та раціональний характер людських дій? "Внутрішньо" я можу судити лише про характер моїх власних дій. Щодо інших людей, то я гіпотетично переношу на них те, що я знаю про себе "внутрішньо", і оскільки ця гіпотеза "працює", оскільки висновки, які з неї логічно слідують, підтверджуються "зовнішньо", досвідом моєї щоденної взаємодії з ними, то я цю гіпотезу сприймаю як істинну.

Правда, до цього питання можливо підійти і інакше, сказавши, що людина – це за визначенням раціональна та цілеспрямована істота. Але в такому разі наше визначення все одно має бути співвіднесене з "зовнішнім" досвідом: як ми можемо судити, що та або інша істота є людиною (тобто відповідає нашому визначенню), а не лисою одягненою мавпою з зовнішністю, яку ми звикли ототожнювати з людиною?

Аксіома про раціональність та доцільність людських дій в методологічному плані не відрізняється від інших наукових аксіом. Як відзначає Карл Поппер, аксіоми можна інтерпретувати або як гіпотези, що підлягають емпіричній перевірці-фальсифікації, або як конвенції, тобто "приховані визначення". Лише у другому випадку аксіоми стають "відомими не попередньо і з якимись коливаннями, а абсолютно та аподиктично", - якщо ми вирішуємо прийняти конвенцію. (Хоча цей абсолютизм і обертається на релятивізм, оскільки ми можемо прийняти рішення про прийняття в якості "абсолютної та аподиктичної" будь-якої конвенції.) Наприклад, якщо ми прийняли декілька аксіом-визначень типу "людина – це раціональна цілеспрямована істота", то ми можемо дедукувати з неї систему висновків і в кожному випадку, коли досвід начебто не відповідає цим висновкам, ми можемо вказати на неправильну інтерпретацію досвіду. Наприклад, якщо хтось вкаже нам на те, що та або інша людина поводиться не так, як слідує з нашої теорії, то ми будемо праві, якщо скажемо, що наша теорія вірна, а хибним є застосування поняття "людина", - адже істота, яка поводиться не раціонально за визначенням (тобто згідно з прийнятою нами конвенцією) не є людиною.

Зауважимо: визначення-конвенції в науці необхідні, але їм має щось відповідати в емпіричній дійсності. В іншому разі наука буде описувати лише теоретично можливий світ, а не дійсний світ нашого досвіду. Ми можемо побудувати економічну теорію на основі визначення людини як раціональної істоти та на основі кількох інших конвенцій та гіпотез. (Думка Ротбарта про те, що вся економічна наука виводиться лише з однієї аксіоми є хибною, - економічна теорія використовує і ряд інших положень, які, в силу їх очевидності та банальності, не привертають до себе уваги). Але якщо в світі нашого досвіду не існує істот, що відповідають цьому визначенню, то ця теорія буде абсолютно незастосовною для пояснення реальних явищ. Якщо ж ми вважаємо, що економічна теорія описує щось, що має місце в дійсності, то повинні мати змогу емпірично переконатися в існуванні таких істот. Насправді саме поняття "людина", як воно вживається у щоденній мовній практиці, містить в собі гіпотезу (як і всі поняття воно "теоретично навантажене") про те, що істота з певною зовнішністю, тілесною конституцією, володіє розумом, - гіпотезу, що випробовується щоденним досвідом взаємодії з такими істотами.

Ситуацію з "апріорністю" та "аподиктичністю" економічної науки добре пояснив Фрідріх фон Гаєк у статті "Економічна теорія та знання". Одним з припущень, на яких ґрунтується класичний економічний аналіз є припущення про існування на ринку рівноваги, що насправді може більш-менш адекватно описувати ситуацію лише на локальних ринках протягом обмеженого часу. Традиційно припущення про рівновагу постає у вигляді припущення про існування досконалого ринку. Це припущення, - пояснює Гаєк, - означає, що всі члени суспільства повинні бути якщо не всезнаючими, то квазівсезнаючими, - вони повинні автоматично дізнаватися про все, що стосується їх рішень. Припущення, очевидно, абсолютно нереалістичне. Отже, якщо економічний аналіз розглядати як такий, що лише описує стан рівноваги, не намагаючись з’ясувати (а отже, висувати емпіричні гіпотези і перевіряти їх на відповідність фактам) умов, за яких реальну ситуацію можна розглядати як таку, що наближається до стану рівноваги, то цей аналіз “був би, звичайно, чистою логікою і не містив би висловлювань, що стосуються реального світу”. “Звичайно, ми могли б... створити окрему науку, предмет якої був би за визначенням обмежений "досконалим ринком" або якимось іншим об’єктом, заданим подібним способом... Для сфери, визначеної в такий спосіб, наші висловлювання знов-таки були б вірними апріорі, однак в цьому випадку у нас не було б виправдання, що полягає у припущенні, що ситуація в реальному світі подібна до вимишленої нами.”
Отже, апріорність та аподиктичність засновків економічної Логіки Чистого Вибору – лише один з випадків загальної правила, що його формулює Поппер в "Логіці наукового відкриття": “Наскільки наукові твердження стосуються реального світу, настільки вони спростовні; а неспростовні вони тоді, коли не звертаються до реального світу” .


Одним з головних джерел лженаукових соціальних теорій є змішування теоретичного та історичного способів розуміння суспільних явищ. Ця проблема детально розглядається в працях Людвіга фон Мізеса "Теорія та історія", Карла Поппера "Злиденність історицизму" та Фрідріха фон Гаєка "Контрреволюція науки". Тут ми наведемо лише коротке резюме з цих праць.

У ХІХ – першій половині ХХ ст. дуже великим впливом користувався погляд, що відмінність між методами природничих та соціальних наук є відмінністю між теорією та історією. Очевидно, цей погляд був зобов’язаний своїй популярності тому факту, що природничі теорії на той момент досягли величезних успіхів, в той час як теоретичні суспільні науки (власне, одна наука – економіка) тільки "ставали на ноги". З іншого боку, історичний метод з давніх давен широко застосовувався для вивчення суспільних процесів, в той час як його значення у дослідженні природних явищ було відносно незначним. Таким чином у вивченні суспільних процесів історія явно домінувала над теорією, а у вивченні природних явищ – теорія над історією. Деякі мислителі хибно інтерпретували цю відмінність не як відмінність міри, а як абсолютну відмінність, і не як факт, що характеризує поточний стан, а як норму, що характеризує необхідне відношення. Таким чином було оголошено, що теоретичні науки про суспільство неможливі і єдиним законним методом дослідження суспільних процесів є історичний. Карл Поппер в "Злиденності історицизму" називає цю точку зору антисцієнтистським історицизмом і показує, що аргументи її прихильників ґрунтуються на хибному розумінні наукового методу.

Разом з тим, було чимало мислителів, які, некритично приймаючи ідею про тотожність вивчення суспільних процесів з історичним дослідженням, не задовольнялися висновками антисцієнтистського історицизму. Натомість вони намагалися створити соціальну науку, яка, з одного боку була б історією, а з іншого – теоретичною наукою, для якої були б властиві точність та ті основні властивості, які, на їх думку (що була орієнтована на взірець природничих наук), мають бути властиві всякій справжній науці. Таким чином виник злоякісний інтелектуальний гібрид сцієнтизму та антисцієнтистського історицизму – сцієнтистський історицизм. Цей гібрид, що мав дві основні версії, позитивістську та геґельянсько-марксистську, претендував на відкриття законів історичного розвитку, які з такою ж необхідністю детермінують історичний процес, з якою закони природи детермінують природні явища.

Щоб унаочнити неспроможність таких претензій слід спочатку з’ясувати справжнє відношення між теорією та історією.
Насамперед, слід вказати на те, що теоретичний та історичний методи дослідження однаково застосовні як до дослідження природних та і до дослідження суспільних явищ.

Оскільки йдеться про розуміння конкретного унікального явища саме як конкретного унікального явища може виникнути потреба у з’ясуванні його генези історичним методом. При цьому ми намагатимемося виявити різноманітні чинники, які вплинули на його формування, та з’ясувати, яким саме чином вони на нього вплинули. Для цього ми звертаємося за допомогою до наявних в нас теорій (побутових та наукових) – адже ми не можемо виявити, що той або інший чинник відповідальний за той або інший наслідок, якщо ми не маємо теорії про те, які наслідки викликають чинники цього типу. Таким чином, в історичному дослідженні його предмет виступає як конкретне унікальне явище - композицію наслідків дії унікальної комбінації різноманітних чинників. Причому окремі "елементарні" наслідки чи характеристики явища, які є складовими цієї композиції, розглядаються не як унікальні, а як типові наслідки дії типових чинників, що виникають з них за певними загальними законами. Без застосування теорій різного рівня складнос