Розконсервований консерватизм

Український фундаменталізм

До попереднього розділу: Знання та міфи


Нове ніколи не бореться зі старим, борються різні форми нового…І будь-яка реставрація - це не повернення старого, а ще одна форма нового

Л.Гумільов



Причина неспроможності наявних претензій на центральну «всеукраїнську» роль все та ж - неправильне самовизначення претендентів. Українська політика розкладається на «лівий - правий». Поділ, що втратив смисл. Сьогодні в чистому вигляді немає ні лівих, ні правих.

Набагато об'єктивніше виглядає градація на «консерватизм - прогресизм».

Протягом усього ХХ сторіччя в нашій країні переважали саме радикально-прогресистські сили. Весь час Україна втягувалася в якісь універсально-екстремістські проекти - від Світової революції до сучасного мондіалізму. На зміну люмпен-пролетарям прийшла люмпен-інтелігенція. Замість пролетарської революції - революція ліберальна. У нас ніколи не було консервативної противаги прогресизму. Немає і тепер.

Здавалося, що з моменту незалежності на хвилі тимчасового (як пізніше з'ясувалося) зростання національної самосвідомості в країні виникне прагматична національна сила. Досвід національної практики перемінить абстрактність теорій прогресизму. Не вийшло. «Націонал-демократи» - суть ті ж ліберали. «Просто націоналісти» - не більш ніж мильна бульбашка, маргінали. Відберіть у них гасло боротьби з «комуно-москалями», і що залишиться? Суцільна порожнеча, нуль. Так чому ж консерватизм залишився «замороженим»?

Справа в самому консерватизмі. Класичний консерватизм має «жіночий» охоронний характер. Вся його діяльність, ідеологія, політика спрямовані на «збереження» звичного укладу життя, цінностей минулого і теперішнього. Його носії - добропорядні бюргери, солідний середній клас. Але в Україні просто немає таких людей. Ніхто не хоче захищати збанкрутілі цінності.

В цих умовах фундаменталізм зобов'язаний стати консерватизмом новим, конструктивним. Відмінність тут докорінна. Фундаменталізму чуже всяке сентиментальне сюсюкання, ідеалізація минулого. Минуле - не ікона, а підручник. Для нас важливі не лише світлі, але, і особливо, темні його сторінки. Звертання до історії - не засіб утішити вражене самолюбство, а робота над помилками. Роботи тут більше ніж достатньо. В нашій історії усього три підстави для гордості: Київська Русь, козацтво та шість мільйонів українців - переможців у Другій світовій війні, які, на думку деяких мерзотників, повинні вимерти, щоб «реформи» йшли швидше.

Фундаменталізм очистить зерна від плевел. Його раціональність виключає відкат у реакцію. В ситуації ціннісного хаосу і невиразних уявлень суспільства про власну традицію можна не просто реставрувати фундамент, але і конструювати його, виходячи з вимог майбутнього. Якщо чомусь і вчитися в Заходу, так це тому, як був із нічого створений американський народ. Американський колективний індивід - це дійсно «self-made man», що зумів свідомо сконструювати свою традицію. Неймовірним способом важливою частиною традиції стало те, що скрізь було (і є) антитрадицією - лібералізм. Лібералізм було міцно прив’язано до християнського фундаменту, поставлено в жорсткі рамки. Твердий зв'язок із своєю традицією став причиною американського дива.

Будь яка модернізація завжди успішна рівно настільки, наскільки вона пов'язана з традицією. Прогрес - це не відмова від традиції і не розрив з минулим. Один з провідних філософів останнього сторіччя, Б.Кроче, дав таку характеристику прогресу: «Поняття прогресу збігається з поняттям діяльності: прогрес має місце щораз, коли стверджується діяльність; кожного разу, коли відбувається перехід від нерішучості до рішучості, від контрасту до волюнтивного синтезу, від бездіяльності до дії». Проте дія не з'являється з нізвідки, вона має причину - обставини, що виникли як результат інших дій, що мали місце в минулому. Отже, ця дія є продовження іншої дії, вже початого колись розвитку. Тому прогрес - це «розвиток, що включає попереднє в наступне». Прогрес, як необхідність дії, родом із минулого. Це всього лише черговий етап розвитку традиції.

Добрий приклад того, що зв'язок із традицією є вирішальною умовою успіху - Жовтнева революція. І по масштабах змін, і по їхніх строках, і по ступені успішності, у, здавалося б, безнадійних умовах. Ще в 1919 році, Антоніо Грамші пояснив головну причину перемоги більшовиків: «Росіяни комуністи... розірвали з минулим, але вони і продовжили минуле; вони зламали одну традицію, але в той же час розвинули та збагатили іншу».

Показовий і подальший розвиток Жовтня. З самого початку всередині партії більшовиків йшла боротьба між прихильниками будівництва соціалізму в одній окремо взятій країні (національного модернізму) та прихильників Світової революції (універсально-космополітичного модернізму). Піком боротьби став розгром троцькізму, створення могутньої модернізованої держави та підпорядкування половини планети її інтересам. Починаючи з 60-х років зв'язок із традицією поступово губиться. Апогеєм чого і стала перебудова - спроба модернізації по західному зразку. Модернізація, відірвана від традиції, цілком логічно завершилася катастрофою.

Прогрес заради прогресу - це нескінченні перегони, учасники яких поступово стають їх заручниками. Такий прогрес не створює нічого, крім необхідності продовжувати себе знову і знову. Подібно перегонам по вертикалі, будь-яка затримка обертається катастрофою, тому що в критичний момент під ногами виявляється лише порожнеча. Але саме цим шляхом йде «передовий» постіндустріальний Захід.

Український фундаменталізм не прагне нікого наздоганяти та переганяти. Це - доля відсталих, неповноцінних націй. Тим більше, якщо шлях веде у прірву.

Необхідно точно знати, що саме розвивається, чому слугує прогрес? Ми - народ молодий, зростаючий. Класичний «консервуючий» консерватизм для нас недоречний та небезпечний. Якщо у вашої дитини нерівні зуби або криві ноги, або спадкова хвороба, ви ж не будете плекати і розвивати цю її «особливість»? В корекції розвитку смисл українського конструктивізму. Фундаменталізм нічого нового не винаходить, а дає нове життя тому вже існуючому, що має право на життя.

Традиція - це наша сила і слабкість одночасно. У світі небагато народів з такою долею. Скільки націй взагалі зникло з карти світу, але ми витримали все. В нас є щось, чого немає в інших. І в цьому наша сила. Але ми не знаємо що саме це «щось». І в цьому слабкість. Ми усвідомлюємо себе тільки на рівні «ментальності», невиразного відчуття. Довіра до чужих характеристик вже не раз жорстоко жартувала над нами. Отже, «пізнання себе» є наше головне завдання. Одне на всіх.

Але хто буде першим? Хто стане локомотивом пізнання?

До наступного розділу:

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии