Чи оновить Наливайченко «Нашу Україну»?

'ЧиПовідомлення про вступ екс-голови СБУ Валентина Наливайченка до «Нашої України» з перспективою обрання його головою партії (про це за тиждень до з’їзду говорять як про доконаний факт), вже викликало чимало заангажованих оцінок у політичному та експертному середовищі.

Закономірно, що з боку опонентів і конкурентів партії Віктора Ющенка, в тому числі через так званих «незалежних політологів», переважають критичні оцінки в стилі «все одно в них нічого не вийде». Цікаво інше — доводиться спостерігати спроби протидії такому сценарію всередині самої партії, які також почали виходити на сторінки ЗМІ.
Пожвавлення дискусії показує, що зміни в «Нашій Україні» можуть мати значення не тільки для цієї політичної сили.
Однак, вийде чи не вийде щось позитивне для суспільства (а не тільки для партії), від можливого очолення В. Наливайченком «Нашої України», залежить від того, які відповіді будуть дані на кілька доволі конкретних запитань.

Перше: якими є мотиви?

Мова йде виключно про ситуативний збіг прагматичних інтересів політиків чи щось більше? Звичайно, приватного інтересу в будь-якій справі, а тим більше у політиці, ніхто не скасовував, проте для того, щоб були реалізовані національні завдання, приватні інтереси повинні бути підпорядковані інтересам країни. Іншими словами це називається патріотизм.

Одною з головних причин втрати довіри громадян до помаранчевого (в тому числі націонал-демократичного) табору, незважаючи на стартове гасло В. Ющенка «Не словом, а ділом», якраз був і є брак дієвого, а не вітринного патріотизму. Особливо в таких болючих для громадян країни питаннях, як дотримання законів, протидія корупції, сприяння малому бізнесу, захист трудових прав тощо. Ця проблема стала очевидною в період президентства Ющенка, коли «Наша Україна» була при владі на державному та місцевому рівнях. Саме тоді багато прихильників Помаранчевої революції з прикрістю зауважили, що «партія Майдану» ще дуже далеко від ідеалів Майдану.

У цьому зв’язку до Валентина Наливайченка, тоді безпартійного, значно менше претензій, ніж до екс-президента країни В. Ющенка. До того ж, екс-голова СБУ може похвалитися цілком конкретними успіхами, наприклад, у сфері протидії корупції (справи судді Зварича, екс-міністра Рудьковського) чи в контррозвідці (арешт «на гарячому» п’яти офіцерів ФСБ). Проте як член команди Ющенка він розділяє відповідальність за результати його президентства, а зі вступом в «Нашу Україну» розділить також відповідальність за результати діяльності цієї партії.

Падіння рейтингу «Нашої України» не може бути зупинене автоматично самим фактом очолення партії Наливайченком, персональний рейтинг якого за окремими дослідженнями перевищує рейтинг партії.

Будь-які позитивні зміни у ставленні громадян до «Нашої України» відбудуться лише тоді, коли партія якісно оновить принципи своєї діяльності, посилить демократичні процедури, перевірить кадри, відновить зв’язок із виборцем, коли в основу діяльності партії буде покладена реальна дія в інтересах суспільства.

Для цього потрібні справжня мотивація (і праця) як керівника, так і партійного активу. Імітаційні напівзаходи «Нашій Україні» уже не допоможуть. Вимоги громадян до політиків і партій, які намагаються отримати повторний шанс на підтримку, є на порядок вищими, ніж до нових облич чи проектів.

Друге: чи є розуміння реальної ситуації та твереза самооцінка?

Впродовж останніх місяців В. Наливайченко спробував себе в статусі громадського діяча, конкретніше – координатора громадської ініціативи «Оновлення країни». Ця структура проявляла активність у вирішенні конкретних соціальних проблем громадян на місцевому рівні у співпраці з реально діючими громадськими об’єднаннями, профспілками. Політик відмовився від віртуальних піар-кампаній та участі в показовому протистоянні влади та опозиції (точніше, екс-влади). Якщо такі кроки не просто політтехнологія, а принциповий ідеологічний вибір, в такому разі заяви Наливайченка про потребу якісного оновлення політики можуть бути переведені в площину практичних дій.

У Наливайченка було чимало підстав позиціонувати себе як нова політична альтернатива, подібно як «Громадянська платформа» А. Гриценка або «Фронт змін» А. Яценюка. Навряд чи прагматичні плюси (активи) вступу Наливайченка до «Нашої України» перевищують відповідні ризики (пасиви). Якими б не були оцінки спостерігачів, це рішення свідчить про доволі адекватну самооцінку цього політика та почуття командної відповідальності. Зрештою, такий крок надає реальних обрисів його майже донкіхотським закликам до консолідації патріотичних сил.

Зараз очевидно одне: суспільна реакція на очолення Наливайченком «Нашої України» повністю залежатиме від ефективності подальшої діяльності партії під його керівництвом.

Закономірно постає питання, чи готові представники «Нашої України» до зміни правил партійної діяльності, яку, напевне, потягне прихід Наливайченка? Багатьом з них було більш ніж комфортно «працювати» в режимі досить символічного та дистанційного керівництва В. Ющенка, якому об’єктивно було непросто суміщати керівництво державою та партією.

Впродовж років рівень політичної активності та відповідальності «Нашої України» однозначно не відповідав претензіям партії на провідну роль в країні. Безкарними залишалися вчинки окремих партійних діячів, які прямо дискредитували партію в очах найбільших прихильників. Спроби навести в партії порядок вироджувалися у гостру внутріпартійну боротьбу. Не дивно, що такий розвиток подій спричинив вихід з партії значної частини активістів та створення ними нових партійних проектів.

На сьогодні, у більшості членів партії, в тому числі в керівних органах, уже визріло розуміння того, що радикальне оновлення — єдиний шлях до порятунку «Нашої України» від остаточного занепаду. Проте не виключені спроби частини партноменклатури вкотре підмінити реальні партійні перетворення косметичними змінами, які має уособлювати вибір нового, як кажуть, «перспективного» голови партії.

Прихід до партійного керівництва В. Наливайченка відбувається за згодою, а можливо і на пропозицію В. Ющенка. У такий спосіб почесний голова партії робить ще одну спробу дати новий поштовх до її розвитку. Втім майбутнє «Нашої України» значною мірою залежить саме від позиції лідера-засновника партії.

Яку роль для себе в партійному процесі визначає сам Віктор Ющенко? Чи планує він надалі залишатися фактичним чи формальним (почесним) лідером партії? Чи є розуміння того, що в теперішній ситуації політичний рейтинг Ющенка більше не посилює рейтингу довіри до партії, а тому подальша персоналізація партії з іменем лідера-засновника є на цьому етапі недоречною? Чи є достатньо розуміння і в почесного голови, і в партійного активу, що «Наша Україна» є передусім партією ідеалів Майдану, а не партією Ющенка?

Ці відверті питання потребують тверезої відповіді, але не повинні спровокувати внутріпартійного протистояння (хоча можливість застосування конфліктного сценарію, як способу знищення партії, не виключена). Сьогодні тільки синергія, тобто компромісне поєднання дій усіх здорових сил партії, старих і нових, задля спільної мети – оздоровлення партії – дають «Нашій Україні» шанс.
До речі, міжнародний досвід підказує різні варіанти ефективного позиціонування екс-президента країни в статусі саме національного, а не партійного лідера.

Третє: хто прийматиме рішення і нестиме відповідальність?

Нескладно пригадати, що від 2005 року в «Нашій Україні» змінилося четверо керівників, на яких В. Ющенко покладав питання партійної розбудови. Цей факт посилює переконання, що самої зміни голови партії або голови Ради партії недостатньо, потрібна серйозна реформа управління.

На думку спостерігачів, упродовж років однією з головних проблем розвитку «Нашої України» є криза управління — розділеність повноважень та відповідальності між фактичним та формальними лідерами, наявність кількох центрів прийняття рішень, непрозорість фінансування, формування виконавчої структури за принципом персональної лояльності, а не професіоналізму, відсутність чітких механізмів контролю за виконанням рішень. Зрештою, це також проблеми багатьох інших партій націонал-демократичного спектру.

Саме в цьому є основні причини «розквіту» партійної безвідповідальності, політичного паразитизму і відсутності наступальної позиції. Жоден керівник не зможе взяти на себе відповідальність за ефективний розвиток партії, якщо він не отримає для цього належних повноважень від партійного з’їзду.

Іншого шляху немає, незалежно від того, очолить Наливайченко «Нашу Україну» чи ні.

Андрій Білий
Спеціально для АСД

1 комментарий

саша 8 ноября 2010 19:38
нет никогда не подняться тем кто упал безвозвратно
Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии