А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

«Откуда есть пошла» земля Московська, або Казочка про «спільну історію братніх народів»

Хроніка великого ошуканства

До попереднього розділу: Хто і куди кликав варягів, або Московська казочка про «імєнно русскіх людєй»

Ми вже говорили про гіпотетичну Рюрикову державу, яка, якщо й існувала насправді, то проіснувала сливе 20 років і жодного відношення до Київської держави не мала. Те, що після її розвалу Олег, убивши київських князів, став князювати в Києві, аж ніяк не означає, що чудь, єрзя, меря чи весь стали братами київських русичів, тим більше, що про будь-які стосунки Русі з тими «Рюриковими» племенами протягом близько двох століть майже жодної згадки літопис не подає. Та й Москви серед тих згаданих у літописі «Рюрикових» міст ми не бачимо. Згадуються Новгород, Полоцьк, Ізборськ, Білоозеро, а Москви — немає.

Перша згадка про Москву датується 1147 роком. Мова йде, щоправда, не про місто, а про перевалочний пункт купця Степана Кучки, на який випадково натрапив, об’їжджаючи довколишні землі, суздальський князь Юрій Довгорукий. У підручниках з історії пишеться, що князь дуже вподобав собі ту важкодоступну, заховану в хащах місцину і вирішив побудувати там місто.

Наведена Татищевим «Повесть о начале царствующего града Москвы» свідчить, щоправда, що вподобав князь Юрій не так місцину, як Куччину жінку, бо, хоч і був жонатий, жив «другія жени многі приводя, веселяся». А що Кучці це «вподобання», ясна річ, не припало до душі, то князь, не довго думаючи, вбив того незговірливого Кучку й звив кубельце біля податливої молодиці.

Принаймні, літопис свідчить, що отого 1147 року «у день п’ятниці на Похвалу Пресвятої Богородиці» (4 квітня) гостював у князя Юрія Святослав Ольгович із сином своїм Олегом, котрий «поїхав попереду до Юрія і дав йому пардуса». Гостина ця (за літописним свідченням, бучна і пишна) відбулась, очевидно, в Куччиній вотчині, бо, посилаючи послів до Святослава, «Юрій сказав йому: «Прийди до мене, брате, в Москов». (17. 208).

Згадувана вже «Повесть о начале царствующего града Москвы» уточнює, що то була не просто гостина, а не що інше, як весілля Юрійового сина Андрія (за Синопсисом — Китая), якого Юрій женить на доньці вбитого ним Степана Кучки Улиті, незважаючи на те, що Китай-Андрій на той час уже також був жонатий. (17.314).

Якщо врахувати, що Російська Церква наполегливо претендує на спадкоємність християнської традиції від часів Володимирового хрещення, тобто від 988 року, то наведені вище факти краще будь-яких слів свідчать про те, що й через більш ніж півтора століття по хрещенню Київської Руси на Суздальщині ті християнські традиції ще й не ночували...

До речі, через 27 років після згаданого бучного весілля саме брати Улити — забрані малолітніми до Суздаля сини Степана Кучки Петро та Яким — разом із родичем третьої Андрійової жони-осетинки й стали вбивцями цього «боголюбивого» князя. Сталося це вже в Боголюбові, року 1174, місяця червня, 28 дня. «Любов» до князя була така велика, що боголюбівці кілька днів грабували дім княжий і доми посадників та тівунів. «Навіть із сіл приходили й грабували», — свідчить літопис, додаючи: «Так само було й у Володимирі» (на Клязьмі. — Г. М.). Сам же вбитий князь три дні пролежав на паперті церкви, аж доки Арсеній — ігумен Козьмо-Дем’янського монастиря — не присоромив священиків та не примусив їх унести тіло князя в божницю.

Але нас зараз цікавить лише те, що про Москву, яка ще й через кілька десятиліть згадується в літописі як сільце Кучкове, до 1147 року нічого не було відомо.

Про сам Суздаль, як уже мовилося, маємо згадку в літописі під роком 1024-им, у зв’язку із постанням волхвів. Пізніше, аж у 1096 році, це місто згадується в контексті воєнних дій між Ізяславом Володимировичем та Олегом Чернігівським.

Княжим містом Суздаль стає із 40-х років ХІІ ст. Принаймні, до цього часу Юрій Довгорукий, від часів якого якраз і починає активізуватися життя на тих майбутніх російських землях, із своїх воєнних походів незмінно повертається до Ростова. Лише під роком 1142 сказано, що Ростислав Юрійович (син Довгорукого) «пішов у Суздаль до отця свого». У році 1143-ому знову читаємо: «Вийшов Ізяслав Мстиславович із Переяславля до Юрія в Суздаль».

Саме з цього часу літописи фіксують активні контакти майбутніх російських земель з Київською Руссю, хоч «контакти» ці зводяться виключно до боротьби за опанування Юрієм та його синами князівств у власне руських землях, зокрема, й Київ-княжого столу, який Юрій Суздальський на короткий час посідав аж чотири рази: тричі був вигнаний, а востаннє, за однією версією, був отруєний киянами, за іншою — помер своєю смертю, перепивши чи переївши на святкуванні Вознесіння в осьменника Петрила. Обидві версії вірогідні.

Перша — з огляду на те, що упродовж усієї боротьби Довгорукого за Київський стіл літописи настійно фіксують негативну думку русичів про цього князя: «Він не вміє з нами жити» (17.219), «З Юрієм ми не вживемося», «А Юрія ми не хочемо». (17.243).
Друга — з огляду на характеристику князя, подану у Татищева: «Сей бо князь був... великий любитель жінок, солодких наїдків і пиття; більше про веселощі, ніж про справи і воїнство дбав, бо все те перебувало під владою і наглядом вельмож його і любимців...». (17.270).

Як би там не було, але навряд чи подібні «контакти» Суздальщини з Руссю «тягнуть» на те, щоб бачити в них спільність нашої історії, а тим більше, «братерську єдність» наших народів.

Ще більш «тісними» стали ці «контакти» за князювання Юрійового сина Андрія (Китая), який розпочав «братнє єднання» з Руссю з того, що, покидаючи «проти волі отця свого» Вишгород, куди був посаджений Юрієм у 1155 році після чергового завоювання Київського столу, вивіз (а простіше — вкрав) одну з найбільших святинь Русі — ікону Вишгородської Божої Матері, написану, за переданням, св. євангелістом Лукою на дошці столу, за яким обідала Богородиця. Отак собі — взяв і повіз у Суздаль! Кажуть, правда, що не довіз: Богородиця нібито не схотіла в столицю князя-злодія вступати. Не доїжджаючи Суздаля, коні стали — й ані руш! Змушений був Андрій, нібито, місто нове зводити, Боголюбовим назване, а в ньому — церкву Різдва Святої Богородиці, кам’яну, оздоблену ліпше всіх церков. Пізніше перенесена була чудотворна ікона у Володимир-на-Клязьмі, нову Андрійову столицю. Так і стала наша Вишгородська Богоматір — Володимирською, якою й понині пишається братній народ!

Думка боголюбивого князя Андрія щодо «єдіного отєчєства», щоправда, докорінно відрізнялася від думки сучасних «боголюбивих» мужів. Він був найпершим ідеологом і творцем сильної держави на суздальських землях, не тільки ніяк не пов’язаної з Київською Руссю, а навіть ворожої, здатної перевершити її красою і славою.

Уже з перших років свого князювання береться князь Андрій за розбудову нової столиці князівства — міста Володимира-на-Клязьм і, закликаючи із Київської Руси та інших держав майстрів-зодчих, живописців, які споруджують у Володимирі й майже точну копію Київських Золотих воріт, і церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що повторювала Київську, щоб не бути Володимиро-Суздальській княжій столиці гіршою від Києва — стольного міста історичної Руси.

Усвідомлюючи роль Церкви не тільки в духовному, а й у національно-політичному житті держави, князь Андрій уже в перший рік свого самостійного князювання здійснює заходи щодо створення в Суздальщині нової окремої єпископії (раніше єпископ був лише в Ростові), а потім і окремої Церкви, відділеної від Київської митрополії.

У 1160 році (лише через 3 роки після смерті свого «довгорукого» батька) Андрій звертається до Константинопольського Патріарха Луки Хризоверга з проханням вивести підпорядковані йому території з-під юрисдикції Київської митрополії та утворити на них окрему митрополію, зі своїм власним митрополитом. Хотячи, за словами літопису, «самовладцем бути в Суздальській землі», цей далекоглядний політик у ХІІ ст. розумів те, чого на ші українські владоможці не можуть второпати й у ХХІ: ні про яку самовладність не може бути мови, якщо твої священики — твоє духовне, ідеологічне воїнство — підпорядковані центру, що знаходиться в країні-суперниці, а тому, якщо хочеш мати незалежну державу — створюй у ній незалежну Церкву!

Чому Лука Хризоверг відмовив Андрію Суздальському — невідомо. Очевидно, причина була в тому, що Ростово-Суздальські та прилеглі до них землі на той час ще далеко не всі були християнізовані, а без потужного місійного впливу Києва християнізація їх ставала вельми сумнівною.

Відмова Патріарха була болісним ударом по честолюбних намірах князя Суздальського перевершити Київ або хоч дорівнятися до нього. Але, коли не можна дорівнятися, самому підіймаючись вище, то можна ж спробувати досягти цього, опускаючи нижче суперника! Саме про це пише М. Грушевський: «Нащадки молодших Мономаховичів умисне намагалися підірвати Київ, щоб київські князі не мали значення, а їм щоб бути найпершими князями». (9.110).

У 1169 році, зазнавши, так би мовити, фіаско в «мирному змаганні» за першість, «боголюбивий» князь Суздальський збирає велике військо й вирушає на Київ. 20-го березня 1169 року Київ було взято.

«І грабували вони два дні увесь город, — пише літописець, — Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю.... Церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами..., діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли майна безліч, церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони здіймали і вивезли в північні краї... Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими..., і стояв у Києві... стогін і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні...». (17.295).

Якщо хтось у таких історичних подіях здатний бачити доказ «братерської єдності народів» і «спільність» їхньої історії, то з таким же успіхом він може вважати, що й із татаро-монголами у нас теж були і «братерська єдність», і «общєє отєчєство», бо ж і тривалість наших «братніх контактів» із ними була не меншою, як із суздальцями, приміром, і лиха в нашій землі вони накоїли не менше.

Нам же слід запам’ятати, що саме ХІІ ст. було періодом активізації державного життя в північно-східних землях, заселених, як ми знаємо, не слов’янським, а угро-фінським населенням. Те, що з ХІІ ст. в землях тих князювали князі Київської династії (Мономаховичі), які, очевидно, мали в своєму оточенні певну кількість руського люду, ніяк не може бути доказом належності цих земель до Київської Руси як «єдіного отєчєства».

У Франції, як ми знаємо, королевою була колись Анна Ярославна, але Франція від того не стала Руссю, а французи — русичами, хоч у почті Анни до Франції приїхала також певна кількість руського люду. Та й ми не стали Литвою від того, що у нас колись повсюдно князювали князі литовської династії.

Аж ніяк не можуть бути доказом належності Суздальщини та інших північно-східних князівств до Київської Руси й претензії Юрія Довгорукого на Київський княжий стіл, який він аж чотири рази на короткий час посідав з допомогою зброї. Захоплював колись Галицький стіл угорський король Андрій і навіть садив на ньому свого сина Коломана (1214 рік), потім у 1227 році — Андрія... То, може, Угорщина від того Галичиною стала?!

Та й сам Юрій Суздальський дуже добре розрізняв поняття «Русь» і «Не-Русь», не раз нарікаючи на те, що «немає вже частки в Руській землі мені й моїм дітям» (17.222), хоч і він, і діти його мали свої «частки» в північно-східних землях. Те саме чуємо й од сина його Андрія, який після невдалої битви під Переяславом просить отця свого пошвидше вибиратись до Суздаля: «Ось нам уже, отче, тут, у Руській землі, ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підімо...». (17.250).

Доказом того, що ніколи Київ і Суздаль не сприймалися як «єдіноє отєчество» чи хоча б як братні, споріднені держави, а завжди були державами-антагоністами, державами-суперницями, є й варварське знищення Києва Андрієм Суздальським у 1169 році, що «стало підсумком київської доби в руській історії». (36.62).

Кінець ХІІ та початок ХІІІ ст. для Руси пройшли в боротьбі з половцями, чиї набіги на Русь стали в той час систематичними, та в міжусобицях, нерідко спровокованих усе тими ж суздальськими князями. «Нині Роман, зять мій, — дорікає, наприклад, у 1197 році Рюрик Київський Всеволоду Суздальському, — ворогом мені став не через кого ж, а тільки через тебе... І з Ольговичами я через тебе в неладу є...».

Але слід визнати, що князі наші й без чужого втручання вміли дуже «успішно» самоїдством і самознищенням займатися, продаючись сильнішому, переступаючи хресне цілування та з однієї коаліції в іншу переходячи.

Після Батиєвого нашестя дороги Київської Руси і її північносхідних сусідів розходяться остаточно. (36.109). Київ, що за якихось 70 років пережив два тотальних руйнування (суздальське й татаро-монгольське), занепадає. Центр державного життя переноситься в Галицько-Волинські землі, що мудрістю й міццю Романа Мстиславовича в 1199 році були об’єднані в Галицько-Волинську державу, яка продовжила існування Руси ще майже на півтора століття.

У першій третині XIV ст. Київська Русь стає частиною Русько-Литовської держави, а з ХV — Речі Посполитої Польської. Північно-східні сусіди переносять центр Володимиро-Суздальського князівства на Москву й заповзятливо творять Московську державу. Отже, й тут ні про яку «спільну колиску», «общєє отєчєство» немає й мови.

До наступного розділу: Таємниця татаро-монгольського іга

0 коментарів

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии