DataLife Engine > Книги > Християнська демократія - місток між ідеалом і реальністю

Християнська демократія - місток між ідеалом і реальністю

Християнська демократія. Історія та сучасність

До попереднього розділу: Мотивація, автономія і самобутність

Переконання, що в усіх ситуаціях і в будь-який час, Звістка про Звільнення вимагає трансформації в конкретні соціально-політичні дії та усвідомлення того, що сьогодні євангельські настанови потребують ширшого застосування на глобальному рівні, є мотивами для нової діяльності, спрямованої на утвердження християнсько-демократичного руху в усьому світі. Але, водночас, християнська демократія є містком між ідеалом і реальністю. Тому плідна політика посилення християнсько-демократичного впливу на міжнародному рівні базується на принципах ідеалістичних переконань і реальних умов. По суті, можна описати чотири ситуації, характерні для країн, що підхопили естафету Західної Європи у впровадженні християнсько-демократичної ідеології у свої політичні системи:

1. Міцні партійні структури

Стабільний, підтримуваний широкими суспільними верствами християнсько-демократичний рух, який однак потребує моральної, інтелектуальної та іноді фінансової підтримки. Яскравими представниками цієї групи є Чилі, Сальвадор і Венесуела. Вразливість, що спричинена бідністю – такими словами можна коротко охарактеризувати ситуацію в цих країнах. Зрозуміло, бідність стимулює деякі закордонні сили підтримувати братні рухи, хоча така підтримка не завжди базується на зрозумілих підставах (наприклад, у країнах, де рух знаходиться на спаді або зазнає розколу). У Гватемалі, наприклад, був досвід, коли на виборах були підтримані декілька кандидатів-представників різних християнсько-демократичних партій. Щодо Чилі, навпаки – більшість донорів дотримується погляду, що єдність партії є найнеобхіднішою передумовою для отримання закордонної допомоги.

2. Автономні ініціативи

Невеликі угруповання, що асоціюють себе з християнсько-демократичним спрямуванням, намагаючись встановити зв’язки та отримати підтримку міжнародного “сімейства” або окремих європейських партій. Ретельний відбір, визначення способу підтримки, заохочення взаємної співпраці і, що особливо вагомо, тривалий час визначення ідейної спорідненості таких партій є ключовими моментами для збереження чистоти та потужності християнсько-демократичного руху в майбутньому.

Нерідко ХД рух виявляється втягнутим до перед- і постреволюційних ситуацій, в яких дії та погляди деяких осіб-піонерів християнської демократії та партійних структур певного регіону іще не набули остаточного оформлення. У цьому разі закордонні впливи можуть мати вирішальне значення. Подібно до такої ситуації, Едуардо Фрей Монтальва постав свого часу як досить суперечлива фігура, що викликала як несприйняття (дехто вважав його крайнім лівим та маргінальним) так і підтримку європейських християн-демократів. Колишній християнсько-демократичний президент Венесуели Рафаель Кальдера також належить до цієї “групи піонерів”. Цим людям вдалося сконцентрувати владу у своїх руках і, оточивши себе послідовниками, поєднати цю владу з ідеологічною базою, результатом чого став важливий, а подекуди й вирішальний вплив на процес демократизації, модернізації та боротьби з бідністю у їхніх країнах.

Вони намагались реалізувати переконання, що свобода є першою й найнеобхіднішою передумовою для успішної боротьби з бідністю, економічного зростання та зміцнення демократії. У 50-ті та 60-ті це переконало багатьох повірити в те, що саме християнська демократія має найбільші шанси стати альтернативою лівій та правій диктатурам.

Варто додати, що в інших країнах латиноамериканського регіону, на жаль, значно частіше спостерігалась відсутність авторитетних політиків, недостатня ідеологічна база або вузька основа політичної влади. Часто, втручання зарубіжних християнсько-демократичних сил, які не лише не підтримували одна одну, а й нерідко відверто конфліктували; занадто раннє, або занадто пізнє визнання певного руху як єдиного християнсько-демократичного; невірний спосіб підтримки або незначна допомога відіграли свою фатальну роль. Прикладами країн, що красномовно демонструють всі ці помилки міжнародної християнської демократії є Перу та Гаїті, хоча, водночас, необхідно зазначити, що досвід, отриманий у цих країнах, дозволяє сьогодні уникати подібних помилок у Центральній і Східній Європі, що перебуває у схожій ситуації.

3. Tabula rasa

Третя ситуація, як правило, характерна для країн, в яких однопартійна система збереглася до сьогоднішнього дня, тобто там, де демократичний рух взагалі відсутній. Особливої уваги в цьому контексті заслуговує Африка. Перше питання, що виникає – наскільки цікавою може бути нова політична генерація при владі та які вона має перспективи. Лише давши на нього вичерпну відповідь можна говорити про доцільність (або недоцільність) зарубіжного втручання. Слід зазначити, що англосаксонські, французькі або португальські колонії так і не спромоглись сформувати християнсько-демократичної традиції.

4. Партії-сателіти

Нарешті, четверта ситуація стосується не-християнсько-демократичних партій, які змогли розвинути свою діяльність у напрямку створення на своїй базі осередку всеєвропейського або всесвітнього руху та членства в європейських християнсько-демократичних структурах. Особливо це характерно для регіонів, які не мають стійкої історичної християнсько-демократичної традиції, наприклад, Великої Британії та Скандинавії (хоча у скандинавських країнах виникають специфічні проблеми, оскільки там уже існують невеликі християнсько-демократичні групи).

Також у Латинській Америці та Азії не виключено, що теперішні політичні партії, які на сьогодні не асоціюють себе з християнською демократією, будуть намагатися встановити тісніші контакти з міжнародним рухом. Існують також багато країн, партійні лідери яких прагнуть позбутися регіоналізму та примкнути до одного з міжнародних політичних конгломератів саме через усвідомлення взаємозалежності та потреби впливати на процес прийняття наднаціональних і всесвітніх рішень за допомогою політичних “сімейств”.

Успішне здійснення політики, що має на меті сприяння якості, взаємодії з суспільством та впливу міжнародної християнської демократії, повинно базуватися на аналізі можливостей та обмежень конкретної країни. Процес обговорення цієї політики на міжнародному рівні надалі повинен розширюватись, включаючи не лише країни-ветерани християнсько-демократичного руху, але й ті регіони, в яких християнська демократія лише набуває свого організаційного оформлення. На щастя, переговори з приводу визнання та підтримки новостворених партій Центральної та Східної Європи відбуваються уже сьогодні.

До наступного розділу: Кінець 80-х: нові горизонти



Вернуться назад