Яким має бути Український Пантеон?

Формування Українського Пантеону cлави в контексті реалізації державної політики пам’яті. Колективні уявлення про Пантеон видатних постатей є одним із суттєвих чинників формування національної ідентичності. Наявність героїчного минулого, яке солідарно визнається та усвідомлюється членами однієї спільноти, є основою її усталеності та ідентичності. На цьому наполягає відомий дослідник Е. Сміт, говорячи, що «подолання забуття через нащадків, відновлення колективної гідності через покликання на золоту добу, реалізація братерства через символи, ритуали та церемонії, які прив’язують живих до мертвих і полеглих спільноти – ось головні функції національної ідентичності...». Героїчні постаті уособлюють всіх, хто творив, захищав, виборював, прокладав шлях у майбутнє своєму народові. Формування несуперечливого національного Пантеону героїв, неодмінно має бути об’єктом державної політики пам’яті та ідентичності. Знання минулого дає можливість попереджувати помилки в майбутньому. Відомий дослідник Й. Рюзен зазначає:«Хто не пам’ятає, того покарає майбутнє».Офіційні репрезентації історичних сюжетів неодмінно мають будуватися на їх персоналізації, оскільки знеособлена історія, як правило, має невеликі шанси на стійку фіксацію у пам’яті. Як свідчить світовий досвід, антропоморфізація і індивідуалізація історії є невід’ємною властивістю процесу формування колективних уявлень про минуле. Приклад життя видатних діячів якнайкраще послуговується для усвідомлення окремою людиною її належності до певної історичної і національної спільноти. Водночас такий «пантеон» загалом сприяє самовизначенню політичної нації. Міфічні або реальні імена можуть стати символом усього народу.Але такі функції притаманні лише тим історичним постатям, які солідарно визнаються та усвідомлюються членами однієї спільноти. Несуперечливість національного Пантеону є головною ознакою цілісної і усталеної національної історичної пам'яті і нації як такої. Колективні уявлення про національний Пантеон є недоформованими на рівні суспільної свідомості. Історична пам'ять українців містить у собі водночас кілька різних моделей уявлень про події та постаті минулого, головними з яких є, умовно кажучи, «національно-демократична» і «колоніально-радянська». Такий дуалізм поглядів громадян на національну історичну спадщину є суттєвим дезінтегруючим чинником, джерелом соціального напруження в суспільстві і активно використовується у політичній боротьбі. Потрібно зазначити, що фіксація на рівні суспільної свідомості «місць пам’яті» та національного Пантеону процес достатньо довготривалий. З точки зору державної політики він жодним чином не може бути зведений лише до офіційних репрезентації тих, чи інших подій та постатей української історії, разових заходів з вшанування їхньої пам’яті. Національна пам’ять семіотизується у конкретному символічному просторі, який формують пам’ятники, меморіали, топоніми та урбаноніми, державні свята тощо. «Робота пам’яті» (П. Рікер) , «подолання минулого» (Ф. Адорно) , як і процеси історичної самосвідомості і історичної пам’яті – це робота над символами і значеннями. На жаль до цього часу в Україні існує значна кількість пам’ятників, які представляють радянсько-імперський історичний наратив (пам’ятники Леніну, іншим тоталітарним діячам, пам’ятник «Постріл в спину» в Сімферополі «присвячений жертвам радянського народу, які загинули від рук посібників фашистів – вояків ОУН-УПА» та інші ). Проте пам’ятник є одним з прямолінійних знаків ідентичності, як річ-символ, що слугує колективним спогадам і безпосередньо впливає на формування історичної пам’яті. Останнім часом держава почала приділяти увагу будівництву пам’ятників, що відображають історичне минуле та зміні тоталітарних назв. Проте ці зміни часто здійснюються хаотично і носять вибірковий характер. Певний спротив зміні тоталітарних назв здійснюють окремі політичні сили зокрема Партія Регіонів та Комуністична партія України. Спорудження різного роду нових пам’ятників та пам’ятних знаків, що увічнюють події українського минулого (меморіалізація Голодомору, жертв і злочинів тоталітаризму, героїв визвольних змагань тощо) паралельно супроводжувалось спорудженням монументів та пам’ятних знаків, які відповідають анахронічним візіям історії України. Щоб підтвердити це твердження, достатньо згадати пам’ятники цариці Катерині ІІ у Одесі та Севастополі, або закладення у м. Харкові алеї пам’яті жертв українського народу, що загинули від рук ОУН, УПА та інших посібників гітлерівського режиму. Значний вплив на формування символічного простору здійснюють топонімічні назви. До останнього часу у вітчизняній топоніміці присутня значна кількість тоталітарних назв. Якщо на Заході і Центрі України радянська топоніміка почала втрачати свої позиції, то на Сході і Півдні країни залишається майже недоторканою. Тисячі назв населених пунктів, вулиць, майданів продовжують щоденно проектуватися на історичну пам’ять, капіталізуючи в ній рудименти тоталітаризму. На карті Луганської області, приміром, до цього часу збереглися місця Кіровськ, Свердловськ, Стаханов, Артемівськ, селища Радянське, Орджонікідзе, Пархоменко, Радгоспне, Комісарівка, Комсомолець, Карла Лібкнехта тощо. У Харькові до цього часу існують вулиці: «50- річчя Радянського Союзу», «50-річчя Ленінського комсомолу», п’ять вулиць Леніна, чотири вулиці Советская, вул. Павлика Морозова, станції метро «Радянська», «Радянська Україна». Стан української топоніміки унаочнює той факт, що навіть обласний центр (Кіровоград) дотепер носить ім’я комуністичного діяча.Щоб поліпшити ситуацію в цій сфері народний депутат України Юрій Гнаткевич вносив до парламенту законопроект про перейменування міст і областей країни. З карти України повинні зникнути всі назви, пов'язані з прізвищами діячів сталінського тоталітарного режиму. За основу взято принцип відновлення історичної назви та принцип відповідності сучасним реаліям. Наприклад, хоча історична назва Дніпропетровська - Єкатеринослав, його запропонували назвати Сичеславом, а область - Сичеславською. Кіровоград запропоновано перейменувати в Єлисаветград (а область - у Єлисаветградську). Хоча звичайно потрібно ще провести громадське обговорення даних ініціатив та прорахувати фінансові витрати на відповідне перейменування міст і областей країни.Величезна кількість пам’ятників подіям і постатям радянської доби, анахронічна топоніміка свідчать про незавершеність в Україні процесу декомунізації та деколонізації. Експертна група Ради Європи, яка у 2007 р. здійснювала огляд культурної політики в Україні, зазначила таке: «Ми були вражені побаченим… зі 130 тисяч пам’яток, які знаходяться під охороною, 7 тисяч чи майже 6 % складають пам’ятники Леніну». Було підраховано, що про події і діячів комуністичного минулого нагадують вулиці, провулки і проспекти у 7 тисячах 219 населених пунктах України. На берегах Дніпра далі височіють 2 тисячі 18 пам’ятників Володимирові Леніну. Нині лише в Дніпропетровську їх 25, у Миколаєві — 7, у Сумах — 3, у Черкасах і Чернігові по два. Не повною мірою виконані положення Указу Президента України «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932–1933 років в Україні» (№ 250/2007 від 28.03.2007 р.), зокрема його положень «щодо демонтажу пам'ятників та пам'ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932–1933 років в Україні та політичних репресій, а також щодо перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України, назви яких пов'язані з такими особами».В цьому контексті заміна тоталітарних символів минулого є одним з першочергових завдань державної політики історичної пам’яті. Керівні державні органи повинні активно сприяти формуванню у свідомості громадян національноспрямованого Пантеону національних героїв. Для цього використовуються різноманітні інформаційні заходи, комеморативні практики, художні твори, освітні програми, засоби монументальної пропаганди. Залучення цих та інших форм роботи допомагає створенню у суспільній свідомості своєрідного віртуального Пантеону слави, покликаного відновити у суспільній пам'яті табуйовані за часів радянської влади імена видатних співвітчизників і «націоналізувати» пам'ять про тих визначних митців, котрі позиціювалися комуністичною ідеологією як «русские» або «советские».При створенні Пантеону вітчизняних героїв потрібно враховувати рейтинги визначних національних діячів. Інститутом соціальної та політичної психології АПН України у 2007 році було проведено соціологічне дослідження, під час якого респондентам пропонувалося визначитися з відповіддю на запитання: «Назвіть, будь ласка, кілька прізвищ людей (не більше п’яти), яких, на Вашу думку, можна вважати національними лідерами України в останні двісті років?». Перша десятка мала такий вигляд: Т. Шевченко - 25 %М. Грушевський - 1 %В. Чорновіл - 16 %В. Ющенко - 9 %Л. Кравчук - 8 %Л. Брежнєв - 6 % І. Франко - 6 %С. Петлюра - 4 %С. Бандера - 4 %В. Щербицький - 3 %В цілому на це запитання відповіли лише дві третини респондентів (у Південному регіоні – лише 16 %). Найбільш високу оцінку у більшості регіонів країни отримали видатні українські письменники - Т. Шевченко, І. Франко та голова Центральної Ради М. Грушевський. У національному пантеоні ми бачимо також прізвища таких взаємовиключних постатей, як С. Петлюра й С. Бандера, з одного боку, й Л. Брежнєв та В. Щербицький – з другого, причому оцінка названих постатей знов-таки мала чітку регіональну диференціацію, так як перших здебільшого підтримують на заході та півночі України, а других - на сході та півдні. Це засвідчує амбівалентність історичної пам’яті нашого народу, коли український історичний наратив переважає у західних регіонах країни, а радянсько-імперська міфологія залишаються поширеною у східних та південних областях. Проте, слід відзначити, що є постаті, які позитивно сприймаються у більшості регіонів України. Зокрема, коли респондентам запропонували перелік видатних постатей національної історії, то лідерами позитивної оцінки у більшості регіонів стали Б. Хмельницький та М. Грушевський (79 % і 60 %), а лідерами негативної оцінки – Й. Сталін та М. Горбачов (62 % і 56 %). Безумовно, висока оцінка Б. Хмельницького пояснюється тим, що на Заході й у Центрі України його сприймають як великого державника, а на Сході й на Півдні – як людину, що «об’єднала Україну з Росією», позитивне сприйняття М. Грушевського пояснюється оцінкою його діяльності як політика, що боровся за незалежність України та як видатного історика. Дуалізм історичної пам’яті Українського народу виявило також соцілогічне опитування молоді, проведене Харьківським національним університетом імені В.Н.Каразіна у лютому-травні 2007 року щодо оцінки визначних історичних постатей як героїв чи антигероїв. Поряд з українськими визначними особистостями для порівняння були представлені також діячі Радянського союзу (В.Ленін, Й.Сталін). Рівень визнання героєм В. Леніна у Східному і Південному регіонах у декілька разів більший ніж у Західному регіоні( 34,8% - Схід, 26,5% - Південь, 9,7% - Захід), а визнання героями С. Бандери чи С. Петлюри у цих регіонах у декілька разів менше порівняно з Західним регіоном (С. Бандера: 17,8% - Схід, 20,0% - Південь, 68,4%-Захід; С. Петлюри: 20,8% - Схід, 26,7% - Південь, 53,5%-Захід). Досить позитивним є те, що в цілому ієрархія історичних героїв виявляє переважні симпатії до українських персонажів порівняно з радянськими. Лідерами по Україні є Б.Хмельницький(79,2%) і Мазепа (56,8%), С. Бандеру і С. Петлюру підтримують близько третини молодих українців, а Леніна лише чверть респондентів. Максимальне визнання як «антигерой» має Й.Сталін(60,8%).Громадську думку відображають також й інтерактивні опитування. У цьому плані показовим є проект телеканалу Інтер «Великі українці» (2007-2008 рр.) в рамках якого здійснювалося опитуванням телеглядачів щодо того, кого вони вважають найбільш видатними українцями. За підрахунками компанії GFK, усього на почесне звання Великого українця претендувало 14 тисяч осіб, за яких було віддано понад 800 тис. голосів. У першу десятку увійшли Я. Мудрий, М. Амосов, С. Бандера, Т. Шевченко, Б. Хмельницький, В. Лобановський, В. Чорновіл, Г. Сковорода, Л. Українка, І. Франко. Незважаючи на зловживання, викриті під час останнього етапу цього проекту, наведений перелік є показовим варіантом «пом'якшеної і узгодженої» оцінки українським суспільством своїх національних героїв.Громадська думка формує певні пантеони героїв нації у залежності від регіону опитування, ідеологічних уподобань респондентів, їх вікової категорії, етнічної приналежності тощо. З іншого боку, наявність загальнонаціонального Пантеону репрезентованого державою може відігравати суттєву роль у формуванні колективних уявлень про минуле. Такий Пантеон стає компонентом, що сприяє цементуванню національної ідентичності, політично мобілізує громадян, а не розколює суспільство на антагоністичних «своїх» і «чужих». Ефективним засобом формування колективної історичної пам’яті є висвітлення життя та діяльності видатних українців через ЗМІ, зокрема через Інтернет, телебачення. Досить актуальною, цікавою і малозатратною формою організації національного Пантеону є створення його віртуальної версії у мережі Інтернет. На сьогодні вже існує декілька віртуальних пантеонів визначних українців, створених громадськими організаціями. Зокрема Організація Українських Націоналістів, Українська Головна Визвольна Рада раніше вже створили «Пантеон Слави Українського Народу - поіменний Мартиролог національних героїв України», які полягли в боротьбі за незалежність і свободу з 1939 по 1960: керівників, рядових учасників, симпатиків УПА та збройного підпілля ОУН. На даний момент мартиролог нараховує 11 500 осіб. Подібний проект «Наші герої» розробляє ВГО «Пласт». Метою проекту «Наші герої» є використання сучасних Інтернет-сервісів для відновлення та збереження героїчних сторінок нашого народу (зокрема про діяльність ОУН-УПА) та створення пантеону українських героїв. По телебаченню час від часу транслюються просвітницькі передачі історичного спрямування (зокрема «Собор на крові», «Нескорена і легендарна»), але здебільшого тільки в період відзначення певних ювілеїв і часто в незручний час – пізно ввечері чи вночі. Цикл передач про визначних вітчизняних історичних діячів транслюється на каналі «Культура». Але, на жаль, цей канал є маловідомим і недостатньо рейтинговим. Позитивно слід відзначити, що за результатами проекту каналу Інтер «Великі українці» було створено документальні фільми про лідерів першої десятки опитування, які транслювалися по телебаченню. Варто було б створити цикл фільмів про ширше коло видатних українців. Це значно підвищить пізнавальну, просвітницьку та виховну функції віртуального Пантеону, формуватиме почуття патріотизму та гордості за свою країну.Важливою формою організації пантеону є видання відповідних книг та альбомів, створення їх електронних версій (СD-DVD). Такі книги повинні видаватися масовими тиражами і безкоштовно розповсюджуватися у бібліотеки, освітні, культурні установи, активно поширюватися серед населення через книготорговельну мережу. Недостатньою мірою, але в Україні останнім часом друкуються видання про найбільш відомих діячів нашого народу.Не менш дієву функцію виконує виставково-експозиційна робота. Так, влітку 2008 року в Києві в Українському домі за ініціативою Петра Ющенко була відкрита виставка «Видатні українці у світі», де були представлені наші співвітчизники, що внесли значний вклад у розвиток світової культурної спадщини. Про певних персоналій виставки вже створені художні та документальні фільми, зокрема про Соломію Крушельницьку, княгиню Ольгу, князя Ярослава Мудрого, Романа Шухевича, митрополита Андрія Шептицького. Бажано було ці фільми поширювати по навчальним закладам.Ініціативи громадськості та Президента України щодо створення монументального Пантеону героїв України в Києві. Одним із важливих засобів формування державою Пантеону національних героїв є створення меморіалів і пам'ятників присвячених таким діячам. Досвід заснування сакральних місць національної пам’яті - пантеонів визначних людей, якими пишається та чи інша нація, широко практикується у закордонних країнах. Такі пантеони активно використовуються державними органами у комемораційних заходах. І, як доводить світова практика, подібні меморіали є одними з найбільш відвідуваними туристичними місцями.В Україні, з огляду на її колоніальний статус, віки бездержавності, військові навали, загальнонаціональний україноцентричний Пантеон поки що відсутній. Хоча існують своєрідні регіональні пантеони вітчизняної пам'яті, де можна зустріти могили відомих українських діячів. Зокрема, це 33-я дільниця Байкового кладовища, Лук’янівський цвинтар в м. Києві, Аскольдова могила, збірний пантеон Героїв Української Повстанської Армії поблизу с. Гурби Здолбунівського району, Личаківський цвинтар Львова, інші. Зокрема на Личаківському цвинтарі за ініціативою львівської влади був створений Пантеон Слави українських героїв.Багато відомих українських діячів знайшли вічний спочинок за кордоном. Поховання гетьманів П. Дорошенка, П. Калнишевського знаходяться в Росії. Могила полковника Є. Коновальця розташована у місті Роттердамі (Нідерланди) на кладовищі Кроосвяйк. Могила Голови Директорії та Головного отамана армії УНР С. Петлюри знаходиться на відомому паризькому цвинтарі Монпарнас. На території Німеччини своєрідним пантеоном визначних діячів вітчизняної історії є українська частина цвинтаря „Вальдфрідгоф” у Мюнхені. Серед інших могил зберігається місце поховання голови Проводу ОУН(р) С. Бандери. Окремо варто згадати про Національний пантеон в Бавнд-Бруці (США), де знаходяться 6 тисяч могил відомих українських діячів — всіх тих, які підтримували українську ідею в умовах бездержавності.Як бачимо, вже існують своєрідні пантеони видатних українських діячів в деяких містах України та за кордоном, але завдання створення головного Пантеону героїв України в нашій столиці остаточно не вирішено до цього часу, хоча питання про його будівництво та про перенесення до нього праху видатних українських діячів, могили яких знаходиться в інших країнах, почало ставитися відразу після відновлення української державності і особливо актуалізувалося в останні роки. Ряд відомих громадських організацій та партій, громадян активно висувають свої пропозиції щодо створення головного Пантеону героїв в Києві. Зокрема Українська народна партія виступила зі зверненням до владних структур щодо створення у Києві Пантеону Слави національним героям України. Подібні ініціативи громадськості були підтримані Президентом України. З метою увічнення пам'яті видатних діячів України, утвердження європейських традицій у державі, виховання у громадян патріотизму та національної гідності був виданий Указ Президента України №1333/2005 від 23 вересня 2005 року «Про створення меморіального історико-архітектурного комплексу «Алея видатних діячів України», який передбачав затвердження та реалізацію плану заходів щодо створення та функціонування меморіального комплексу у місті Києві. 24 грудня 2005 видано розпорядження Кабінету Міністрів України від №564-р «Про затвердження плану заходів щодо створення меморіального історико-архітектурного комплексу «Алея видатних діячів України»». На жаль реалізація цих розпоряджень здійснюється дуже повільно. Відповідно до Указу Президента України та розпорядження Кабміну потрібно було провести відкритий всеукраїнський конкурс на кращий архітектурний проект меморіального комплексу. Лише у жовтні 2007 році Київський міський голова Л. Черновецький підписав спільне рішення колегії Міністерства культури і туризму та Міністерства регіонального розвитку та будівництва про оголошення відкритого Всеукраїнського конкурсу на кращу концепцію ескізного проекту ансамблю пам’ятників державним та політичним діячам України. Ансамбль із 17 скульптур видатних діячів України планується спорудити у складі меморіального історико-архітектурного комплексу «Алея видатних діячів України» на вул. Грушевського 5, поблизу Верховної Ради та Маріїнського палацу. Відповідно до Указу Президента України Пантеон створюється у вигляді меморіального історико-архітектурного комплексу з встановленням пам’ятників видатним українським діячам. Ряд партій та громадських організацій виступають за створення Пантеону героїв України з перепохованнями найбільш знакових фігур української історії –П. Орлика, Б. Хмельницького,С. Петлюри, Є. Коновальця, П. Дорошенка та інших. До цього часу питання з перепохованням визначних національних постатей в Україні системно не вирішувалось. Потрібно враховувати, що при цьому може виникнути ряд труднощів. На жаль могили багатьох видатних українців, зокрема П. Сагайдачного, П. Орлика, Т. Чупринки (Р. Шухевича), А. Волошина не знайдені. Достовірність поховань інших українських державників потрібно ще підтвердити (зокрема - І. Мазепи у румунському місті Галаці, Б. Xмельницького у с. Суботові Черкаської області). При перепохованні українських діячів, могили яких знаходяться в інших країнах, потрібно досягнути домовленостей з урядами цих країн. Потрібно також враховувати можливу реакцію вітчизняних політичних сил, громадськості, ветеранських організацій. Більш реальним є створення Пантеону без поховань у вигляді меморіального комплексу. Це дасть змогу суттєво оптимізувати коло визначних осіб, розширити перелік можливих місць для розташування майбутнього меморіалу, надасть більшій простір для проявів художньої творчості. Зі світового досвіду, подібний Пантеон може виглядати як окрема визначна архітектурна споруда з розташуванням у ній пам'ятників, барельєфів чи меморіальних дошок та інше. Або це може бути меморіал під відкритим небом у якому статуї або погруддя визначних національних діячів розташовуються у вигляді алеї чи групуються навколо центрального монументу. Можливі комбінації різних варіантів. Головними критеріями повинні стати художня цінність, оригінальність виконання проекту, його україноцентрична спрямованість і відповідність національним традиціям.Підсумовуючи, слід зазначити, що створення українського Пантеону видатних національних героїв є одним з дійових шляхів формування національної ідентичності. Відродження історичної пам’яті нашого народу за допомогою такого Пантеону є найбільш ефективним засобом впровадження державної політики пам'яті завдяки наочності, емоційності, доступності для сприйняття усіма верствами суспільства. Але це довготривалий процес, котрий не зводиться до разових офіційних репрезентації тих, чи інших постатей української історії, заходів з вшанування їхньої пам’яті. Не завершиться цей процес і з побудовою меморіального комплексу зазначеного Пантеону. Потрібна розробка концепції державної політики пам'яті у цьому її сегменті. Зокрема значну увагу потрібно приділяти висвітленню діяльності визначних українських діячів через ЗМІ для формування у масовій свідомості населення чітких уявлень про власну історію та видатних українців. Збереження і актуалізація пам’яті про визначних діячів, які внесли неоцінений вклад у розвиток нації, є одним з важливих завдань державних інституцій, що відповідають за гуманітарний розвиток країни.Чупрій Л.В. кандидат філософських наук, доцентВикористана література:1.Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 536 с2. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення/Й. Рюзен [Пер.з нім.] Львів. Літопис, 2010. – 325 с.3. Зерній Ю.А. Взаємозвязок історичної пам’яті та національної ідентичності. Політичний менеджмент. №5, 2008 //http://docs.google.com/viewer?a=v&q=cache:jFLYjvoUEkcJ:www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pome/2008_5/PDF/Zerniy.pdf4. Рикер П. Память, история, забвение / П. Рикер. [Пер. с франц.] — М.: Издательство гуманитарной литературы, 2004. 728 с. 5. Адорно Т. Что значит проработка прошлого. / Т. Адорно // Неприкосновенный запас, 2005 N2-3(40-41) .6. Памятники В. И. Ленину. Википедия.//