Спорт сьогодні – це і політика, і великий бізнес і багато чого іншого. Перемога того чи іншого спортсмена – це привід для гордості. Скільки радості і гордості приносили нам перемоги Андрія Шевченка, братів Кличків, Яни Клочкової та інших. Завдяки цим перемогам, певно, багато маленьких українців захотіли долучитися до спорту. Одначе з яким саме спортом ми сьогодні маємо справу?

Ідеться не про політичний аспект спорту. Ще на початку 20-го століття філософи і політологи відзначали, що спорт – вельми зручний спосіб відвернути людей від реальних проблем суспільства і забити їм голову спортивними переживаннями замість політичної боротьби за свої права.

Мова йде просто про здоров'я нації, як фізичне, так і духовне. Важко не погодитися, скажімо, з російським Агентством Політичних Новин, котре відзначає: "Очевидно, що у наш час "великий спорт" – не масова оздоровча фізкультура, а саме "спорт великих досягнень", вершиною якого вважаються Олімпійські ігри, – втратив раціональне обґрунтування, яке він мав в античному світі.
"Великий спорт" поглинає величезні матеріальні, та й людські ресурси, які, по суті, викидаються на вітер, не приносячи жодної користі. Виняток тут складають тільки різноманітні авто- і авіазмагання, котрі сприяють технічному прогресу. Утім, вони складають лише невелику частку професійного спорту в цілому, та й там усілякі штучні обмеження часто не дають розгорнутися конструкторській думці".

Для здоров'я такий спорт (знов-таки, не плутати з фізкультурою!) безумовно шкідливий, бо навантаження в ньому давно перевершили нормальний для людського організму рівень, зайвим доказом чому є нескінченна низка допінгових скандалів: перемагати "по-чесному" стає вже просто фізично неможливо.

При цьому не можна сказати, що спортсмени самі вибирають свою долю і, як дорослі дієздатні люди, несуть відповідальність за наслідки: через уже згадану непомірно задерту планку домогтися більш-менш помітних результатів можуть тільки ті, кого почали муштрувати (а по суті – спотворювати, перетворюючи на живу машину) з раннього дитинства, коли про свідомий вибір не може бути і мови. Власне кажучи, тренери спортшкіл і батьки, котрі віддають своїх чад у їхні руки, калічать дітей на потіху публіці.

Та й від проституції професійний спорт мало чим відрізняється: такий самий цинічний бізнес із торгівлі людським тілом, що загрібає мільярди на низьких пристрастях і настільки ж далекий у своїй практиці від високих і гарних слів, вимовлених його апологетами, як і "перша найдавніша професія" – від романтичних мрій про "чисте кохання".

Гіпертрофований фізичний розвиток і фармакологічні експерименти, покликані обійти допінг-контроль, не тільки призводять до купи хвороб вже у 30–40 років, але і, природно, шкодять розвиткові розумовому – як через причини суто фізіологічні, так і тому, що "спортивну надію школи" охоче звільняють від уроків заради тренувань і змагань.

З іншого боку, "великий спорт" руйнує розумовий потенціал нації й іншим шляхом – розмиваючи інтелектуальну еліту зсередини, допомагаючи потрапити до її лав людям, позбавленим належних здібностей. Практика, коли молоду людину приймають і тримають у вузі не заради навчання, а заради виступу за університетську команду, вельми поширена. До речі, це чи не основний шлях, яким негри одержують університетські дипломи в США. Це визнають навіть самі негритянські активісти.

Та головне – "великий спорт" абсолютно деструктивний у соціальному і політичному плані (якщо трактувати політику в інтересах суспільства, а не купки пройдисвітів, котрі дорвалися до влади і грошей). Спорт розпалює нездорову жагу на порожньому місці. Бо немає ненависті і ворожнечі більш абсурдної та безглуздої, ніж та, що виникає між уболівальниками різних команд.

От якісь одинадцять чолов’яг закидають надуту шкіряну пустушку у ворота якимсь іншим одинадцятьом чолов’ягам. Та нехай, чим би дитя не тішилося, звісно – хочеться чолов’ягам побігати по травичці, коли більше нічого не вміють, але нам що до того? Що в нашому житті зміниться на краще (чи, навпаки, на гірше) від їхньої біганини? Однак багатотисячні юрби висипають на вулиці і влаштовують погроми у містах (до того ж нерідко у своїх власних!), чомусь вважають інакше.

Але спорт великих досягнень не просто марний – він, як уже було сказано, шкідливий. Не тільки для самих спортсменів. Не тільки для безлічі людей, котрі потерпають від бешкетів фанатів (внаслідок яких бувають і людські жертви, не кажучи вже про матеріальні збитки – а вже моральні збитки від нічних криків під вікнами і зовсім ніхто не підраховував).

Навіть не лише для нас, як платників податків, змушених оплачувати все це неподобство. Він шкідливий політично, бо спортивний патріотизм – це дуже часто останній прихисток негідників. Саме за допомогою спорту сьогодні підігрівають міжнаціональну ненависть. Футбольні матчі, наприклад між Україною і Росією, перетворюються навіть не на "п'ятихвилинки ненависті", а на цілі тижні взаємного обливання один одного брудом не тільки в Інтернет-форумах простими користувачами всесвітньої мережі, але й у великих ЗМІ безвідповідальними журналістами.

Однак згадаймо все ж і про те, що спорт покликаний відволікати. Українські футбольні вболівальники не замислюються, за чиї гроші купуються бразильці в донецький "Шахтар" чи київське "Динамо"? От просте питання, яке вже задавалось (див. Футбол: гнойный нарыв страны), але варто ще раз згадати – чому в благополучних і багатих країнах Європи, наприклад Фінляндії або Швейцарії, немає таких надбагатих футбольних клубів, як "Шахтар"? Невже там немає грошей чи потужних корпорацій на кшталт бізнес-імперій Ахметова чи Коломойського, здатних утримувати команду? Одразу спадають на думку такі гучні імена, як "Нокіа" чи "Вольво". Але в цих країнах гроші скеровуються на підвищення соціального рівня своїх громадян, олігархи перебувають під суворим контролем і не можуть влаштовувати футбольний бенкет під час чуми, тоді як робітники на їхніх заводах працюють за копійки чи одержують зарплату із затримками. За великим рахунком багатомільйонні бразильці для футбольних клубів олігархів купуються за гроші злиденного українського народу. А ми ще цьому і радіємо на трибунах стадіонів чи перед телевізором.

Чи варто цьому радіти? Україні потрібні не окремі (Боже борони, ще й допінгові) рекорди "великого спорту", а масове здоров'я наших громадян. Система фізкультури в державному масштабі, а не окремі чемпіони на тлі кволої і хворої молоді.

Підготував
Артем Головенко