Україна і російський патріарх
Архів 2008 р.
5 грудня помер російський Патріарх Алексій ІІ. Він був 15-м главою РПЦ у сані Патріарха (у царській Росії протягом довготривалого часу патріаршество було скасовано, ще з часів Петра І, і керівник РПЦ був у статусі митрополита, а відновив патріаршество вже Сталін у 1943 році). Смерть Алексія ІІ може стати важливим поворотним моментом для православ'я на пострадянському просторі.
Спадщина Патріарха: "ядерне православ'я"
Його керівництво припало на досить важкий для РПЦ час. І оцінювати це керівництво можна по-різному. Найбільш яскравими характеристиками діяльності Російської православної церкви стало освячення Алексієм ІІ арсеналу ядерної зброї Російської Федерації (після чого в побут увійшов термін "ядерне православ'я") і взаємовигідне співробітництво з Газпромом. Неодноразово спалахували різні економічні скандали. Наприклад, структури, безпосередньо пов'язані з РПЦ було викрито в контрабанді з Китаю.
Утім, усе це проблеми самої Росії і її церкви. Для нас важливо інше – останніми роками РПЦ фактично стала інструментом нового імперіалізму, що його сповідує Кремль. Московське православ'я фактично стало інструментом тиску Росії на незалежні держави колишнього СРСР. І відчула це найбільше Україна. Заслугою Алексія ІІ вважають збереження єдності православ'я, хоча такі компліменти є досить дивними, адже саме при його правлінні керована ним церква втратила 4 000 парафій тільки в Україні.
З роками Московський патріархат дедалі більше займався не християнством, яке не має національності і в якому рівні всі, а російською пропагандою. Від підтримки патріотизму Московський патріарх перейшов до схвалення російського націоналізму. "Подією року" в РПЦ стало проведення Всесвітніх Російських Народних Соборів. Про наднаціональний характер Церкви згадували тільки при проведенні "зовнішньої політики": коли треба було пояснювати, чому Московська патріархія не відмовляється від України. Найбільш націоналістична з Православних Церков починала засуджувати українців за нерозуміння універсального характеру Православ'я взагалі і Московської патріархії зокрема.
Це лицемірство і політика подвійних стандартів продовжувалися і в питанні церковно-державних відносин. За логікою московського духівництва і його заступників із Кремля, зрощування держави і Церкви в Росії – абсолютне благо, а в Україні – абсолютне зло. Патріарх Алексій не розумів головного: цінність власної духовної єдності для українського народу не менш важлива, ніж цінність єдності із сусідніми народами. Це нерозуміння походило від невміння поставити себе на місце іншого. Філософи називають саме таке вміння початком етичного і правового мислення. Чи було б приємно російському народові зараз залежати від Київського чи Константинопольського патріарха? Чи терпіли б росіяни розкол третини (!) громад країни через необхідність духовного єднання із сусідніми братніми народами?
Усе це не могло не призвести до трагічного і взаємного нерозуміння між вірянами Росії та України. І тепер найгостріше стоїть питання – чи зможе спадкоємець Алексія розв’язати український вузол на підставі норм Євангелія і совісті, а не вказівок з адміністрації російського президента?
Хто на новенького?
Швидше за все, новий патріарх змінить риторику Московської патріархії на сучаснішу. Але політика РПЦ залишиться колишньою. Навіть якщо новий патріарх зрозуміє необхідність змін, він не матиме сміливості вийти з глухих кутів історії, у які занесло Церкву.
Сьогодні називаються дві основні кандидатури на місце Патріарха – це митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило, який фактично є міністром закордонних справ РПЦ, і Климент, митрополит Калузький. Тривалий час Кирило сприймався як спадкоємець Алексія. Одначе кілька років тому вчинилася міні-революція, після якої керуючим справами Патріарха було призначено Климента, а із Синоду було виведено найближчого соратника Кирила митрополита Мефодія. Крім того, саме Климент, а не хтось інший, став супроводжувати Володимира Путіна у його поїздках у регіони. Тому Кирилові є чого побоюватися.
Імідж Кирила вельми неоднозначний. Саме він був пов'язаний з багатьма економічними скандалами в РПЦ. Іноземцям він видається досить ліберальним діячем. Однак в Україні він відомий тим, що підтримував різні маргінальні організації проросійського напряму, у тому числі і скандально відомий Союз православних громадян України, очолюваний В. Кауровим. Досить сказати, що діяльність СПГУ була засуджена Синодом УПЦ Московського патріархату за антицерковну політичну діяльність.
Особисті якості митрополита Кирила ніколи не ставилися під сумнів. Він завжди був ідеальним церковним чиновником для рідної йому держави. У 90-і роки він демонстрував помірний лібералізм у повній згоді з ідеологічними установками епохи Єльцина. У 2000-і митрополит Кирило чудово грає роль патріота. Патріота мислячого, але непохитного.
Митрополиту Кирилові поталанило з походженням. Він народився і виріс у Ленінграді. У сьогоднішній Росії таке походження багато чого варте.
Другий кандидат – митрополит Климент – набагато менше засвічений у ЗМІ. А в Україні не можна сказати, хто є його представником. І ця аполітична і не скандальна позиція є одним з його головних козирів. Можливо, саме його Кремль і призначить Патріархом.
Керуючим справами РПЦ Патріарх Алексій призначив Климента саме задля створення противаги митрополитові Кирилу. Посада керуючого справами вже двічі ставала стартовою для попередніх патріархів. Саме з цієї посади стали патріархами Пимін і Алексій ІІ..
Митрополит Кирило і митрополит Климент однаково принципові в українському питанні. Єдність Московського патріархату захищатиметься ними до останньої можливості. Різниця між митрополитами тільки в засобах. Митрополит Климент у випадку обрання патріархом захищатиме єдність Московського патріархату прямо і безпосередньо. Митрополит Кирило на посаді патріарха буде більш різноманітним у засобах захисту єдності РПЦ, а отже, його політика матиме більше шансів на успіх. Під "успіхом" для Московського патріархату треба розуміти збереження сьогоднішнього положення справ. Адже поліпшити позиції РПЦ в Україні малоймовірно. Приєднання віруючих УПЦ КП і УКПЦ до УПЦ МП без надання автокефалії неможливе.
Ані митрополит Кирило, ані митрополит Климент автокефалії УПЦ надати не хочуть і не можуть. Не хочуть, бо вони – росіяни, котрі єдині в українському питанні і не допускають жодного лібералізму. Автокефалію РПЦ змогла надати невеликим Церквам в Америці і Польщі. Але 15 тисяч православних парафій України не можуть, на думку російських ієрархів, бути основою для автокефальної Церкви. Адже росіяни не розуміють, чому українці можуть бажати незалежності. Для російських архієреїв прагнення українців самостійності аналогічне бажанню дитини випити отруту. Давати отруту незалежності просто неможливо. Навіть якби всі православні України жадали автокефалії, ніхто з російських ієрархів не насмілиться її дати: отрута ж бо.
Майбутні російські патріархи надати УПЦ автокефалію не тільки не хочуть, але і не можуть. Адже надання автокефалії належить до повноважень Помісного собору РПЦ. Сама пропозиція патріарха Помісному собору РПЦ про надання УПЦ автокефалії була б сигналом до обвинувачення цього патріарха в зрадництві Православ'я.
Але, так чи інакше, колись православна Україна відійде від РПЦ, і це стане найбільшою трагедією в історії Московського патріархату. Кожен патріарх після Алексія віритиме в те, що це станеться не в його правління. Насправді патріарху Алексію пощастило, що відщеплення всього українського православ'я відбулося не в його "понтифікат". І саме тому – він щасливий Патріарх.
Архів 2008 року
Газета "Християнський Демократ"
5 грудня помер російський Патріарх Алексій ІІ. Він був 15-м главою РПЦ у сані Патріарха (у царській Росії протягом довготривалого часу патріаршество було скасовано, ще з часів Петра І, і керівник РПЦ був у статусі митрополита, а відновив патріаршество вже Сталін у 1943 році). Смерть Алексія ІІ може стати важливим поворотним моментом для православ'я на пострадянському просторі.
Спадщина Патріарха: "ядерне православ'я"
Його керівництво припало на досить важкий для РПЦ час. І оцінювати це керівництво можна по-різному. Найбільш яскравими характеристиками діяльності Російської православної церкви стало освячення Алексієм ІІ арсеналу ядерної зброї Російської Федерації (після чого в побут увійшов термін "ядерне православ'я") і взаємовигідне співробітництво з Газпромом. Неодноразово спалахували різні економічні скандали. Наприклад, структури, безпосередньо пов'язані з РПЦ було викрито в контрабанді з Китаю.
Утім, усе це проблеми самої Росії і її церкви. Для нас важливо інше – останніми роками РПЦ фактично стала інструментом нового імперіалізму, що його сповідує Кремль. Московське православ'я фактично стало інструментом тиску Росії на незалежні держави колишнього СРСР. І відчула це найбільше Україна. Заслугою Алексія ІІ вважають збереження єдності православ'я, хоча такі компліменти є досить дивними, адже саме при його правлінні керована ним церква втратила 4 000 парафій тільки в Україні.
З роками Московський патріархат дедалі більше займався не християнством, яке не має національності і в якому рівні всі, а російською пропагандою. Від підтримки патріотизму Московський патріарх перейшов до схвалення російського націоналізму. "Подією року" в РПЦ стало проведення Всесвітніх Російських Народних Соборів. Про наднаціональний характер Церкви згадували тільки при проведенні "зовнішньої політики": коли треба було пояснювати, чому Московська патріархія не відмовляється від України. Найбільш націоналістична з Православних Церков починала засуджувати українців за нерозуміння універсального характеру Православ'я взагалі і Московської патріархії зокрема.
Це лицемірство і політика подвійних стандартів продовжувалися і в питанні церковно-державних відносин. За логікою московського духівництва і його заступників із Кремля, зрощування держави і Церкви в Росії – абсолютне благо, а в Україні – абсолютне зло. Патріарх Алексій не розумів головного: цінність власної духовної єдності для українського народу не менш важлива, ніж цінність єдності із сусідніми народами. Це нерозуміння походило від невміння поставити себе на місце іншого. Філософи називають саме таке вміння початком етичного і правового мислення. Чи було б приємно російському народові зараз залежати від Київського чи Константинопольського патріарха? Чи терпіли б росіяни розкол третини (!) громад країни через необхідність духовного єднання із сусідніми братніми народами?
Усе це не могло не призвести до трагічного і взаємного нерозуміння між вірянами Росії та України. І тепер найгостріше стоїть питання – чи зможе спадкоємець Алексія розв’язати український вузол на підставі норм Євангелія і совісті, а не вказівок з адміністрації російського президента?
Хто на новенького?
Швидше за все, новий патріарх змінить риторику Московської патріархії на сучаснішу. Але політика РПЦ залишиться колишньою. Навіть якщо новий патріарх зрозуміє необхідність змін, він не матиме сміливості вийти з глухих кутів історії, у які занесло Церкву.
Сьогодні називаються дві основні кандидатури на місце Патріарха – це митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило, який фактично є міністром закордонних справ РПЦ, і Климент, митрополит Калузький. Тривалий час Кирило сприймався як спадкоємець Алексія. Одначе кілька років тому вчинилася міні-революція, після якої керуючим справами Патріарха було призначено Климента, а із Синоду було виведено найближчого соратника Кирила митрополита Мефодія. Крім того, саме Климент, а не хтось інший, став супроводжувати Володимира Путіна у його поїздках у регіони. Тому Кирилові є чого побоюватися.
Імідж Кирила вельми неоднозначний. Саме він був пов'язаний з багатьма економічними скандалами в РПЦ. Іноземцям він видається досить ліберальним діячем. Однак в Україні він відомий тим, що підтримував різні маргінальні організації проросійського напряму, у тому числі і скандально відомий Союз православних громадян України, очолюваний В. Кауровим. Досить сказати, що діяльність СПГУ була засуджена Синодом УПЦ Московського патріархату за антицерковну політичну діяльність.
Особисті якості митрополита Кирила ніколи не ставилися під сумнів. Він завжди був ідеальним церковним чиновником для рідної йому держави. У 90-і роки він демонстрував помірний лібералізм у повній згоді з ідеологічними установками епохи Єльцина. У 2000-і митрополит Кирило чудово грає роль патріота. Патріота мислячого, але непохитного.
Митрополиту Кирилові поталанило з походженням. Він народився і виріс у Ленінграді. У сьогоднішній Росії таке походження багато чого варте.
Другий кандидат – митрополит Климент – набагато менше засвічений у ЗМІ. А в Україні не можна сказати, хто є його представником. І ця аполітична і не скандальна позиція є одним з його головних козирів. Можливо, саме його Кремль і призначить Патріархом.
Керуючим справами РПЦ Патріарх Алексій призначив Климента саме задля створення противаги митрополитові Кирилу. Посада керуючого справами вже двічі ставала стартовою для попередніх патріархів. Саме з цієї посади стали патріархами Пимін і Алексій ІІ..
Митрополит Кирило і митрополит Климент однаково принципові в українському питанні. Єдність Московського патріархату захищатиметься ними до останньої можливості. Різниця між митрополитами тільки в засобах. Митрополит Климент у випадку обрання патріархом захищатиме єдність Московського патріархату прямо і безпосередньо. Митрополит Кирило на посаді патріарха буде більш різноманітним у засобах захисту єдності РПЦ, а отже, його політика матиме більше шансів на успіх. Під "успіхом" для Московського патріархату треба розуміти збереження сьогоднішнього положення справ. Адже поліпшити позиції РПЦ в Україні малоймовірно. Приєднання віруючих УПЦ КП і УКПЦ до УПЦ МП без надання автокефалії неможливе.
Ані митрополит Кирило, ані митрополит Климент автокефалії УПЦ надати не хочуть і не можуть. Не хочуть, бо вони – росіяни, котрі єдині в українському питанні і не допускають жодного лібералізму. Автокефалію РПЦ змогла надати невеликим Церквам в Америці і Польщі. Але 15 тисяч православних парафій України не можуть, на думку російських ієрархів, бути основою для автокефальної Церкви. Адже росіяни не розуміють, чому українці можуть бажати незалежності. Для російських архієреїв прагнення українців самостійності аналогічне бажанню дитини випити отруту. Давати отруту незалежності просто неможливо. Навіть якби всі православні України жадали автокефалії, ніхто з російських ієрархів не насмілиться її дати: отрута ж бо.
Майбутні російські патріархи надати УПЦ автокефалію не тільки не хочуть, але і не можуть. Адже надання автокефалії належить до повноважень Помісного собору РПЦ. Сама пропозиція патріарха Помісному собору РПЦ про надання УПЦ автокефалії була б сигналом до обвинувачення цього патріарха в зрадництві Православ'я.
Але, так чи інакше, колись православна Україна відійде від РПЦ, і це стане найбільшою трагедією в історії Московського патріархату. Кожен патріарх після Алексія віритиме в те, що це станеться не в його правління. Насправді патріарху Алексію пощастило, що відщеплення всього українського православ'я відбулося не в його "понтифікат". І саме тому – він щасливий Патріарх.
Архів 2008 року
Газета "Християнський Демократ"
Вернуться назад