Теорія смислів власних імен Міля та її есенціалістська інтерпретація Кріпке
Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я
До попереднього розділу: Теорія “природних видів” Кріпке та її критика
Багато філософів ХХ ст., що займалися розробкою проблем логіки та мови, включно з такими авторитетами як Бертран Рассел та Готліб Фреге, вважали, що смислом власних імен є неявні описи (Петро – хлопець з ось-такими й такими рисами обличчя, статурою тощо. Аристотель – найвидатніший філософ античності, вчитель Олександра Македонського, автор таких трактатів як “Логіка”, “Нікомахова етика”; Венера – планета, що обертається навколо Сонця навколо ось-такої орбіти; тощо). Натомість, Кріпке у цьому питанні підтримує точку зору відомого англійського філософа ХІХ ст. Джона Стюарта Міля: власні імена означають просто ту або іншу конкретну (“ось-цю” або “ось-ту”) річ (людину, планету тощо).
Не вдаючись у технічні деталі, я погоджуюся з цією точкою зору з однієї простої причини. Уявімо, що мені описали якогось хлопчика, показали його фотографію, і сказали, що його звати Петро. Через п’ятнадцять років мені показали зовсім не схожого юнака і сказали, що це – той самий Петро. Я не стану сперечатися. Я не скажу: “Ні, це не може бути той самий Петро, бо він не відповідає опису Петра”.
Отже, я, як і Кріпке, погоджуюся з теорією Міля про те, що імена означають не описи (за своїм смислом не еквівалентні описам), а конкретні речі. Разом з тим, я не погоджуюся з деякими важливими аспектами тієї інтерпретації, яку Кріпке дає цій теорії, і особливо − з його спробою перенести її з власних імен на родові назви. Це перенесення і є теорією природних видів. Ми розглянемо її трошки далі. Спочатку варто звернути увагу на інший, пов’язаний з цим момент – есенціалістське тлумачення Кріпке теорії Міля, яке я вважаю хибним.
Кріпке ідентифікує конкретні речі (що позначаються власними іменами) з деякими “сутнісними властивостями” (essential properties) − властивостями, які утворюють сутність (essense; звідси − есенціалізм) даної речі, без яких ця річ не може бути цією річчю, не може бути тотожною сама собі. Такий погляд є проявом наївного реалізму, який не зауважує, що самототожність речі не є чимось абсолютним, належним речі самій-по-собі; вона залежить від проблемного контексту та понятійної (концептуальної) “призми”, крізь які ми цю річ розглядаємо. Відповідно, перелік тих властивостей, які є суттєвими для самототожності речі, не є чимось, що міститься у самій речі, а визначається тією проблемно-концептуальною “призмою”, крізь яку ми цю річ розглядаємо. Зауважимо, зокрема, два важливі моменти залежності самототожності речі від концептуальної “призми”.
1) Ідентифікація речі, якій дається власне ім’я, не є концептуально незалежною, а завжди є ідентифікацією речі як речі певного виду, відповідно до концепції (поняття) цього виду. Це дещо абстрактне формулювання можна пояснити дуже просто на наступних прикладах. Якщо мені вказують в певному напрямку і говорять: “Це − Петро”, я повинен розуміти, що мені говорять ім’я людини, в напрямку якої мені вказують, а не, скажімо, ім’я кепки на її голові. Aбо якщо мені щось показують в телескопі і говорять, що це − Марс, то я повинен розуміти, що йдеться про певне небесне тіло, а не якусь групу небесних тіл чи частину небесного тіла, яка теж, можливо має власне ім’я.
2) “Самототожність” речі (її тотожність самій собі, буття однією й тією ж самою річчю крізь зміни у часі) не є чимось “природно даним” − вона залежить від тих концепцій самототожності речей даного виду, які ми застосовуємо. Поясню це на такому прикладі. Припустимо, що я маю автомобіль, якому я дав ім’я 'Блискавка'. Я замінюю різні його частини на частини з іншого автомобіля, який я назвав 'Вихор'. Як я можу оцінити: чи це усе ще Блискавка? чи, можливо, це вже Вихор? чи ані те, ані інше? Зрозуміло, що якщо я замінив лише кілька незначних деталей, то я вважатиму цей автомобіль Блискавкою. Якщо ж я замінив половину, або більшу частину деталей, то може так, а може й ні. (Якщо зміни відбуваються поступово, протягом тривалого періоду, деталь за деталлю, то можливо, що від старої Блискавки залишився лише корпус, а я усе ще вважаю цей автомобіль Блискавкою!) Як правильно? Заміну якої частини яких саме деталей слід вважати “критичною” − такою, що перетворює Блискавку на інший автомобіль? На це питання не існує правильної відповіді. Усе залежить від моїх уявлень про те, що саме є суттєвим для того, щоб автомобіль залишався тим самим автомобілем – тобто, від моєї концепції самототожності автомобілів. Зрозуміло, що ця концепція може бути досить нечіткою, розмитою, так що в багатьох ситуаціях я сам вагатимуся з відповіддю на питання: чи це той самий автомобіль чи інший? В більшості випадків наші повсякденні концепції є саме такими. Але все ж завжди, коли ми вважаємо якусь річ (А) після певних змін тією самою річчю (А) або вже не тією самою річчю (не-А), ми керуємося деякими інтуїтивними концепціями самототожності. Ми засвоюємо такі концепції в процесі мовної практики; вони не містяться в самих речах, а є засобами, з допомогою яких ми упорядковуємо свою картину світу. Вони не є чітко раз і назавжди заданими і незмінними, а є гнучкими і змінюються залежно від проблемного контексту та усієї нашої системи уявлень-теорій.
Отже, ті властивості, які є визначальними для самототожності речі не є частиною якоїсь “сутності”, що міститься десь у самій речі і є незалежною від проблемно-концептуального контексту − пізнавального і практичного інтересу, наявних уявлень і теорій, крізь призму яких розглядається дана річ. В цьому смислі, як щось абсолютне, належне самим речам і незалежне від проблемно-концептуального контексту, “сутність” і “сутнісні властивості” не існують. Натомість, є властивості суттєві і несуттєві (більш або менш суттєві), де “суттєвість” означає важливість у певному проблемно-концептуальному контексті. Зокрема, те, які властивості є суттєвими (або наскільки суттєвими) для самототожності деякої речі, визначається нашим концептуальним знаряддям: 1) концепцією виду, в якості представника якого ми ідентифікуємо дану річ, та 2) концепцією самототожності речей даного виду.
Ми можемо додатково у цьому переконатися, розглянувши усі ті властивості, які сам Кріпке пропонує на роль “сутнісних” (з моєї точки зору, їх слід розглядати як суттєві в певному проблемно-концептуальному контексті):
1) субстанція, матеріал з якого piч утворена;
2) походження речі;
3) буття річчю певного виду.
Тобто, на думку Кріпке, певна річ може залишатися тією самою річчю, не маючи багатьох з тих властивостей, які вона насправді має, (після зміни цих властивостей), − будь-якими властивостями крім означених вище. Натомість, я стверджую, що означені вище властивості не є винятковими. Так само як і будь-які інші властивості, вони або не є необхідними для самототожності речі, або їх необхідність визначається концепціями, з допомогою яких ми виокремлюємо (абстрагуємо) дану річ з цілісної реальності.
1) Матеріал, з якого складається річ. Всупереч Кріпке, для того, щоб річ залишалася тією самою, матеріал не мусить залишатися тим самим. Приклад: тіло людини протягом життя постійно змінює й поповнює свій “матеріал”, а проте ми вважаємо його тим самим тілом. Це було б так навіть тоді, якби людське тіло мало таку дивну властивість: при народженні складатися з вуглеводневих сполук, які поступово, протягом життя повністю заміщувалися на якість інші, скажімо, силіконофосфатні. Це так тому, що наша концепція самототожності для людського тіла не передбачає незмінності матеріалу; вона передбачає поступовість змін, свого роду “історичну спадкоємність” в розвитку тіла. (Можливо також, що вона передбачає певну типову для всіх людей послідовність змін.)
2) Походження. Кріпке говорить про те, що ось ця людина могла б мати іншу зовнішність, характер, її життя могло скластися зовсім інакше, але вона не могла народитися від інших батьків. Хтось, народжений від інших батьків, не міг би бути цією людиною; на відміну від інших властивостей, походження від цих батьків є невіддільним від буття цією людиною.
На мою думку, це зовсім не обов’язково. Усе залежить від того, що ми розуміємо під буттям-цією-людиною, яку концепцією самототожності людини ми застосовуємо. Якщо ця концепція ґрунтується на тілесній історії, яка започатковується народженням від конкретних батьків, то зрозуміло, що ось ця людина не могла народитися від інших батьків, ніж від тих, від яких вона справді народилася. Ця неможливість є частиною змісту поняття людської самототожності відповідно до того смислу, у якому ми його вживаємо. Зрозуміло, що якщо словосполучення 'бути ось-цією людиною' означає 'бути народженим від ось-цих батьків', то за визначенням неможливо, щоб ось-ця людина була народжена від інших батьків. Точно так само, якщо ми домовимося вживати словосполучення 'бути ось-цією людиною' в смислі 'носити ось-цого кашкета', то в цьому смислі людина, змінивши кашкета, перестає бути собою, за визначенням. Словосполучення 'бути ось-цією людиною' саме по собі нічого не означає; воно щось означає лише остільки, оскільки ми вживаємо його у певному смислі, відповідно до певної концепції людської самототожності. Немає причин, чому ми мусимо вживати це словосполучення саме у цьому, а не в якомусь іншому смислі, відповідно до саме цієї, а не якоїсь іншої концепції людської самототожності. Насправді все визначається нашими загальними уявленнями про те, що є більш, а що менш важливим для розуміння людини. Я можу цілком раціонально дотримуватися концепції людської самототожності, яка не передбачає певного батьківства. Наприклад, якщо я вірю в існування людської душі, то я можу вважати, що людину робить ось цією людиною наявність ось цієї душі. Відповідно до цієї концепції, ось ця людина цілком могла б народитися від інших батьків: для цього потрібно було б, щоб її душа увійшла в новонароджене дитяче тіло не від цих, а від інших батьків.
3) Буття річчю певного виду. Кріпке говорить, що цьому столу для того, щоб залишатися ось-цим столом, потрібно залишатися столом а не, ставати, скажімо, вазою. На мою думку, це або тривіально (щоб бути столом, потрібно бути столом) або не є, у загальному випадку, необхідною умовою самоідентичності. Знову ж таки, все залежить від тієї концепції-поняття, за допомогою якої ми виокремлюємо (абстрагуємо) ось-цю річ з цілісної реальності. Якщо це – концепція стола, а не вази, то зрозуміло, що ось-цей стіл не може залишатися ось-цим столом, якщо раптом якимось чином перетвориться на вазу. Але якщо ми застосовуватимемо якусь іншу концепцію, яка передбачає можливість перетворення, то ось-ця річ, що була столом, може, перетворившись на вазу, вважатися тією самою річчю. Наприклад, крісло-ліжко, може залишатися однією й тією ж самою річчю, “перетворюючись” то на крісло, то на ліжко. Або візьмемо приклад з біології. Припустимо, у мене в дома в акваріумі з рослинністю живе гусениця. Я зву її Кетті. Через якийсь час вона перетворилася на метелика. Чи це та сама істота, Кетті, чи інша? Усе залежить від того, через яке поняття я визначатиму її тотожність. Якщо я визначатиму тотожність через поняття “гусінь”, розуміючи його у вузькому смислі, що не включатиме метеликів, то я скажу, що це не та сама істота. Але якщо я визначатиму тотожність через поняття “гусінь-метелик”, то я скажу, що це – та ж сама істота, Кетті.
До наступного розділу: Концептуалізм проти теорії природних видів Кріпке
Примітки:
1. Див. також примітку .... Частини 2
2. Кріпке сам робить подібне зауваження, а проте не помічає, що воно руйнує його есенціалістську інтерпретацію.
До попереднього розділу: Теорія “природних видів” Кріпке та її критика
Багато філософів ХХ ст., що займалися розробкою проблем логіки та мови, включно з такими авторитетами як Бертран Рассел та Готліб Фреге, вважали, що смислом власних імен є неявні описи (Петро – хлопець з ось-такими й такими рисами обличчя, статурою тощо. Аристотель – найвидатніший філософ античності, вчитель Олександра Македонського, автор таких трактатів як “Логіка”, “Нікомахова етика”; Венера – планета, що обертається навколо Сонця навколо ось-такої орбіти; тощо). Натомість, Кріпке у цьому питанні підтримує точку зору відомого англійського філософа ХІХ ст. Джона Стюарта Міля: власні імена означають просто ту або іншу конкретну (“ось-цю” або “ось-ту”) річ (людину, планету тощо).
Не вдаючись у технічні деталі, я погоджуюся з цією точкою зору з однієї простої причини. Уявімо, що мені описали якогось хлопчика, показали його фотографію, і сказали, що його звати Петро. Через п’ятнадцять років мені показали зовсім не схожого юнака і сказали, що це – той самий Петро. Я не стану сперечатися. Я не скажу: “Ні, це не може бути той самий Петро, бо він не відповідає опису Петра”.
Отже, я, як і Кріпке, погоджуюся з теорією Міля про те, що імена означають не описи (за своїм смислом не еквівалентні описам), а конкретні речі. Разом з тим, я не погоджуюся з деякими важливими аспектами тієї інтерпретації, яку Кріпке дає цій теорії, і особливо − з його спробою перенести її з власних імен на родові назви. Це перенесення і є теорією природних видів. Ми розглянемо її трошки далі. Спочатку варто звернути увагу на інший, пов’язаний з цим момент – есенціалістське тлумачення Кріпке теорії Міля, яке я вважаю хибним.
Кріпке ідентифікує конкретні речі (що позначаються власними іменами) з деякими “сутнісними властивостями” (essential properties) − властивостями, які утворюють сутність (essense; звідси − есенціалізм) даної речі, без яких ця річ не може бути цією річчю, не може бути тотожною сама собі. Такий погляд є проявом наївного реалізму, який не зауважує, що самототожність речі не є чимось абсолютним, належним речі самій-по-собі; вона залежить від проблемного контексту та понятійної (концептуальної) “призми”, крізь які ми цю річ розглядаємо. Відповідно, перелік тих властивостей, які є суттєвими для самототожності речі, не є чимось, що міститься у самій речі, а визначається тією проблемно-концептуальною “призмою”, крізь яку ми цю річ розглядаємо. Зауважимо, зокрема, два важливі моменти залежності самототожності речі від концептуальної “призми”.
1) Ідентифікація речі, якій дається власне ім’я, не є концептуально незалежною, а завжди є ідентифікацією речі як речі певного виду, відповідно до концепції (поняття) цього виду. Це дещо абстрактне формулювання можна пояснити дуже просто на наступних прикладах. Якщо мені вказують в певному напрямку і говорять: “Це − Петро”, я повинен розуміти, що мені говорять ім’я людини, в напрямку якої мені вказують, а не, скажімо, ім’я кепки на її голові. Aбо якщо мені щось показують в телескопі і говорять, що це − Марс, то я повинен розуміти, що йдеться про певне небесне тіло, а не якусь групу небесних тіл чи частину небесного тіла, яка теж, можливо має власне ім’я.
2) “Самототожність” речі (її тотожність самій собі, буття однією й тією ж самою річчю крізь зміни у часі) не є чимось “природно даним” − вона залежить від тих концепцій самототожності речей даного виду, які ми застосовуємо. Поясню це на такому прикладі. Припустимо, що я маю автомобіль, якому я дав ім’я 'Блискавка'. Я замінюю різні його частини на частини з іншого автомобіля, який я назвав 'Вихор'. Як я можу оцінити: чи це усе ще Блискавка? чи, можливо, це вже Вихор? чи ані те, ані інше? Зрозуміло, що якщо я замінив лише кілька незначних деталей, то я вважатиму цей автомобіль Блискавкою. Якщо ж я замінив половину, або більшу частину деталей, то може так, а може й ні. (Якщо зміни відбуваються поступово, протягом тривалого періоду, деталь за деталлю, то можливо, що від старої Блискавки залишився лише корпус, а я усе ще вважаю цей автомобіль Блискавкою!) Як правильно? Заміну якої частини яких саме деталей слід вважати “критичною” − такою, що перетворює Блискавку на інший автомобіль? На це питання не існує правильної відповіді. Усе залежить від моїх уявлень про те, що саме є суттєвим для того, щоб автомобіль залишався тим самим автомобілем – тобто, від моєї концепції самототожності автомобілів. Зрозуміло, що ця концепція може бути досить нечіткою, розмитою, так що в багатьох ситуаціях я сам вагатимуся з відповіддю на питання: чи це той самий автомобіль чи інший? В більшості випадків наші повсякденні концепції є саме такими. Але все ж завжди, коли ми вважаємо якусь річ (А) після певних змін тією самою річчю (А) або вже не тією самою річчю (не-А), ми керуємося деякими інтуїтивними концепціями самототожності. Ми засвоюємо такі концепції в процесі мовної практики; вони не містяться в самих речах, а є засобами, з допомогою яких ми упорядковуємо свою картину світу. Вони не є чітко раз і назавжди заданими і незмінними, а є гнучкими і змінюються залежно від проблемного контексту та усієї нашої системи уявлень-теорій.
Отже, ті властивості, які є визначальними для самототожності речі не є частиною якоїсь “сутності”, що міститься десь у самій речі і є незалежною від проблемно-концептуального контексту − пізнавального і практичного інтересу, наявних уявлень і теорій, крізь призму яких розглядається дана річ. В цьому смислі, як щось абсолютне, належне самим речам і незалежне від проблемно-концептуального контексту, “сутність” і “сутнісні властивості” не існують. Натомість, є властивості суттєві і несуттєві (більш або менш суттєві), де “суттєвість” означає важливість у певному проблемно-концептуальному контексті. Зокрема, те, які властивості є суттєвими (або наскільки суттєвими) для самототожності деякої речі, визначається нашим концептуальним знаряддям: 1) концепцією виду, в якості представника якого ми ідентифікуємо дану річ, та 2) концепцією самототожності речей даного виду.
Ми можемо додатково у цьому переконатися, розглянувши усі ті властивості, які сам Кріпке пропонує на роль “сутнісних” (з моєї точки зору, їх слід розглядати як суттєві в певному проблемно-концептуальному контексті):
1) субстанція, матеріал з якого piч утворена;
2) походження речі;
3) буття річчю певного виду.
Тобто, на думку Кріпке, певна річ може залишатися тією самою річчю, не маючи багатьох з тих властивостей, які вона насправді має, (після зміни цих властивостей), − будь-якими властивостями крім означених вище. Натомість, я стверджую, що означені вище властивості не є винятковими. Так само як і будь-які інші властивості, вони або не є необхідними для самототожності речі, або їх необхідність визначається концепціями, з допомогою яких ми виокремлюємо (абстрагуємо) дану річ з цілісної реальності.
1) Матеріал, з якого складається річ. Всупереч Кріпке, для того, щоб річ залишалася тією самою, матеріал не мусить залишатися тим самим. Приклад: тіло людини протягом життя постійно змінює й поповнює свій “матеріал”, а проте ми вважаємо його тим самим тілом. Це було б так навіть тоді, якби людське тіло мало таку дивну властивість: при народженні складатися з вуглеводневих сполук, які поступово, протягом життя повністю заміщувалися на якість інші, скажімо, силіконофосфатні. Це так тому, що наша концепція самототожності для людського тіла не передбачає незмінності матеріалу; вона передбачає поступовість змін, свого роду “історичну спадкоємність” в розвитку тіла. (Можливо також, що вона передбачає певну типову для всіх людей послідовність змін.)
2) Походження. Кріпке говорить про те, що ось ця людина могла б мати іншу зовнішність, характер, її життя могло скластися зовсім інакше, але вона не могла народитися від інших батьків. Хтось, народжений від інших батьків, не міг би бути цією людиною; на відміну від інших властивостей, походження від цих батьків є невіддільним від буття цією людиною.
На мою думку, це зовсім не обов’язково. Усе залежить від того, що ми розуміємо під буттям-цією-людиною, яку концепцією самототожності людини ми застосовуємо. Якщо ця концепція ґрунтується на тілесній історії, яка започатковується народженням від конкретних батьків, то зрозуміло, що ось ця людина не могла народитися від інших батьків, ніж від тих, від яких вона справді народилася. Ця неможливість є частиною змісту поняття людської самототожності відповідно до того смислу, у якому ми його вживаємо. Зрозуміло, що якщо словосполучення 'бути ось-цією людиною' означає 'бути народженим від ось-цих батьків', то за визначенням неможливо, щоб ось-ця людина була народжена від інших батьків. Точно так само, якщо ми домовимося вживати словосполучення 'бути ось-цією людиною' в смислі 'носити ось-цого кашкета', то в цьому смислі людина, змінивши кашкета, перестає бути собою, за визначенням. Словосполучення 'бути ось-цією людиною' саме по собі нічого не означає; воно щось означає лише остільки, оскільки ми вживаємо його у певному смислі, відповідно до певної концепції людської самототожності. Немає причин, чому ми мусимо вживати це словосполучення саме у цьому, а не в якомусь іншому смислі, відповідно до саме цієї, а не якоїсь іншої концепції людської самототожності. Насправді все визначається нашими загальними уявленнями про те, що є більш, а що менш важливим для розуміння людини. Я можу цілком раціонально дотримуватися концепції людської самототожності, яка не передбачає певного батьківства. Наприклад, якщо я вірю в існування людської душі, то я можу вважати, що людину робить ось цією людиною наявність ось цієї душі. Відповідно до цієї концепції, ось ця людина цілком могла б народитися від інших батьків: для цього потрібно було б, щоб її душа увійшла в новонароджене дитяче тіло не від цих, а від інших батьків.
3) Буття річчю певного виду. Кріпке говорить, що цьому столу для того, щоб залишатися ось-цим столом, потрібно залишатися столом а не, ставати, скажімо, вазою. На мою думку, це або тривіально (щоб бути столом, потрібно бути столом) або не є, у загальному випадку, необхідною умовою самоідентичності. Знову ж таки, все залежить від тієї концепції-поняття, за допомогою якої ми виокремлюємо (абстрагуємо) ось-цю річ з цілісної реальності. Якщо це – концепція стола, а не вази, то зрозуміло, що ось-цей стіл не може залишатися ось-цим столом, якщо раптом якимось чином перетвориться на вазу. Але якщо ми застосовуватимемо якусь іншу концепцію, яка передбачає можливість перетворення, то ось-ця річ, що була столом, може, перетворившись на вазу, вважатися тією самою річчю. Наприклад, крісло-ліжко, може залишатися однією й тією ж самою річчю, “перетворюючись” то на крісло, то на ліжко. Або візьмемо приклад з біології. Припустимо, у мене в дома в акваріумі з рослинністю живе гусениця. Я зву її Кетті. Через якийсь час вона перетворилася на метелика. Чи це та сама істота, Кетті, чи інша? Усе залежить від того, через яке поняття я визначатиму її тотожність. Якщо я визначатиму тотожність через поняття “гусінь”, розуміючи його у вузькому смислі, що не включатиме метеликів, то я скажу, що це не та сама істота. Але якщо я визначатиму тотожність через поняття “гусінь-метелик”, то я скажу, що це – та ж сама істота, Кетті.
До наступного розділу: Концептуалізм проти теорії природних видів Кріпке
Примітки:
1. Див. також примітку .... Частини 2
2. Кріпке сам робить подібне зауваження, а проте не помічає, що воно руйнує його есенціалістську інтерпретацію.
Вернуться назад