Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Проблема реальності зовнішнього світу

Повернемося до принципу “леза Оккама”. По суті, він є типовим зразком застосування здорового глузду. Справді, якщо ми запитаємо: чому раціонально віддавати перевагу теоріям з меншою кількістю сущих? то відповідь буде: тому що віддавати перевагу більш простим теоріям перед більш складними, за умови однакових пояснювальних можливостей, відповідає здоровому глузду.

Це також дає нам ключ для правильної інтерпретації принципу “леза Оккама” і його застосування до нашої проблеми. Нагадаю, що С.Лоу в одній зі своїх філософських історій, намагаючись застосувати “лезо Оккама” для вирішення питання про те, яка з двох теорій (про реальність навколишнього світу і про його віртуальність) є кращою, не дійшов до певного висновку, оскільки перевага за кількістю “сущих” змінюється залежно від того, які “сущі” рахуються – лише реальні, чи також і віртуальні.

Якщо ми зрозуміємо, що смисл принципу “леза Оккама” полягає насправді не в порівнянні кількості сущих (реальних чи віртуальних), але в тому, щоб вирішити, яка з альтернативних теорій за інших рівних умов (насамперед, ефективності теорії як засобу пояснення та передбачення) є простішою, то проблема досить легко вирішується. Насправді, “сущі”, які тут мають значення, не реальні і не віртуальні, а концептуальні – структурні елементи, потрібні для пояснення певних явищ з точки зору конкуруючих теорій, якими б (реальними чи віртуальними) ці елементи не були.

Звідси слідує принцип простоти пояснень: за інших рівних умов, кращими є ті теорії, які дають більш прості пояснення тим явищам, для пояснення яких вони створюються. “Лезо Оккама” насправді є не зовсім точним формулюванням цього принципу: для оцінки того, яка з альтернативних теорій, за інших рівних умов, дає більш прості пояснення, часто немає жодної потреби підраховувати “кількість сущих”.

В цьому смислі, теорія про те, що я живу у віртуальному світі комп’ютерної програми, створеної інопланетянами, має більше структурних елементів, аніж теорія про те, що я живу в реальному світі. “Віртуалістична” теорія включає усі ті ж структурні елементи, що й “реалістична”, але додає до них ще один світ, – у якому перебувають комп’ютер (імітатор реальності) та інопланетяни.

Складніша ситуація з теорією про те, що усе, що існує, – моя свідомість. Або, іншими словами, що те, що я звик сприймати як світ і те, що я звик сприймати як самого себе, насправді є лише моєю ілюзією, сном. Структурна складність цієї теорії, здається, така ж сама, як і структурна складність “реалістичної” теорії. Просто замість реальних речей і людей маємо ілюзорні, а замість світу – того, кому сниться цей сон (це не людина з фізичним тілом, розташованим у якомусь іншому, справжньому світі, а чисте ідеальне Я, свідомість). На перший погляд здається навіть, що структурна складність цієї теорії в певному смислі менша, бо вона охоплює лише (ілюзорні) об’єкти-образи моєї свідомості, в той час як теорія реалізму передбачає існування крім образів свідомості також і тих речей, які (самі існуючи поза свідомістю, у фізичному світі) викликають в свідомості ці образи, а також і безлічі інших речей фізичного світу (усіх тих речей, яких я ніколи не бачив). Чи не виходить, що реалізм “множить сущі без потреби”?

Ключовим тут є словосполучення “без потреби”. Неважко показати, що та додаткова складність, яка міститься в реалістичній теорії, порівняно з теорією соліпсизму, є необхідною для розуміння регулярностей у нашому досвіді і, відповідно, для передбачення. Але ж це і є те, для чого взагалі потрібні теорії.

До наступного розділу: Реалізм і потреба множення сущих