Класичний раціоналізм
Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я
До попереднього розділу: Проблема достовірності, критичний раціоналізм та методологічний сумнів
Класичний раціоналізм (основоположником якого був Декарт) керувався методологічною установкою, яку можна назвати принципом безсумнівності (абсолютної достовірності): ми маємо приймати лише ті уявлення про дійсність, які є абсолютно достовірними, безсумнівними. Якщо прийняти цю установку, то соліпсизм виглядає обґрунтованим: оскільки існування свідомості, її досвіду і станів (Декартове Я) відоме нам безпосередньо і є безсумнівним, в той час як існування інших речей сумнівне (припущення про існування інших речей – це лише один із можливих способів інтерпретації нашого досвіду, в той час як можливі й інші, – як, наприклад, припущення про злого демона, який нас обманює), то нам слід прийняти перше і заперечити друге.
Цікаво, що прибічники матеріалізму також неявно приймають принцип безсумнівності, проте, на відміну від Декарта, не намагаються раціонально обґрунтувати своє розуміння безсумнівного; вони просто некритично приймають оче-видне за безсумнівне. Тому з їх точки зору безсумнівною реальністю є зовнішній (фізичний) світ, в той час як реальність свідомості якимось чином є похідною, вторинною: якщо ми не можемо побачити чи зареєструвати фізичними приладами такі речі як душі, то немає раціональних підстав вірити в їх існування.
Методологічній установці на достовірність (безсумнівність, очевидність і т.д.) протистоїть критичний раціоналізм, основні принципи якого були сформульовані К.Поппером.
Поппер доводив, що установка на безсумнівність (достовірність) є непродуктивною і нераціональною. Насправді, ідеї й теорії, які ми приймаємо, не мусять і не можуть бути абсолютно достовірними, безсумнівними. Раціональність полягає не в тому, щоб дотримуватися лише абсолютно достовірних, безсумнівних теорій (ідей), а в тому, щоб з альтернативних теорій (ідей) обирати ту, яка виглядає найкращою, найбільш правдоподібною у світлі усіх відомих нам аргументів.
Неможливо безсумнівно довести ані існування, ані неіснування світу, душі, Бога, добра і зла, Платонового світу ідей, кентаврів і русалок – взагалі, чого б то не було. Неможливо також визначити ймовірність (у математичному смислі обчислюваної ймовірності) їх існування. Але також неможливо не дотримуватися зовсім ніякої позиції у цих питаннях. Ми мусимо дотримуватися тих або інших теорій. Ми мусимо обирати одну з кількох альтернативних теорій (наприклад, одну з двох альтернатив: 1) фізичний світ реальний; 2) фізичний світ – це ілюзія). Питання в тому, як зробити це раціонально.
Відповідь: раціональний спосіб вибору між кількома альтернативними теоріями (ідеями) полягає в тому, щоб розглянути усі відомі (або такі, що ми самі можемо їх запропонувати) аргументи “за” і “проти” кожної з них і оцінити, які з них є більш вагомими.
Тож, якщо ми маємо два припущення “Х існує” та “Х не існує” (або “Х є реальним” та “Х є ілюзорним”), раціональний спосіб вибору кращого з них полягає зовсім не в тому, щоб з’ясовувати, чи є існування (реальність) Х безсумнівним. Він полягає в тому, щоб розглянути аргументи на користь і проти припущення про існування (реальність) Х і оцінити, аргументи якої зі сторін є більш вагомими.
Розглянемо в цьому контексті принцип методологічного сумніву Декарта.
Критичний раціоналізм стверджує, що ідея Декарта про якісь абсолютно надійні, безсумнівні ідеї, які слід знайти і зробити фундаментом наукового знання, є помилковою. Ми можемо, в принципі, поставити під сумнів будь-яку ідею. Отже, якщо ми послідуємо за порадою Декарта, то ми відхилимо як сумнівні усі ідеї і залишимося ні з чим. Або навіть якщо ми визнаємо якісь ідеї (типу власного існування) безсумнівними, то з них ми зможемо дізнатися про світ дуже мало.
З іншого боку, сумнів справді відіграє дуже велику роль в розвитку наших уявлень та звільненні від хибних передсудів. Як він може ефективно використовуватися і де ми маємо зупинитися в наших сумнівах?
Відповідь: немає ніякої межі, на якій ми мусимо припинити сумніватися; ми не повинні приймати ніяких ідей за безсумнівні; нам слід бути готовими відмовитися від будь-якої ідеї якщо ми дізнаємося про переконливу аргументацію проти неї. З іншого боку, ми не можемо весь час в усьому сумніватися, ми мусимо також жити і діяти, керуючись деякими ідеями і теоріями. Ми можемо примирити ці дві установки, якщо зрозуміємо, що немає необхідності розглядати ідеї (теорії), якими ми керуємося на практиці, як безсумнівні. Достатньо, якщо у світлі усіх відомих нам аргументів і фактів вони видаються кращими за усі відомі нам альтернативні ідеї (теорії). Ми не маємо безсумнівних ідей, але ми потребуємо деяких ідей для розуміння та дії, тож ми приймаємо кращі, наскільки ми можемо судити. Тут немає абсолютної надійності, але це – єдино можливий раціональний шлях.
Неможливо раціонально обґрунтувати усі наші ідеї. Значною мірою, ми мусимо покладатися на здоровий глузд, наше неформальне розуміння й оцінку, не піддані критичній перевірці “передсуди”. Справді, щоб обґрунтувати якусь ідею, потрібно підкріпити її якоюсь іншою ідеєю; але цю другу ідею ми можемо поставити під сумнів так само, як і першу; в такому разі ми потребуватимемо якоїсь третьої ідеї на підтримку другої, але цю третю ідею ми також можемо поставити під сумнів. Таким чином ми потрапляємо в нескінченний ланцюг обґрунтувань. Відповідь на питання “Чому Ви вважаєте, що А?” завжди має форму “Тому що B”. Але це веде до питання: “Чому Ви вважаєте, що B?”, і відповідь матиме форму “Тому що C”. Цей ланцюг можна продовжити до нескінченності, але ми мусимо десь зупинитися. Де саме? Відповідь: немає такої ланки, на якій ми повинні зупинитися; але ми можемо зупинитися на будь-якій, яку інтуїтивно оцінюємо як достатньо правдоподібну.
Не існує абсолютно надійного фундаменту знання. Тож усе, що ми можемо раціонально зробити, − це взяти за місце тимчасової зупинки якісь ідеї, які ми поки що не бачимо вагомих підстав ставити під сумнів, і водночас бути готовим відмовитися від будь-якої з них, якщо ми дізнаємося про переконливу аргументацію проти неї.
Наші сумніви можна порівняти з копальними інструментами. В пошуках “дорогоцінного каміння” кращих ідей і теорій, ми намагаємося “копати” глибше, але в кожний даний момент ми мусимо задовольнитися вже досягнутою глибиною. До того ж, ми потребуємо якогось ґрунту, щоб стояти на ньому.
Карл Поппер використовував іншу метафору: наше знання слід порівнювати не з будівлею, зведеною на абсолютно міцному ґрунті, а, скоріше, з будівлею, що зводиться на трясовині. Її фундамент тримається на палях, що заганяються настільки глибоко, наскільки це необхідно, щоб витримувати вагу будівлі без її просідання. Або ще краще: настільки глибоко, наскільки нам це вдається; адже чим глибше забиваються палі, тим стійкішою буде будівля.
До наступного розділу: Принцип презумпції звичайного здорового глузду
Примітки:
1. Пор. А.Теннісон: “...ти не можеш довести й існування світу, у якому ти живеш; ти не можеш довести, що ти – лише тіло, і не можеш довести, що ти – лише дух, так само як і те, що ти – єдність тіла й духа; ти не можеш довести, що ти безсмертний, але також і того, що ти смертний; ...ти не можеш довести, що я, що розмовляю з тобою, не є ти, що розмовляєш із самим собою, бо ніщо варте доказу неможливо ані довести, ані спростувати...” (Цит. за: Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. – С.53.)
2. “В емпіричному базисі об’єктивної науки немає нічого "абсолютного". Наука не стоїть на твердому фундаменті фактів. Міцна структура її теорій підіймається, так би мовити, над трясовиною. Вона подібна до будівлі, спорудженої на палях. Ці палі забиваються у трясовину, але не досягають ніякої природної або "даної" основи. Якщо ми припиняємо забивати палі глибше, то зовсім не тому, що досягли твердого ґрунту. Ми зупиняємося тоді, коли переконуємося, по палі досить міцні і здатні, принаймні деякий час, витримувати вагу структури науки.” (Поппер К. Логика научного исследования. – С.102.) Хоча Поппер говорить тут про науку, ситуація з іншими нашими теоріями є по суті такою ж самою.
Доречно навести також роз’яснення Вільяма Бартлі, який, спираючись на ідеї Поппера, розробив і обґрунтував нову теорію раціональності (яку прийняв і сам Поппер) – всеохопний критичний раціоналізм або панкритичний раціоналізм.
Попередні теорії вбачали суть раціональності у логічному зведенні наших теорій до (виведенні з) якихось авторитетних, надійних джерел. Таке розуміння раціональності Бартлі назвав "джастифікаціонізмом" (від англ. justify - виправдовувати). Одні (класичний раціоналізм, Декарт) вважали таким авторитетним джерелом “чистий” (очищений від передсудів та нашарувань чуттєвого досвіду) розум, який нібито містить у собі абсолютно достовірні, безсумнівні ідеї, інші (класичний емпірицизм, позитивізм) – в чуттєвому досвіді. Проте дискусії в філософії ХХ ст. показали, що таке “виправдання” логічно неможливе: воно або приводить до нескінченного регресу, або зупиняється на якихось раціонально невиправданих положеннях. Зрозуміло, що якщо засновки є раціонально невиправданими, то і висновки, які з них логічно слідують, є раціонально невиправданими. А отже, жодне положення (ідея, теорія) не може бути раціонально виправданим.
Поппер (у статті “Про джерела знання і невігластва”) запропонував, а Бартлі узагальнив принципово інше бачення суті раціональності: раціональність полягає не у виправданні-джастифікації (у смислі логічного зведення до авторитетних, надійних джерел), а у тому, щоб тримати усі наші теорії відкритими для критики, бути готовими відмовитися від будь-якої з наших теорій (включно з самим панкритичним раціоналізмом), якщо в процесі критичної дискусії буде виявлено достатньо переконливі аргументи проти неї (або на користь якоїсь альтернативної теорії).
В контексті нашої проблеми доречними є наступні роз'яснення Бартлі:
“...панкритичний раціоналіст, як і усі інші люди, дотримується безлічі неперевірених припущень, багато з яких можуть бути помилковими. Його раціональність полягає у його готовності піддати їх критичному розгляду, коли він їх виявить або коли йому на них вкажуть інші... Коли якийсь погляд піддається критиці, багато інших, звичайно ж, мають сприйматися як даність – включно з тими, за допомогою яких здійснюється критика. Останні використовуються як підстави для критики не тому, що вони самі виправдані (justified) або поза критикою, а тому, що вони є непроблематичними на даний момент. Вони перебувають поза критикою лише у цьому смислі і лише на цей час. Ми призупиняємо критику – тимчасово – не коли досягаємо некритикабельних авторитетів, а коли досягаємо позицій, проти яких ми не знаходимо критичних заперечень. Якщо такі заперечення виникають пізніше, то критичний процес продовжується... Той факт, що більшість наших поглядів перебувають поза критикою в будь-який даний час, не означає, що якісь із них мають бути поза критикою весь час.” (Bartley W. The Retreat to Commitment. – р.121-122)
До попереднього розділу: Проблема достовірності, критичний раціоналізм та методологічний сумнів
Класичний раціоналізм (основоположником якого був Декарт) керувався методологічною установкою, яку можна назвати принципом безсумнівності (абсолютної достовірності): ми маємо приймати лише ті уявлення про дійсність, які є абсолютно достовірними, безсумнівними. Якщо прийняти цю установку, то соліпсизм виглядає обґрунтованим: оскільки існування свідомості, її досвіду і станів (Декартове Я) відоме нам безпосередньо і є безсумнівним, в той час як існування інших речей сумнівне (припущення про існування інших речей – це лише один із можливих способів інтерпретації нашого досвіду, в той час як можливі й інші, – як, наприклад, припущення про злого демона, який нас обманює), то нам слід прийняти перше і заперечити друге.
Цікаво, що прибічники матеріалізму також неявно приймають принцип безсумнівності, проте, на відміну від Декарта, не намагаються раціонально обґрунтувати своє розуміння безсумнівного; вони просто некритично приймають оче-видне за безсумнівне. Тому з їх точки зору безсумнівною реальністю є зовнішній (фізичний) світ, в той час як реальність свідомості якимось чином є похідною, вторинною: якщо ми не можемо побачити чи зареєструвати фізичними приладами такі речі як душі, то немає раціональних підстав вірити в їх існування.
Методологічній установці на достовірність (безсумнівність, очевидність і т.д.) протистоїть критичний раціоналізм, основні принципи якого були сформульовані К.Поппером.
Поппер доводив, що установка на безсумнівність (достовірність) є непродуктивною і нераціональною. Насправді, ідеї й теорії, які ми приймаємо, не мусять і не можуть бути абсолютно достовірними, безсумнівними. Раціональність полягає не в тому, щоб дотримуватися лише абсолютно достовірних, безсумнівних теорій (ідей), а в тому, щоб з альтернативних теорій (ідей) обирати ту, яка виглядає найкращою, найбільш правдоподібною у світлі усіх відомих нам аргументів.
Неможливо безсумнівно довести ані існування, ані неіснування світу, душі, Бога, добра і зла, Платонового світу ідей, кентаврів і русалок – взагалі, чого б то не було. Неможливо також визначити ймовірність (у математичному смислі обчислюваної ймовірності) їх існування. Але також неможливо не дотримуватися зовсім ніякої позиції у цих питаннях. Ми мусимо дотримуватися тих або інших теорій. Ми мусимо обирати одну з кількох альтернативних теорій (наприклад, одну з двох альтернатив: 1) фізичний світ реальний; 2) фізичний світ – це ілюзія). Питання в тому, як зробити це раціонально.
Відповідь: раціональний спосіб вибору між кількома альтернативними теоріями (ідеями) полягає в тому, щоб розглянути усі відомі (або такі, що ми самі можемо їх запропонувати) аргументи “за” і “проти” кожної з них і оцінити, які з них є більш вагомими.
Тож, якщо ми маємо два припущення “Х існує” та “Х не існує” (або “Х є реальним” та “Х є ілюзорним”), раціональний спосіб вибору кращого з них полягає зовсім не в тому, щоб з’ясовувати, чи є існування (реальність) Х безсумнівним. Він полягає в тому, щоб розглянути аргументи на користь і проти припущення про існування (реальність) Х і оцінити, аргументи якої зі сторін є більш вагомими.
Розглянемо в цьому контексті принцип методологічного сумніву Декарта.
Критичний раціоналізм стверджує, що ідея Декарта про якісь абсолютно надійні, безсумнівні ідеї, які слід знайти і зробити фундаментом наукового знання, є помилковою. Ми можемо, в принципі, поставити під сумнів будь-яку ідею. Отже, якщо ми послідуємо за порадою Декарта, то ми відхилимо як сумнівні усі ідеї і залишимося ні з чим. Або навіть якщо ми визнаємо якісь ідеї (типу власного існування) безсумнівними, то з них ми зможемо дізнатися про світ дуже мало.
З іншого боку, сумнів справді відіграє дуже велику роль в розвитку наших уявлень та звільненні від хибних передсудів. Як він може ефективно використовуватися і де ми маємо зупинитися в наших сумнівах?
Відповідь: немає ніякої межі, на якій ми мусимо припинити сумніватися; ми не повинні приймати ніяких ідей за безсумнівні; нам слід бути готовими відмовитися від будь-якої ідеї якщо ми дізнаємося про переконливу аргументацію проти неї. З іншого боку, ми не можемо весь час в усьому сумніватися, ми мусимо також жити і діяти, керуючись деякими ідеями і теоріями. Ми можемо примирити ці дві установки, якщо зрозуміємо, що немає необхідності розглядати ідеї (теорії), якими ми керуємося на практиці, як безсумнівні. Достатньо, якщо у світлі усіх відомих нам аргументів і фактів вони видаються кращими за усі відомі нам альтернативні ідеї (теорії). Ми не маємо безсумнівних ідей, але ми потребуємо деяких ідей для розуміння та дії, тож ми приймаємо кращі, наскільки ми можемо судити. Тут немає абсолютної надійності, але це – єдино можливий раціональний шлях.
Неможливо раціонально обґрунтувати усі наші ідеї. Значною мірою, ми мусимо покладатися на здоровий глузд, наше неформальне розуміння й оцінку, не піддані критичній перевірці “передсуди”. Справді, щоб обґрунтувати якусь ідею, потрібно підкріпити її якоюсь іншою ідеєю; але цю другу ідею ми можемо поставити під сумнів так само, як і першу; в такому разі ми потребуватимемо якоїсь третьої ідеї на підтримку другої, але цю третю ідею ми також можемо поставити під сумнів. Таким чином ми потрапляємо в нескінченний ланцюг обґрунтувань. Відповідь на питання “Чому Ви вважаєте, що А?” завжди має форму “Тому що B”. Але це веде до питання: “Чому Ви вважаєте, що B?”, і відповідь матиме форму “Тому що C”. Цей ланцюг можна продовжити до нескінченності, але ми мусимо десь зупинитися. Де саме? Відповідь: немає такої ланки, на якій ми повинні зупинитися; але ми можемо зупинитися на будь-якій, яку інтуїтивно оцінюємо як достатньо правдоподібну.
Не існує абсолютно надійного фундаменту знання. Тож усе, що ми можемо раціонально зробити, − це взяти за місце тимчасової зупинки якісь ідеї, які ми поки що не бачимо вагомих підстав ставити під сумнів, і водночас бути готовим відмовитися від будь-якої з них, якщо ми дізнаємося про переконливу аргументацію проти неї.
Наші сумніви можна порівняти з копальними інструментами. В пошуках “дорогоцінного каміння” кращих ідей і теорій, ми намагаємося “копати” глибше, але в кожний даний момент ми мусимо задовольнитися вже досягнутою глибиною. До того ж, ми потребуємо якогось ґрунту, щоб стояти на ньому.
Карл Поппер використовував іншу метафору: наше знання слід порівнювати не з будівлею, зведеною на абсолютно міцному ґрунті, а, скоріше, з будівлею, що зводиться на трясовині. Її фундамент тримається на палях, що заганяються настільки глибоко, наскільки це необхідно, щоб витримувати вагу будівлі без її просідання. Або ще краще: настільки глибоко, наскільки нам це вдається; адже чим глибше забиваються палі, тим стійкішою буде будівля.
До наступного розділу: Принцип презумпції звичайного здорового глузду
Примітки:
1. Пор. А.Теннісон: “...ти не можеш довести й існування світу, у якому ти живеш; ти не можеш довести, що ти – лише тіло, і не можеш довести, що ти – лише дух, так само як і те, що ти – єдність тіла й духа; ти не можеш довести, що ти безсмертний, але також і того, що ти смертний; ...ти не можеш довести, що я, що розмовляю з тобою, не є ти, що розмовляєш із самим собою, бо ніщо варте доказу неможливо ані довести, ані спростувати...” (Цит. за: Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. – С.53.)
2. “В емпіричному базисі об’єктивної науки немає нічого "абсолютного". Наука не стоїть на твердому фундаменті фактів. Міцна структура її теорій підіймається, так би мовити, над трясовиною. Вона подібна до будівлі, спорудженої на палях. Ці палі забиваються у трясовину, але не досягають ніякої природної або "даної" основи. Якщо ми припиняємо забивати палі глибше, то зовсім не тому, що досягли твердого ґрунту. Ми зупиняємося тоді, коли переконуємося, по палі досить міцні і здатні, принаймні деякий час, витримувати вагу структури науки.” (Поппер К. Логика научного исследования. – С.102.) Хоча Поппер говорить тут про науку, ситуація з іншими нашими теоріями є по суті такою ж самою.
Доречно навести також роз’яснення Вільяма Бартлі, який, спираючись на ідеї Поппера, розробив і обґрунтував нову теорію раціональності (яку прийняв і сам Поппер) – всеохопний критичний раціоналізм або панкритичний раціоналізм.
Попередні теорії вбачали суть раціональності у логічному зведенні наших теорій до (виведенні з) якихось авторитетних, надійних джерел. Таке розуміння раціональності Бартлі назвав "джастифікаціонізмом" (від англ. justify - виправдовувати). Одні (класичний раціоналізм, Декарт) вважали таким авторитетним джерелом “чистий” (очищений від передсудів та нашарувань чуттєвого досвіду) розум, який нібито містить у собі абсолютно достовірні, безсумнівні ідеї, інші (класичний емпірицизм, позитивізм) – в чуттєвому досвіді. Проте дискусії в філософії ХХ ст. показали, що таке “виправдання” логічно неможливе: воно або приводить до нескінченного регресу, або зупиняється на якихось раціонально невиправданих положеннях. Зрозуміло, що якщо засновки є раціонально невиправданими, то і висновки, які з них логічно слідують, є раціонально невиправданими. А отже, жодне положення (ідея, теорія) не може бути раціонально виправданим.
Поппер (у статті “Про джерела знання і невігластва”) запропонував, а Бартлі узагальнив принципово інше бачення суті раціональності: раціональність полягає не у виправданні-джастифікації (у смислі логічного зведення до авторитетних, надійних джерел), а у тому, щоб тримати усі наші теорії відкритими для критики, бути готовими відмовитися від будь-якої з наших теорій (включно з самим панкритичним раціоналізмом), якщо в процесі критичної дискусії буде виявлено достатньо переконливі аргументи проти неї (або на користь якоїсь альтернативної теорії).
В контексті нашої проблеми доречними є наступні роз'яснення Бартлі:
“...панкритичний раціоналіст, як і усі інші люди, дотримується безлічі неперевірених припущень, багато з яких можуть бути помилковими. Його раціональність полягає у його готовності піддати їх критичному розгляду, коли він їх виявить або коли йому на них вкажуть інші... Коли якийсь погляд піддається критиці, багато інших, звичайно ж, мають сприйматися як даність – включно з тими, за допомогою яких здійснюється критика. Останні використовуються як підстави для критики не тому, що вони самі виправдані (justified) або поза критикою, а тому, що вони є непроблематичними на даний момент. Вони перебувають поза критикою лише у цьому смислі і лише на цей час. Ми призупиняємо критику – тимчасово – не коли досягаємо некритикабельних авторитетів, а коли досягаємо позицій, проти яких ми не знаходимо критичних заперечень. Якщо такі заперечення виникають пізніше, то критичний процес продовжується... Той факт, що більшість наших поглядів перебувають поза критикою в будь-який даний час, не означає, що якісь із них мають бути поза критикою весь час.” (Bartley W. The Retreat to Commitment. – р.121-122)
Вернуться назад