Реалізм і потреба множення сущих

Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: “Лезо Оккама” і принцип простоти пояснення

Виходячи з принципу простоти пояснень, розглянемо дві теорії про світ. Обидві з них “реалістичні”, тобто говорять про те, що навколишній світ реальний.

Теорія 1 – звичайний реалізм, точка зору здорового глузду.

Теорія 2 – гібрид між звичайним реалізмом та соліпсизмом: вона говорить про те, що навколишній світ реально існує, але в ньому існують лише ті речі, які присутні в моєму досвіді. Тобто, речі постійно виникають і зникають, і в кожний даний момент усе існуюче на цей момент присутнє в моєму досвіді (відображується у моїй свідомості). Поки дерево існує, я його бачу. Якщо я перестав його бачити, то це значить, що воно перестало існувати. Поки я не бачу людей, їх не існує. (Точніше, я не бачу людей тоді і тільки тоді, коли їх не існує.) Людина, яку я зараз бачу перед собою, виникла в той момент, коли вона потрапила до мого поля зору і зникне в той момент, коли опиниться поза моїм полем зору. (Точніше, весь час, поки та або інша людина або тварина або річ існує, вона перебуває в моєму полі зору.) Якщо я зустрічаю людину, яка настільки схожа на ту, яку я бачив учора, що кожний, хто дотримується уявлень звичайного здорового глузду (тобто, теорії 1), на моєму місці сприйняв би її за ту ж саму людину, то з точки зору теорії 2 це не може бути та сама людина; це інша, дуже схожа людина; “вчорашня” людина перестала існувати ще вчора; а “сьогоднішня” людина вчора не існувала.

Мабуть, друга теорія видасться нам цілком абсурдною. Але чому? Чим вона гірша за першу? Тим, що вона не пояснює регулярності, присутні в моєму досвіді. Чому сьогодні я бачу на тому ж місці, що й учора, “таке ж саме” дерево, як і вчора? Чому людина, яку я зустрів сьогодні і яка “дуже схожа” на ту, яку я зустрічав вчора, і на ту, яку я зустрічав позавчора, вітається зі мною і в розмові згадує про те, про що ми нібито говорили з нею вчора і позавчора, хоча згідно з теорією 2 її тоді ще не існувало?

Очевидно, найпростіше пояснення, – припустити, що це те саме дерево і та сама людина (а не інша, але дуже схожа), що вони продовжували існувати, коли були поза моїм полем зору. Отже, речі (і люди) існують і в той час, коли вони не присутні в моєму досвіді. А значить, можуть існувати й інші речі, які не присутні зараз, не були присутні раніше і, можливо, ніколи не будуть присутні в моєму досвіді. На користь припущення про існування таких речей говорять свідчення людей, які говорять, що бачили речі, яких я не бачив; а також те, що ці люди нерідко підтверджують ці свої свідчення, показуючи мені ті речі, яких я раніше не бачив. Ймовірно також, що існує багато речей, які поки що не були, і багато з яких, можливо, ніколи й не буде присутніми в досвіді жодної людини. На користь цього припущення свідчить постійно розширення знань людства про Всесвіт, про все нові й нові речі.

Чи можливо запропонувати якесь інше пояснення регулярностей нашого досвіду? Можливо. Для цього слід припустити, що “вчорашні” дерева, люди, речі, перестають існувати, пропадаючи з поля мого зору, але десь зберігається інформація про них, і потім за цією інформацією створюються їх майже точні копії, потрапляючи в поле мого зору. Можна запропонувати теорію, згідно з якою Бог час від часу знищує речі, зберігаючи в пам’яті інформацію про них, а потім за цієї інформацією створює їх ледь змінені копії, – і кожного разу, коли він створює якусь річ, вона потрапляє до мого поля зору; а кожного разу, коли річ зникає з поля мого зору, це означає, що Бог її знищив. (Див. далі про теорію Берклі.)

Можливо, можна придумати ще якісь теорії подібного роду, але усі вони будуть давати більш складні пояснення наявності в нашому досвіді регулярностей, аніж реалістична теорія здорового глузду.

Якщо ми повернемося до соліпсизму, то побачимо, що він має усі ті ж недоліки, що й теорія 2.

Щоб пояснити регулярності мого досвіду в рамках теорії соліпсизму я мушу припускати, що мій усвідомлюваний досвід породжується якоюсь складною неусвідомлюваною реальністю. Звичайний здоровий глузд вважає цю реальність зовнішнім світом; в рамках цього реалістичного припущення ми намагаємося вибудувати таку систему уявлень про світ, яка якнайповніше і якнайпростіше пояснювала б наш досвід, в усій його складності й багатоманітності. Соліпсизм мусить робити те ж саме, але відмовляється визнати цю неусвідомлювану реальність зовнішнім світом; він мусить розглядати її як несвідому частину мого Я. Але для того, щоб якнайповніше і якнайпростіше пояснювати мій досвід, соліпсист мусить мислити структуру цього “несвідомого”, такою ж, якою реаліст мислить структуру зовнішнього світу.

Але в такому разі соліпсизм втрачає сенс, він стає реалізмом, який лише по-іншому називає ті реальності, які ми називаємо 'я' і 'світ'. Соліпсизм може назвати їх 'я-свідоме' та 'я-несвідоме', але який у цьому сенс?

Соліпсизм ототожнює всю дійсність з власним Я соліпсиста. Але для такого ототожнення немає ніяких раціональних підстав. Це ототожнення є зайвим елементом, який не виконує ніяких пояснювальних функцій по відношенню до нашого досвіду, – тобто, є концептуальним “сущим”, що створюється без потреби. Воно не лише зайве, але створює плутанину, бо оголошує одним і тим самим те, що для адекватного пояснення нашого досвіду необхідно розрізняти.

До наступного розділу: Паразитичні теорії

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии