Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Скільки Я мешкає в моєму тілі?




Можливо, світло на проблему, що розглядалася в попередньому підрозділі, а також і загалом на характер відношень свідомість-мозок допоможе пролити аналогія з відношенням програміст-комп’ютер. Важливо, що ця аналогія добре підкріплюється деякими важливими відкриттями неврології ХХ ст.

Зокрема, важливими в цьому плані є праці відомого мозкового хірурга Вілдера Пенфілда, який саме під впливом своїх досліджень перейшов на позиції дуалізму, хоча раніше дотримувався матеріалістичної теорії ідентичності.

Пенфілд, зокрема, звертає увагу на те, що сучасні дослідження структури й функціонування людського мозку виявили існування в його корі двох різних типів ділянок. Одні ділянки жорстко закріплені за певними функціями, в той час як функціональність інших ніби “програмується” в процесі розвитку. (Це називають нейропластичністю.) Це, зокрема, стосується визначальної з точки зору відмінностей людини від інших тварин функції мовлення.

У переважної більшості людей мозковий центр, відповідальний за мовлення і за те, що можна було б назвати мовомисленням (мисленням у мові), перебуває в лівій півкулі, і якщо він буде пошкоджений, то людина втрачає здатності мовлення та зв’язного мислення. А проте, така функціональність не є природженою (хоча, напевно, природженою є тенденція до саме такої спеціалізації): якщо відповідна ділянка кори мозку лівої півкулі буде пошкоджена в ранньому дитячому віці (коли “програмування” ще не завершилося або “програма” не закріпилася), то одна з ділянок кори мозку правої півкулі розвине мовні здібності (які, правда, виявляються помітно слабшими, аніж мовні здібності відповідної ділянки лівої півкулі).

Інший важливий момент, на який звертав увагу В.Пенфілд, − поведінка деяких епілептиків, які втрачали самосвідомість і поводилися як автомати, слідуючи стереотипним, звичним шаблонам поведінки. Такі люди-автомати можуть виконувати досить складні дії, але лише в межах раніше напрацьованих і закріплених звичкою шаблонів-“алгоритмів”; вони не здатні до творчості – не здатні розв’язувати нові нестандартні проблеми, знаходити нові рішення, щодо яких немає готових прецедентів.

У зв’язку з цим Карл Поппер висуває припущення, що головна функція свідомості полягає якраз у такій творчості, вирішенні нових проблем, які виникають, формування нових зразків поведінки. Коли ці зразки вже вироблені, і коли вони регулярно застосовуються, то мозок “програмується” на їх виконання, відповідні форми поведінки можуть здійснюватися автоматично, без значної участі свідомості, а свідомість концентрується на вирішенні нових проблем. Багато складних форм діяльності потребують свідомості для їх винаходу, але після тривалого навчання та практики можуть виконуватися автоматично, неусвідомлено. Як зауважує Поппер, “багато з того, що є фізіологічним та "автоматичним" (скажімо, у грі на піаніно або водінні машини) в якийсь період часу раніше робилося нами з тією свідомою концентрацією, яка є особливо характерною для свідомості винахідника – свідомості, що вирішує складну проблему. …вирішені проблеми та "заучені" ситуації занурюються в тіло, мабуть, щоб звільнити свідомість для нових завдань”.

Застосовуючи це до проблеми пацієнтів з розділеним мозком можемо припустити, що права півкуля усе ж є несвідомою, виконує завдання, які перед нею ставляться, чисто автоматично, за дуже складним алгоритмом (комплексом алгоритмів), на який вона раніше була “запрограмована” свідомістю.

Інше важливе дослідження, яке підкріплює ідею про те, що свідомість якимось чином “програмує” мозок – дослідження психіатра Джефрі Шварца, який в процесі лікування пацієнтів з обсесивно-компульсивним розладнанням психіки виявив, що “позитивне мислення” (переспрямування уваги з негативних вчинків на позитивні) може викликати постійні зміни в нейральних шляхах в їх мозку, тобто “перепрограмовує” мозок. (Тобто, нейропластичність характерна не лише для малих дітей, але й, значно меншою але все ж досить великою мірою, і для дорослих людей.) Ці результати добре інтегруються з дослідженнями й теоріями відомого сучасного фізика Генрі Стаппа, який пояснює взаємодію між свідомістю й мозком відповідно до теорій квантової механіки.

До наступного розділу: Можливість “мінімального дуалізму”

Примітки:

1. Popper K., Eccles J. Self and Its Brain. – р.538.

2. Popper K. Unended Quest. – p.224-225.

3. Schwartz J., Begley S. The Mind & The Brain

4. Stapp, H. Mind, Matter, and Quantum Mechanics