Душа і Бог, духовність і релігія
Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я
До попереднього розділу: Духовні недуги сучасності: “страх перед релігією”, некрофілія та спірітофобія
Ми бачили, що матеріалістичне вчення не витримує раціональної критики. Тим не менше, матеріалізм є дуже впливовим, – особливо, серед інтелектуалів, які мали б бути взірцем раціональності. Крім тих причин, про які вже говорилося вище, варто звернути увагу ще на одну, – можливо, найважливішу.
Боротьба з релігійним догматизмом та обскурантизмом під гаслами науки і прогресу, звільнення людського розуму від релігійних забобонів, викликала на стороні шанувальників науки потужну емоційну антирелігійну установку (що є природним в ситуації жорсткого конфлікту), яка заважає неупереджено, раціонально зважити різні можливості і обрати кращу, а, натомість – штовхає у крайнощі матеріалізму і породжує догматизм та обскурантизм іншого роду. Негативна установка по відношенню до релігії та віри в Бога вироджується в спірітофобію. З боку обох головних конфліктуючих “партій” (догматичної релігії та войовничого атеїзму) однаково підтримується поляризація за принципом “все або нічого”: або ви маєте беззастережно на віру прийняти релігійне вчення, або відкинути усі ідеї, які традиційно асоціюються з релігією (не лише Бога, але й душі, духовності) і стати на позиції матеріалізму.
В сучасних країнах європейської культури позиції догматичної релігії сильно підірвані, а проте матеріалізм не може запропонувати якоїсь духовної поживи взамін. Його справа – чисто руйнівна. Результат – млява, апатична релігійність в масах, поширення скептицизму й релятивізму серед інтелектуалів, загальна духовна дезорієнтація. Є й позитивні моменти – спонтанні пошуки духовності, вільної від релігійного догматизму; проте ці пошуки не достатньою мірою підтримані інтелектуально і тому виявляють надмірну тенденцію до еклектики.
Саме тому, на мою думку, і важливо показати, що духовність і релігія, віра в духовну природу людини і віра в Бога (не просто як якесь універсальне духовне начало, а в конкретному персоналістичному смислі монотеїстичних віровчень) – це різні речі, і одне цілком можливе без іншого.
Аргументи та інтуїції (наше самосприйняття), які свідчать проти матеріалізму на користь твердження про нефізичну природу свідомості, є самодостатніми, не походять від релігійних вчень чи ідеї Бога.
Існують вагомі аргументи проти ідеї про існування Бога. Але якщо людина не вірить в Бога, з цього не слідує, що вона мусить бути матеріалістом. Матеріалізм є ірраціональною вірою, духовно і морально руйнівною. Усвідомлення людиною, на раціональних засадах, своєї духовної природи і можливості особистого безсмертя є важливим незалежно від того, чи поєднується воно з вірою в Бога чи ні.
Для мене особисто цілком переконливим є моральний аргумент проти віри в існування Бога як всемогутньої та всеблагої істоти: якщо така істота існує, то наш світ мусить бути (як писав Лейбніц) “найкращим з усіх логічно можливих світів”, проте я ніяк не можу його таким визнати. (Згадаймо лише найбільш жахливі злочини ХХ ст.: різанина вірменів у Туреччині, голодомор 1933, ГУЛАГ, Освенцим, Голокост; або приклад від Достоєвського: поміщик задля розваги на очах у матері натравлює на маленьку дитину мисливських собак, які розривають її на шматки. Ніякі апологетичні виверти не переконають мене в тому, що це сумісно з ідеєю про існування Всемогутнього і Всеблагого Бога.)
Багато людей вважають, що віра в існування Всемогутнього Творця є необхідною як гарантія можливості особистого безсмертя. Я вважаю, що єдиною гарантією можливості особистого безсмертя є існування душі, яке не слід ставити в залежність від сваволі якоїсь могутньої (всемогутньої) істоти. Я схильний до якоїсь версії віри в реінкарнації без перспективи закінчення цього процесу (індуїстського розчинення душі в божестві-Брахмані або буддистської Нірвани) – в дусі Канта, який вважав необхідним вічне життя як умову для реалізації духовного покликання людини, яким є нескінченне самовдосконалення. Релігійне вчення про те, що душу створив Бог для мене так само незрозуміле, як і матеріалістичне вчення про те, що свідомість є продуктом матерії.
З огляду на зазначені вище два аспекти для мене виглядає непереконливою ідея про існування Бога як всемогутнього і всеблагого творця всесвіту і людини. Можливо, ідею Бога можна і потрібно розуміти якось інакше. Багато людей вірять в існування якогось універсального духовного начала, хоча й не можуть більш-менш чітко пояснити, що саме воно собою являє. Я теж вірю в існування такого начала, розуміючи його не в дусі монотеїстичного вчення про Бога, а в дусі вчення Платона про Благо. Я вважаю, що універсальному духовному началу не слід приписувати таких атрибутів як “всемогутній” та “творець світу”. Взагалі, його неправильно уявляти як істоту, що наділена волею, і може сама діяти, втручаючись у світові події. Я уявляю відношення між Благом і фізичним світом зовсім по іншому: само по собі воно не діє і не може діяти у фізичному світі; воно діє лише через людину – істоту, що належить водночас і до фізичного і до духовного світу – в міру причетності людини до нього.
Якщо вірити Р.Моуді, Е.Кюблер-Рос, С.Грофу та багатьом іншим авторам, які досліджували свідчення людей, що перебували у стані клінічної смерті, дуже багато з них переживали подорож в “потойбічний” світ і зустріч з Істотою Світла, яка випромінює любов і яку вони називали Богом. Оскільки ніщо не говорить про те, що ця істота мусить бути всемогутньою і творцем всесвіту, у мене немає підстав заперечувати можливість її існування. З іншого боку, для мене особисто її існування чи неіснування не має особливого значення. Любов божественна сама по собі, а не тому, що її випромінює якась істота, яку називають Богом. Так само як добро є добрим, а зло поганим, краса прекрасною, а потворність потворною самі по собі, а не тому, що хтось (Бог) вирішив, що щось має вважатися добрим і прекрасним, а щось – поганим і потворним. Я вірю в любов, добро і красу, тому що (принаймні інколи) відчуваю їх в людях, самому собі, навколишньому світі і відчуваю, що це добре, а не тому, що вірю в якусь потойбічну істоту, яка є їх досконалим втіленням.
Я згоден з А.Кураєвим, який стверджував, що християнська формула "Бог є Любов" – “найбільш чиста, піднесена, продумана з безлічі богословських концепцій” , – але лише з “поправкою” від Л.Фейєрбаха: якщо цю формулу розуміти не в руслі християнського віровчення, яке приписує Богу любов як один з атрибутів поряд з багатьма іншими (такими як “всемогутність”, “творець світу”, “грізний cуддя”), які її обмежують або й скасовують, а буквально, як рівнозначну з оберненою формулою “Любов є Бог”.
До наступного розділу: Проблема смерті та безсмертя в філософії, релігії, психології
Примітки:
1. Пор. М. де Унамуно:
У Канта “... існування Бога виводиться з безсмертя душі... Вільям Джемс сказав ... що для більшості людей Бог – це насамперед гарант безсмертя... Якось, розмовляючи з одним селянином, я запропонував йому гіпотезу, згідно якої справді існує Бог, який править світом і землею, як якась Світова Свідомість, але з цього не слідує, що душа кожної людини безсмертна в традиційному і конкретному смислі цього слова. “А для чого ж тоді Бог?” – заперечив мені він.” (Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. − c.28) “я … зусиллям своєї віри починаю тво¬рити мого Бога − мій гарант безсмертя” (Там же. − с.67)
Можливо, хтось заперечить, що для всемогутнього Бога є можливим те, що виходить за межі людських можливостей розуміння. Моя відповідь буде такою: звичайно, це можливо, але приймати таке “пояснення” нераціонально. Так само можливо, що світ сам по собі (без Бога) є таким, що в ньому трапляються події, які виходять за межі людських можливостей розуміння. Така гіпотеза навіть краща з точки зору принципу “леза Оккама” – “не множити сущі без потреби” − не додавати без потреби нове, і до того ж незбагненне, якісно невизначене суще – Бога. Не можна пояснювати незрозуміле ще більш незрозумілим.
Оскільки для розуміння дійсності людина мусить послуговуватися власним (людським) розумом, то раціонально дотримуватися тих уявлень, які людське розуміння має підстави вважати можливими і, наскільки дозволяють судити відомі аргументи, слушними. Єдина альтернатива цьому – цілковитий ірраціоналізм: вірити в будь-яку нісенітницю. Адже про що завгодно завжди можна сказати, що хоча воно видається людському розуму неможливим, цілком можливо, що це лише так видається людському розумові, а насправді воно є можливим.
Кураев А. Сатанизм для интеллигенции.
2. “Бог є любов. Це положення є вищий принцип християнства. Але суперечність між вірою й любов’ю міститься вже і в цьому положенні. Любов є лише предикат, а бог – суб’єкт. Чим же є цей суб’єкт на відміну від любові? Я мушу по необхідності так ставити питання й робити це розрізнення. Необхідність розрізнення відпала б лише в тому разі, якби мало силу обернене положення: любов є бог, любов є абсолютна істота.”
“Першою, істинною, божественною сутністю є не властивість божества, а богоподібність або божественність властивості… Справжнім атеїстом потрібно вважати не того, для кого божественний суб’єкт ніщо, а того, хто заперечує божественні предикати, як-от: любов, мудрість, справедливість... Вони мають власне, самостійне значення: людина необхідно зобов’язана визнавати їх в силу їх змісту, їх справжність полягає безпосередньо в них самих… Властивість божественна не тому, що вона властива богу, а, напроти, тому, що божественна сама по собі, тому що без неї Бог був би істотою недосконалою.”
Л.Фейербах. Сущность христианства
До попереднього розділу: Духовні недуги сучасності: “страх перед релігією”, некрофілія та спірітофобія
Ми бачили, що матеріалістичне вчення не витримує раціональної критики. Тим не менше, матеріалізм є дуже впливовим, – особливо, серед інтелектуалів, які мали б бути взірцем раціональності. Крім тих причин, про які вже говорилося вище, варто звернути увагу ще на одну, – можливо, найважливішу.
Боротьба з релігійним догматизмом та обскурантизмом під гаслами науки і прогресу, звільнення людського розуму від релігійних забобонів, викликала на стороні шанувальників науки потужну емоційну антирелігійну установку (що є природним в ситуації жорсткого конфлікту), яка заважає неупереджено, раціонально зважити різні можливості і обрати кращу, а, натомість – штовхає у крайнощі матеріалізму і породжує догматизм та обскурантизм іншого роду. Негативна установка по відношенню до релігії та віри в Бога вироджується в спірітофобію. З боку обох головних конфліктуючих “партій” (догматичної релігії та войовничого атеїзму) однаково підтримується поляризація за принципом “все або нічого”: або ви маєте беззастережно на віру прийняти релігійне вчення, або відкинути усі ідеї, які традиційно асоціюються з релігією (не лише Бога, але й душі, духовності) і стати на позиції матеріалізму.
В сучасних країнах європейської культури позиції догматичної релігії сильно підірвані, а проте матеріалізм не може запропонувати якоїсь духовної поживи взамін. Його справа – чисто руйнівна. Результат – млява, апатична релігійність в масах, поширення скептицизму й релятивізму серед інтелектуалів, загальна духовна дезорієнтація. Є й позитивні моменти – спонтанні пошуки духовності, вільної від релігійного догматизму; проте ці пошуки не достатньою мірою підтримані інтелектуально і тому виявляють надмірну тенденцію до еклектики.
Саме тому, на мою думку, і важливо показати, що духовність і релігія, віра в духовну природу людини і віра в Бога (не просто як якесь універсальне духовне начало, а в конкретному персоналістичному смислі монотеїстичних віровчень) – це різні речі, і одне цілком можливе без іншого.
Аргументи та інтуїції (наше самосприйняття), які свідчать проти матеріалізму на користь твердження про нефізичну природу свідомості, є самодостатніми, не походять від релігійних вчень чи ідеї Бога.
Існують вагомі аргументи проти ідеї про існування Бога. Але якщо людина не вірить в Бога, з цього не слідує, що вона мусить бути матеріалістом. Матеріалізм є ірраціональною вірою, духовно і морально руйнівною. Усвідомлення людиною, на раціональних засадах, своєї духовної природи і можливості особистого безсмертя є важливим незалежно від того, чи поєднується воно з вірою в Бога чи ні.
Для мене особисто цілком переконливим є моральний аргумент проти віри в існування Бога як всемогутньої та всеблагої істоти: якщо така істота існує, то наш світ мусить бути (як писав Лейбніц) “найкращим з усіх логічно можливих світів”, проте я ніяк не можу його таким визнати. (Згадаймо лише найбільш жахливі злочини ХХ ст.: різанина вірменів у Туреччині, голодомор 1933, ГУЛАГ, Освенцим, Голокост; або приклад від Достоєвського: поміщик задля розваги на очах у матері натравлює на маленьку дитину мисливських собак, які розривають її на шматки. Ніякі апологетичні виверти не переконають мене в тому, що це сумісно з ідеєю про існування Всемогутнього і Всеблагого Бога.)
Багато людей вважають, що віра в існування Всемогутнього Творця є необхідною як гарантія можливості особистого безсмертя. Я вважаю, що єдиною гарантією можливості особистого безсмертя є існування душі, яке не слід ставити в залежність від сваволі якоїсь могутньої (всемогутньої) істоти. Я схильний до якоїсь версії віри в реінкарнації без перспективи закінчення цього процесу (індуїстського розчинення душі в божестві-Брахмані або буддистської Нірвани) – в дусі Канта, який вважав необхідним вічне життя як умову для реалізації духовного покликання людини, яким є нескінченне самовдосконалення. Релігійне вчення про те, що душу створив Бог для мене так само незрозуміле, як і матеріалістичне вчення про те, що свідомість є продуктом матерії.
З огляду на зазначені вище два аспекти для мене виглядає непереконливою ідея про існування Бога як всемогутнього і всеблагого творця всесвіту і людини. Можливо, ідею Бога можна і потрібно розуміти якось інакше. Багато людей вірять в існування якогось універсального духовного начала, хоча й не можуть більш-менш чітко пояснити, що саме воно собою являє. Я теж вірю в існування такого начала, розуміючи його не в дусі монотеїстичного вчення про Бога, а в дусі вчення Платона про Благо. Я вважаю, що універсальному духовному началу не слід приписувати таких атрибутів як “всемогутній” та “творець світу”. Взагалі, його неправильно уявляти як істоту, що наділена волею, і може сама діяти, втручаючись у світові події. Я уявляю відношення між Благом і фізичним світом зовсім по іншому: само по собі воно не діє і не може діяти у фізичному світі; воно діє лише через людину – істоту, що належить водночас і до фізичного і до духовного світу – в міру причетності людини до нього.
Якщо вірити Р.Моуді, Е.Кюблер-Рос, С.Грофу та багатьом іншим авторам, які досліджували свідчення людей, що перебували у стані клінічної смерті, дуже багато з них переживали подорож в “потойбічний” світ і зустріч з Істотою Світла, яка випромінює любов і яку вони називали Богом. Оскільки ніщо не говорить про те, що ця істота мусить бути всемогутньою і творцем всесвіту, у мене немає підстав заперечувати можливість її існування. З іншого боку, для мене особисто її існування чи неіснування не має особливого значення. Любов божественна сама по собі, а не тому, що її випромінює якась істота, яку називають Богом. Так само як добро є добрим, а зло поганим, краса прекрасною, а потворність потворною самі по собі, а не тому, що хтось (Бог) вирішив, що щось має вважатися добрим і прекрасним, а щось – поганим і потворним. Я вірю в любов, добро і красу, тому що (принаймні інколи) відчуваю їх в людях, самому собі, навколишньому світі і відчуваю, що це добре, а не тому, що вірю в якусь потойбічну істоту, яка є їх досконалим втіленням.
Я згоден з А.Кураєвим, який стверджував, що християнська формула "Бог є Любов" – “найбільш чиста, піднесена, продумана з безлічі богословських концепцій” , – але лише з “поправкою” від Л.Фейєрбаха: якщо цю формулу розуміти не в руслі християнського віровчення, яке приписує Богу любов як один з атрибутів поряд з багатьма іншими (такими як “всемогутність”, “творець світу”, “грізний cуддя”), які її обмежують або й скасовують, а буквально, як рівнозначну з оберненою формулою “Любов є Бог”.
До наступного розділу: Проблема смерті та безсмертя в філософії, релігії, психології
Примітки:
1. Пор. М. де Унамуно:
У Канта “... існування Бога виводиться з безсмертя душі... Вільям Джемс сказав ... що для більшості людей Бог – це насамперед гарант безсмертя... Якось, розмовляючи з одним селянином, я запропонував йому гіпотезу, згідно якої справді існує Бог, який править світом і землею, як якась Світова Свідомість, але з цього не слідує, що душа кожної людини безсмертна в традиційному і конкретному смислі цього слова. “А для чого ж тоді Бог?” – заперечив мені він.” (Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. − c.28) “я … зусиллям своєї віри починаю тво¬рити мого Бога − мій гарант безсмертя” (Там же. − с.67)
Можливо, хтось заперечить, що для всемогутнього Бога є можливим те, що виходить за межі людських можливостей розуміння. Моя відповідь буде такою: звичайно, це можливо, але приймати таке “пояснення” нераціонально. Так само можливо, що світ сам по собі (без Бога) є таким, що в ньому трапляються події, які виходять за межі людських можливостей розуміння. Така гіпотеза навіть краща з точки зору принципу “леза Оккама” – “не множити сущі без потреби” − не додавати без потреби нове, і до того ж незбагненне, якісно невизначене суще – Бога. Не можна пояснювати незрозуміле ще більш незрозумілим.
Оскільки для розуміння дійсності людина мусить послуговуватися власним (людським) розумом, то раціонально дотримуватися тих уявлень, які людське розуміння має підстави вважати можливими і, наскільки дозволяють судити відомі аргументи, слушними. Єдина альтернатива цьому – цілковитий ірраціоналізм: вірити в будь-яку нісенітницю. Адже про що завгодно завжди можна сказати, що хоча воно видається людському розуму неможливим, цілком можливо, що це лише так видається людському розумові, а насправді воно є можливим.
Кураев А. Сатанизм для интеллигенции.
2. “Бог є любов. Це положення є вищий принцип християнства. Але суперечність між вірою й любов’ю міститься вже і в цьому положенні. Любов є лише предикат, а бог – суб’єкт. Чим же є цей суб’єкт на відміну від любові? Я мушу по необхідності так ставити питання й робити це розрізнення. Необхідність розрізнення відпала б лише в тому разі, якби мало силу обернене положення: любов є бог, любов є абсолютна істота.”
“Першою, істинною, божественною сутністю є не властивість божества, а богоподібність або божественність властивості… Справжнім атеїстом потрібно вважати не того, для кого божественний суб’єкт ніщо, а того, хто заперечує божественні предикати, як-от: любов, мудрість, справедливість... Вони мають власне, самостійне значення: людина необхідно зобов’язана визнавати їх в силу їх змісту, їх справжність полягає безпосередньо в них самих… Властивість божественна не тому, що вона властива богу, а, напроти, тому, що божественна сама по собі, тому що без неї Бог був би істотою недосконалою.”
Л.Фейербах. Сущность христианства
Вернуться назад