Соціально-психологічні механізми реалізації взаємодії людей у великих групах
Формування громадсько-політичної поведінки великих груп населення
До попереднього розділу: Політичне лідерство
Проблема механізмів взаємодії людей досліджується науковою думкою вже досить тривалий час, зокрема, важливість її вирішення має першорядне значення при вивченні поведінки великих мас населення. Торкаючись цього питання в загальбіологічному сенсі, ще П.А.Кропоткін , спирався на думку сучасного йому натураліста К.Ф.Кесслера про те, що в природі існує фундаментальний закон «взаємної допомоги», який для успішної боротьби за виживання грає навіть більш важливу роль, ніж закон «взаємної боротьби» Ч. Дарвіна. У цьому сенсі життєдіяльність людського суспільства ґрунтується в більшій мірі на інстинктивному усвідомленні людської солідарності й взаємної залежності людей, на тісній залежності щастя кожної особистості від щастя всіх, змушує індивіда розглядати права кожного як рівні його власним. Тому найбільш пристосованими до життя виявляються ті особистості, які краще вміють об’єднуватися й підтримувати один одного, ніж ті, які є більш сильними, хитрими, спритними, але роз’єднаними. Таким чином, життя тісно взаємодіючими співтовариствами слугує самою могутньою зброєю в боротьбі за існування.
У природі тварини, які набули звички взаємодопомоги, виявляються найбільш пристосованими. У них більше шансів вижити й вони досягають у своїх відповідних класах (комах, птахів, ссавців) найвищого фізичного й розумового розвитку. У міру сходження по еволюційним сходам асоціація між живими істотами стає усе більш тісною, свідомою й раціональною. Серед вищих хребетних вона здобуває періодичний характер для задоволення якої-небудь потреби: відтворення, переселення, спільний захист тощо.
На думку П.А.Кропоткіна життя співтовариствами дає можливість навіть самим слабким тваринам захищатися від нападів хижаків і охороняти себе від них; вона забезпечує ним довголіття; дає можливість виду вигодовувати своїх нащадків; вона дозволяє стадним тваринам мігрувати й знаходити собі нові місця перебування. Тому товариськість, дружелюбність є найбільшою перевагою в боротьбі за існування при різних природних обставинах. Види, які відмовляються від неї, приречені на вимирання, у той же час тварини, що вміють щонайкраще поєднуватися, мають найбільші шанси на виживання й на подальшу еволюцію .
Вищі хребетні тварини, і особливо людська цивілізація, є кращим доказом цього твердження. Найбільш пристосованими для боротьби з усіма ворожими елементами виявляються, таким чином, найбільш товариські тварини. Як указує цитований автор: «Види тварин, у яких індивідуальна боротьба доведена до самих вузьких меж, а практика взаємної допомоги досягла найвищого розвитку, виявляються незмінно найбільш численними, найбільш процвітаючими й найбільш пристосованими до подальшого прогресу ».
Взаємний захист, що відбувається у таких випадках, а внаслідок цього – можливість досягнення похилого віку й нагромадження досвіду, вищий розумовий розвиток і подальший ріст суспільних навичок, – забезпечують збереження виду, його поширення на більшому просторі. Навпаки нетовариські види, у величезній більшості випадків, засуджені на виродження.
Таким чином, доброзичлива взаємодія індивідуумів може слугувати одним з найважливіших факторів еволюції, як безпосередньо (тому що вона забезпечує добробут виду, разом зі зменшенням марної розтрати енергії), так і побічно, (тому що вона сприяє росту розумових і фізичних здібностей його членів). Цілком ймовірно, що головну роль у прогресі формування суспільної поведінки людини грала взаємна допомога, а не взаємна боротьба.
Зазначені факти свідчать про те, що в процесі еволюції у людини сформувалися певні психофізіологічні механізми забезпечення масової взаємодії й взаимосинхронізації своєї суспільної поведінки, які проявляються не лише на свідомому, але й на підсвідомому (неусвідомлюваному) рівнях.
Як уже було зазначено вище, життя співтовариства людей не може протікати без їхньої взаємодії. Ця взаємодія здійснюється за рахунок комунікації, що має кілька видів. Комунікація – це значеннєвий аспект соціальної взаємодії, за допомогою якого здійснюється передача інформації, реалізуються регулятивні (управлінські) функції, установлюються контакти тощо. В умовах взаємодії в масі людей особливого значення набуває дослідження комунікації як ретиального (мережного) процесу, коли сигнали сприймаються безліччю ймовірних адресатів.
Людьми, у процесі їхньої взаємодії, також реалізовується обмін значимою інформацією, яка не може бути виражена лише словами, що називається невербальною комунікацією (це – система жестів, знаків, символів, кодів, які використовуються для передачі повідомлень із великим ступенем точності й грають найважливішу роль у значеннєвому розумінні людей один одним). Серед невербального спілкування виділяють кінесику (спілкування жестами), проксиміку (розташування коммуникантів у просторі як фактор взаємодії), паралінгвістичне (голос, інтонація, темп мови) і экстралінгвістичне (поза, жест) спілкування, візуальну взаємодію (мова поглядів), такесику (дотик). Відомо, що словесний канал використовується для передачі інформації, а невербальний – для «обговорення» міжособистісних відносин. У спілкуванні невербальні засоби ми використовуємо частіше в порівнянні з вербальними. Експерти, хоча й трохи розходяться у своїх оцінках, але все ж вважають, що 70-80% інформації в процесі соціальної взаємодії людина одержує саме по невербальних комунікативних каналах.
У великих групах тісно взаємодіючих людей (наприклад – у натовпі) роль невербальних компонентів, внаслідок їх специфічної організації, різко зростає. Тут велике значення мають експресивні прояви й виразні жестикуляції, які першими виникли у філогенезі людей в процесі еволюції форм свідомості, а також їхня міміка тощо. Не будучи спеціально організованими, екстенсивні прояви, однак, мають найважливіше значеннєве навантаження, будучи чіткими індикаторами емоційних станів і внутрішніх переживань індивіда . Наприклад, жести виражають певний зміст і вказують на те, що відбулося до й після конкретної ситуації. Їхня функція полягає в тому, щоб викликати у інших людей таку відповідну реакцію, в результаті якої відбудеться соціальна взаємодія – комунікація. Інтерпретуючи жест, людина узагальнює конкретну ситуацію, виявляючи думку, що передається їй жестом. Експресивні рухи, у широкому сенсі, це – жести, які можуть відігравати роль своєрідної мови й означають :
- щось, що суперечить змісту висловлення;
- передбачення повідомлення, яке далі буде передане вербальним шляхом;
- акцентування на тій або іншій частині мовного повідомлення;
- демонстрацію більш глибинних аспектів взаємодії, ніж ті, які демонструє вербальне висловлення;
- знак заміни окремого слова фрази для більш швидкого й кращого розуміння переданої,отриманої інформації тощо.
Сучасними дослідженнями було підтверджено припущення Ч.Дарвіна про універсальність міміки, про відому стандартність форм вираження більшості емоцій у всіх видів вищих тварин, особливо у людей. Мова міміки є, перш за все, продуктом нервової діяльності, свого роду – точним відгуком на автоматичні, неусвідомлені й усвідомлені сигнали з відповідних відділів центральної нервової системи. Так, вираз посмішки на обличчі розпізнається безпомилково представниками різної статі й віку. Вираження переляку й болю, суму й злості забезпечується скороченнями тих самих м’язів обличчя, але безпомилково «читається» іншими людьми.
Дослідники міміки неодноразово вивчали питання про мистецтво відтворення емоцій людини за допомогою прийомів акторської майстерності. Як показали спостереження, навіть талановитим акторам не вдавалося перевершити природу – природна міміка виявилася багатшою, різноманітнішою, точнішою – справжні емоції, втілені в міміці, і їхнє навмисне відтворення за допомогою імітації емоцій актором непорівнянні. В останньому випадку губляться важливі деталі, мімічні образи схематизуються, огрубляются. Кожний актор декларує й реалізує своє особисте розуміння експресії і її законів. Тому ці самостійно відкриті «закони» не можуть претендувати на універсальність. Емоційна експресія, що демонструється митцями, як правило, значно перебільшена й стереотипніша, ніж та, яка зустрічається в справжньому житті. Ймовірно тому, у реальних життєвих ситуаціях люди здатні в більшості випадків ідентифікувати симуляцію емоцій. У той же час, вони, найчастіше, можуть дуже якісно диференціювати щирі емоційні стани інших індивідів. Таким чином, людина здатна осмислено взаємодіяти з іншими на основі експресії. При цьому вона подумки оцінює, й на цій основі оперативно регулює, свою невербальну поведінку, тим самим справляючи враження на інші.
Необхідно констатувати, що важливою особливістю людського мислення є те, що невербальна комунікація мислиться так само, як словесна мова . Будучи більш ранніми за своїм походженням, ніж словесна мова, засоби невербальної комунікації у сучасної людини є не менш ефективними й з успіхом доповнюють інформацію, одержувану за допомогою слів. Цікаво, що при комунікації сучасної людини, в умовах, коли інформаційний потік значною мірою перевантажений, здійснюється процес відчутного скорочення застосування словесної мови. Такий ефект відбувається без шкоди значеннєвого компонента комунікації й пояснюється компенсацією іншими засобами комунікації, тобто її насиченням невербальними засобами спілкування .
Процес комунікації забезпечується певними психологічними механізмами, пов’язаними з обробкою того, хто вступає в комунікацію соціальною інформацією. Деякі з цих механізмів вдаються дуже важливими. Зокрема – «моторне програвання» (імітація чужої експресивної поведінки: прийняття тої ж пози, виразу обличчя тощо) – повторюючи поведінку іншої людини, індивід цим самим формує у себе аналогічний стан, що сприяє проникненню в його переживання й думки і «звірення» (порівняння побачених виразних рухів з еталонами, що зберігаються в пам'яті, яке відбувається без безпосереднього моторного програвання) , а також «каузальна атрибуція» (приписування причин поведінки іншій людині, як правило, на основі додаткової, зокрема, невербальній інформації) тощо.
Невербальна комунікація є полісенсорною й здійснюється різними шляхами: візуальним, акустичним, тактильно-кінестезичним, хеморецепторним. Найбільш вагомими з них є візуальна (зокрема, реалізована через рух рук, ніг, голови, тулуба; ходу; пози; міміку; вираз очей; напрямок погляду; візуальний контакт тощо) і акустична (через темп, тембр і висоту звуку, його гучність, ритм, інтонацію, мовні паузи; а також за допомогою сміху, плачу, кашлю, подихів, скреготу зубів тощо).
Кожен (навіть неусвідомлений) експресивний рух або інший невербальний прояв виступає певним знаком, за допомогою якого передається інформація для партнера по спілкуванню. Послідовне об’єднання цих «знаків» для учасника комунікації, який володіє відповідним «мовою», вже являє собою певний «текст». Йому залишається лише декодувати ланцюжок сприйнятих знаків, додати йому значеннєвий сенс. Оскільки багато «знаків» невербальної мови мають загальновідоме тлумачення, вони зрозумілі не лише індивіду, якому вони адресовані, але й багатьом іншим спостерігачам. Цим важливим аспектом невербальної комунікації багато в чому пояснюється швидкість, з якою людина сприймає експресивні комунікативні знаки. Як підкреслював Є.Сепір: «Неусвідомлені невербальні прояви «можна інтуїтивно інтерпретувати як психологічно більш значимі, ніж реально використані слова [їх супровідні]».
При декодуванні знаків невербальної комунікації велике значення має весь контекст ситуації спілкування. Те або інше осмислення ситуації невербальної взаємодії може підтверджуватися або спростовуватися наступними подіями, що уточнюють правильність проведеного декодування.
Масова поведінка формується також під впливом промовця. При цьому здійснюється одночасний вплив на свідомість і почуття людини. Очевидно, що без відповідних невербальних компонентів домогтися високої ефективності публічної промови важко, а часом неможливо . Неприродна поза промовця, відсутність або невиразність міміки й жестикуляції, відсутність емоційних елементів у поведінці тільки відштовхують слухачів. У публічному виступі на перший план виходить уміння промовця створити потрібне враження шляхом впливу на публіку невербальними компонентами своєї поведінки, використовуючи виразні рухи, міміку тощо. Для більшої ефективності виступу корисно, навпаки, сховати щось, властиве промовцю в його повсякденному житті й часом небажане в публічному спілкуванні.
Таким чином, невербальна комунікація – це обмін між взаємодіючими людьми значимою інформацією, не вираженою словами. Вона забезпечує можливість надійного сприйняття людиною великої розмаїтості біологічно й соціально значимих видів інформації, що надходить із зовнішнього світу. При цьому, у процесі взаємодії здійснюється комплексний вплив усіх видів невербальної інформації в сполучені з вербальною.
До наступного розділу: Методики дослідження природи активності людей у великих групах
Примітки:
1. Кропоткин П.А. Анархія в природі. Взаємодопомога як фактор еволюції
2. Брудный А.А. До теорії комунікативного впливу // Теоретичні й методологічні проблеми соціальної психології. - М., 1977. - С. 37-45.
3. Соціальна психологія. Словник / Під ред. М.Ю. Кондратьева. М., 2005. С. 56.]). Причому, процес невербальної комунікації не є прямим аналогом мови [Ekman P., Friesen W. Facial Action Coding System// Palo-Alto Psychologists. N.Y., 1978. – P.15-120.
4. Адрианов М.С. Невербальна комунікація: психологія й право. - М.: Інститут Загальгуманітарних Досліджень, 2007. - 256 с.
5. Соціальна психологія. Словник / Під ред. М.Ю. Кондратьева. М., 2005. - С. 87.
6. Адрианов М.С. Невербальна комунікація: психологія й право. - М.: Інститут Загальгуманітарних Досліджень, 2007. - 256 с.
7. Мірошник А.А. Як читати людини: жести, пози, міміка. - М.: Рипол класик, 2005. - 640 с.
8. Куприянов В.В., Стовичек Г.В. Особа людини: анатомія, міміка. - М.: Медицина, 1988. - 272 с.
9. Лотман Ю.М. Культура й вибух. - М., 1992. – 217 с.
10. Тинякова Е.А. Мова як форма існування культури й концепція нелінгвістичного позитивізму. - М., 2003. – 242 с.
11. Лабунская В.А. Психологічне дослідження умов, емоційних станів, що впливають на успішність упізнання, по вираженню особи. // Особистість і діяльність. Тези доповідей до 5 Всесоюзн. з'їзду психологів СРСР М., 1977. - С. 68.
12. Андрєєва Г. М. Інтерпретація причин поводження іншої людини (до характеристики теорії каузальної атрибуції)//Теоретичні й прикладні проблеми психології пізнання людьми один одного.- М., 1979.- С. 5-6; Андрєєва Г. М. Процеси каузальної атрибуції в міжособистісному сприйнятті.-питання психології, 1979.- № 6.- С. 26-38; Боягузів В. П. Соціально-психологічні дослідження когнітивних процесів. Л.. 1980. - 146 с.
13. Сепир Э. Вибрані труди по мовознавству й культурологи. - М., 1993. – 375 с.
14. Андрианов М.С.Невербальна комунікація: психологія й право. - М.: Інститут Загальгуманітарних Досліджень, 2007. - 256 с.
До попереднього розділу: Політичне лідерство
Проблема механізмів взаємодії людей досліджується науковою думкою вже досить тривалий час, зокрема, важливість її вирішення має першорядне значення при вивченні поведінки великих мас населення. Торкаючись цього питання в загальбіологічному сенсі, ще П.А.Кропоткін , спирався на думку сучасного йому натураліста К.Ф.Кесслера про те, що в природі існує фундаментальний закон «взаємної допомоги», який для успішної боротьби за виживання грає навіть більш важливу роль, ніж закон «взаємної боротьби» Ч. Дарвіна. У цьому сенсі життєдіяльність людського суспільства ґрунтується в більшій мірі на інстинктивному усвідомленні людської солідарності й взаємної залежності людей, на тісній залежності щастя кожної особистості від щастя всіх, змушує індивіда розглядати права кожного як рівні його власним. Тому найбільш пристосованими до життя виявляються ті особистості, які краще вміють об’єднуватися й підтримувати один одного, ніж ті, які є більш сильними, хитрими, спритними, але роз’єднаними. Таким чином, життя тісно взаємодіючими співтовариствами слугує самою могутньою зброєю в боротьбі за існування.
У природі тварини, які набули звички взаємодопомоги, виявляються найбільш пристосованими. У них більше шансів вижити й вони досягають у своїх відповідних класах (комах, птахів, ссавців) найвищого фізичного й розумового розвитку. У міру сходження по еволюційним сходам асоціація між живими істотами стає усе більш тісною, свідомою й раціональною. Серед вищих хребетних вона здобуває періодичний характер для задоволення якої-небудь потреби: відтворення, переселення, спільний захист тощо.
На думку П.А.Кропоткіна життя співтовариствами дає можливість навіть самим слабким тваринам захищатися від нападів хижаків і охороняти себе від них; вона забезпечує ним довголіття; дає можливість виду вигодовувати своїх нащадків; вона дозволяє стадним тваринам мігрувати й знаходити собі нові місця перебування. Тому товариськість, дружелюбність є найбільшою перевагою в боротьбі за існування при різних природних обставинах. Види, які відмовляються від неї, приречені на вимирання, у той же час тварини, що вміють щонайкраще поєднуватися, мають найбільші шанси на виживання й на подальшу еволюцію .
Вищі хребетні тварини, і особливо людська цивілізація, є кращим доказом цього твердження. Найбільш пристосованими для боротьби з усіма ворожими елементами виявляються, таким чином, найбільш товариські тварини. Як указує цитований автор: «Види тварин, у яких індивідуальна боротьба доведена до самих вузьких меж, а практика взаємної допомоги досягла найвищого розвитку, виявляються незмінно найбільш численними, найбільш процвітаючими й найбільш пристосованими до подальшого прогресу ».
Взаємний захист, що відбувається у таких випадках, а внаслідок цього – можливість досягнення похилого віку й нагромадження досвіду, вищий розумовий розвиток і подальший ріст суспільних навичок, – забезпечують збереження виду, його поширення на більшому просторі. Навпаки нетовариські види, у величезній більшості випадків, засуджені на виродження.
Таким чином, доброзичлива взаємодія індивідуумів може слугувати одним з найважливіших факторів еволюції, як безпосередньо (тому що вона забезпечує добробут виду, разом зі зменшенням марної розтрати енергії), так і побічно, (тому що вона сприяє росту розумових і фізичних здібностей його членів). Цілком ймовірно, що головну роль у прогресі формування суспільної поведінки людини грала взаємна допомога, а не взаємна боротьба.
Зазначені факти свідчать про те, що в процесі еволюції у людини сформувалися певні психофізіологічні механізми забезпечення масової взаємодії й взаимосинхронізації своєї суспільної поведінки, які проявляються не лише на свідомому, але й на підсвідомому (неусвідомлюваному) рівнях.
Як уже було зазначено вище, життя співтовариства людей не може протікати без їхньої взаємодії. Ця взаємодія здійснюється за рахунок комунікації, що має кілька видів. Комунікація – це значеннєвий аспект соціальної взаємодії, за допомогою якого здійснюється передача інформації, реалізуються регулятивні (управлінські) функції, установлюються контакти тощо. В умовах взаємодії в масі людей особливого значення набуває дослідження комунікації як ретиального (мережного) процесу, коли сигнали сприймаються безліччю ймовірних адресатів.
Людьми, у процесі їхньої взаємодії, також реалізовується обмін значимою інформацією, яка не може бути виражена лише словами, що називається невербальною комунікацією (це – система жестів, знаків, символів, кодів, які використовуються для передачі повідомлень із великим ступенем точності й грають найважливішу роль у значеннєвому розумінні людей один одним). Серед невербального спілкування виділяють кінесику (спілкування жестами), проксиміку (розташування коммуникантів у просторі як фактор взаємодії), паралінгвістичне (голос, інтонація, темп мови) і экстралінгвістичне (поза, жест) спілкування, візуальну взаємодію (мова поглядів), такесику (дотик). Відомо, що словесний канал використовується для передачі інформації, а невербальний – для «обговорення» міжособистісних відносин. У спілкуванні невербальні засоби ми використовуємо частіше в порівнянні з вербальними. Експерти, хоча й трохи розходяться у своїх оцінках, але все ж вважають, що 70-80% інформації в процесі соціальної взаємодії людина одержує саме по невербальних комунікативних каналах.
У великих групах тісно взаємодіючих людей (наприклад – у натовпі) роль невербальних компонентів, внаслідок їх специфічної організації, різко зростає. Тут велике значення мають експресивні прояви й виразні жестикуляції, які першими виникли у філогенезі людей в процесі еволюції форм свідомості, а також їхня міміка тощо. Не будучи спеціально організованими, екстенсивні прояви, однак, мають найважливіше значеннєве навантаження, будучи чіткими індикаторами емоційних станів і внутрішніх переживань індивіда . Наприклад, жести виражають певний зміст і вказують на те, що відбулося до й після конкретної ситуації. Їхня функція полягає в тому, щоб викликати у інших людей таку відповідну реакцію, в результаті якої відбудеться соціальна взаємодія – комунікація. Інтерпретуючи жест, людина узагальнює конкретну ситуацію, виявляючи думку, що передається їй жестом. Експресивні рухи, у широкому сенсі, це – жести, які можуть відігравати роль своєрідної мови й означають :
- щось, що суперечить змісту висловлення;
- передбачення повідомлення, яке далі буде передане вербальним шляхом;
- акцентування на тій або іншій частині мовного повідомлення;
- демонстрацію більш глибинних аспектів взаємодії, ніж ті, які демонструє вербальне висловлення;
- знак заміни окремого слова фрази для більш швидкого й кращого розуміння переданої,отриманої інформації тощо.
Сучасними дослідженнями було підтверджено припущення Ч.Дарвіна про універсальність міміки, про відому стандартність форм вираження більшості емоцій у всіх видів вищих тварин, особливо у людей. Мова міміки є, перш за все, продуктом нервової діяльності, свого роду – точним відгуком на автоматичні, неусвідомлені й усвідомлені сигнали з відповідних відділів центральної нервової системи. Так, вираз посмішки на обличчі розпізнається безпомилково представниками різної статі й віку. Вираження переляку й болю, суму й злості забезпечується скороченнями тих самих м’язів обличчя, але безпомилково «читається» іншими людьми.
Дослідники міміки неодноразово вивчали питання про мистецтво відтворення емоцій людини за допомогою прийомів акторської майстерності. Як показали спостереження, навіть талановитим акторам не вдавалося перевершити природу – природна міміка виявилася багатшою, різноманітнішою, точнішою – справжні емоції, втілені в міміці, і їхнє навмисне відтворення за допомогою імітації емоцій актором непорівнянні. В останньому випадку губляться важливі деталі, мімічні образи схематизуються, огрубляются. Кожний актор декларує й реалізує своє особисте розуміння експресії і її законів. Тому ці самостійно відкриті «закони» не можуть претендувати на універсальність. Емоційна експресія, що демонструється митцями, як правило, значно перебільшена й стереотипніша, ніж та, яка зустрічається в справжньому житті. Ймовірно тому, у реальних життєвих ситуаціях люди здатні в більшості випадків ідентифікувати симуляцію емоцій. У той же час, вони, найчастіше, можуть дуже якісно диференціювати щирі емоційні стани інших індивідів. Таким чином, людина здатна осмислено взаємодіяти з іншими на основі експресії. При цьому вона подумки оцінює, й на цій основі оперативно регулює, свою невербальну поведінку, тим самим справляючи враження на інші.
Необхідно констатувати, що важливою особливістю людського мислення є те, що невербальна комунікація мислиться так само, як словесна мова . Будучи більш ранніми за своїм походженням, ніж словесна мова, засоби невербальної комунікації у сучасної людини є не менш ефективними й з успіхом доповнюють інформацію, одержувану за допомогою слів. Цікаво, що при комунікації сучасної людини, в умовах, коли інформаційний потік значною мірою перевантажений, здійснюється процес відчутного скорочення застосування словесної мови. Такий ефект відбувається без шкоди значеннєвого компонента комунікації й пояснюється компенсацією іншими засобами комунікації, тобто її насиченням невербальними засобами спілкування .
Процес комунікації забезпечується певними психологічними механізмами, пов’язаними з обробкою того, хто вступає в комунікацію соціальною інформацією. Деякі з цих механізмів вдаються дуже важливими. Зокрема – «моторне програвання» (імітація чужої експресивної поведінки: прийняття тої ж пози, виразу обличчя тощо) – повторюючи поведінку іншої людини, індивід цим самим формує у себе аналогічний стан, що сприяє проникненню в його переживання й думки і «звірення» (порівняння побачених виразних рухів з еталонами, що зберігаються в пам'яті, яке відбувається без безпосереднього моторного програвання) , а також «каузальна атрибуція» (приписування причин поведінки іншій людині, як правило, на основі додаткової, зокрема, невербальній інформації) тощо.
Невербальна комунікація є полісенсорною й здійснюється різними шляхами: візуальним, акустичним, тактильно-кінестезичним, хеморецепторним. Найбільш вагомими з них є візуальна (зокрема, реалізована через рух рук, ніг, голови, тулуба; ходу; пози; міміку; вираз очей; напрямок погляду; візуальний контакт тощо) і акустична (через темп, тембр і висоту звуку, його гучність, ритм, інтонацію, мовні паузи; а також за допомогою сміху, плачу, кашлю, подихів, скреготу зубів тощо).
Кожен (навіть неусвідомлений) експресивний рух або інший невербальний прояв виступає певним знаком, за допомогою якого передається інформація для партнера по спілкуванню. Послідовне об’єднання цих «знаків» для учасника комунікації, який володіє відповідним «мовою», вже являє собою певний «текст». Йому залишається лише декодувати ланцюжок сприйнятих знаків, додати йому значеннєвий сенс. Оскільки багато «знаків» невербальної мови мають загальновідоме тлумачення, вони зрозумілі не лише індивіду, якому вони адресовані, але й багатьом іншим спостерігачам. Цим важливим аспектом невербальної комунікації багато в чому пояснюється швидкість, з якою людина сприймає експресивні комунікативні знаки. Як підкреслював Є.Сепір: «Неусвідомлені невербальні прояви «можна інтуїтивно інтерпретувати як психологічно більш значимі, ніж реально використані слова [їх супровідні]».
При декодуванні знаків невербальної комунікації велике значення має весь контекст ситуації спілкування. Те або інше осмислення ситуації невербальної взаємодії може підтверджуватися або спростовуватися наступними подіями, що уточнюють правильність проведеного декодування.
Масова поведінка формується також під впливом промовця. При цьому здійснюється одночасний вплив на свідомість і почуття людини. Очевидно, що без відповідних невербальних компонентів домогтися високої ефективності публічної промови важко, а часом неможливо . Неприродна поза промовця, відсутність або невиразність міміки й жестикуляції, відсутність емоційних елементів у поведінці тільки відштовхують слухачів. У публічному виступі на перший план виходить уміння промовця створити потрібне враження шляхом впливу на публіку невербальними компонентами своєї поведінки, використовуючи виразні рухи, міміку тощо. Для більшої ефективності виступу корисно, навпаки, сховати щось, властиве промовцю в його повсякденному житті й часом небажане в публічному спілкуванні.
Таким чином, невербальна комунікація – це обмін між взаємодіючими людьми значимою інформацією, не вираженою словами. Вона забезпечує можливість надійного сприйняття людиною великої розмаїтості біологічно й соціально значимих видів інформації, що надходить із зовнішнього світу. При цьому, у процесі взаємодії здійснюється комплексний вплив усіх видів невербальної інформації в сполучені з вербальною.
До наступного розділу: Методики дослідження природи активності людей у великих групах
Примітки:
1. Кропоткин П.А. Анархія в природі. Взаємодопомога як фактор еволюції
2. Брудный А.А. До теорії комунікативного впливу // Теоретичні й методологічні проблеми соціальної психології. - М., 1977. - С. 37-45.
3. Соціальна психологія. Словник / Під ред. М.Ю. Кондратьева. М., 2005. С. 56.]). Причому, процес невербальної комунікації не є прямим аналогом мови [Ekman P., Friesen W. Facial Action Coding System// Palo-Alto Psychologists. N.Y., 1978. – P.15-120.
4. Адрианов М.С. Невербальна комунікація: психологія й право. - М.: Інститут Загальгуманітарних Досліджень, 2007. - 256 с.
5. Соціальна психологія. Словник / Під ред. М.Ю. Кондратьева. М., 2005. - С. 87.
6. Адрианов М.С. Невербальна комунікація: психологія й право. - М.: Інститут Загальгуманітарних Досліджень, 2007. - 256 с.
7. Мірошник А.А. Як читати людини: жести, пози, міміка. - М.: Рипол класик, 2005. - 640 с.
8. Куприянов В.В., Стовичек Г.В. Особа людини: анатомія, міміка. - М.: Медицина, 1988. - 272 с.
9. Лотман Ю.М. Культура й вибух. - М., 1992. – 217 с.
10. Тинякова Е.А. Мова як форма існування культури й концепція нелінгвістичного позитивізму. - М., 2003. – 242 с.
11. Лабунская В.А. Психологічне дослідження умов, емоційних станів, що впливають на успішність упізнання, по вираженню особи. // Особистість і діяльність. Тези доповідей до 5 Всесоюзн. з'їзду психологів СРСР М., 1977. - С. 68.
12. Андрєєва Г. М. Інтерпретація причин поводження іншої людини (до характеристики теорії каузальної атрибуції)//Теоретичні й прикладні проблеми психології пізнання людьми один одного.- М., 1979.- С. 5-6; Андрєєва Г. М. Процеси каузальної атрибуції в міжособистісному сприйнятті.-питання психології, 1979.- № 6.- С. 26-38; Боягузів В. П. Соціально-психологічні дослідження когнітивних процесів. Л.. 1980. - 146 с.
13. Сепир Э. Вибрані труди по мовознавству й культурологи. - М., 1993. – 375 с.
14. Андрианов М.С.Невербальна комунікація: психологія й право. - М.: Інститут Загальгуманітарних Досліджень, 2007. - 256 с.
Вернуться назад