Політичні вимоги вільного розвитку української мови

У боротьбі за права української мови. 1900-1907р.

До попереднього розділу: Вимоги навчання у школах українською мовою (1905 р.)

У квітні 1905 р. у Москві мав самочинно зібратися Всеросійський з'їзд журналістів для обговорення потреб розвитку преси. Цією легальною можливістю вирішили скористатися й українці, щоб ще раз на повний голос заявити свій протест проти утиску українського слова. Проте на той час в Україні ще не існувало жодного україномовного видання і професійних національних журналістських кадрів. Рада Радикальної партії вирішили делегувати на форум представника від журналу "Киевская старина", одного з активних діячів партії Євгена Чикаленка, який разом із членами петербурзької Громади (О.Русовим, О.Лотоцьким, П.Стебницьким) виробив політичні вимоги щодо реабілітації українського слова. Як свідчить Є.Чикаленко, вимоги українців були схвально зустрінуті і послу жили основою для подібних резолюцій делегацій Грузії, Вірменії, Латвії, Естонії, Польщі і Фінляндії. З'їзд журналістів виступив за повну рівність усіх національних мов, їхній вільний розвиток на рівні з російською мовою, за надання автономного укладу згідно специфіки кожного регіону. Атмосфера з'їзду, порозуміння між багатьма делегаціями щодо національного питання, нарешті, ухвалені політичні вимоги, мали великий вплив на громадськість національних окраїн Російської імперії.

На початку 1905 р. активність у боротьбі за українське слово виявила й Демократична партія. Вироблені нею політичні вимоги вільного розвитку української мови за ініціативою активного діяча І.Шрага ухвалив з'їзд представників земств, який проходив у квітні 1905 р. у Києві. Тоді ж уперше одноетапно було заявлено вимогу про надання Україні статусу широкої автономії.

Ці резолюції, політичні вимоги були дуже важливі і мали великий вплив на широку громадськість, засвідчували готовність українців до боротьби за свої права. Проте на практиці вони й надалі залишалися документами загальнотеоретичного характеру. Цей рух не набрав ще достатньої сили, щоб змусити самодержавство з ними рахуватися, як, скажімо, у Польщі чи Фінляндії. Там національні рухи були більш цілеспрямованими й організованими. Підтвердженням цьому стали подальші дії імперського уряду щодо українського питання. Як зазначалося вище, імперський уряд стосовно українських проблем зайняв позицію вичікування і за старою бюрократичною звичкою опустив його на розгляд нижчих інстанцій, що, ймовірно, мало створити видимість демократичного розгляду питання на місцях. Особлива роль експерта з питань українофільського руху відводилася київському генерал-губернатору, бо саме з Києва завжди йшли до столиці сигнали про становище українського життя.

На початку лютого 1905 р. міністерство внутрішніх справ звернулося до генерал-губернатора М.В.Клейгельса з пропозицією подати свої міркування щодо височайшого указу від 12 грудня 1904р.проможливі скасування з існуючих правил надмірних утисків українського друкованого слова. Характерно, що охранка, торкаючись передумов прийняття надзвичайних ухвал 1876 і 1881 рр., пояснювала їх справжню сутність тим, їло "уряд мав на меті паралізувати бажання українофілів до відособлення Малоросії від решти Росії у літературних, а потім і політичних відносинах" . Отже, з одного боку міністерство внутрішніх справ відзначало, що український рух на даному етапі не несе загрози самодержавству, але боязнь розвитку цього руху стримує вирішення питань послаблення утисків національного життя, з другого боку - надмірні утиски спричинили загальне культурне зубожіння, неосвіченість, стали гальмом економічного розвитку України. Київський генерал-губернатор навів досить ґрунтовну характеристику причин, які зумовили появу зазначених царських указів, водночас вимушений був цілком резонно визнати, що серйозних причин для появи заборони українського слова не було і в 70-х роках XIX ст.

Рух шістдесятників і їх наступників обмежувався гуртом нечисленної української інтелігенції, не охоплював широкі народні верстви і мав чітко спрямований культурницький характер. На його думку, він не набув великого політичного характеру, тому й не загрожував російському абсолютизму. Навпаки, жорстокі обмеження поставили українську писемність у винятковий стан і надали їй, хотіли того у Петербурзі чи ні, антиурядового напрямку, а відтак у правлячих колах сформувалося тотальне недовір'я до народу, який огульно звинувачувався у мазепинстві, що й призвело до постійного притоку свіжих сил у лави національного руху. Генерал-губернатор аналізував і негативний вплив заборони на економічний розвиток великого регіону, радив відмінити всілякі обмеження і надати українській літературі таких самих рівних прав, як і російській. Звичайно, губернатора цікавила не доля української культури, а передусім політичний і економічний сенс і інстинкт поміркованого монархіста, який розумів, чим може врешті-решт скінчитися це протистояння у розбурханій революційній стихії Росії.

До наступного розділу: Наукове визнання української мови

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии