Активізація протестів проти дискримінації української мови (1900-1904)
У боротьбі за права української мови. 1900-1907р.
До попереднього розділу: Стан української мови в царській Росії
На початку XX ст., особливо у 1900-1904 рр., рух української громадськості за рідне слово значно активізувався. У першу чергу, це пов'язано з піднесенням загальноросійського визвольного руху. Друге, що особливо характерне для України - національне питання знайшло відображення у діяльності українських політичних партій: Революційної української партії "(РУП, 1900), Української народної партії (1902 р.), а пізніше - УСДП і соціал-демократичної "Спілки" (1905 р.), Радикально-демократичної партії (1905 р.).
Проте першим організованим кроком протесту стали події 1903 р. в Полтаві, на відкритті пам'ятника І.П.Котляревському. Дії губернатора, який заборонив виголошувати промови українською мовою, викликали обурення і протест не лише в середовищі демократичної інтелігенції, а й серед ліберальних чиновників міської управи.
Невдовзі про полтавські події стало широко відомо не тільки в демократичних колах Російської імперії, а іі у Європі, завдяки численним виступам у пресі галицької інтелігенції. Один із відомих українських громадських і політичних діячів Євген Чикаленко про ці події згодом писав: "Ювілей Котляревського 1903 року зробив велике вражіння не тільки на присутніх на ньому, а через російську пресу на широкі кола всієї України. Заборона читати адреси українською мовою і протести українців проти цього, приїзд великого числа делегатів від різних інституцій з Галичини, на чолі з старим Романчуком, Головою Українського Парламентського клубу у Відні, їх промови українською мовою, проголошені звиклими, часом дуже талановитими промовцями, багатьом людям вперше розкрили очі на український рух, так що потім з'явилося багато дуже талановитих українських діячів, що свою свідомість національну датували від свята Котляревського".
Через відсутність інформації, поліцейські утиски та ще значною мірою через низьку національну свідомість широкі верстви населення участі в цих культурних подіях не брали. Ситуація різко змінилась у 1904 р., коли до Києва, на ювілеї М.Лисенка та І.Нечуя-Левицького, приїхали численні делегації українських робітників та селян. На цих ювілеях уже гостріше зазвучали слова протесту проти свавілля уряду щодо української мови.
Під час святкування ювілею було проведено нараду РУПу й вироблена програма дій найбільшої тоді з українських партій.
Потрібно зауважити, що в діяльності українських політичних партій питання національного культурного відродження було одним з головних. Проте, якщо РУП ставила це питання в рамки національної автономії, то Народна партія Миколи Міхновського - кардинально вимагала повної самостійності України, а, отже, і власної культурної політики. Ці партії, що мали вплив на значну частину робітників, а особливо на селянство, зокрема на Кубані, та українські товариства та громади у Петербурзі, Москві, на сторінках нелегальної періодики та в листівках всіляко розвінчували імперську політику щодо українців. Для самодержавства ці партії ставали грізною силою, виразником політичного і духовного пробудження народу, захисником його інтересів. Крім того, у 1904 р. до уряду з боку інших громадських об'єднань - наукових товариств, комітетів поширення в народі грамотності, земств, театральних діячів, письменників, селянських громад, робітників тощо — посилалися вимоги про відміну утисків.
Протести проти дискримінації українства, утисків мови, культури спостерігаємо як у виступах окремих представників інтелігенції, так і окремих організацій РУП. Саме таким протестом проти переслідування самодержавством українських кобзарів і лірників позначений виступ інженера-технолога, письменника Гната Хоткевича на XII Археологічному з'їзді у Хар кові. Письменник не тільки проголосив палку промову на захист носіїв української пісенної творчості, але й залучив до цієї справи кобзарів і лірників Харківської й Полтавської губерній.
Після з'їзду у широких колах громадськості України підвищилася зацікавленість до кобзарства, влаштовувалися концерти, пропагувалася народна пісенна творчість через прилюдні лекції, концерти. Зросло і наукове зацікавлення феноменом кобзарства, а Полтавське земство у грудні 1902 р. провело збори з метою заснування кобзарської школи.
Потрібно зауважити, що подібні концерти відігравали надзвичайно велику роль у пропаганді українського слова та пробудження приспаної національної самосвідомості. Активну діяльність у цьому контексті проводив основоположник української класичної музики композитор Микола Лисенко. Полтавський гімназист, а пізніше відомий громадський і політичний діяч В. Андрієвський так оповідав про один із концертів М.Лисенка: "Він потряс цілою моєю істотою. Я почув тонку, благородну і рідну, таку близьку мені музику, що цілий вечір був я у сні. Марія Михайлівна Старицька декламувала під супровід рояля строфи з невиданої опери Лисенка "Сафо", і я переконувався ще Бог зна в котрий раз, що нічого так гарного в офіційній мові я ще не чув. Зала переповнена головно семінаристами, бурлила як у котлі від захоплення. Визивам на повторення не було кінця... Старенький Микола Віталієвич не втомно виходив і грав, і прекрасну свою рапсодію, і гузову баркаролю, й "гарбуза". Проте, коли виконувались у супроводі М. Лисенка українські національні гімни, то ці хвилини мали особливе значення для аудиторії. У тій же Полтаві М.Лисенко на завершенні концерту, порушивши заборони, в оточенні поліцейських, виконав гімн "Ще не вмерла Україна". В.Андрієвський згадує: "Трудно навіть описати, що вчинилося серед слухачів! Наперед усі ніби заніміли, тоді ціла заля підвелася, і нарешті по кінці ще якась мить мовчанки, а тоді громові оплески, крики, цілій рев овацій, безконечний гук, і старого нашого кобзаря, нашу національну гордість і славу, нашого дорогого земляка-полтавця слухачі на руках виносять зі зали аж до вестибюля..."
Проте такі виступи організовувалися окремими представниками передової інтелігенції і не мали організованого характеру. З іншого боку, подібні культурні заходи заборонялися місцевою адміністрацією і були явищем ще досить рідкісним. Після подібних виявів українства слідували репресивні попереджувальні заходи щодо категорії, яка найповніше сприймала національні ідеї, - молоді. Учнівській молоді - гімназистам, семінаристам під страхом виключення з навчальних заходів заборонялося відвідувати подібні заходи. Так, за "полтавський інцидент" на концерті М.Лисенка із семінарії виключили 50 осіб.
У викритті політики самодержавства щодо утисків української мови важливу роль відігравала РУП. У "першу чергу через агітаційну літературу і листівки для широкого загалу,"гурткові форми - серед членів і співчуваючих програмним цілям РУП. Так, у березневій листівці 1903 р. "За що вбито царя Олександра ІІ" зокрема, зазначалося: "В 1876 р. він видав указ, яким скував наш розум, затулив дорогу до освіти, до науки. Цим указом він заборонив нам друкувати на своїй мові книжки, балакати по своєму і думати, ми замовкли, оніміли і досі мовчимо, мов сном вічним спимо та молимось за нього Богу".
До наступного розділу: Реакція уряду на рух за українську мову
До попереднього розділу: Стан української мови в царській Росії
На початку XX ст., особливо у 1900-1904 рр., рух української громадськості за рідне слово значно активізувався. У першу чергу, це пов'язано з піднесенням загальноросійського визвольного руху. Друге, що особливо характерне для України - національне питання знайшло відображення у діяльності українських політичних партій: Революційної української партії "(РУП, 1900), Української народної партії (1902 р.), а пізніше - УСДП і соціал-демократичної "Спілки" (1905 р.), Радикально-демократичної партії (1905 р.).
Проте першим організованим кроком протесту стали події 1903 р. в Полтаві, на відкритті пам'ятника І.П.Котляревському. Дії губернатора, який заборонив виголошувати промови українською мовою, викликали обурення і протест не лише в середовищі демократичної інтелігенції, а й серед ліберальних чиновників міської управи.
Невдовзі про полтавські події стало широко відомо не тільки в демократичних колах Російської імперії, а іі у Європі, завдяки численним виступам у пресі галицької інтелігенції. Один із відомих українських громадських і політичних діячів Євген Чикаленко про ці події згодом писав: "Ювілей Котляревського 1903 року зробив велике вражіння не тільки на присутніх на ньому, а через російську пресу на широкі кола всієї України. Заборона читати адреси українською мовою і протести українців проти цього, приїзд великого числа делегатів від різних інституцій з Галичини, на чолі з старим Романчуком, Головою Українського Парламентського клубу у Відні, їх промови українською мовою, проголошені звиклими, часом дуже талановитими промовцями, багатьом людям вперше розкрили очі на український рух, так що потім з'явилося багато дуже талановитих українських діячів, що свою свідомість національну датували від свята Котляревського".
Через відсутність інформації, поліцейські утиски та ще значною мірою через низьку національну свідомість широкі верстви населення участі в цих культурних подіях не брали. Ситуація різко змінилась у 1904 р., коли до Києва, на ювілеї М.Лисенка та І.Нечуя-Левицького, приїхали численні делегації українських робітників та селян. На цих ювілеях уже гостріше зазвучали слова протесту проти свавілля уряду щодо української мови.
Під час святкування ювілею було проведено нараду РУПу й вироблена програма дій найбільшої тоді з українських партій.
Потрібно зауважити, що в діяльності українських політичних партій питання національного культурного відродження було одним з головних. Проте, якщо РУП ставила це питання в рамки національної автономії, то Народна партія Миколи Міхновського - кардинально вимагала повної самостійності України, а, отже, і власної культурної політики. Ці партії, що мали вплив на значну частину робітників, а особливо на селянство, зокрема на Кубані, та українські товариства та громади у Петербурзі, Москві, на сторінках нелегальної періодики та в листівках всіляко розвінчували імперську політику щодо українців. Для самодержавства ці партії ставали грізною силою, виразником політичного і духовного пробудження народу, захисником його інтересів. Крім того, у 1904 р. до уряду з боку інших громадських об'єднань - наукових товариств, комітетів поширення в народі грамотності, земств, театральних діячів, письменників, селянських громад, робітників тощо — посилалися вимоги про відміну утисків.
Протести проти дискримінації українства, утисків мови, культури спостерігаємо як у виступах окремих представників інтелігенції, так і окремих організацій РУП. Саме таким протестом проти переслідування самодержавством українських кобзарів і лірників позначений виступ інженера-технолога, письменника Гната Хоткевича на XII Археологічному з'їзді у Хар кові. Письменник не тільки проголосив палку промову на захист носіїв української пісенної творчості, але й залучив до цієї справи кобзарів і лірників Харківської й Полтавської губерній.
Після з'їзду у широких колах громадськості України підвищилася зацікавленість до кобзарства, влаштовувалися концерти, пропагувалася народна пісенна творчість через прилюдні лекції, концерти. Зросло і наукове зацікавлення феноменом кобзарства, а Полтавське земство у грудні 1902 р. провело збори з метою заснування кобзарської школи.
Потрібно зауважити, що подібні концерти відігравали надзвичайно велику роль у пропаганді українського слова та пробудження приспаної національної самосвідомості. Активну діяльність у цьому контексті проводив основоположник української класичної музики композитор Микола Лисенко. Полтавський гімназист, а пізніше відомий громадський і політичний діяч В. Андрієвський так оповідав про один із концертів М.Лисенка: "Він потряс цілою моєю істотою. Я почув тонку, благородну і рідну, таку близьку мені музику, що цілий вечір був я у сні. Марія Михайлівна Старицька декламувала під супровід рояля строфи з невиданої опери Лисенка "Сафо", і я переконувався ще Бог зна в котрий раз, що нічого так гарного в офіційній мові я ще не чув. Зала переповнена головно семінаристами, бурлила як у котлі від захоплення. Визивам на повторення не було кінця... Старенький Микола Віталієвич не втомно виходив і грав, і прекрасну свою рапсодію, і гузову баркаролю, й "гарбуза". Проте, коли виконувались у супроводі М. Лисенка українські національні гімни, то ці хвилини мали особливе значення для аудиторії. У тій же Полтаві М.Лисенко на завершенні концерту, порушивши заборони, в оточенні поліцейських, виконав гімн "Ще не вмерла Україна". В.Андрієвський згадує: "Трудно навіть описати, що вчинилося серед слухачів! Наперед усі ніби заніміли, тоді ціла заля підвелася, і нарешті по кінці ще якась мить мовчанки, а тоді громові оплески, крики, цілій рев овацій, безконечний гук, і старого нашого кобзаря, нашу національну гордість і славу, нашого дорогого земляка-полтавця слухачі на руках виносять зі зали аж до вестибюля..."
Проте такі виступи організовувалися окремими представниками передової інтелігенції і не мали організованого характеру. З іншого боку, подібні культурні заходи заборонялися місцевою адміністрацією і були явищем ще досить рідкісним. Після подібних виявів українства слідували репресивні попереджувальні заходи щодо категорії, яка найповніше сприймала національні ідеї, - молоді. Учнівській молоді - гімназистам, семінаристам під страхом виключення з навчальних заходів заборонялося відвідувати подібні заходи. Так, за "полтавський інцидент" на концерті М.Лисенка із семінарії виключили 50 осіб.
У викритті політики самодержавства щодо утисків української мови важливу роль відігравала РУП. У "першу чергу через агітаційну літературу і листівки для широкого загалу,"гурткові форми - серед членів і співчуваючих програмним цілям РУП. Так, у березневій листівці 1903 р. "За що вбито царя Олександра ІІ" зокрема, зазначалося: "В 1876 р. він видав указ, яким скував наш розум, затулив дорогу до освіти, до науки. Цим указом він заборонив нам друкувати на своїй мові книжки, балакати по своєму і думати, ми замовкли, оніміли і досі мовчимо, мов сном вічним спимо та молимось за нього Богу".
До наступного розділу: Реакція уряду на рух за українську мову
Вернуться назад