DataLife Engine > Книги > Боротьба за українську мову в пресі

Боротьба за українську мову в пресі

У боротьбі за права української мови. 1900-1907р.

До попереднього розділу: Реакція уряду на рух за українську мову

Рух української громадськості набрав масового характеру і, звичайно, не міг не налякати самодержавну адміністрацію на місцях. У роковини смерті Т.Г.Шевченка 1905 р. українські письменники надіслали вимогу про свободу українського слова на їм я міністра внутрішніх справ. її підписали понад 200 осіб, серед яких цвіт української культури - Леся Українка, В.Винниченко, Б.Грінченко, В.Доманицькші, С.Єфремов, І.Нечуй-Левицький, М.Могилянський, І.Стешенко, М.Лисенко, М. Тобілевич (Садовський) та інші. Зокрема вони писали: "Коли становище преси в Роси взагалі важке, то становище української преси зовсім нестерпне; коли російська преса зазнає на собі всіх наслідків безправності, адміністративної самоволі і примусової мовчанки про найпекучіші життєві питання, то українська и зовсім позбавлена можливості торкатися яких будь життєвих питань. Вона вже давно обмежена в правах на існування і від 1863 р. засуджена на викорінення. Силою відомого розпорядження 18 (30) травня 1876 р. біжуча література в українській мові зовсім заборонена з виємом творів белетристичних. Українські літератори вимагали ліквідувати заборону на рідне слово, зрівняти українську літературу у правах з літературами інших народів, надати можливості користуватися рідною мовою у всіх сферах літератури й науки.

Київським літераторам вдалося оперативно опублікувати текст своїх вимог, окрім Науково-літературного вісника" ще и у газеті Киевские отклики', а також (що було майже неймовірним для того часу) в монархічній - "Сын Отечества".

Отже, про боротьбу української інтелігенції за рідну українську мову була широко інформована й російська громадськість. Кияни знайшли найактивнішу підтримку українців не лише в Україні, але и у інших місцевостях імперії. У листі до "Сына Отечества" в сатиричній формі проф. А.Є.Кримський, Володимир Ярошенко, Маруся Полтавка писали, що до українських "письменників-вигнанців" прилучаємо свої підписи ми - українські літератори з Москви, піддані Росії й живучі в її серці, а через заборону українського письменства духовно вигнані з своєї держави в Австрію".

Цей часопис надрукував також заяву за підписами 100 осіб з м. Вільно, які повністю поділяли погляди київських письменників, вважаючи їх «думкою всього українського народу", й вимагали відміни всіх законодавчих постанов проти української преси. Особливо активну діяльність проводили українці у Петербурзі. Вони знайомили широкий загал російського населення з історією та культурою українського народу. На мітингах українців у Петербурзі зазначалося, що "при діючому режимі ніяке забезпечення національних прав не можливе". Українці-петербуржці вимагали від царату скликання установчих зборів, надання Україні автономії на широких демократичних федеративних началах.

В умовах загальної необізнаності громадськості з українським питанням, офіційної фальсифікації його урядовими й шовіністично налаштованими науковими колами стало надзвичайно важливо теоретично обґрунтувати вимоги українського народу показати неможливість за таких умов подальшого культурного; економічного розвитку України. Першою публікацією українською мовою у цьому напрямку була стаття відомого громадсько-політичного діяча Сергія Єфремова в київській російськомовній газеті "Киевские отклики": "Воно (самодержавство - А.Т.) задумало вбити душу народу, закувавши в кайдани його єдиний скарб - вільне незалежне слово. Кращі сини України, що поставили на її користь працювати,разом з усією вільнолюбною Росією мучились, страждали і боролись, як ясного сонця ждучи сподіваної волі". Цей гнівний маніфест порушивши заборону, став першою ластівкою знайомства громадськості через пресу з культурними потребами народу. Українські політичні і культурні діячі підготували й опублікували низку наукових; популярних праць з метою привернути увагу до проблеми насамперед російської громадськості, заручитися підтримкою передових кіл Росії. Кращі сили української наукової публіцистики були спрямовані на створення таких праць. Більшість з них залишаються актуальними й зараз, не втративши своєї наукової вартості, є цікавими документами суспільно-політичної думки початку XX ст. Цих праць досить багато, назвемо хоч деякі з них:

"Нарис розвитку діючого цензурного режиму щодо малоросійської писемності" П.Стебпицького;
"Про необхідність малоросійських книг для підняття розумового розвитку малоросійського народу", "Українофільство" С.Русової;
"Короткий нарис українського літературного руху в Росії і за кордоном" О.Лотоцького;
"Про чисельність малоросів" О.Русова;
Повідомлення В.П.Наумова, лист В.Леонтовича до Д.Мордовцева тощо.

Плідну і активну діяльність у цьому напрямку проводив відомий український учений професор Харківського університету М.Сумцов. Йому належить чи не найбільше праць з питань зняття заборони українського друкованого слова. Учений не пропускав ані найменшої нагоди, щоб довести до відома суспільства той стан, в якому перебував український народ. Велика кількість праць опублікована ним на сторінках як російськомовної, так і української періодики "Южный край", "Киевская старина", "Украинский вестник", "Україна", "Літературно-науковий вісник" ("ЛНВ") тощо. Широко відомою серед демократичної інтелігенції стала "Записка ученої ради Харківського університету", підготовлена М.Сумцовим.

В організації перших українських політичних виступів за окремішність української духовності особливо велику роль відіграв М.Грушевський, тоді професор Львівського університету, редактор "ЛНВ", який доклав багато зусиль у об'єднанні різних політичних течій серед українського руху в єдиний потік,прагнув вивести його з вузького провінціалізму і зосередити на невідкладних завданнях суспільного життя України. Його аналітична публіцистика стала взірцем аналізу політичних процесів у Російській імперії, з одного боку, а з другого - сильною зброєю у боротьбі за українське слово.

Водночас зі зміцненням руху за вільний розвиток української мови, чим голосніше і переконливіше звучали зі сторінок періодики голоси інтелігенції, чим більше зростали ряди її оборонців, тим агресивніше протилежний табір заявляв про "захист" російської мови, гибельність для українського народу у разі переходу в справах науки, техніки на рідну мову.

Широко поширювалася через періодику теза про месіанську роль російської державної мови щодо національних мов народів імперії. Ці тези поширювалися не тільки в межах Росії, але й через москвофілів у Галичині. Українська інтелігенція, не заперечуючи надбань російської культури, впливів певних культурних традицій, взаємозбагачення кращими її набутками, рішуче виступала проти нав'язування у всіх сферах життя російської мови, як єдиної державної мови для всіх підневільних в імперії народів. Остаточне вкорінення подібної політики мало б катастрофічні наслідки стосовно українського народу з огляду на те, що національна культура гнобилася віками, нівелювалася й була доведена до стану сільського побутування.

І.Франко, підмітивши цю тенденцію, зазначав, що з питання політичного вона робиться питанням етичним. У маловідомій широкому загалу праці "Двоязичність і дволичність" письменник, аналізуючи роль москвофільства в Галичині та Наддніпрянській Україні, довів хибність тези "двуязичності" для долі нації. "Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді замінити її на всяку іншу? Практик, утилітарист не задумуючись ані хвилини скаже: пусте питання! Мова - спосіб комунікації людей з людьми, і маючи до вибору я беру ту, яка дає мені можливість комунікуватися з більшим числом людей. А тимчасом якась таємна сила в людській природі каже; " Pardon, ти не маєш вибору; в якій мові вродився й виховався, тої без скалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою!" І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна". Далі І.Франко писав: "Візьміть для прикладу двох геніальних українців - Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь у порівнянню до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невольницьке життя Шевченка! А в їх духовній діяльності що бачимо? У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєне, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все в гору та в гору, все на висі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної Євангелії, як "Марія". Які були причини такого кінця Гоголевої кар'єри різні різно пояснюють, та все таки серед тих причин важне місце займає відчужене геніального Українця від рідної мови, та його болюча внутрішня трагедія..."

І.Франко, торкаючись життя тих українських культурних діячів, що, кинувши ґрунт рідної землі, мови, культури в ім'я панівних сусідських культур, приходить до такого висновку, що для життя зміна духовної орієнтації є гибельною. "Отеє внутрішнє роздвоєне було, а також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства, - писав І.Франко - Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перейнявшись нещасною манією - міняти свою рідну мову на чужу, раптом зробилися мов духовно в части спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасності, забивалися в мертву і навіть науково безплідну старовину, як Петрушевич, марнували свій талант, як Микола Устіянович та Гушалевич, або кидали рідний край і йшли туди, де їх внутрішнє роздвоєння хоч по части могло бути коли не усунене, то заглушене (Головацький і многі інші ренегати, останній Ю.Яворський)".

До наступного розділу: Вимоги навчання у школах українською мовою (1905 р.)



Вернуться назад