Стан української мови в царській Росії
У боротьбі за права української мови. 1900-1907р.
Ставлення російського царизму до українського народу було страшною історією репресій та злочинів. Якщо дії уряду Росії у XVII та XVIII ст. мали за мету ліквідацію відмінностей політичного, економічного, автономного укладу України, то політика імперії в XIX ст. уже спрямована на духовну руйнацію українського народу. Відверто нівелювалися культурне та духовне життя України, витруювалися історичні традиції, про водилася активна політика культурної асиміляції населення, Перші спроби придушення українського друкованого слова були здійснені вже у XVIII ст. Цар Петро І у 1721 р. заборонив ввезення української релігійної літератури в Росію, а згодом і друкування книг у Києві та Чернігові без спеціальної московської цензури. Заборонялися й церковні промови українською мовою.
Найтяжчими за наслідками для української культури були дії уряду в XIX ст. Мається на увазі відомий циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 р. і Емський указ 1876 р., а також наступні урядові розпорядження щодо застосування української мови 1881, 1882, 1895 і 1914 рр. Проте, якщо дії імперського уряду Росії щодо ліквідації політичної та економічної автономії України здійснювалися за допомогою насадження проросійського бюрократичного апарату, ліквідації місцевої юрисдикції та збройних сил (Запорозька Січ), то щодо духовного життя, такі дії були малоефективними. Російський уряд добре розумів, що не так просто винести смертний вирок українському слову, здійснити насильство над десятками мільйонів народу, який століттями був генетично прив'язаний до свого самостійного життя, мови, літератури, історії, пісні, думи тощо. Діями імперського уряду керував, з одного боку страх перед перспективою культурної самостійності, виокремлення великого народу, а з другого боку - страх загострити питання й постійно викликати напруження і невдоволення у суспільстві, політичні рухи. Певно, можна сказати, що українське питання поставало як один з найсерйозніших ребусів для великоросійських державних мужів, які відповідали за внутрішню політику. Про повну заборону української мови (тобто кінцеву мету царизму) не могло бути іі мови через боязнь загострити національне питання. Тому робилося все, щоб не дати розвитку духовним прагненням народу, культурі, тримати етнос на рівні провінціалізму.
Урядові заходи щодо української мови простежуються на прикладі функціонування циркулярів та указів. Тут потрібно уточнити суттєву деталь і, насамперед, що указів про категоричну заборону української мови не існувало. Уряд прямо не наважився обнародувати такий документ. Цим де-факто і навіть де-юре визнавалося, що українська мова існувала і продовжує існувати. Тому недаремно у валуєвському циркулярі 1863 р. чітко підкреслено, що "не існувала, не існує і не може існувати".
Коли циркуляр 1863 р. і указ 1876 р. перепинили дорогу українській мові в сфері мистецтва, культури та освіти, то вже невдовзі уряду довелося пом'якшити у розпорядженні 1881 р. свої попередні формулювання. Українську мову дозволялося використовувати у сфері белетристики, сценічних творів, тобто там, де раніше вважали особливо небезпечним. Проте одночасно цензурі давалися розпорядження бути "особо строгими" до українських п'єс. А Петербурзький цензурний комітет зобов'язували регулювати "в целях чисто государственных" кількість допущених на сцену українських драматичних творів. З 1884 р. цим займалися й начальники губерній.
Політика царського уряду щодо української мови залежала від різних політичних чинників та загальнодержавних процесів, які відбувалися в Росії. Ця політика коливалася від майже повного заперечення існування української мови як окремого народу і зведення її до фольклорно-етнографічного діалекту великоросійської (а пізніше за терміном "общерусской") мови. Останню версію, чи, точніше, установку уряду, охоче пропагувала великодержавна преса, реакційна професура, церковна ієрархія, а також чимало зрусифікованих українців, що цінувалося в Петербурзі, адже їхні думки можна було видавати як "мнение большинства малороссов". Тобто українська мова урядовою політикою зводилася до мови "домашнього вжитку", для потреб людей, котрі, як говорилося,через свою недорозвиненість не зуміли опанувати "великорусским язьїком".
Із цієї політики простежується одна страшна закономірність - механізм придушення, гальмування розвитку української культури було продумано до найтонших деталей. Українська мова була заборонена в початкових школах, у храмах для виголошення церковних проповідей, для створення наукової та науково-популярної літератури. Дозволялося писати хіба що белетристику, але згідно указу 1876 р. виключно російським правописом. Проте, оскільки народні верстви були позбавлені можливості вчитися рідною мовою, то навіть скромний набуток їм був невідомий і недоступний. Нечисленна українська інтелігенція, так би мовити, творила сама для себе, книга з цього кола майже не виходила. В цьому полягав увесь сенс політики уряду щодо української інтелігенції. За відвертим висловом київського, подільського та волинського генерал-губернатора О.М.Дондукова-Корсакова, інтелігенція у такому стані не становила для імперії небезпеки. Імперський уряд більш за все боявся злуки інтелігенції та народу. Як приклад, можна навести цензурну заборону натвори із життя інтелігенції, навіть сценічної літератури (т.зв. сюртучної), де герої - інтелігенція. Не кажучи вже про ті репресії, під які втрапили запідозрені в українофільстві, хлопоманстві, а ще страшніше - мазепинстві. Перелік їх імен склав би не один десяток сторінок. Багато письменників так і не побачили свої твори видрукуваними в Україні: талановитий поет С.Руданський, белетрист А.Свидницький та ін.
Українська стихія найбільше лякала урядові кола Росії. В дусі цих урядових віянь і проходило українське культурне життя, що в ньому деякі періоди можна назвати національною руїною, коли не з'являлося жодного друкованого українського видання - повна заборона в 1864-1880 рр.
Пізніше, знявши заборону друку, уряд 1880-90 рр. передав функції нагляду за книговиданням та пресою цензурі, яка наклала обмеження навіть на видання белетристики, що дозволялося указом 1876 р. Заборона була накладена на твори соціального характеру, національно-патріотичного, історичного змісту. Безжалісно викреслювалися цензорами слова: Україна, Січ, козак, українець, заборонялися переклади українською мовою з інших мов, друкувати збірники та альманахи.
В тяжких умовах перебував і український театр. Через овацію, яку влаштували в Києві студенти українській мандрівній трупі, на довгий час українські театральні вистави були заборонені в межах Київського генерал-губернаторства (а це - Київська, Волинська і Подільська губернії).
На запити громадськості, посилання, що українські вистави вільно і з великим успіхом проходили в Петербурзі та Москві, київський генерал-губернатор О.Р.Дрентельн безапеляційно відповів: "Тому, що там це тільки театр, а тут це політика".
В 1888 р. вводяться правила, згідно яких при постановці вистави українською мовою того ж вечора необхідно показувати водевіль російською мовою. Коли професійні драматичні трупи з великими труднощами й перешкодами отримували дозвіл на постановку деяких українських вистав, то в значно гіршому становищі перебували самодіяльні театри. Спеціальний цензурний комітет з питань народних вистав робив усе, щоб соціально ангажована драматургія не потрапляла на сцени самодіяльних театрів. У 1905 р. каталог дозволених п'єс для цих театрів налічував усього 8 назв. Це були здебільшого примітивні "гопачно-шароварні" п'єси. Тогочасна українська драматургія (М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, Лесі Українки, В.Винниченка, О.Олеся, Г.Хоткевича та ін.) залишалася невідомою для широкого глядацького загалу за межами великих міст.
З цього приводу Г.Хоткевич з обуренням писав: "Подивимось на отих наших Захаренків, Тогобочних, Мирославських-Винниченкових, Третенових, Ванченків і взагалі на всю ту плеяду новітніх драматичних куховарів. Та невже се той скарб розумовий, з яким ми станемо на суд всесвітній?"
Російським урядом заборонялися панахиди в роковини смерті Т.Г.Шевченка, святкування ювілеїв українських діячів культури, а українській інтелігенції вживати рідну мову на наукових форумах. Подібний інцидент розгорівся у Києві у 1899 р. під час роботи XI Археологічного з'їзду. Міністерство внутрішніх справ заборонило вживати українську мову професурі університетів, у конкретному випадку і делегації українців-галичан. Галицькі вчені заявили з цього приводу свій рішучий протест. Російські урядовці, боячись широкого європейського резонансу, змушені були піти на поступки, але лише для галицьких учених з умовою, що слухачів буде не більше як 20 чоловік. Одночасно їм було заборонено виступати перед студентами Київського університету.
Українська мова, як окремий предмет, не вивчалася у вищих навчальних закладах, як, скажімо, інші слов'янські мови, хоч і вважалася "наречием великорусекого язьїка". Це є ще одним підтвердженням того, як російські урядові кола боялися розвитку українства. Зловісну практику щодо української книги проводило міністерство народної освіти. Фактично до 1905 р. цією інституцією "народного затмения", як її називала інтелігенція, в народні бібліотеки й читальні не допущено жодної української книжки.
Окремо погрібно сказати про постійного супутника українського інтелектуального життя - цензуру. Щодо української проблематики застосовувалася подвійна і потрійна цензура. Українські твори, крім цензурних комітетів і цензури при Головному управлінні в справах преси, розглядали ще іі начальники губерній. Чим закінчувався такий розгляд можна судити з листа М.Коцюбинського до письменника Д.Мордовцева: "Український письменник, що віддає сили і здібності рідній літературі, повинен твердо пам'ятати, що йому не дозволено розробляти теми, які стосуються релігії, педагогіки, науки, що він, не ризикуючи витратити даремно час і працю, не може упорядковувати науково-популярні брошури, а також робити переклади європейських класиків. Всі книги українською мовою не дозволяються до друку". Крім того, ще діяла цензура з питань закордонних видань, яка за допомогою охранки та поліції особливо ретельно стежила за тим, щоб не завозилася українська література з Австро-Угорщини, тобто з Галичини. Якщо такі видання і потрапляли у Велику Україну, то лише нелегальним шляхом. Особи, в яких знаходили закордонну українську книжку, особливо політичного змісту, переслідувалися і підлягали ув'язненню. Наскільки ефективно діяла цензура, можна судити з такого факту: за 1876-1905 роки було дозволено видати всього 40 найменувань науково-популярної літератури для народу. Решту поховала в архівах цензура.
Отже, 40 років, а це ціле покоління, було викинуто із духовного життя народу.
До наступного розділу: Активізація протестів проти дискримінації української мови (1900-1904)
Ставлення російського царизму до українського народу було страшною історією репресій та злочинів. Якщо дії уряду Росії у XVII та XVIII ст. мали за мету ліквідацію відмінностей політичного, економічного, автономного укладу України, то політика імперії в XIX ст. уже спрямована на духовну руйнацію українського народу. Відверто нівелювалися культурне та духовне життя України, витруювалися історичні традиції, про водилася активна політика культурної асиміляції населення, Перші спроби придушення українського друкованого слова були здійснені вже у XVIII ст. Цар Петро І у 1721 р. заборонив ввезення української релігійної літератури в Росію, а згодом і друкування книг у Києві та Чернігові без спеціальної московської цензури. Заборонялися й церковні промови українською мовою.
Найтяжчими за наслідками для української культури були дії уряду в XIX ст. Мається на увазі відомий циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 р. і Емський указ 1876 р., а також наступні урядові розпорядження щодо застосування української мови 1881, 1882, 1895 і 1914 рр. Проте, якщо дії імперського уряду Росії щодо ліквідації політичної та економічної автономії України здійснювалися за допомогою насадження проросійського бюрократичного апарату, ліквідації місцевої юрисдикції та збройних сил (Запорозька Січ), то щодо духовного життя, такі дії були малоефективними. Російський уряд добре розумів, що не так просто винести смертний вирок українському слову, здійснити насильство над десятками мільйонів народу, який століттями був генетично прив'язаний до свого самостійного життя, мови, літератури, історії, пісні, думи тощо. Діями імперського уряду керував, з одного боку страх перед перспективою культурної самостійності, виокремлення великого народу, а з другого боку - страх загострити питання й постійно викликати напруження і невдоволення у суспільстві, політичні рухи. Певно, можна сказати, що українське питання поставало як один з найсерйозніших ребусів для великоросійських державних мужів, які відповідали за внутрішню політику. Про повну заборону української мови (тобто кінцеву мету царизму) не могло бути іі мови через боязнь загострити національне питання. Тому робилося все, щоб не дати розвитку духовним прагненням народу, культурі, тримати етнос на рівні провінціалізму.
Урядові заходи щодо української мови простежуються на прикладі функціонування циркулярів та указів. Тут потрібно уточнити суттєву деталь і, насамперед, що указів про категоричну заборону української мови не існувало. Уряд прямо не наважився обнародувати такий документ. Цим де-факто і навіть де-юре визнавалося, що українська мова існувала і продовжує існувати. Тому недаремно у валуєвському циркулярі 1863 р. чітко підкреслено, що "не існувала, не існує і не може існувати".
Коли циркуляр 1863 р. і указ 1876 р. перепинили дорогу українській мові в сфері мистецтва, культури та освіти, то вже невдовзі уряду довелося пом'якшити у розпорядженні 1881 р. свої попередні формулювання. Українську мову дозволялося використовувати у сфері белетристики, сценічних творів, тобто там, де раніше вважали особливо небезпечним. Проте одночасно цензурі давалися розпорядження бути "особо строгими" до українських п'єс. А Петербурзький цензурний комітет зобов'язували регулювати "в целях чисто государственных" кількість допущених на сцену українських драматичних творів. З 1884 р. цим займалися й начальники губерній.
Політика царського уряду щодо української мови залежала від різних політичних чинників та загальнодержавних процесів, які відбувалися в Росії. Ця політика коливалася від майже повного заперечення існування української мови як окремого народу і зведення її до фольклорно-етнографічного діалекту великоросійської (а пізніше за терміном "общерусской") мови. Останню версію, чи, точніше, установку уряду, охоче пропагувала великодержавна преса, реакційна професура, церковна ієрархія, а також чимало зрусифікованих українців, що цінувалося в Петербурзі, адже їхні думки можна було видавати як "мнение большинства малороссов". Тобто українська мова урядовою політикою зводилася до мови "домашнього вжитку", для потреб людей, котрі, як говорилося,через свою недорозвиненість не зуміли опанувати "великорусским язьїком".
Із цієї політики простежується одна страшна закономірність - механізм придушення, гальмування розвитку української культури було продумано до найтонших деталей. Українська мова була заборонена в початкових школах, у храмах для виголошення церковних проповідей, для створення наукової та науково-популярної літератури. Дозволялося писати хіба що белетристику, але згідно указу 1876 р. виключно російським правописом. Проте, оскільки народні верстви були позбавлені можливості вчитися рідною мовою, то навіть скромний набуток їм був невідомий і недоступний. Нечисленна українська інтелігенція, так би мовити, творила сама для себе, книга з цього кола майже не виходила. В цьому полягав увесь сенс політики уряду щодо української інтелігенції. За відвертим висловом київського, подільського та волинського генерал-губернатора О.М.Дондукова-Корсакова, інтелігенція у такому стані не становила для імперії небезпеки. Імперський уряд більш за все боявся злуки інтелігенції та народу. Як приклад, можна навести цензурну заборону натвори із життя інтелігенції, навіть сценічної літератури (т.зв. сюртучної), де герої - інтелігенція. Не кажучи вже про ті репресії, під які втрапили запідозрені в українофільстві, хлопоманстві, а ще страшніше - мазепинстві. Перелік їх імен склав би не один десяток сторінок. Багато письменників так і не побачили свої твори видрукуваними в Україні: талановитий поет С.Руданський, белетрист А.Свидницький та ін.
Українська стихія найбільше лякала урядові кола Росії. В дусі цих урядових віянь і проходило українське культурне життя, що в ньому деякі періоди можна назвати національною руїною, коли не з'являлося жодного друкованого українського видання - повна заборона в 1864-1880 рр.
Пізніше, знявши заборону друку, уряд 1880-90 рр. передав функції нагляду за книговиданням та пресою цензурі, яка наклала обмеження навіть на видання белетристики, що дозволялося указом 1876 р. Заборона була накладена на твори соціального характеру, національно-патріотичного, історичного змісту. Безжалісно викреслювалися цензорами слова: Україна, Січ, козак, українець, заборонялися переклади українською мовою з інших мов, друкувати збірники та альманахи.
В тяжких умовах перебував і український театр. Через овацію, яку влаштували в Києві студенти українській мандрівній трупі, на довгий час українські театральні вистави були заборонені в межах Київського генерал-губернаторства (а це - Київська, Волинська і Подільська губернії).
На запити громадськості, посилання, що українські вистави вільно і з великим успіхом проходили в Петербурзі та Москві, київський генерал-губернатор О.Р.Дрентельн безапеляційно відповів: "Тому, що там це тільки театр, а тут це політика".
В 1888 р. вводяться правила, згідно яких при постановці вистави українською мовою того ж вечора необхідно показувати водевіль російською мовою. Коли професійні драматичні трупи з великими труднощами й перешкодами отримували дозвіл на постановку деяких українських вистав, то в значно гіршому становищі перебували самодіяльні театри. Спеціальний цензурний комітет з питань народних вистав робив усе, щоб соціально ангажована драматургія не потрапляла на сцени самодіяльних театрів. У 1905 р. каталог дозволених п'єс для цих театрів налічував усього 8 назв. Це були здебільшого примітивні "гопачно-шароварні" п'єси. Тогочасна українська драматургія (М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, Лесі Українки, В.Винниченка, О.Олеся, Г.Хоткевича та ін.) залишалася невідомою для широкого глядацького загалу за межами великих міст.
З цього приводу Г.Хоткевич з обуренням писав: "Подивимось на отих наших Захаренків, Тогобочних, Мирославських-Винниченкових, Третенових, Ванченків і взагалі на всю ту плеяду новітніх драматичних куховарів. Та невже се той скарб розумовий, з яким ми станемо на суд всесвітній?"
Російським урядом заборонялися панахиди в роковини смерті Т.Г.Шевченка, святкування ювілеїв українських діячів культури, а українській інтелігенції вживати рідну мову на наукових форумах. Подібний інцидент розгорівся у Києві у 1899 р. під час роботи XI Археологічного з'їзду. Міністерство внутрішніх справ заборонило вживати українську мову професурі університетів, у конкретному випадку і делегації українців-галичан. Галицькі вчені заявили з цього приводу свій рішучий протест. Російські урядовці, боячись широкого європейського резонансу, змушені були піти на поступки, але лише для галицьких учених з умовою, що слухачів буде не більше як 20 чоловік. Одночасно їм було заборонено виступати перед студентами Київського університету.
Українська мова, як окремий предмет, не вивчалася у вищих навчальних закладах, як, скажімо, інші слов'янські мови, хоч і вважалася "наречием великорусекого язьїка". Це є ще одним підтвердженням того, як російські урядові кола боялися розвитку українства. Зловісну практику щодо української книги проводило міністерство народної освіти. Фактично до 1905 р. цією інституцією "народного затмения", як її називала інтелігенція, в народні бібліотеки й читальні не допущено жодної української книжки.
Окремо погрібно сказати про постійного супутника українського інтелектуального життя - цензуру. Щодо української проблематики застосовувалася подвійна і потрійна цензура. Українські твори, крім цензурних комітетів і цензури при Головному управлінні в справах преси, розглядали ще іі начальники губерній. Чим закінчувався такий розгляд можна судити з листа М.Коцюбинського до письменника Д.Мордовцева: "Український письменник, що віддає сили і здібності рідній літературі, повинен твердо пам'ятати, що йому не дозволено розробляти теми, які стосуються релігії, педагогіки, науки, що він, не ризикуючи витратити даремно час і працю, не може упорядковувати науково-популярні брошури, а також робити переклади європейських класиків. Всі книги українською мовою не дозволяються до друку". Крім того, ще діяла цензура з питань закордонних видань, яка за допомогою охранки та поліції особливо ретельно стежила за тим, щоб не завозилася українська література з Австро-Угорщини, тобто з Галичини. Якщо такі видання і потрапляли у Велику Україну, то лише нелегальним шляхом. Особи, в яких знаходили закордонну українську книжку, особливо політичного змісту, переслідувалися і підлягали ув'язненню. Наскільки ефективно діяла цензура, можна судити з такого факту: за 1876-1905 роки було дозволено видати всього 40 найменувань науково-популярної літератури для народу. Решту поховала в архівах цензура.
Отже, 40 років, а це ціле покоління, було викинуто із духовного життя народу.
До наступного розділу: Активізація протестів проти дискримінації української мови (1900-1904)
Вернуться назад