У боротьбі за права української мови. 1900-1907р.

До попереднього розділу: Наукове визнання української мови

Прагнення українців до національного розвитку духовності не одержали підтримки широких верств російського громадянства. Протягом століть піддані імперії виховувалися у шовіністичному дусі, тому боротьба українців навіть за автономний розвиток культури була зустрінута вороже. Крайні праві (чорносотенці) жорстоко і брудно боролися з українством, виходячи з тези "єдиной и нєдєлимой". Ліберали діяли обережніше, не заперечували потреби у деякому послабленні національного життя окраїн імперії, але також вважали непорушною догму єдиної й неділимої Росії, вороже ставилися до всього, що цьому загрожувало. Ліві ж партії взагалі обережно ставилися до національних рухів, притримувалися принципу централізму, що давало право говорити про єдність російського пролетаріату. Коли ж українство виявляло навіть слабкі тенденції до об'єднання, висловлювало свої претензії на самостійне культурне життя, то більшість російських партій і течій враз об'єднувалися у боротьбі проти українського руху. Один з ідеологів кадетської партії, відомий публіцист Ізгоєв цинічно висловив кредо своєї партії: краще український рух нехай буде задушений брудними руками "чорносотенців", щоб не душити його потім чистими руками «російської демократії».

Колишній соціал-демократ "професор П.Струве та ідеолог кадетської партії професор М.Погодін у численних своїх статтях закликали громадськість Російської імперії боротися з українським рухом "культурними засобами", тобто у формі доносів уряду та наклепів. Прикладом стала заява, що україномовна "газета "Рада" видається у Києві на німецькі "гроші.

Цілком відверто великодержавницькі погляди на український рух викладені у близькій до урядових шовіністичних кіл петербурзькій газеті "Гражданин". Автор програмної статті, який, до речі, замаскувався під псевдонімом "Киевлянин", як стає зрозуміло із тексту, був добре поінформований, як урядові кола"ставляться до українського питання, із змістом доповідних записок і, як не дивно, з аналітичним матеріалом київського, подільського і волинського генерал-губернатора, який ішов під грифом "Таємно".

Ця стаття більше схожа на заклик до розправи над українськими діячами і водночас на донос на генерал-губернатора, який, якщо й не симпатизує українцям, то ще гірше - злочинно їм потурає. З люттю "Гражданин" накинувся на публікацію І.Стешенка "Українофіли" в газеті "Южные записки", де було викладено вимоги українського культурного життя. "Школа українського народу невже може "бути іншою, ніж тільки українською? - запитував автор. - Суд для українського народу невже може вестись іншою мовою, ніж українською?"

"Гражданин" робить висновок: "Цілком ясно, що п. Стешенко та його однодумці хотіли б зруйнувати остаточно теперішню Росію, яка складається із Росій: Великої, Малої, Білої та Нової (Новоросії. - А. Т.) з тим, щоб на цих руїнах будувати федерацію між "Украйной" та областями колишньої Московської держави..." А далі уже з погрозами "Гражданин" патетично звертався до уряду: "Невже й після признань п. Стешенка Комітет Міністрів буде стверджувати, що українофільство - явище наносне, не становить скільки-небудь серйозної небезпеки? Окрім притаманної українофільству небезпеки для громадського спокою на просторих південноросійських областях імперії, особливо облудна в українофільському вченні та брехня, на якій воно побудовано. Брехня ця у діленні однієї російської мови на дві мови..." У цій статті злива брутальних лайок на адресу Т. Г. Шевченка та історика М.С.Грушевського, провідників суспільно-політичних настроїв 1905 року. Завершується ця публікація, як і більшість подібних, таким гаслом: "не потрібно нам федеративної України, за прикладом предків наших бажаємо під царя східного, православного".

Таких статей було надто багато, особливо у впливових і близьких до урядових кіл виданнях ("Гражданин", "Киевлянин" "Новое время"), які вели нищівну боротьбу проти відміни заборони українського слова.

У такій політичній атмосфері громадськість України вела боротьбу за свої права, маючи малі надії на уряд, де такі самі шовіністи розглядали і вирішували українське питання. Не дивно, що у російськомовній пресі, за деякими поодинокими винятками, практично не з'являлося публікацій на захист культурних домагань українства.

До наступного розділу: Розчарування 1905 року