Богдан Бенюк: Українського кінематографу – не існує!

'БогданДнями, мав таку змогу бути у Театрі ім. І.Франка, де на суд глядачів була представлена прем’єрна вистава «Жона є жона». Поставив цей спектакль-бурлеск і здійснив інсценівку режисер Валентин Козьменко-Делінде, який для цього на деякий час прибув із США, де нині, живе і творить. Автором ідеї, втілення на сцені ранньої літературної творчості Антона Чехова, виступив народний артист України – Богдан Бенюк. Слід зазначити, що запропонована тема для глядачів, по своїй суті є вічною – подружні стосунки, які не завжди бувають досконалими.
Проте, найголовнішою інтригою театрального вечора, стала приємна новинка: Богдану Бенюку в цей травневий день – виповнилося 55 років. Безумовно, що більшість глядачів знали про своєрідний ювілей, воістину, народного артиста… Знав і я, більше того, виставу вже бачив раніше, був у залі – під час генеральної репетиції. І чесно кажучи, чеховського, тоді, у грі акторів – побачив мало… Проте – мав надію, що за час який минув, вдалося доопрацювати сюжетну лінію та відшліфувати акторську майстерність. На жаль – мої сподівання не виправдалися, режисер, залишив усе без змін.
На мою особисту думку, беручись за втілення класики, постановникам в академічному театрові, не слід ховатися за елементами технічного прогресу, наприклад, оглушуючи глядачів сучасними музичними ритмами, під які, більшість часу, актори співають та показують акробатичні трюки. Для цього – ми йдемо у цирк, чи врешті в оперету…
Безумовно, театральне мистецтво за своєю природою – є синтетичним, і вочевидь, від усіляких технічних нововведень – нікуди не дінешся… Одначе, у справжньому театрові, найголовнішим повинно бути слово, сказане, навіть пошепки, але так, щоби його і без підсилювача можна було почути в найвіддаленішому куточку зали. Врешті, артистам, глядачі мусять просто вірити, коли вони з’являється на сцені з обличчям та нутром іншої людини. Проте, для цього треба мати особливу фактуру та справжню акторську міць, яка була властива старій когорті франківців.

Богдана Бенюка по телефону вітає Богдан Ступка. Поряд - Дмитро Ступка
'Богдан


Взірцем – може слугувати творча доля Володимира Дальського, який володів величезним акторським потенціалом. Хто був того вечора в театрі, не міг, не звернути увагу на велику афішу в холі з портретом артиста. Саме, у травневі дні в Театрі ім. І. Франка відзначали сторіччя з дня народження видатного українського актора. Володимир Дальський влився в трупу театральних метрів (Г. Юра, А.Бучма, Н.Ужвій, Ю.Шумський, Ю.Мілютенко, Є.Пономаренко, М.Яковченко та ін.) у 1957 році – створивши на цій сцені за кілька десятиліть галерею колоритних і незабутніх театральних образів. Певна річ, старійшин, рано-чи-пізно, заміщують молоді, можливо не менш талановиті… Однак, традиції корифеїв у Театрі ім. І.Франка, продовжують театральні династії: найзнаменитіша – родина Задніпровських, яка представлена, вже, у третьому поколінні. Із новітніх: династія Ступок та Розстальних. Проте, молода творча поросль, чомусь не стала, на мій погляд, кращою за дідів та батьків. Ось і я, спостерігаючи у той вечір за «чеховськими героями», постійно відволікався від запропонованої акторами ситуації на сцені, а подумки порівнював гру, одного із молодих артистів, – з грою його знаменитого діда. Дійсно, справедливою є теза: інколи природа відпочиває на синах та онуках, незважаючи на те, що один із роду має звання – народного артиста, а інший, кажуть, – вже заслуженого? Коли – ні, то невдовзі буде… Як тут – не згадати анекдот про полковника та його сина, який мріяв стати генералом, на що, батько йому каже: «Ні синку, будеш тільки полковником!». – Чому? – А бач, у генерала, є свій син!...

Щодо – Богдана Бенюка, без сумніву, ця людина має дужий артистичний талант, - і власне спектакль «Жона є жона» тримається, винятково, на його яскравому комедійному даруванню. Не зайвим буде зауважити, що гідною була і гра Поліни Лазової, яка втілила головну жіночу роль. В інших ролях, задіяні молоді актори, які можливо, ще не усвідомили своєї творчої та громадянської відповідальності – виходячи на головну театральну сцену країни…
Я думаю, що кожен глядач, має право висловити свою емоційну точку зору на процеси, які відбуваються в сучасному театрові. Навіть, є такий сталий вислів: «Його величність – Глядач!». Однак – не будемо забирати хліб у критиків та театрознавців, які більше за нас знають про фундаментальні театральні підмурки. А утім – повернімось до нашого героя, про якого, навіть, не всі театрали знають, що народний артист, окрім служіння театрові, встигає зробити багато-чого корисного для української спільноти й в інших галузях. Богдан Михайлович – очолює Діабетичну федерацію України, викладає в театральному інститутові, бере участь в усіляких імпрезах тощо… Богдан Бенюк, довгі роки займає й активну громадянську позицію – спрямовану, насамперед, на захист всього українського, якому так непросто на теренах нашої країни. Тож, я переконаний, що окрім творчої складової, для багатьох буде цікавою і його діяльність на політичному поприщі, за яку його частенько лають всілякі українофоби. Однак у травні, Богдану Михайловичу, вочевидь, не було снаги щоби займатися політичними справами – протягом місяця була інтенсивна гастрольна діяльність. Що характерно, окрім, великої зайнятості у стінах рідного театру, пан Богдан із своїм побратимом по сцені та життю створили, ще й театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв». Саме у рамках цієї творчої структури, відомий митець здійснив травневий тур українськими містами, який завершився в останній день весни у столичному театрові ім. Лесі Українки – музично-драматичною фантазією «Задунаєць за порогом» за мотивами опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Все ж, нам вдалося знайти певний час, у щільному графіку постійно чимось заклопотаного артиста, і трішки поспілкуватися з ним на різні теми.

– Пане Богдане! Гастролі Вашої компанії «Бенюк і Хостікоєв» прийшлися на той місяць, коли за порадою наших керманичів треба не соромитися і братися за лопати та йти на городи. Тож не бідкалися про те, що можливо зали і не заповняться шанувальниками театрального мистецтва?

– Ви знаєте, опісля, цих закликів у народі поширився жарт: окрім лопат , ще треба брати вила та сокири – щоби скиглили інші. А один із таких креативненьких депутатів, навіть, приніс вила у стіни «Верховної зради» та погрожував ними прямо на трибуні, вочевидь, чинній владі. А реалії, насправді сумні: вже у перший рік керування країною Януковичем та його головним міністром, основні продовольчі продукти катастрофічно подорожчали, і на жаль, тенденція зберігається. А що ж буде з економікою опісля «футбольної фієсти» - один Бог знає… Одначе, влада репетує інше: ціни на «капусту» понизилися та й взагалі – «жить стало лучше, жить стало веселее». Ну – це окрема тема, про неї треба говорити більш розлого… А взагалі, не хлібом єдиним – жива людина. Тож – про духовний хліб… Дійсно для будь-якої приватної компанії існують ризики, особливо для тієї – яка пов’язана з справжнім мистецтвом, а воно, як ми бачимо – не шанується державою. Фаворитами у неї – тільки ті, які належать до так званої «попси», що співає та прославляє їх, винятково, під «фанеру».

У цивілізованих країнах, чітко відпрацьована система меценатства. Держава практично не втручається в культурологічні процеси, залишаючи це спонсорам, а вони у свою чергу мають всеможливі пільги. Цей закон, навіть ухвалений в Росії, і від цього, ми відчуваємо «культурну експансію» північного сусіда, особливо в сфері кінематографу. Їхні картини, які вони продукують конвеєрним способом, зазвичай, антиукраїнської спрямованості. Проте, як не дивно, відповідні наші інституції, чомусь дозволяють показувати їхню наклепницьку кінопродукцію в українських кінотеатрах та на телебаченні.

– Як тут не згадати картину Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», яка була просто – заборонена для прокату в Росії?

– Не тільки в Росії, стрічка практично не мала прокатної долі й в Україні. Скільки бідкався при житті Юрій Герасимович, світлої йому пам’яті, щоби отримати авторське право на цей фільм. Можете собі уявити, чинний нині міністр від освіти, під час прем’єри картини, демонстративно піднявся і вийшов із залу, тим самим показуючи, що для нього, все українське – чуже… Тож чому дивуватися – усім його «нововведенням» у сфері освіти… І то, ця картина запустилася завдяки Богданові Ступці, який на той час, був міністром культури. Саме це міністерство й до сьогодні перерозподіляє кошти на будь-який проект. А віз, як кажуть: «і нині там». Українського кінематографу – не існує!?. За останні роки – знятий тільки один повнометражний фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», який потрошку завойовує свою аудиторію… До речі, пан Михайло, рідний брат Юрія Герасимовича.

– Пане Богдане, про кіно, ми обов’язково, ще поговоримо… Все ж, розкажіть будь-ласка, як пройшов травневий тур? Чи були якісь несподіванки?

– Тільки приємні… Найголовніше для артиста коли театральна зала заповнена глядачами, які знають: про що вистава та хто буде грати. Я можу упевнено сказати, що на наші представлення, йде той глядач, який любить нас, а ми, відповідно шануємо його. На одній із прес-конференцій хтось із журналістів висловив припущення, що в їхньому місті, яке власне не є театральним, про нас мало хто знає і глядацька зала – буде незайнятою. На це – Анатолій Хостікоєв запропонував парі: коли так станеться – ми виставляємо для журналістів ящик шампанського, коли навпаки – вони. Вечором – був аншлаг, проте, шампанського ми не отримали. Ось така – найбільша прикрість…

А на суд глядачів, ми представили виставу «Люкс для іноземців», яку нещодавно поставив Анатолій Хостікоєв. Це наш шостий творчий проект у рамках театральної компанії. Спектакль ми показали у Рівному, Луцьку , Львові, Івано-Франківську, Чернівцях та Вінниці. За жанром це комедія положень: історія, яка відбувається у невеликому французькому містечку, яке знаходиться на кордоні з Німеччиною. У місті проходить фестиваль «Святого Вольфганга», а де фестиваль – там завжди плутанина, яка й призвела до того, що дві подружні пари випадково потрапляють в один готельний номер, погодьтесь, ситуація цікава… Тож, потішне дійство, яке відбувається на сцені, переносить глядачів у 70-ті роки минулого століття, це відчуття епохи – посилює, популярна у ті роки, музика Джеймса Ласта. Ми пропонуємо глядачеві трішки відпочити від жорстких реалій сьогодення і віртуально перенестися у той час, коли життя видавалося більш яскравішим, а люди були – добрішими…
Врешті – невдячна справа розповідати про фабулу вистави, для того – ми її й граємо. Повинна бути інтрига. Тож – запрошую усіх… Приходьте!

– Пане Богдане, знаючи про те, що артисти трішки забобонні, не буду запитувати Вас про подальші творчі плани. Проте, театральний сезон франківців, традиційно закінчується у першому місяці літа. Тож – у яких виставах, глядачі, ще встигнуть Вас побачити?

– Театр буде повноцінно працювати протягом червня. Окрім репертуарних вистав: «Одруження», «Жона є жона», «Швейк», де я задіяний, хотів би запросити театралів на прем’єрну виставу «Райськеє діло», яку ми покажемо – 14-го червня. Знову ж таки – не розкриваю сюжетну лінію, упевнений глядачі – не пожалкують… Однак – варто зауважити, що вистава поставлена за п’єсою Івана Малковича, відомого українського поета і видавця, віднині, драматурга…

– Богдане Михайловичу, окрім театру, Ви дружите з кіно. Під час Ваших гастролей по українських містах, у травневій столиці відбулася резонансна подія – пов’язана з демонстрацією російської картини «Матч». Можливо я помиляюсь, одначе із політичних структур, протест проти показу цього фільму, виявила тільки ВО «Свобода». У Вас був час відслідковувати події, які відбувалися у Києві?

– Я вже призвичаївся до того, що окрім творчих запитань, з ким би я не розмовляв і де б я, не знаходився, обов’язково зачіпають мою приналежність до партії «Свобода». Попервах, мене це трішки дратувало, одначе, це нормально, коли ти публічна людина – треба уміти тримати удар. Просто, інколи приходиться слухати від українофобів таке, як кажуть у народі: «що й на голову не налазить…». Чому тут дивуватися – боротьба за вільну Україну, ще триває, а недругів вистачає. Щодо антиукраїнського фільму «Матч», безумовно, я володію ситуацією. Більше того – мені пропонували зніматися, але коли прочитав сценарій – дав категоричну відмову. І тут питання не в тому, що ти представляєш певну політичну силу, яка відстоює національні цінності, скоріше – відчуття особистої відповідальності, насамперед, як громадянина країни в якій ти народився і живеш. Одна річ, коли тобі пропонують зіграти характер, тобто, долю окремої людини, можливо з негативними рисами, як артистові, мені це цікаво… І зовсім інше, коли через образ твого «антигероя», по-єзуїтські, намагаються сплюндрувати історію твого краю та облити брудом твій народ. Найголовнішим є не те, що продукують такого роду фільми, а те що для них немає ніяких перепон у нашій країні. Це питання абсолютно лягає у політичну площину, російська «культурна експансія» - це логічне продовження державної політики північного сусіда щодо України. І коли продовжувати цей логічний ряд: чому немає ніякої протидії з боку наших державних мужів? Це може означати тільки одне – Україна для них є чужою і вона їх цікавить, винятково, як джерело збагачення. Звідціль – наша політична сила ніколи не примириться з будь-якими антиукраїнськими проявами на нашій землі. Тож – наші активісти подали позов до суду щодо заборони прокату цього фільму в Україні. І що Ви думаєте, український суд відмовляє нам у позові, у них, бачте, така мотивація: немає жодних чинників – які сприяють розпаленню міжнаціональної ворожнечі? Ось такі – реалії… Що характерно, якогось новітнього російського ноу-хау, в сенсі впровадження кіноідеологем в пострадянському просторі, ми не бачимо, ця практика відома, ще з сталінських часів. Наведу хрестоматійний приклад – доби соцреалізму. Картина Тимофія Левчука «Два роки над прірвою» - виробництва Кіностудії ім. О.Довженка. Сюжет: доблесні чекісти-підпільники розмовляють російською, це позитивні герої, а українською, винятково, балакають тільки прислужники німців. Це нічого, що місія у чекістів була зовсім не гуманною по відношенню до мирних киян, вони запускали в дію часові механізми потужних мін, які знищили Хрещатик з усіма його мешканцями. А картину Володимира Денисенка «Совість» - також зняту на київській кіностудії, комуністичні цербери заборонили. А у цій картині покладена реальна історія спротиву німцям, одного із сіл на Київщині, де карателі знищили усіх мешканців – від малого до старого. На такі картини Кремль завжди накладав – табу.

Безумовно, щоби протистояти такій потужній ідеологічній машині – треба мати політичну волю, якої немає зараз і не було раніше, в усіх – без винятку українських керманичів. Чуємо від влади – тільки декларації про підтримку вітчизняного кінематографу, вистачає й крикунів-апологетів, які волають про відсутність українських творів, сценаріїв тощо… Їм немає ніякого діла до творів українських письменників, які об’єктивно описують нашу історію та сьогодення, що можна відтворити в кіно. Вони ігнорують історично-патріотичний роман Василя Шкляра «Чорний ворон», письменник змушений самотужки шукати кошти для екранізації. Ось і скажіть, опісля цього, що культура, не є політикою?!.

– Продовжуючи тему кіно, неможливо оминути російський фільм «Кандагар», де Ви зіграли одну із головних ролей. Найцікавіший той факт, що найгучніша критика лунала з вуст лідерки прогресивних соціалістів, вже дещо забутих у суспільстві…

– Ось Вам і відповідь, коли твоя ідеологія відштовхується суспільством, спрацьовують закони шоу-бізнесу, за будь-яку ціну нагадати про себе. У мене навіть виникла підозра, що можливо продюсери найняли цю пані для рекламної кампанії – по просуванню цього фільму на кіноринку. Така практика існує, коли біль-менш відомі люди, виступають, як пишуть «обличчям» певного бренду і заробляють на цьому. Для нормальної людини сприйняти цю маячню важко…

– Пане Богдане, виникає резонне запитання: Ви досягли творчих висот, маєте вагомі звання та нагороди, тож, можливо вже час відпочивати на лаврах? Чи політичні амбіції переважають – змінити статус депутата Київської обласної ради на користь депутатства у Верховній раді?

– На це питання можна дати коротку відповідь, чи безкінечно полемізувати, як уміють наші політики-говоруни, які перетворили законотворчу діяльність на один із видів бізнесу. Вони так думають, що вже ухопили Бога за бороду. Насправді – під цим куполом зібралося багато політичних карликів і чесним політиком там бути, зовсім неважко - конкуренції майже ніякої. Тож – дай Боже, коли там позбираються чесні люди, то відступить, або ж і зовсім зникне вульгарний практицизм. За ці роки, які тільки гасла від них ми не чули: повинно бути більше економістів та юристів, практиків та теоретиків… Однак, жодним словом про порядність. Такі ж послідовники кнопкодавів сидять і в обласній раді, які вже встигли змінити кілька партій в залежності – хто при владі, туди і перебігають. Від «Свободи» - в облраді п’ять депутатів, однак на горіхи, цій безпринципній більшості, від нас дістається... Але найголовнішим моїм постулатом є власне сумління – коли ти відчуваєш в собі той потенціал, який зможе слугувати українству, однак, побоюєшся його використати щоби не зашкодити собі – тоді це гріх, а себе ти не обманеш…

– Однак, дехто закидає «Свободі», мовби, це проект чинної влади?

– Ну, ще треба додати і ФСБ, Масад, ЦРУ та Ахметова з Березовським. Тільки ти скажеш слово про патріотизм, про правдиву українську історію, будь-що пов’язане з українською ідеєю, миттєво приліплюють ярлики. За часів царату були мазепинцями, опісля більшовицького перевороту – петлюрівцями, нині – бандерівцями… У свій час, великий подвижник української культурної спадщини – Іван Гончар, сказав такі пророчі слова: «Скрізь говорять про народність, про народні джерела, а в нас в Україні треба мовчати, бо інакше Ти – націоналіст. Від мови рідної треба відцуратися, бо це також ознака НАЦІОНАЛІЗМУ. Живі джерела народні – ми мусимо «замулити». Ось зараз українофоби і хочуть, за будь-яку ціну, проштовхнути закон, який відкине українську мову на манівці. Друга їхня спроба прийдеться на 5-е червня. Тож треба відкинути будь-які політичні амбіції й прийти в цей день під стіни «верховної зради» і не дати протягнути цей злочинний законопроект.

– Останнє запитання, «Свобода», є членом Комітету опору диктатурі (КОД), однак, 12-го травня не відбулося об’єднавчого процесу всіх учасників цієї ініціативи?

– Власне, і не було такої домовленості злиття нашої партії з іншою. Ми чітко дотримуємося попередніх домовленостей щодо висування єдиних кандидатів на мажоритарних округах. Це принципове питання, щоби не трапилося так, що опозиційні кандидати один-одного поборювали. Важливим питанням є покриття всіх виборчих округів та дільниць спостерігачами та членами комісій. Основне зло – буде творитися, саме тут. Чинна влада добре опанувала сталінський девіз: «Головне - не як проголосували, а як порахували».

Володимир КРАСНОПІЛЬСЬКИЙ

1 комментарий

Чайка 2 июня 2012 01:16
В тексті багато орфографічних помилок...
Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии