Вогнем і мечем. Проти "комплексу жертви" і хуторянства

'Вогнем "Жити потрібно неодмінно добре" – співав в одному зі своїх шлягерів Валерій Меладзе. Золоті слова. Вельми слушні слова.

Далеко не кожен народ гідний того, щоб жити добре. Процвітають тільки сильні та гідні перемоги нації. Такі народи мають життєву установку на успіх, внутрішній стрижень, який може називатися і виглядати по-різному. Це може бути "самурайський дух" чи "американська мрія", "німецький порядок" чи якісь лицарські традиції, котрі не стали лише спогадами (бо славне минуле саме по собі не є підставою для щасливого сьогодення), а перетворилися на складову повсякденної масової культури. Масова культура – це кузня, де виковується цей стрижень. Тому настав час поговорити про культурну політику.

Існує думка, що людину формує навколишнє середовище. Що людина може мати від природи найкращі риси характеру, але її "заїдає середовище", й вона може сформуватися негідником і невдахою. І навпаки, якщо природженого покидька оточити добротою і створити умови для розвитку, то він стане порядним громадянином. Теорія досить суперечна, але в ній є чималий елемент правди. На формування людини з дитинства впливає її оточення – від сусіда по комунальній квартирі до міського пейзажу. Вчені давно відзначили, що народи, які живуть на рівнині, відрізняються від горян, ті, що живуть на березі моря – від лісових. Сьогодні більшість населення живе в містах. Ви помічали різницю між міською архітектурою в нас і в західних країнах? У нас переважають радянські багатопід’їздні 9-поверхівки, котрі нагадують довгі стіни. У них – багатоповерхові, спрямовані в небо вежі-стріли. Людина, яка формувалася, будучи замкненою серед сірих, обдертих 9-поверхових стін, певна річ, відрізняється від людини, котра виросла серед архітектурного пейзажу, що рветься догори.

Чому боялися Тараса?

Як і в ленінські часи, кіно є найважливішим з мистецтв. Кіно і популярна музика. Тільки з їхньою допомогою ми можемо виправити помилки шкільної програми. В українцеві з дитинства формують комплекс жертви і невдахи. Сторінки підручників просякнуті шмарклями і стогонами про те, які ми нещасні та як нас усі, кому не лінь, гнобили. Дітям на уроках літератури вбивають у голову, що наші пращури – це безкінечні скривджені життям "наймички" і "кріпачки". З усього геніального Шевченка в голові міцніше за все закарбовується "Як помру, то поховайте..." Хоча сам Тарас не соромився говорити друзям:

...вражою злою кров'ю
волю окропіте...

та ворогам:

- А потім ніж - і потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печінок ваших поросячих.

Чому його забороняли і боялися? Не через життєписи нещасних наймичок. Боялися його козацьких характерів і гайдамацьких ножів, що освячувалися перед ударом.

Микола Бердяєв писав про "вічно бабське" в душі російського народу, історія якого ніколи не знала такого явища, як лицарство. У нас не так. Крім київських витязів, Україна створила ще й козацтво – явище особливо цінне тим, що козаки стали такими не через народження. Вони зробили себе лицарством самі. І не плутайте запорожців з казенним російським козацтвом.

Колективний українець має чоловіче начало. Хоча не можна не визнати, що за останні триста років життя під спідницею матінки-Росії наш "лицар" дуже обабився. Тепер знову настала потреба в мужності.

Ми маємо любити життя з усією своєю чоловічою пристрастю. Саме чоловічою. Україна – страшний, сильний, чубатий козак. Годі малювати її дівчиною-кріпачкою. Краса і беззахисність лише провокують до насильства наших сусідів, які не переймаються думками про гуманізм. Годі плекати свій історичний "комплекс жертви". Досить уже мазохізму.

Дивно, що це розуміють іноземці, а не ми самі. Тоді як наші "кіномайстри" багатосерійно розсмоктували "подвиги" Роксолани в турецькому гаремі, поляк Єжи Гофман створив неперевершений образ українського козака. Образ вийшов таким живим, палким і неприборканим, що нашим офіційним "спілбергам" до нього рости ще дуже довго. Його фільм "Вогнем і мечем" викликає бажання пишатися нашими пращурами. Польському режисерові можна багато в чому дорікати й звинувачувати його, проте козак, зображений Гофманом – це привід для гордості. А чи можна пишатися тим, що ти нащадок кріпачки?

Цінність Майдану в тім, що він дав енергетичний поштовх, який зачепив усі сфери життя. Навіть прісна українська попса дала в ці дні тріщину, і ми почули зразки гарної і здорової агресії. Найвидатнішою піснею Майдану була навіть не "Разом нас багато", а важкий техно-рок DJ Shifer-а "Я пробив непробивні стіни. Пробиватиму знову і знову. Час прийшов".

Музична культура – це найпотужніша зброя мобілізації. Чи навпаки – занепаду. Згадаймо часи пізнього СРСР напередодні перебудови. В Україні, як і в Росії, місцева інтелігенція поголовно захоплюється бардами-одинаками і їхнім депресивним індивідуалізмом. Тоді як у Литві – масове захоплення хоровим співом. Потужні хори, які іноді об’єднували сотні людей, виробляли в литовцях той стрижень, що дозволив чисельно маленькому народові згуртуватися довкола обраної мети і заслужити гідне європейське майбутнє.

Культурну політику –
під керівництво СНБО і СБУ


Сучасна війна – це війна інформаційних і культурних технологій. Музика, кіно і телебачення сьогодні сильніші за танки. Культурною політикою мусить сьогодні опікуватися Рада національної безпеки й оборони та СБУ, а не сіренькі товстенькі бюрократи з Міністерства культури. На ниві культури вони умудряються робити те, на чому зламали зуби найзапекліші русифікатори – добивати українську мову. Що більшає сукупна маса складених ними указів, то ближчає останній подих нашої мови. Сьогодні одна справді талановита україномовна рок-група вартує більше, ніж усе міністерство культури. Один розумний журналіст цінніший за сотні поетів, мізки яких позапливали жиром.

Саме вони вбили нашу національну ідею. З яких запилюжених закапелків витягли вони свої уявлення про нашу культуру? Найбезглуздіші архаїзми видавалися за традицію. Цілком серйозно вимагали фотографуватися на паспорт у сорочці-вишиванці, а солдата одягти в козацькі шаровари. З українця ліпили хохла. А потім запевняли, що цей хохол побудував піраміду Хеопса. Було й таке.

Катастрофа, що її переживає сьогодні Україна, полягає не в поганих законах і навіть не в корумпованості й некомпетентності влади. Український народ готовий терпіти. Терпіти і прощати. Як закохана жінка. Він готовий навіть і полюбити, не вимагаючи витрачатися на квіти й шампанське. Треба тільки знайти слова, що можуть зачепити його душу. Однак слів якраз і немає. Навіть збрехати гарно не вміють.

Банкрутство політичного і державного режиму сьогодні є насамперед банкрутством тих, хто не знайшов таких слів – обслуговуючої його місцевої інтелігенції.

Де ти, українська інтелігенціє? Який духовний фундамент ти змайструвала за останні п'ятнадцять років? Які важливі для нас слова ти маєш? Манірність замість почуття, сумнів замість дії, похмурий сурогат замість життя. Прищ, який загордився, ніби пуп Землі.
Нації сьогодні потрібна не "совість", а мізки. Нам потрібні інтелектуали, а не інтелігенти. Інженери, а не мрійники. Виробники, а не імпотенти. Життя суспільства, в глибинному розумінні цього слова, визначають не політики й економісти, що метушаться на його поверхні, а ті, кого називають "інженерами людських душ".

Має бути грандіозна за масштабами робота – рятувати те, що вціліло під руїнами. Збирати тих інтелектуалів-одинаків, які справді здатні бути стратегами і конструювати заново нашу культуру. Викидати все мертве і плаксиве. Вибирати з купи гною ті зерна, які і є справжньою українською культурою. Зробити життєвою установкою кожного українця слова рокерів з "Океану Ельзи": "Я не здамся без бою".

Так буде.

Текст 2005 року

1 комментарий

Khrystyna 22 октября 2012 07:55
a xto avtor cioho tekstu?
Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии