DataLife Engine > Новости > Повернення Софії Караффи-Корбут

Повернення Софії Караффи-Корбут

Повернення Софії Караффи-Корбут

Вона творила безліч прекрасних ілюстрацій для дітей, часто відтворювала їх на папері, але так і не стала матір’ю. Пристрасно любила, але не спізнала радості кохання. Її талантом пишалася б будь-яка європейська нація, а в Україні про її творчість знають одиниці. Хоча на її ілюстраціях «Лиса Микити», «Малого Мирона», «Довбушових скарбів», «Байбака-Мандрівника», «Лісової пісні» (виходили багатотисячними тиражами) виростали цілі покоління, а створені образи до «Кобзаря» стали значним внеском у Шевченкіану. Все це про Софію Караффу-Корбут.

Хтось сказав, що всі книжки діляться на дві категорії: одні про війну, інші про кохання. У книзі Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» йдеться про Мистецтво та Любов. Про долю творця в умовах тоталітарного суспільства та про велике, без взаємності, кохання. Це вічні, але до кінця так і незвідані теми.

Завдяки реалізованому задуму Гориня, життя чудової львівської художниці стає основою для змалювання ширшої картини – узагальненого портрета західноукраїнських земель з 30-х — середини шістдесятих років ХХ сторіччя. На сторінках книги сходяться два різновиди, чи два типи представників покоління, народженого у 20-і—30-і рр. минулого сторіччя, заляканого сталінським тоталітаризмом, репресіями, зраненого жахіттями війни — з одного боку, а з іншого — тої частки, якій ще доведеться відстоювати свої погляди, пройти хрущовські й брежнєвські концтабори. Дійові особи цієї книги: мудрість і принциповість. Художниця і мистецтвознавець. А навколо них — інтелектуальне середовище тогочасної України. Яскраве коло: Іван Світличний, Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Роман Іваничук, Світлана Йовенко, Микола Петренко та багато інших діячів вітчизняної культури. Якщо коротко, то це оповідь також і про п’ятидесятників і шестидесятників. Конфлікт поколінь. Боротьбу світоглядів і досвіду.

Надзвичайно великий, вибуховий талант, складні соціально-політичні зовнішні обставини та виборювання внутрішньої свободи, трагічна доля жінки, яка так і не спізнала повноцінного, взаємного кохання, радості материнства – ось про що йдеться у книзі Богдана Гориня.

На обкладинці книги глибоко символічна гравюра: жінка (Софія Караффа-Корбут) притискає до грудей юнака (Богдана), повернутого до глядача спиною. Під гравюрою промовисті слова з вірша Івана Франка: «Щось таке мов докір над душею гука». У цій роботі майже Богордична скорбота, ніжна любов і передчуття біди (розрив і арешт Богдана). Ця кольорова ліногравюра хоч і зроблена в одному екземплярі та присвячена лише Богданові Гориню, вона разом із тим — шана всім матерям і жінкам борців за волю України, які не натішилися ласкою рідного чоловіка, виплакували очі за синами.

Це незвичайна книга. Вона виривається за рамки звичайної документальної біографістики чи суто мистецтвознавчого дослідження. Відомий дисидент, громадський і політичний діяч Богдан Горинь постає не лише автором, але й центральною дійовою особою. Співавторкою є Караффа-Корбут із численними записками, листами, ба навіть чудовими ілюстраціями робіт. Книга відверта та глибоко сповідницька. Починаючи з другої частини, ти не гортаєш сторінки, пробігаючи рядками тексту, а проживаєш інтимну драму разом із чудовою мисткинею Софією Караффою-Корбут, відчуваєш біль і муки, синхронно з її адоратором Богданом розмірковуєш над вчинками, вболіваєш за талант.

Якщо герой книги Богдан всіляко уникає любовних сентиментів Софії, схиляючись лише перед її талантом, то своєю книгою Богдан Горинь, на схилі літ, освідчується їй у любові. Глибоку, хоч і приховану симпатію до рідної душею й дорогої людини, відчитуємо поміж рядками.

Книга глибоко документальна. Дивуєшся, крізь які архівні нетрі треба було продертися авторові, аби дослідити міріади фактів, зіставити їх та викласти як послідовну та захоплюючу оповідь. А найбільше вражає те, що основна частина документів походить із приватного архіву Богдана Гориня. Неймовірна та майже детективна історія: доля вберегла їх під час численних обшуків всюдисущого КДБ і вони побували навіть у таборі суворого режиму в Мордовії, дивом повернулися, щоби лягти в основу цієї книги!
Богдан Горинь — вроджений архівіст. Він один із небагатьох фанатів-мемуаристів, які не лінуються нотувати життя на папері, зберігати для нащадків події та їх сприйняття сучасниками. Його трилогія «Не тільки про себе» стала справжнім документом доби, незамінним джерелом для дослідників.

Важливо, що автор не губиться і не заводить читача у густі хащі численних довідок, свідоцтв, листів, метрик, а вправно вмонтовує їх у чітку лінію захоплюючої оповіді. Підкреслимо: це книга не про життя окремої, нехай і надзвичайно талановитої мисткині, це щось значно більше – картина часу, ґрунтовний опис долі Галичини, де біографія окремо взятої людини є лише хребтом оповіді.
Перегортаючи кожну наступну сторінку тексту, ще раз переконуєшся, які страшні плоди породжує бездержавність нації. Ця книга є ще й аргументованою відповіддю тим, хто й понині розповідає байки про те, як добре розвивалася українська культуракультура за радянських часів. Читаєш і постійно ловиш себе на думці, а скільки неповторних мистецьких шедеврів могла б створити Софія Караффа-Корбут, якби, нехай і підсвідомо, не змушена була озиратися на загальнообов’язкові вимоги радянської системи з її соцреалізмом, яким буйним цвітом міг би розквітнути її талант у вільному, демократичному суспільстві, де національна вкоріненість не вважається злочином? Караффа-Корбут – світлий і водночас драматичний прояв великого таланту, який дає можливість Богданові Гориню показати справжню трагедію українського народу. Доля окремої людини переломлюється через буття нації. Життя художниці з його мистецькими, соціальними, інтимними моментами фокусується на служінні Україні. Це те, що об’єднує, а часом і призводить до конфліктів між знаною художницею та молодим мистецтвознавцем.

Кульмінацією першої частини книги є розділ «Важка розмова», де Богдан дорікає Софії за виступ на львівському обласному радіо, після першої тріумфальної виставки художниці. У ньому вона формально пішла на те, що вжила радянську офіційно-возвеличувальну риторику, а насправді перейшла на бік бездуховної влади. Це гостропсихологічний, світоглядно-визначальний момент. Софія виправдовується: «Я не змінилася, то ти змінив до мене ставлення, готовий розірвати мене за кілька речень. А я ще раз тобі кажу: так всі роблять. Дай мені відповідь: Павличко, Драч, Лучук, Петренко дурніші чи мудріші від тебе? Не хочеш визнати, що мудріші.
Вони розуміють, не будуть кадити — нічого не досягнуть». Тут маємо одвічну дилему кожного мистця, чи можна бути вільним, служачи, «кадячи», владі? Багато років перед тим її сформулював ще Павло Тичина, питаючи, а чи не поцілувати пантофлю? Кожен митець вирішує це по-своєму. Бо кожен несе через життя лише свій хрест.

Богдан Горинь, попри свою безпосередню причетність до подій книги, зумів блискуче дотриматися тонкої грані неупередженості, навіть певної відмежованості. Він залишає за читачем право рефлексувати, формувати свою думку. Авторський стиль легкий і стримано-емоційний.

У світ нині виходить перша частина документального роману-колажу Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» — твір про життя автора й одночасно вінок у пам’ять про видатну художницю. Але не тільки... Це ще й данина багатьом його сучасникам, яких уже немає з нами, які творили з думкою про Україну, страждали заради неї та твердо вірили у її будучину. Нам залишається лише побажати Богданові Гориню сил і натхнення для написання другої частини книги про зірки та терні яскравого українського таланту в кривавому ХХ сторіччі.

Юрій Дорошенко
(публіцист, критик)



Вернуться назад