Куди вступати Україні?

Дещо про шанси української інтеґрації в міжнародні структуриОднією з головних тем передвиборчої кампанії в Україні досі лишається міжнародна орієнтація нашої держави. Претенденти на президентське крісло зчаста змагаються наввипередки довести перевагу того чи іншого зовнішньополітичного курсу для країни. Перед тим, як докладніше зупинитись на альянсах, до яких Україна може долучитись, розгляньмо позиції кандидатів у президенти щодо цього питання. Головним чином, звичайно, кандидатів другого туру (у час, коли писано цю статтю, ми ще не знаємо ім’я нового Президента), проте й загальні зовнішньополітичні прагнення кандидатів, що не пройшли до другого туру. Отже:Юлія Тимошенко: «Коли ми побудуємо Європу в Україні, Україна стане членом Європейського Союзу»; «Дружні відносини з Росією та іншими країнами СНД»; «Приєднання до будь-яких систем колективної безпеки вирішуватиметься лише на референдумі».Віктор Янукович: «Україна повинна за десять років увійти до 20 найбільш економічно розвинених країн світу (G 20)»; «Позаблоковий статус України»; «Дружні та взаємовигідні відносини з Російської Федерацією, країнами СНД, стратегічне партнерство з США, ЄС, країнами «великої двадцятки»».Юлія Тимошенко цілком передбачливо пропонує вступ України до Європейського Союзу, хоча нинішня протекціоністська політика уряду лише віддаляє Україну від цієї мети. Для того, щоб стати членом ЄС, виявляється, одного бажання мало. І, яку б Європу ми не будували в Україні, європейські правила гри все ж таки доведеться приймати. Про це розлого йтиметься нижче. Крім ЄС, Тимошенко натякає на НАТО та, фактично, неприйнятність вступу України до Альянсу. Саме так можна розцінити її згадку про референдум щодо «будь-яких систем колективної безпеки». А, отже, Альянс зависає в повітрі, хоча шансів на приєднання до нього Україна має чи не вдесятеро більше, ніж до омріяного ЄС. Складається враження, що колективна безпека прем’єрку взагалі не цікавить. Зате цікавлять Росія та СНД. Що таке «дружні відносини»? Взагалі, наші політики досить невміло використовують термінологію. Дружні відносини, теоретично, мають бути з усіма країнами, але це один з тих дипломатичних термінів, що не має жодного значення, подібно як «щиро Ваш». Якщо ж Тимошенко має на увазі пріоритетні відносини з Росією та СНД (як, до речі, і Янукович), то виникає серія цілком слушних питань до обох з них. Невже Кирґизстан та Таджикистан (СНД!) пріоритетніші для України, аніж, наприклад, Польща або Литва? І чим саме? «Спільним культурним простором»? І як поєднати пріоритетність відносин з Росією з теоретичним курсом на членство в ЄС? Це вже питання до Тимошенко, бо Янукович, на диво, про членство в ЄС у своїй програмі не згадав зовсім.Натомість, уперше виникла ідея «двадцятки». Не знаю, хто підказав «голубим» цю ідею, проте її безглуздя видно неозброєним оком. З Європи членами G20 є лише Німеччина, Франція, Велика Британія та Італія. Окреме членство в організації має Європейський Союз. Сусідка України, Туреччина (про яку жоден кандидат у президенти не згадав!), теж є членом «двадцятки». І все! Невже хтось справді вірить у те, що за 10 років Україна матиме ВВП більший від, скажімо, Польщі або Іспанії?! Чому б тоді не замахнутись одразу на «вісімку»? Передбачувано, у програмі Януковича значиться позаблоковий статус України, згадані вище Росія та СНД, відносини з якими, знову ж таки, «дружні та взаємовигідні», а з США, ЄС та G20 – лише «стратегічне партнерство» (тобто, не дружні і не взаємовигідні?!). Разом з тим, стратегічне партнерство означає спільну діяльність країн задля досягнення спільних економічних та стратегічних цілей. Не може бути стратегічного партнерства в прямому сенсі цього слова з США, ЄС, Росією, СНД та G20 (куди входять і США, і ЄС, і Росія, і навіть Китай, Індія або ж Саудівська Аравія)! Оскільки у цих геополітичних суб’єктів різні інтереси, зовсім різні економічні та стратегічні цілі. Безграмотність команди Януковича в цій частині програми просто вражаюча!А що ж інші, «вже непрохідні» кандидати?Костенко: НАТО та Європейський Союз. Литвин: Єдиний економічний простір, співпраця з ЄС. Мороз: Росія, Європейський Союз, Близький Схід, Китай. Симоненко: позаблоковість, Єдиний економічний простір, стратегічне партнерство з Росією та СНД.Супрун: екс-СРСР, скасування віз з сусідами, стратегічне партнерство з Росією та Білоруссю. Тігіпко: економічні відносини з Китаєм, Індією, Центральною Азією, діалог з ЄС («Україна – Європа, але не Євросоюз» - що б це значило?), гуманітарні, економічні та військові відносини з Росією, багатовекторна зовнішня політика.Тягнибок: вихід з СНД, Балто-Чорноморська вісь, військовий альянс з США та Великою Британією, Європа вільних націй (ЄС?).Ющенко: НАТО та Європейський Союз.Яценюк: Східноєвропейський проект (союз з Росією, Білоруссю, Молдовою, Азербайджаном, Вірменією, Грузією та Казахстаном), Велика Європа (ЄС + СП), партнерство з США та Китаєм.Отже, зазвичай українські політики формують два табори: умовно НАТО-ЄС-США та Росія-СНД-ЄЕП (плюс Китай-Індія). Що ж потрібно Україні, щоб інтеґруватись на Захід або ж на Схід? Існує велика кількість місцевих, реґіональних союзів, які, зазвичай, суттєво допомагають країні досягти того чи іншого рівня розвитку та інтеґрованості у європейський або російський простір. Почнемо з російського вектору, оскільки він простіший і, скажімо так, банальніший.Синє - НАТО, Блакитне - ОДКБ, Зелене - Рада Миру та Безпеки, ПСК, Червоне - Рада Оборони Південної Америки, САДКІнтеґруючись з Росією та пост-радянським простором, Україна має посилити свою задіяність в СНД та Міжпарламентській Асамблеї Співдружності. Хоча наша держава формально не входить до Співдружності, нинішній її статус, здається, Росію цілком задовольняє. Ймовірність розширення СНД – невелика. Після виходу з її складу Грузії, зацікавленість у членстві виявили лише Монґолія та Афґаністан. Наступним кроком має стати Єдиний економічний простір, куди наразі входять Росія, Білорусь та Казахстан. Військовим альянсом у цій системі координат вважається Організація Договору про Колективну Безпеку (ОДКБ), куди наразі входять Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Кирґизстан, Узбекистан та Таджикистан. У перспективі, з приєднанням до цих структур в України з’являється можливість стати членом Шанхайської Організації Співпраці (ШОС), до якої належать Росія, Китай, Казахстан, Узбекистан, Кирґизстан та Таджикистан. ШОС має значно більше перспектив, - уже зараз спостерігачами організації є Індія, Іран, Монґолія та Пакистан. Отже, геополітична спрямованість цих організацій цілком визначена – вісь Росія-Іран-Китай-Індія. Це відкриває багато нових ринків, зокрема китайський та індійський, проте закриває будь-які європейські та євроатлантичні перспективи України, співпрацю з Японією, Кореєю, Малайзією та Австралією, ховає ГУАМ та Балто-Чорноморську вісь. Відносини з багатьма країнами колишнього СРСР, на диво для багатьох українських політиків, лише погіршаться. Естонія, Латвія та Литва відвернуться від України, Молдова, що, після приходу до влади лібералів, починає шлях у бік ЄС, опиниться під румунським впливом, Грузія стане опонентом або й ворожою державою, відносини з Азербайджаном зійдуть нанівець, відносини з Туркменістаном втратять будь-який пріоритет. Зрештою, дуже ймовірно (сподіваймося!), українські політики не підуть на цей варіант, оскільки це зруйнує зовнішньополітичний вектор країни, будований роками. Інтеґрація до НАТО робить незворотнім прозахідний курс української держави. Саме тому більшість політиків так боїться про це говорити. Вступ до НАТО – чітке й остаточне визначення зовнішньополітичний пріоритетів. Стаючи членом НАТО, Україна входить в союз з 28 розвиненими західними країнами й переважною більшістю своїх безпосередніх сусідів (членами НАТО є Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Туреччина, Болгарія, заявку на членство подала також Грузія) з Північної Америки (США та Канада) та Європи (члени ЄС, Албанія, Хорватія та Туреччина). Україна таким чином приєднується до колективної системи оборони західних демократій. Проте, це вимагатиме серйозних реформ у Збройних Силах та загалом в оборонній системі країни. І спричиняє конфлікт інтересів з Росією та Китаєм. Але, як видно з оборонної мапи, Україні все одно рано чи пізно доведеться визначитись. Не знаю, чи можливим буде вступ до НАТО впродовж наступних п’яти років. Радше за все, ані Тимошенко, ані Янукович не форсуватимуть цей курс, а навіть заважатимуть йому. На прикладі Хорватії ми знаємо, одначе, що це не так уже й погано, якщо країна паралельно приєднується до реґіональних європейських альянсів та крок за кроком наближається до ЄС. У такому разі, вступ до НАТО може бути миттєвим та безболісним, подібно до хорватського. Хоча й відносно пізнім.Як уже зазначалося, вступ до ЄС вимагає виконання цілої низки вимог до економічного, політичного та соціального життя держави. Це й затвердження цілої низки законів “acquis communautaire”, що гармонізують національне та європейське законодавство, політична стабільність, громадянські права та свободи, економічний розвиток, відмова від політики протекціонізму тощо. Після затвердження таких законів (в Україні воно посувається надзвичайно мляво через вічні парламентські кризи) та надання асоціації з ЄС, країні може бути запропоновано своєрідний план до членства, який складається з 35 пунктів, на яких ці закони зосереджено. Кожен з пунктів ретельно перевірятиметься та звітуватиметься. Наразі, Україна не закінчила адаптацію законодавства по жодному (!) з пунктів. І лише після повної відповідності країни до стандартів ЄС, може надійти запрошення до Союзу. Або ж не надійти...На наш погляд, інтеґрація до ЄС тісно пов’язано з реґіональними союзами, які може бути наповнено багатим змістом за умови розумної зовнішньої політики. На жаль, участь України у таких союзах (якщо не брати до уваги ГУАМ та БЧВ, які досі ні на йоту не довели своєї ефективності) досі видається примарною. Незрозуміло, чому вітчизняне МЗС не торпедує вступ України до подібних альянсів, як запоруку майбутнього вступу до ЄС. Зі свого боку, європейці, бачачи таку пасивність України, справедливо сумніваються в європейських перспективах нашої держави. Отже, куди Україна мала б прагнути вже сьогодні?а) Організація Економічної Співпраці і Розвитку (ОЕСР, OECD) – економічний союз розвинутих країн світу, серед яких країни Америки та Європи, Японія, Корея та Австралія. Перспектива вступу України до цієї організації досить примарна, проте шлях у цьому напрямку буде однозначно сприйнято як ще один крок на шляху до Європейського Союзу, не кажучи вже про те, що вступ до ОЕСР майже ґарантовано забезпечить Україні напрочуд сильну позицію у перемовинах з ЄС.б) Вишеградська група – реґіональний союз Польщі, Чехії, Угорщини та Словаччини. Всі країни-члени групи – надзвичайно лояльні до України, отже членство у такому альянсі може стати надзвичайно корисним для нашої держави. в) Центральноєвропейська Угода про Вільну Торгівлю (CEFTA) – режим вільної торгівлі між країнами західних Балкан (Хорватія, Боснія і Герцеґовина, Сербія, Чорногорія, Македонія, Албанія, Косово) та Молдовою. Вступ до організації Молдови засвідчує, що режим вільної торгівлі у такому форматі можливий, проте Україна робить замало для того, щоб використовувати балканський ринок. г) Пакт стабільності для південно-східної Європи – альянс дев’яти балканських країн, знову ж таки, включно з Молдовою та Румунією і Болгарією, які вже є членами ЄС. Україна є спостерігачем у Пакті, але, сподіваймось, незабаром наша держава отримає й повноцінне членство.ґ) Рада Реґіональної Співпраці – союз 45 країн, покликаний забезпечити всебічну реґіональну співпрацю балканських країн, Молдови та Туреччини. Знову ж таки, Україна навіть не подала заявки на членство в цій організації. д) Процес Співпраці Південно-Східної Європи – 11 країн Південного сходу Європи, разом з Молдовою, Туреччиною, Грецією тощо. Процес теж фіксується на поглибленні відносин між країнами членами та їхній всебічній співпраці. е) Середземноморський Союз – 21 країна середземноморського басейну та поза-середземноморські країни – члени ЄС. Проект спрямовано на поглиблення співпраці між європейськими та арабськими країнами Середземномор’я. Чорне море є частиною середземноморського басейну, отже Україна має всі можливості інтеґруватись у цей альянс. Отже, інтеґрація до євроатлантичних структур потребує цілої низки комплексних заходів з найнижчого до найвищого рівня. Україна має бути відчутно активнішою на балканському напрямку та у відносинах зі своїми найближчими сусідами. На жаль, сучасна зовнішня політика нашої держави не вважає за потрібне «інтеґруватись у дрібні об’єднання», що призводить до мало не катастрофічних наслідків. Україна цілком здатна започаткувати цілком дієві і дієздатні союзи реґіональної співпраці та впливати на міжнародну політику. Для цього насамперед потрібна структурність зовнішньополітичної діяльності та чітко визначена пріоритетність у відносинах з іншими державами. Найімовірнішими та найкориснішими союзами для України видаються наступні проекти:а) «Європейська Вісь» - Франція, Німеччина, Польща, Україна;б) «Річ Посполита» - Україна, Польща, Литва, у перспективі також Білорусь;в) «Україна – Туреччина» - режим вільної торгівлі, спільна енергетична політика, оборонний союз, стратегічне партнерство;г) «Південно-Східне Партнерство» - Україна, Туреччина, країни Балкан та Кавказу. Для активізації української зовнішньої політики важливо також підсилити співпрацю з Азербайджаном та Туркменістаном. Окремим партнером для України може бути Казахстан. Для нас життєво необхідною є геополітична суб’єктність Казахстану в Азії. Можливе також стратегічне партнерство з Індією, хоча й за певних умов.Одним словом, перспективи української зовнішньої політики за вдалого її планування та стратегії, видаються надзвичайно позитивними. У разі, якщо наші політики зрозуміють необхідність реґіональної політики та чітких точкових ініціатив, просування нашої держави до Європейського Союзу та Північноатлантичного Альянсу буде значно успішнішим, а, у разі вдалих реґіональних альянсів з сильними партнерами (як-от Туреччиною), - і зовсім райдужними. Ігор Луб’янов