DataLife Engine > Аналитика > Дві Білорусі

Дві Білорусі

Дві БілорусіCеред наших сусідів, є держава, протести проти існування якої на самих сучасних державотворчих засадах, викликає опір частини її населення…Білорусь.По-перше, білоруська опозиція не визнає саму сучасну державу під керівництвом Олександра Лукашенка, вважаючи всі органи влади, символіку, зовнішню та внутрішню політику нелеґітимною. Далі спробуємо розглянути основні принципові відмінності між державою Лукашенка та Білоруссю демократичної опозиції. Перше, що впадає в вічі – національна символіка та національні свята. Символи Білорусі Лукашенка походять з радянського періоду і, фактично, ідентичні символіці БРСР – червоний прапор з зеленою поземною смугою та національним орнаментом у лівому куті стяга, а також герб з колосків пшениці, квітів льону та конюшини, сонця, що освітлює контурну мапу країни й червоної зірки. Різниця з символами радянської Білорусі – мінімальні: смуга на сучасному прапорі – біла, а орнамент – червоний, тоді як раніше було навпаки, мапа на гербі замінила радянський серп і молот, зникли написи про пролетарів та БРСР та з’явився напис «Республіка Білорусь». Натомість, символи іншої Білорусі – біло-червоно-білий прапор (як стверджують білоруси, він походить ще з часів Ґрюнвальдської битви, хоча у достовірних джерелах з’являється лише в Білоруській Народній Республіці) та герб «Погоня» (білий вершник на червоному тлі, - герб Великого Князівства Литовського, про яке ще йтиметься нижче). Прихильники опозиції зневажливо називають лукашенківський прапор «сутінками над багном», а прихильники президента біло-червоно-білий стяг – «фашистським знаменом» (натякаючи на використання останнього німецькою адміністрацією у 1941-45 рр.). Питання символіки та прихильності до певних кольорів досі залишається принциповою відмінністю для більшості білорусів. «Опозиційні» національні символи перебувають під негласною забороною в сучасній білоруській державі, натомість демократичні сили, що входять, наприклад, до Європейської Народної Партії, принципово відмовляються погоджуватись засідати під лукашенківським прапором на міжнародних засіданнях.Поза тим, обидві Білорусі мають різні національні гімни та різні національні свята. Офіційний гімн лукашенківської влади – «Ми, білоруси, - мирні люди», є переробленим гімном БРСР (фактично, переробленими є лише слова, оскільки музика залишилась ідентичною). Натомість, переважна більшість опозиціонерів вважає національним гімном пісню «Могутній Боже», церковний гімн, що дуже нагадує наш «Боже великий, єдиний». А менша, відповідно, - досить популярну серед патріотично налаштованих білорусів пісню «Живе Білорусь». Чи варто згадувати, що обидва гімни вкрай неґативно сприймаються білоруською владою, і зустріти їх у громадському та й церковному (як у випадку з «Могутній Боже») середовищі практично неможливо. Офіційним державним святом для офіційної влади є … (День звільнення Білорусі від фашистських загарбників, 1944), що використовується як місцевий відповідник Дня незалежності. Опозиція святкує День незалежності (28 липня, 1991) та День свободи (1918), дні, коли було проголошено Республіку Білорусь та Білоруську Народну Республіку, відповідно. Зрозуміло, що в сьогоднішній Білорусі обидва свята не є навіть вихідними днями. Можна дуже чітко простежити, спираючись на такі відомості, незалежність від кого є важливою для Лукашенка, а від кого – для опозиції. Отже, ґрунтуючись уже на вище описаних фактах, можна з упевненістю стверджувати, що лукашенківська Білорусь виводить своє існування з Радянського Союзу («перша білоруська держава» - БРСР) та білоруського партизанського руху, і ніяким чином не позиціонує себе як принципово відмінна організаційна єдність щодо Росії, яка сприймається як «другий легень» лукашенківської держави. Натомість, опозиційна Білорусь виводить своє існування з часів Великого Князівства Литовського («перша білоруська держава», - дивись «Погоню») та Першої та Другої Республік (БНР та РБ 1991-1997), незалежних від Росії. Іншим важливим питанням є, звичайно, білоруська мова. Офіційне впровадження двох державних мов у 1997 році внаслідок референдуму, результати якого досі оскаржуються демократами, призвело до мало не цілковитого зникнення білоруської з усіх сфер громадсько-політичного життя країни. Державне білоруське телебачення не має навіть новин білоруською мовою, весь навчальний процес глибоко русифіковано, видавнича справа – майже винятково російськомовна. Ставлення офіційного Мінська до білоруської мови – радше, по-сільському ностальгуюче, - як до «рідної мови», яку переростаєш, коли стаєш сучасною, «міською» людиною. Не можна сказати, що такі білоруси не люблять білоруську, проте вони категорично проти підвищення її статусу та її використання в якості «цивілізованого засобу спілкування». Натомість, для білоруської опозиції повернення до статусу однієї державної мови та дерусифікація Білорусі є принципово важливою. Саме опозиційні партії, а не держава (і, тим більше, не бізнес) фінансують ті рідкісні DVD-диски з білоруським дублюванням фільмів або не менш рідкісні білоруськомовні видання. Білоруси різної орієнтації, до того ж, використовують різні правописи та різні стандарти білоруської мови: офіційна влада – дещо модифіковану рік тому «наркомівку» (радянський правопис), а опозиція – здебільшого модифіковану «тарашкевицю» (правопис 20-х років), і навіть латинську абетку, що використовувалась у ХІХ та на початку ХХ ст. Для обох Білорусей існує окремий набір так званих «символів ідентичності», що, знову ж таки, практично не перетинаються між собою. Для Лукашенка такими символами є Радянська Білорусь (БРСР), звільнена радянськими (читай: «російськими») військами, білоруські партизани, Берестейська фортеця та Хатинь як символи стійкості та мужності радянських вояків, одним словом, парадигма Великої Вітчизняної Війни (термін «Друга Світова Війна» ніколи не використовується білоруською владою на позначення подій у Білорусі. Опозиційна Білорусь має зовсім інший «джентльменський набір». Насамперед, знову ж таки, Велике Князівство Литовське, як середньовічну білоруську державу. Для опозиції властиво проводити знак рівності між «литвинами» та «білорусами», а, отже, все, що називалось «литовським» у Середньовіччя, автоматично сприймається за «білоруське». Це дає цілу низку наслідків, освячених білоруською національною ідеєю за останні 100-120 років. Найперший – звісно, Вільно. Вільно вважається за історичну столицю Білорусі, яку незаконно та ніби у насмішку було передано литовцям після Другої Світової Війни. Поза тим, важливою частиною національної свідомості залишається Білосток (столиця Західної Білорусі, сучасна Польща) та Смоленськ (столиця Східної Білорусі, сучасна Росія). Вільно відіграє надзвичайно велику роль символу історичної Білорусі та духовного центру білоруського народу. Історичні місця міста, як-то Гостра Брама та тамтешній образ Пречистої Діви вважаються національними святинями білорусів (з іншого боку, їх вважають своїми і литовці, й поляки). Ввесь пласт спільної культури білоруси вважають за свій – у тому числі, й Міцкевич (як білоруський поет), і Костюшко (як білоруський національний герой). Разом з тим, фіґура Кастуся Калиновського, керівника національно-визвольного повстання в Білорусі, вважається за компромісну для обидвох Білорусей, з тим винятком, що лукашенківська влада намагається не акцентувати уваги на національному характері повстання, немилосердно цензуруючи вислови Калиновського й наголошуючи на соціальних аспектах події.Мінськ, відповідно, відіграє для опозиції набагато меншу роль, ніж Вільно. Проте, як у випадку столиці, так і у випадку інших білоруських міст, внаслідок різниці двох правописів, офіційна влада та опозиція використовують паралельні форми назв: Мінськ – Мінск та Менск, відповідно; Берестя – Брэст та Бёрасьць, Полоцьк – Полацк та Полацак, Городня – Гродна і Горадня тощо. Напевно, іншого подібного прецедента в Європі знайти неможливо. Література та діячі літературного процесу теж є каменем спотикання для двох Білорусей. Однозначно компромісним автором, напевно є лише Янка Купала, національний поет кінця ХІХ – початку ХХ століття. Попри це, важливою фіґурою для офіційної влади є Якуб Колас та Максим Танк, а для опозиції – Максим Богданович та Алоїза Цьотка. Особистість Василя Бикова наразі викликає жваві дискусії, після того, як письменник залишив лукашенківську Білорусь на знак протесту проти русифікації та обмежень свободи слова та помер на еміґрації, офіційна влада почала сприймати його досить неоднозначно. Ще більш неоднозначною фіґурою є дисидент-шістдесятник Володимир Короткевич, твори якого надихають опозиційних білорусів та є не надто прийнятними для режиму. Отже, підручники з білоруської літератури теж стали ареною для запеклих ідеологічних боїв. Ще однією такою ареною є білоруське телебачення. У цій сфері опонентами є БТ (державне білоруське телебачення) та БЕЛСАТ (опозиційний напівприватний канал, що проводить мовлення з території Польщі і який білоруська влада намагається всіляко дискредитувати). Перший є майже винятково російськомовний, другий – білоруськомовний. Перший дивляться прихильники Лукашенка, другий – опозиціонери. За телевізійними вподобаннями дуже легко визначити світоглядну позицію глядачів, оскільки кожен з каналів є провідником лише однієї системи цінностей.Грошова одиниця пострадянської Білорусі – рубль, теж викликає заперечення в опозиції. Ще з початку дев’яностих років білоруська влада мала намір впровадити національну грошову одиницю – талер, який би дорівнював ста грошам. Проте, після приходу до влади Лукашенка, цю ідею було офіційно відкинуто. Попри те, опозиційна Білорусь вважає талер за один з національних символів, і в майже всіх програмах опозиційних партій прописано якнайшвидше впровадження талера. Лукашенко ж, як відомо, є стійким прихильником переходу на російський рубль, проте, враховуючи небажання офіційної Москви дозволяти Мінську паралельну емісію можливої спільної валюти, наразі це питання лишається замороженим.У зовнішньополітичних пріоритетах офіційна влада та опозиція є також непримиренними опонентами. В той час, як Лукашенко всіляко намагається посилити зв’язки з Росією та сприяє подальшій інтеґрації цих країн (щоправда, й чітко обмеженій), опозиційна Білорусь в особі лідерів сучасних демократичних сил орієнтується на Європейський Союз, Польщу, Україну та Литву. У релігійній сфері дві Білорусі теж відчутно відрізняються. Тоді як прихильники Лукашенка підтримують Білоруську Православну Церкву Московського Патріархату, опозиція активно допомагає у відновленні Римсько-Католицькій Церкві. Цей процес у Білорусі вже набув досить специфічних рис у порівнянні з українською ситуацією. Оскільки офіційна реєстрація окремої Православної Церкви в Білорусі наразі видається неможливою, чимраз більше білорусів орієнтуються на РКЦ, що стає осідком білоруської мови, культури та традицій. У сьогоднійшній Білорусі терміни «православний» та «білорус-католик» уже набули виразного світоглядного забарвлення. Військова історія та сучасність також залишаються предметом світоглядних дискусій. На відміну від офіційної лукашенківської влади, яка сприймає в якості героїв лише діячів Другої світової війни, вояків Радянської армії та білоруських партизанів, опозиція з прихильністю ставиться й до формувань БКО (Білоруської крайової оборони), що діяли у ті самі часи, але боролись проти Радянського Союзу. Звісно, для Лукашенка, БКО є «зрадниками», «поліцаями» тощо. Така сама історія з армією Білоруської Народної Республіки, про яку одні просто не згадують (а, якщо згадують, то в подібних кольорах – «німецькі прихвостні», а інші вважають за національних героїв. Отже, й сучасна білоруська армія розглядається Лукашенком як продовжувачка традицій армії радянської, - опозиційна ж Білорусь бачить її правдиві джерела у Великому Князівстві Литовському, польському повстанні Костюшка, армії БНР та БКО. Таких прикладів можна навести чимало. Дві Білорусі досі полярно розділені. Кожна з них сприймає іншу з неприхованою ворожістю, вважаючи саме себе автентичним результатом національно-державницької боротьби білоруського народу. Де в чому подібну ситуацію українці мали у дев’яностих роках. В Україні ці два напрямки поступово почали витворювати спільну національну ідентичність, з величезними проблемами, повільно, болісно, але почали. Сьогодні вже ніхто не дивується національним символам, українській мові та історії, національним святам. Хоч досі точаться чвари щодо визнання УПА, навіть противники цього, здається, можуть зрозуміти логіку прихильників, хоч і не погоджуються з нею. В Україні багато проблем, проте вони поволі розв’язуються самим життям. Деколи таки важливо поглянути на Білорусь, щоб усвідомити собі, як може бути. Поглянути прискіпливо, попри доглянуті білоруські міста та великі пенсії…Чи можуть дві Білорусі помінятись місцями? Важко сказати, оскільки невдала «джинсова революція» суттєво зневірила більшість опозиційно налаштованих білорусів. Навряд чи зміна влади відбудеться тихо-мирно. І навряд чи скоро. У разі ж перемоги демократичних сил, радше за все, почнеться той самий сплав двох країн, який ми спостерігаємо в Україні останні десять років. На це теж буде потрібен час. І, звісно, чимало прихильників першої Білорусі ще протягом як мінімум десятиліття називатимуть владу другої «фашистами», «американськими маріонетками» тощо. Нам це знайомо.Для України ж перемога другої Білорусі – стратегічно важлива. Життєво важлива. Друга Білорусь – це надійний ідеологічний та геополітичний союзник України, подібно до Польщі та Литви. На таку Білорусь Україні можна буде розраховувати навіть у найтяжчі для неї часи, не остерігаючись щохвилинної зради. Для європейської інтеґрації України потрібна саме така Білорусь, оскільки саме в такому разі ми зможемо сформувати бажаний для ЄС кошик – Україна, Білорусь, Молдова, подавши заявки на вступ. Без Білорусі все значно складніше. Ми настільки звикли сприймати Білорусь як пустку в центрі Європи, що навіть важко уявити собі, настільки по-іншому могла розвиватись наша історія, якби не було Лукашенка. Ми втратили важливого партнера, можливо, переламного для дуже багатьох речей (уявімо собі заявку в НАТО України, Білорусі та Грузії!.. Так отож…), ще від початку нашої незалежності. Можливо, настане час, коли він до нас повернеться.



Вернуться назад