Пішохід без голови (про сучасний момент)
Український фундаменталізм
До попереднього розділу: Прощавай, інтелігенціє!
Вони говорили про намір створити сучасну державу, а створили щось ублюдочне…
А.Грамші
Здоров'я будь-якого організму залежить, насамперед, від здоров'я його керуючого органу - голови. Коли вісім років назад Україна здобула незалежність, до влади прийшла колишня провінційна еліта, яка все життя гостро переживала свою другосортність. Ставши відразу ‘'цвітом нації'', ці люди створили, як сказав би Антоніо Грамші, «щось ублюдочне». Його восьмидесятирічної давнини характеристика італійських лібералів, убивчо точна щодо української „еліти”: "Вони говорили про намір створити сучасну державу, а створили щось ублюдочне; вони прагнули створити енергійний та численний керівний клас і зазнали невдачі; вони передбачали включити народ в систему держави - і це не вийшло''.
Такій державі, за словами Грамші, властивий комплекс неповноцінності, що визначає зовнішню політику, вузький і місцевий характер народних хвилювань, мізерність і боягузливість правлячого класу. Сказано давно і про іншу країну, але як усе це нам знайоме!
Не здатна створювати самостійно, ‘'еліта'' купилася на барвисту вітрину західного лібералізму. Не враховуючи, проте, того, що ця модель може існувати лише в умовах високого економічного та культурного підйому країни. Більше того, сповідуваний ними лібералізм виявився не першої свіжості. По визнанню самих лібералів, лібералізм в Україні розвивається на основі енциклопедичних праць початку та середини сторіччя, давно і безнадійно застарілих.
Що в результаті? Економічний апарат України був вирваний із союзної економіки, що працювала в напіввійськовому режимі, дезорганізований диким ринком, втратив рівновагу і рушійний імпульс. А разом з ним заточилася і вся українська держава. Продовжуючи аналогію з Італією 20-х рр., держава атрофувалась, тому що атрофувався її апарат промислового та сільськогосподарського виробництва, який і становить сутність політичної держави.
Дезорганізація відбулася на всіх рівнях. Єдиний шанс падаючої держави - це опора на суспільство. На Заході, за видимістю ідейної вседозволеності, на ділі приховується міцна згода щодо основних базових цінностей. Якщо держава починає хитатися, назовні відразу виступає міцна структура громадянського суспільства. Держава лише передова траншея, за якою - міцний ланцюг фортець та казематів. Проте українське суспільство саме розбите вщерть. Відмова від соціалізму, огульне очорнювання минулого викликали в ньому розчарування і розгубленість, а економічна криза тільки прискорила негативні процеси, що зародилися ще при старій системі.
Вкинутий на цей грунт лібералізм призвів до того, що «управлінські верхи відчули себе вільними від усяких зобов'язань перед низами під приводом застарілості принципів державного патерналізму та соціального опікунства. Низи, в свою чергу, відчувають себе вільними від будь-якого громадянського обов'язку під приводом «безумовного пріоритету приватних інтересів», а також посилаючись на корумпованість і некомпетентність верхів.
Країна в безвиході. Атрофована держава загубила важелі впливу на суспільство. Неорганізоване суспільство не має всередині себе сили, здатної впливати на державу. Параліч охопив Україну в усіх своїх проявах. Будь-які спроби реформ згори закінчуються лише розростанням бюрократичної машини. За якою б системою не проводилися вибори, вони все одно не виправдовують надій суспільства.
Україна нагадує пішохода без голови. Хотілося б назвати його вершником, але кінь - запас міцності, створений при СРСР, уже з'їдений ненаситною головою. Важка голова давить на виснажене народне тіло, поки воно не впаде, щоб безрідним колобком покотитися в той бік, де знаходяться її банківські рахунки. Навіщо? Щоб стати «козлами відпущення» на антикорупційних процесах?
Держава сьогодні виступає не як знаряддя влади, а як влада сама по собі. Влада не знаходиться в класових або особистих руках. Чиновники не клас, а породження потворної бюрократичної машини. Колись вони її створили, тепер вона почала самовідтворення.
До проблеми не можна підходити зі старими мірками. Інакше вийде те, що й виходить. Ліві бачать у режимі владу буржуазії. Праві - владу замаскованих комуністів. Російськомовні - владу «бандерівців», а самі «бандерівці» - владу антидержавників. Насправді, є товариство, що включає в себе і лівих і правих, «москалів» і «бандерівцев». І є «щось ублюдочне» - cучасна держава. Поки це не буде усвідомлено самим суспільством, його основними політичними силами, воно (суспільство) буде руйнуватися ублюдочною державною машиною. Сама вона теж зруйнується разом із суспільством, але кому від цього буде легше?
В діалектиці ідей пряме продовження лібералізму - це анархія. Суспільство швидко люмпенізується за рахунок тих, кого ліберали поспішили проголосити своєю опорою - представників дрібного бізнесу. Хто ці люди? Це не лише ті, хто зайнявся бізнесом добровільно, але й колишні інженери, робітники, інтелігенти-бюджетники, а нині човники, дрібні вуличні торговці і т.д. Опинившись із вини держави на вулиці, виживаючи без її допомоги і навіть усупереч їй, вони цілком справедливо не вважають себе чимось їй зобов'язаними. На ринках уже були випадки, коли юрба била податкових інспекторів. Цей прошарок, відкидаючи втручання держави, в перспективі може прийти до заперечення самої держави.
Необхідно дивитися в корінь. Вже в преамбулі Основного Закону України - Конституції, ясно розписані та розставлені по місцях її пріоритети. Насамперед, це «забезпечення прав і свобод людини», що записано першим. Потім йде «зміцнення громадянської злагоди на землі України» і лише на третє місце поставлене прагнення «розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу». Конституція цілком збігається у своїх пріоритетах із лібералізмом, що декларує пріоритет прав особистості, яка є вищою цінністю в порівнянні з колективом, суспільством і державою, та священість і недоторканність приватної власності. (Недоторканність приватної власності зафіксована в статті 41).
Усе це красиво і логічно виглядає в конституціях країн із глибокими правовими традиціями і розвиненими інститутами демократії. Для нас же варто розібратися з реальністю такої декларації. Хіба можуть бути забезпечені «права і свободи людини» поза побудованою раніше «демократичною правовою державою»? І далі: чи можна побудувати таку державу, якщо в суспільстві не досягнута попередньо «громадянська злагода»?
Спроба йти від «прав особистості» через «громадянську злагоду» до «демократичної держави» від початку приречена на провал. Пострадянське ліберальне суспільство не здатне самоорганізуватися в громадянське суспільство західного типу. Суспільство розсипалося на атоми. Зруйнувавши відразу державно-партійну вертикаль, тепер важко сподіватися на самостворення в Україні такого суспільства з аморфної сукупності людей-атомів та елітарних кланів, що не мають між собою ні вертикального, ні, головне, горизонтального зв'язку.
Суспільство Заходу побудоване за партійною та корпоративною груповою ознакою. Але громадське життя в Україні завжди визначали інтереси більшого масштабу, ніж вузькогрупові партійно-корпоративні цілі. Наше особисте начало, виховане на принципі «колективного порятунку» - спочатку православ'ям, а пізніше комуністичною етикою, якщо і почуває себе частиною чогось, то частиною всього суспільства, а не його окремої групи. Тільки в цих широких межах, українське особисте начало здатне створювати та розвиватися. Тому і не запускається у нас поки що партійно-групова схема.
Ми організм, а не машина. Будь-яка партія чи інша організована група західного суспільства має базою спільні економічні інтереси. Суспільство Заходу влаштоване на економічних технологіях, а наше - на соціальних. Наша людина здатна, якщо треба, кинутися на амбразуру, але не вміє вона мріяти з калькулятором в руках. Велику українську мрію не можна записати бухгалтерськими термінами в книгу обліку та витрат.
До наступного розділу: «Колективний» і просто українець
До попереднього розділу: Прощавай, інтелігенціє!
Вони говорили про намір створити сучасну державу, а створили щось ублюдочне…
А.Грамші
Здоров'я будь-якого організму залежить, насамперед, від здоров'я його керуючого органу - голови. Коли вісім років назад Україна здобула незалежність, до влади прийшла колишня провінційна еліта, яка все життя гостро переживала свою другосортність. Ставши відразу ‘'цвітом нації'', ці люди створили, як сказав би Антоніо Грамші, «щось ублюдочне». Його восьмидесятирічної давнини характеристика італійських лібералів, убивчо точна щодо української „еліти”: "Вони говорили про намір створити сучасну державу, а створили щось ублюдочне; вони прагнули створити енергійний та численний керівний клас і зазнали невдачі; вони передбачали включити народ в систему держави - і це не вийшло''.
Такій державі, за словами Грамші, властивий комплекс неповноцінності, що визначає зовнішню політику, вузький і місцевий характер народних хвилювань, мізерність і боягузливість правлячого класу. Сказано давно і про іншу країну, але як усе це нам знайоме!
Не здатна створювати самостійно, ‘'еліта'' купилася на барвисту вітрину західного лібералізму. Не враховуючи, проте, того, що ця модель може існувати лише в умовах високого економічного та культурного підйому країни. Більше того, сповідуваний ними лібералізм виявився не першої свіжості. По визнанню самих лібералів, лібералізм в Україні розвивається на основі енциклопедичних праць початку та середини сторіччя, давно і безнадійно застарілих.
Що в результаті? Економічний апарат України був вирваний із союзної економіки, що працювала в напіввійськовому режимі, дезорганізований диким ринком, втратив рівновагу і рушійний імпульс. А разом з ним заточилася і вся українська держава. Продовжуючи аналогію з Італією 20-х рр., держава атрофувалась, тому що атрофувався її апарат промислового та сільськогосподарського виробництва, який і становить сутність політичної держави.
Дезорганізація відбулася на всіх рівнях. Єдиний шанс падаючої держави - це опора на суспільство. На Заході, за видимістю ідейної вседозволеності, на ділі приховується міцна згода щодо основних базових цінностей. Якщо держава починає хитатися, назовні відразу виступає міцна структура громадянського суспільства. Держава лише передова траншея, за якою - міцний ланцюг фортець та казематів. Проте українське суспільство саме розбите вщерть. Відмова від соціалізму, огульне очорнювання минулого викликали в ньому розчарування і розгубленість, а економічна криза тільки прискорила негативні процеси, що зародилися ще при старій системі.
Вкинутий на цей грунт лібералізм призвів до того, що «управлінські верхи відчули себе вільними від усяких зобов'язань перед низами під приводом застарілості принципів державного патерналізму та соціального опікунства. Низи, в свою чергу, відчувають себе вільними від будь-якого громадянського обов'язку під приводом «безумовного пріоритету приватних інтересів», а також посилаючись на корумпованість і некомпетентність верхів.
Країна в безвиході. Атрофована держава загубила важелі впливу на суспільство. Неорганізоване суспільство не має всередині себе сили, здатної впливати на державу. Параліч охопив Україну в усіх своїх проявах. Будь-які спроби реформ згори закінчуються лише розростанням бюрократичної машини. За якою б системою не проводилися вибори, вони все одно не виправдовують надій суспільства.
Україна нагадує пішохода без голови. Хотілося б назвати його вершником, але кінь - запас міцності, створений при СРСР, уже з'їдений ненаситною головою. Важка голова давить на виснажене народне тіло, поки воно не впаде, щоб безрідним колобком покотитися в той бік, де знаходяться її банківські рахунки. Навіщо? Щоб стати «козлами відпущення» на антикорупційних процесах?
Держава сьогодні виступає не як знаряддя влади, а як влада сама по собі. Влада не знаходиться в класових або особистих руках. Чиновники не клас, а породження потворної бюрократичної машини. Колись вони її створили, тепер вона почала самовідтворення.
До проблеми не можна підходити зі старими мірками. Інакше вийде те, що й виходить. Ліві бачать у режимі владу буржуазії. Праві - владу замаскованих комуністів. Російськомовні - владу «бандерівців», а самі «бандерівці» - владу антидержавників. Насправді, є товариство, що включає в себе і лівих і правих, «москалів» і «бандерівцев». І є «щось ублюдочне» - cучасна держава. Поки це не буде усвідомлено самим суспільством, його основними політичними силами, воно (суспільство) буде руйнуватися ублюдочною державною машиною. Сама вона теж зруйнується разом із суспільством, але кому від цього буде легше?
В діалектиці ідей пряме продовження лібералізму - це анархія. Суспільство швидко люмпенізується за рахунок тих, кого ліберали поспішили проголосити своєю опорою - представників дрібного бізнесу. Хто ці люди? Це не лише ті, хто зайнявся бізнесом добровільно, але й колишні інженери, робітники, інтелігенти-бюджетники, а нині човники, дрібні вуличні торговці і т.д. Опинившись із вини держави на вулиці, виживаючи без її допомоги і навіть усупереч їй, вони цілком справедливо не вважають себе чимось їй зобов'язаними. На ринках уже були випадки, коли юрба била податкових інспекторів. Цей прошарок, відкидаючи втручання держави, в перспективі може прийти до заперечення самої держави.
Необхідно дивитися в корінь. Вже в преамбулі Основного Закону України - Конституції, ясно розписані та розставлені по місцях її пріоритети. Насамперед, це «забезпечення прав і свобод людини», що записано першим. Потім йде «зміцнення громадянської злагоди на землі України» і лише на третє місце поставлене прагнення «розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу». Конституція цілком збігається у своїх пріоритетах із лібералізмом, що декларує пріоритет прав особистості, яка є вищою цінністю в порівнянні з колективом, суспільством і державою, та священість і недоторканність приватної власності. (Недоторканність приватної власності зафіксована в статті 41).
Усе це красиво і логічно виглядає в конституціях країн із глибокими правовими традиціями і розвиненими інститутами демократії. Для нас же варто розібратися з реальністю такої декларації. Хіба можуть бути забезпечені «права і свободи людини» поза побудованою раніше «демократичною правовою державою»? І далі: чи можна побудувати таку державу, якщо в суспільстві не досягнута попередньо «громадянська злагода»?
Спроба йти від «прав особистості» через «громадянську злагоду» до «демократичної держави» від початку приречена на провал. Пострадянське ліберальне суспільство не здатне самоорганізуватися в громадянське суспільство західного типу. Суспільство розсипалося на атоми. Зруйнувавши відразу державно-партійну вертикаль, тепер важко сподіватися на самостворення в Україні такого суспільства з аморфної сукупності людей-атомів та елітарних кланів, що не мають між собою ні вертикального, ні, головне, горизонтального зв'язку.
Суспільство Заходу побудоване за партійною та корпоративною груповою ознакою. Але громадське життя в Україні завжди визначали інтереси більшого масштабу, ніж вузькогрупові партійно-корпоративні цілі. Наше особисте начало, виховане на принципі «колективного порятунку» - спочатку православ'ям, а пізніше комуністичною етикою, якщо і почуває себе частиною чогось, то частиною всього суспільства, а не його окремої групи. Тільки в цих широких межах, українське особисте начало здатне створювати та розвиватися. Тому і не запускається у нас поки що партійно-групова схема.
Ми організм, а не машина. Будь-яка партія чи інша організована група західного суспільства має базою спільні економічні інтереси. Суспільство Заходу влаштоване на економічних технологіях, а наше - на соціальних. Наша людина здатна, якщо треба, кинутися на амбразуру, але не вміє вона мріяти з калькулятором в руках. Велику українську мрію не можна записати бухгалтерськими термінами в книгу обліку та витрат.
До наступного розділу: «Колективний» і просто українець
Вернуться назад