Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я

До попереднього розділу: Свідомість та мозок як програміст та комп’ютер

З огляду на розглянуті раніше аргументи, я вважаю, що матеріалізм не може бути слушним. Наша свідомість не може бути якимись фізичними структурами, процесами, властивостями мозку, − хоча, поза сумнівом, вона дуже тісно з ними пов’язана. Фізичні процеси в мозку самі по собі є просто рухами і взаємодіями фізичних тіл (молекул, атомів, електронів ...), що здійснюються чисто автоматично за фізичними законами, і в них немає нічого суб’єктивно-психічного. Усі відчуття, емоції, бажання, мислення як суб’єктивно-психічні стани й процеси переживаються і здійснюються психічним суб’єктом, Я, який є чимось іншим, аніж мозок. Я є чимось елементарним − нескладеним і неподільним. Я є особливою відчуттєво-емоційно-мислячо-вольовою “монадою”, до природи якої належить здатність суб’єктивного переживання, усвідомлення, мислення, воління тощо. Цю психічну монаду, Я, традиційно називають душею.

Проте, ці душі можуть бути чимось дуже відмінним від того, як ми їх звичайно уявляємо. І ця відмінність може бути настільки суттєвою, що ідея душі (і дуалізму) втратила б більшу частину своєї привабливості, яку вона має завдяки зв’язку з надією на життя після смерті. Я маю на увазі форму дуалізму, яку можна назвати “мінімальним дуалізмом”.

Щоб краще зрозуміти, що це таке, нагадаю дещо з того, що вже говорилося про ідею Я. З одного боку, ми асоціюємо її з нашим характером, схильностями, досвідом, суб’єктивними переживаннями й мисленням, спогадами тощо. З іншого боку, вона означає щось, що залишається тим же самим – в якомусь абсолютному, об’єктивному, неконвенційному смислі – протягом (щонайменше) усього нашого життя, незважаючи на усі зміни в характері, схильностях, досвіді, суб’єктивних переживаннях і мисленні, спогадах тощо, – чистий суб’єкт. Але якщо ми абстрагуємо цей чистий суб’єкт від усіх змінюваних рис, ми ризикуємо залишитися з чимось ледве розрізнюваним від нічого.

Щоб це краще зрозуміти, кожний з нас може спробувати подумки відслідкувати своє Я в минуле аж до моменту народження. В цей початковий момент він не знав мови і був нездатним до понятійного мислення, не мав спогадів, його характер ще не був сформований. Пізніше його характер, інтелект, спосіб мислення формувався й розвивався, його досвід і спогади накопичувалися. “Початковому Я” бракувало більшої частини того, що характерне для “зрілого Я”. Але ми знаємо, що це – те саме Я. Це те саме Я в різних психічних станах. І психічні стани Я в зрілості є незрівнянно багатшими (мають більш багатий зміст), аніж його ж психічні стани в момент народження.

З іншого боку, цей процес змін психічних станів Я не завжди йде в напрямку збагачення; він часто приймає протилежний напрямок. Наприклад, коли старі люди втрачають пам’ять та розумові здатності аж до старечого недоумства, яке не випадково часто називають “впаданням у дитинство”. Відомо, наскільки сильно розумóві здатності залежать від мозку: існують хвороби мозку, які в процесі розвитку ведуть до різних рівнів розумової слабкості аж до повного дебілізму. Якщо ми екстраполюємо цю тенденцію на ситуацію, коли мозок зруйновано, результатом для нашого Я (душі) має бути зменшення його психічного змісту і здатностей до нічого. Воно має перейти у якийсь стан повної пасивності, припинення будь-яких думок і відчуттів, сну без сновидінь. Але ж саме так люди звичайно уявляють власне небуття! Можливо, цей пасивний стан триватиме до того часу, поки якісь невідомі сили чи природні закони поєднають цю душу з якимось новим мозком. Але якщо цього ніколи не трапиться? Це здається рівнозначним небуттю, повному припиненню існування.

Можна зробити це бачення ще більш радикальним.

Наш накопичений досвід, пам’ять, “записані”, принаймні частково, в фізичних структурах мозку. Ми не знаємо, чи існують якісь інші, нефізичні хранилища інформації, де зберігається наш досвід, пам’ять, – так, щоб наше Я (душа) мало до них якийсь доступ. Цілком можливо також, що набуті риси нашого характеру також якось “прописані” у мозку і залежать від цього “пропису”. А як щодо початкового моменту – нашого народження? Насправді, нам непотрібно вважати (як це робив Лок), що наша свідомість в цей момент є “чистою дошкою”, на якій досвід запише, що доведеться. Ми можемо припустити, що вона має деякі природжені схильності, які у взаємодії з досвідом будуть визначати її подальший розвиток. Але ймовірно, що ці схильності також, принаймні частково, “прописані” в мозку новонародженої дитини. Якою є ця частина? Ми не знаємо. А якщо вона дорівнює 100%?

Це означало б, що усі Я (душі) самі по собі цілком однакові – чисті суб’єкти, специфічні психічні стани яких повністю визначаються структурами мозку. Відокремлено від усіх зв’язків зі структурами мозку, душа була б позбавлена будь-яких особистих, індивідуальних рис та спогадів, – вона була б чистою потенціальністю, яка визначає усі можливі форми суб’єктивності, в той час як її актуальний, дійсний зміст (усі психічні властивості і стани, які людина має в реальному житті) цілковито визначаються структурами мозку. Таким чином, немає різниці між душами, скажімо, Махатми Ганді і Гітлера: усі відмінності в їх характері, поглядах, цінностях визначені мозком, а не душами. Якби тіла Ганді й Гітлера обмінялися душами, то в поведінці цих тіл нічого не змінилося б: тіло Гітлера з душею Ганді поводилося б як Гітлер, а тіло Ганді з душею Гітлера – як Ганді, без жодних змін.

Тож те, що ми називаємо “мінімальним дуалізмом” являє собою такий набір припущень:

– дуалізм: існує щось нефізичне (відмінне від людського тіла й мозку), яке відповідає за нашу суб’єктивність і яке ми називаємо душею або Я,

але
– мінімальний: душа відповідає лише за загальні форми суб’єктивності, в той час як її конкретний зміст цілком визначається структурами мозку,

а отже
– коли душа втрачає зв’язок з певним мозком, вона втрачає усі індивідуальні особливості, такі як спогади, риси характеру, схильності тощо,

а отже

– якщо душа поєднається з якимось новим мозком, утвориться зовсім нова особистість, чиї характер, схильності та життя не матимуть ніякого зв’язку з характером, схильностями та життям попередньої інкарнації (втілення): не буде ніякого спадкоємності, переходу однієї життєвої історії в іншу; вони будуть настільки ж відмінними й позбавленими суттєвого зв’язку, як життєві історії двох випадково взятих різних людей,
в той час як
– можливо, що душа взагалі ніколи не поєднається з якимось новим мозком, і тоді не буде ніякої нової життєвої історії, буде лише стан повної пасивності, відсутності будь-яких суб’єктивних переживань і думок, що рівнозначно неіснуванню.
Чи є ця теоретична ідеалізація істинною? Я мушу залишити це питання відкритим. На мою думку, ті доводи, які можливо навести на користь як позитивної, так і негативної відповіді, малопереконливі або потребують подальших досліджень. Попередньо зауважу наступне:

1) У нас немає підстав вважати, що наш характер цілковито визначається вродженими структурами мозку та набутими властивостями, які також “фіксуються” в структурах мозку. Вони можуть бути якоюсь мірою властивими самій душі. Навіть якщо ми розглядатимемо душу як деяку незмінну основу особистості, в той час як характер будь-якої особи насправді змінюється протягом життя, ми можемо припустити, що існують деякі індивідуальні схильності, тенденції властиві самій душі (одній душі властиві одні такі тенденції, а іншим – дещо інші), які впливають на розвиток характеру у взаємодії з зовнішніми факторами.

2) Може існувати якесь духовне середовище (поле), з яким душа взаємодіє, яке зберігає інформацію про душевну (суб’єктивну) історію (можливо, протягом багатьох інкарнацій) і впливає на душу; цей вплив у звичайних умовах може бути підсвідомим, але за певних обставин свідомість може отримувати явний доступ до інформації, яку це середовище зберігає.

Або можемо уявити, що ця інформація якимось чином зберігається в самій душі, на підсвідомому рівні. Правда, при цьому ми мусимо відмовитися від ідеї про те, що душа “сама по собі” є незмінною. Але ця ідея насправді і не є потрібною. Буття тією ж самою річчю (екзистенційна тотожність) не означає незмінність, буття такою ж самою річчю (якісна тотожність). Тож можливо, що душа може якимось чином залишатися тією ж самою (екзистенційна тотожність), змінюючись, не залишаючись такою ж самою (відсутність якісної тотожності); при цьому душа являє собою складну функціональну структуру психічних станів з різними рівнями ієрархії (включаючи свідомість і підсвідомість), і ця структура зберігає в собі душевну (суб’єктивну) історію (можливо, протягом багатьох інкарнацій).

Можливе заперечення: в такому разі душа виявляється чимось складним, а вона має бути чимось простим, неподільним. Відповідь: з простоти у смислі неподільності логічно не слідує неможливість функціональної складності. В матеріальній реальності одне справді невіддільне від іншого, проте така невіддільність не є логічно необхідною, і ми можемо припустити, що у випадку духовних реальностей це може бути не так. Душа може бути простою у смислі нескладеності, – в тому смислі, що в ній немає складових частин, які можливо відокремити від неї і які можуть існувати окремо від неї, самі по собі. Водночас вона може бути складною системою психічних станів, яка змінюється з часом і водночас зберігає в собі власну історію. Одне логічно не суперечить іншому.

В обох випадках стає можливою суттєва спадкоємність, перехід між різними життєвими історіями однієї душі (це може бути чимось подібним до того, що розуміється в індійській релігійно-філософській традиції під поняттям карми).

3) Екстраполяція не є шляхом, який завжди веде до істинних результатів. Немає підстав вважати, що вона мусить до них вести. Наскільки ми знаємо, немає причин, чому б певна тенденція не могла раптово перерватися. Немає нічого логічно неможливого в припущенні, що душа настільки сильно залежна від структур мозку лише протягом періоду, поки вона пов’язана з певним мозком, а коли цей зв’язок розривається, душа може мислити й відчувати сама. Згадаймо відому Г’юмівську ілюстрацію про мураху, який сидить на якомусь клаптику простирадла, зшитого з багатьох клаптиків з різними візерунками: вона ніколи не потрапляла за межі цього клаптика і вважає, що усе простирадло має такий же візерунок, але можливо, що колись (це може трапитися в будь-який момент) вона переповзе на інший клаптик, і побачить зовсім інший візерунок. Можливо, ми і є такими мурахами: що є дійсним у часовому проміжку між фізичним життям і фізичною смертю, може виявитися недійсним поза ним. Ті або інші регулярності та зв’язки, з якими ми маємо справу, можуть бути універсальними, а можуть бути такими, що діють лише на тому клаптику часу, який ми називаємо життям.

4) Важливим є питання про можливість нефізичного зберігання інформації та доступу до неї.

Адже для того, щоб Я у наступних життях зберігало суттєвий зв’язок зі своїми попередніми життями, необхідно, щоб досвід цих життів не втрачався повністю після тілесної смерті й розпаду мозку, а десь зберігався; щоб він міг стати доступним після смерті (в посмертному житті або майбутніх реінкарнаціях) або впливати (підсвідомо) на майбутні життя? Щоб це було можливим, мусять існувати нефізичні способи збереження та доступу до особистісної досвідної інформації.
Проти такої можливості досить часто висувають наступну аргументацію:

(1) “інформація включає в себе енергію”
та
(2) “немає і не може бути нефізичної енергії”.

Я вважаю це заперечення хибним, оскільки воно передбачає фізикалістський погляд на те, що таке інформація, при тому, що цей погляд заперечується опонентами фізикалізму. Я погодився б із твердженням (2) і відхилив би (1).

Я стверджую, що інформація, в людському значенні цього слова, яке передбачає осмисленість, не “включає в себе енергію” (фізичну енергію) ні в якому чітко визначеному смислі.

Нас не повинен вводити в оману той факт, що існує фізичне поняття інформації, – можемо (для подальшого вжитку) назвати те, що позначається цим поняттям, фінформацією. Фінформація характеризує відмінності у фізичних станах, це поняття протилежне поняттю ентропії (фізичної гомогенності, однорідності) і справді невіддільне від поняття енергії. Це можна виразити твердженням: “фінформація включає в себе енергію”. Але це ніяк не стосується інформації в людському значенні, тобто інформації як смислу. Ті ж самі (енергетично ідентичні) фізичні структури можуть бути інформативними (носіями смислового змісту) або ні – залежно від того, чи вони символізують щось у відповідності з людськими символічними (семантичними) конвенціями. Уявімо, що в якийсь долюдський період на Землі десь випадково виникали вібрації повітря, які фізично були цілковито однаковими з тими вібраціями, які передають осмислені українські висловлювання (якби в той час у тому місці опинився українець, йому б видалося, що він чує українську мову, хоча насправді це була лише випадкова вібрація повітря). Це не було інформацією в людському смислі, – хоча фізично (і енергетично) це нічим не відрізнялося від інформації, яку один українець може усно повідомити іншому. Якщо ми візьмемо два аркуші паперу, на одному з яких записаний якийсь осмислений текст, в той час як інший вкритий позбавленими сенсу знаками, то невідомо, який із них буде фізично більш “енергетичним”. Так само, якщо ми візьмемо два комп’ютерні інформаційні диски – один заповнений осмисленою інформацією, і другий, заповнений повністю бітами “1”, або повністю бітами “0”, або якоюсь цілком випадковою послідовністю бітів “1” та “0”.

5) Зауважимо також, що досить звичне для нас твердження про те, що пам’ять, досвід зберігаються в мозку є або метафорою або гіпотезою, яка належним чином не підкріплена науковим знанням. Все, про що ми насправді знаємо у цьому питанні, − це те, що запам’ятовування й пригадування залежать від функціонування певних ділянок мозку, так що пригадування супроводжується активізацією електромагнітних процесів у цих ділянках, пошкодження цих ділянок веде до втрати пам’яті чи здатності запам’ятовувати тощо. Тобто, наскільки нам відомо, у знайомому нам і дослідженому наукою світі запам’ятовування й пригадування неможливі без участі відповідних ділянок мозку. Але твердження про участь мозку у запам’ятовуванні й пригадуванні зовсім не рівнозначне твердженню про те, що інформація зберігається у мозку. Людське Я з допомогою мозку якось зберігає і пригадує досвід, але невідомо, де саме і як цей досвід зберігається.

Можливо, що мозок зберігає необхідну для цього інформацію подібно до того, як зберігають інформацію книга чи комп’ютер. А проте і в цьому випадку необхідно пам’ятати про відмінність між двома смислами поняття інформації, яку ми обговорювали у розділі 5 “Комп’ютерна аналогія” Частини 1 (цитата Дж.Серля про “обробку інформації”):

з одного боку, інформація у формальному сенсі − сукупність формальних символів, які людина використовує для позначення деяких об’єктів дійсності;

з іншого боку, інформація у людському сенсі − осмислена інформація або власне смисл, який закодований людиною у вигляді тієї або іншої послідовності формальних символів.

У випадку мозку можливо, що свідомість автоматично-неусвідомлено використовує конфігурації нейронів та зв’язків між ними як символічну систему, − записуючи і зчитуючи досвід мовою цієї системи. А проте ми не знаємо, чи це справді так. Наука не розшифрувала “мову”, якою, згідно з гіпотезою, записується досвід у мозку. Є лише припущення, що символами в цій мові слугують нейрони та зв’язки між ними.

В будь-якому разі, будь-яка система символів (текст) – друкована, електронна, чи нейронна) – сама по собі ще не є осмисленою інформацією (не має смислу). Система символів є осмисленою інформацією (має смисл) лише у відношенні до свідомості, − лише остільки, оскільки є свідомість, яка надає цій системі певного смислу і яка здійснює її інтерпретацію (співвіднесення символів зі смислом).

До наступного розділу: Душа, Я та феноменологічний простір

Примітки:

1. див. на цю тему: Edwards P. The Dependence of Consciousness on the Brain

2. Див., зокрема: Edwards P. The Dependence of Consciousness on the Brain

3. Насправді це є питанням мовної конвенції (домовленості): що ми розуміємо під словом 'енегрія'? Зрозуміло, що якщо ми визначимо поняття енергії в термінах фізики, то нефізичної енергії не може існувати, – за визначенням. Але для людей, не занурених у фізику, цілком звичайно говорити про духовну енергію. Словосполучення 'духовна енергія' позначає деякі інтуїтивні повсякденні (чуттєві й емоційні) асоціації зі словом 'енергія', як воно вживається у звичайному мовленні, – а не фізичне поняття енергії.
Той факт, що фізики визначили поняття енергії у свій власний спосіб, не означає, що того, що нефізики мають на увазі, говорячи про духовну енергію, не існує. Мова йде просто про різні речі. Правда, нелегко пояснити чітко, що саме мається на увазі під 'духовною енергією', – особливо якщо під “чітким поясненням” хтось розуміє пояснення у фізичних термінах. Але вимога пояснення духовного в фізичних термінах сама є некоректною.
Тим не менше, щоб уникнути нерозуміння, далі я приймаю фізичну конвенцію щодо значення слова 'енергія' і, зрозуміло, погоджуюся, що нефізичної енергії в цьому смислі не існує і не може існувати (за визначенням).

4. Згадаймо те, про що ми говорили, розглядаючи аргументацію “китайської кімнати” Дж.Серля: розрізнення синтаксису та семантики; два різні смислі, які можуть вкладатися в словосполучення “обробка інформації”, – див. розділ 5.

5. Будь-яка комп’ютерна інформація представляється у двоїчному коді – як деяка послідовність знаків '1' та '0'. Наприклад, числа представляються у двоїчному коді так: '0'-'0', '1'-'1', '2'-'10', '3'-'11', '4'-'100', '5'-'101', '6'-'110', …., '255'-'11111111', … Фізично ця репрезентація реалізується електромагнітними елементами, кожний з яких може перебувати в одному з двох фізичних станів, які ототожнюються відповідно зі знаками '1' та '0'.