Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я
До попереднього розділу: Душа і Бог, духовність і релігія
Одна з головних проблем, – а можливо і головна проблема, яку намагаються осмислити релігія і філософія, – це проблема смерті.
Античний філософ Ціцерон говорив: “Філософувати – це вчитися помирати.” Філософ Ренесансу Мішель Монтень пояснював цю думку: “Вся мудрість і весь розум світу, зрештою, націлені на те, аби навчити нас не боятися смерті.”
Особлива важливість смерті зрозуміла. Адже смерть – це не просто подія серед інших подій людського життя. Смерть – це кінець людського життя, особлива, остання його подія, після якої в ньому не буде вже ніяких інших подій. І цієї події ніхто не може уникнути. Смерть ніби підбиває підсумки людського життя. Тому німецький філософ Мартін Хайдеггер говорив, що людське життя – це буття-до-смерті. А давньогрецький філософ Епікур писав: “Вміння добре жити й добре помирати – це одна й та сама наука”.
Всі ми знаємо, що ми смертні. Кожний з нас помре. Більшість людей дуже бояться смерті, але знаючи, що смерті неможливо уникнути, намагаються не думати про неї, занурюючись у рутину повсякденного життя і вбиваючи вільний час різними розвагами і видовищами. Проте страх смерті від цього не зникає, а лише витісняється у підсвідомість і часто стає джерелом різних психічних проблем і розладів. Тому багато філософів, а також деякі психологи наголошують на тому, що реагувати на проблему смерті за зразком страуса – ховаючи голову у пісок – це дуже поганий спосіб захисту від страху смерті.
Смерть потребує осмислення як кінцевий “пункт призначення” людського життя. А людське життя потребує осмислення в перспективі його скінченності, “спрямованості до смерті”. Лише глибоко усвідомивши власну смертність і осмисливши її, людина може почати жити повноцінним життям. Ще Св.Августин говорив: “Людина народжується по-справжньому лише перед обличчям смерті”. Відомий сучасний американський психолог Ірвін Ялом наводить численні свідчення, які показують, що серйозне, глибоке усвідомлення перспективи смерті якісно змінює людське життя, робить його більш повним, глибоким, емоційно насиченим, відповідальним.
Зокрема, глибоке усвідомлення власної смертності навчає нас цінувати життя і час, який ми дуже часто марнуємо чи “вбиваємо”. Згадаймо слова Сенеки: “Вкажи мені людину, котра бодай трохи цінувала б час, дорожила днем, котра б розуміла, що вмирає, власне, щоденно?.. Помиляємось якраз у тому, що смерть бачиться нам десь попереду: вона ж у значній своїй частці – вже позаду. Скільки віку прожито – стільки ж одразу бере його смерть. Отож … охоплюй усі години… Життя, поки його відкладаємо, минає. Все … чуже нам, один тільки час – наша власність. ...Кажу-бо: відколи ти народився, відтоді й простуєш до смерті. Ось над таким і подібним варто роздумувати, коли хочемо спокійно виглядати ту останню нашу годину, страх перед якою затьмарює нам усі інші години.”
Згадаймо в цьому контексті слова з вірша Василя Симоненка:
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди,
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе:
Озера, гаї, степи.
Тож жити спішити треба,
Кохати спішити треба,
Гляди ж, не проспи.
Але для того, щоб жити і насолоджуватися життям, людині, яка глибоко усвідомила власну смертність, спочатку потрібно подолати страх смерті. Як це зробити?
Мабуть, насамперед, слід спробувати відповісти на питання: а що ж таке смерть? Якщо не розглядати різні другорядні нюанси, то є лише два варіанти відповіді на це питання: 1) смерть – це небуття, повне зникнення людського Я і 2) смерть – це перехід до якогось іншого буття, продовження існування нашого Я, основи нашої особистості, душі в якійсь іншій формі (в іншому світі, іншому тілі тощо).
Рецепти, які філософи прописували задля подолання страху смерті, залежали від того, якого з цих двох поглядів вони дотримувалися.
Наприклад, Епікур, який вважав, що смерть – це небуття, говорив, що нерозумно боятися смерті, бо “смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть приходить, то нас уже немає”.
Сократ говорив, що якщо “вмерти – значить стати нічим і померлий нічого вже не відчуває”, то смерть є не злом, а добром, тож її не слід боятися: “Якщо це повна втрата відчуття, щось схоже на сон, коли хтось спить так, що навіть ніяких сновидінь не має, то тоді смерть була б дивовижним надбанням. На мою думку, якби комусь довелося вибрати таку ніч, в яку він заснув би так міцно, що нічого йому навіть не приснилося б, і порівняти потім і з тією ніччю інші ночі й дні свого життя, і, поміркувавши, сказати, скільки днів і ночей прожив він у своєму житті краще й приємніше від тої ночі, то, гадаю, не тільки проста людина, а сам великий цар визнав би, що таких ночей було в нього обмаль порівняно з іншими днями й ночами. Отже, якщо смерть є чимось того роду, то я вважаю її надбанням, тому що в такому разі весь час видасться не довшим від одної ночі.”
А проте, для багатьох людей такі рецепти неприйнятні. Перспектива небуття – це якраз і є те, що їх найбільше жахає, – набагато більше, ніж будь-які страждання. Звідси, очевидно, і походило уявлення більшості афінян про те, що смерть – це зло, яке Сократ критикував як нерозумне, а також та “жага безсмертя”, про яку писав Епікур і від якої він вважав за благо звільнитися.
Ось як пояснює це іспанський письменник і філософ Мігель де Унамуно: “...нещасливі люди … віддають перевагу нещастю перед небуттям. Про себе можу сказати, що у юності і навіть у дитинстві мене не надто хвилювали страшні картини пекла, тому що вже тоді ніщо не здавалося мені настільки жахливим, як саме по собі небуття. …ніколи, в часи простодушної віри мого дитинства, мене не лякали описи мук пекла, якими б жорстокими вони не були, і я завжди відчував, що небуття набагато страшніше пекла.”
Незважаючи на загальновідомий факт, що усі люди смертні, людині дуже важко уявити і прийняти свою смертність та смертність близьких людей, – якщо смерть розуміти як небуття, зникнення людського Я, його перетворення на ніщо. Смерть видається чимось безглуздим, абсурдним, неможливим. Згадаймо вірш Василя Симоненка:
ДІД ПОМЕР
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Інша яскрава ілюстрація – оповідання Льва Толстого “Смерть Івана Ілліча”:
"В глибині душі Іван Ілліч знав, що він помирає, але він не лише не звик до цього, але й просто не розумів, ніяк не міг зрозуміти цього.
Той приклад силогізму, якому він навчався в логіці Кізеветера: Кай – людина, люди смертні, тому Кай смертний, видавався йому усе його життя правильним лише по відношенню до Кая, але ніяк не до нього. То був Кай-людина, взагалі людина, і це було цілком справедливо, але він був не Кай і не взагалі людина, а він завжди був зовсім, зовсім особливою, відмінною від усіх інших істотою, він був Ваня з мамá, з папá, з Мітею й Володею, з іграшками, кучером, з нянею, потім з Катенькою, з усіма радощами, прикрощами, захопленнями дитинства, юності, молодості. Хіба для Кая був той запах шкіряного смугастого м’ячика, який так любив Ваня? Хіба Кай цілував так руку матері і хіба для Кая так шурхотів шовк складок плаття матері? Хіба він бунтував за пиріжки в правознавстві? Хіба Кай так був закоханий? Хіба Кай так міг вести засідання?
І Кай точно смертний, і йому правильно помирати, але мені, Вані, Івану Іллічу, з усіма моїми почуттями, думками, мені це інша справа. І не може бути, щоб мені слід було помирати. Це було б надто жахливо".
Австрійський психолог і філософ Віктор Франкл відзначає: “Тому, хто по-справжньому любить, смерть любимої істоти завжди здається незбагненною, так само як "незбагненна" для нього і його власна смерть. Адже добре відомо, що ніхто не може цілком усвідомити факт своєї власної смерті, що це в основі так само незбагненно, як і той факт, що нас не було до народження. Кожний, хто справді вірить або стверджує, що він може осягнути смерть людини, обманює сам себе. Тому що те, у що він хотів нас змусити повірити, незбагненно, а саме: що людська істота усувається зі світу просто тому, що її організм, який є її засобом пересування, став трупом. Коли зникає фізична оболонка, невірно говорити, що особистість сама більше вже не існує. Найбільше, що ми можемо сказати, – це те, що вона (особистість) уже більше не проявляється, тому що прояв потребує фізичних форм вираження (мова і т.д.).”
Багато людей вірять, що особистість людини, або її головна частина, ядро, основа, яку називають душею, продовжує існувати після смерті, – або в якомусь іншому світі або в цьому світі, переселяючись в якесь інше тіло (реінкарнація). Цю віру несуть з собою і більшість релігій.
Мігель де Унамуно писав, що проблема особистого безсмертя – “єдина справді життєва проблема, що зачіпає найглибшу основу нашого буття” .
Саме ця проблема породжує релігію і віру в Бога: “...саме з культу мертвих предків починались звичайно примітивні релігії, і, строго кажучи, більш за все відрізняє людину від інших тварин саме те, що вона так чи інакше хоронить своїх мерців... Цей культ – не смерті, але безсмертя, – започатковує та зберігає релігії.”
З цього ж прагнення людини до безсмертя народжується й ідея Бога. Людина “створює”, тобто видумує Бога як гаранта її безсмертя, і, по суті, ідея Бога лише для цього і потрібна: “Якось, розмовляючи з одним селянином, я запропонував йому гіпотезу, згідно якої справді існує Бог, який править світом і землею, як якась Світова Свідомість, але з цього не слідує, що душа кожної людини безсмертна в традиційному і конкретному смислі цього слова. "А для чого ж тоді Бог?" – заперечив мені він.”
На думку Унамуно, філософія в своїй основі також є спробою людини осмислити проблему смерті та безсмертя: “...жага не помирати, голод по особистому безсмертю... це є афективна сторона всякого пізнання і внутрішній, особистий вихідний пункт всякої людської філософії, людиною створеної та для людей призначеної... Усе інше – або самообман, або спроба обманути інших. І спроба обманути інших заради того, щоб обманути самого себе.”
Підтвердження цієї думки можна знайти і у представників протилежного філософського табору – матеріалізму. Так, Фрідріх Енгельс писав: “Велике головне питання усієї філософії, особливо недавньої, є питання про відношення буття й мислення.” Далі він так пояснює цю філософську формулу: “З найдавніших часів ... люди розмірковували про відношення між душею і зовнішнім світом. Якщо, після смерті, вона залишала тіло й продовжувала жити, годі було придумати для неї ще якусь смерть. Так виникла ідея безсмертя...”
Ми вже говорили раніше про розуміння проблеми безсмертя в філософії Іммануїла Канта.
А ось як оцінював значення ідеї безсмертя Федір Достоєвський:
“...вища ідея на землі лише одна, а саме – ідея про безсмертя душі людської, тому що всі інші "вищі" ідеї життя, якими може жити людина, лише з неї однієї випливають...
...любов до людства навіть зовсім немислима, незрозуміла і зовсім неможлива без спільної віри в безсмертя душі людської. Ті ж, хто, віднявши в людини віру в її безсмертя, хочуть замінити цю віру, в смислі вищої мети життя, "любов'ю до людства", ті, говорю я, підіймають руки на самих же себе; тому що замість любові до людства насаджують у серці людини, що втратила віру, лише зародок ненависті до людства.
...ідея про безсмертя – це самé життя, живе життя, його остаточна формула і головне джерело істини та правильної свідомості для людства.”
Для людей, які не вірять в життя після смерті, поширеним способом психологічного захисту від страху смерті є намагання увічнити своє ім’я у творах мистецтва й науки, інших видатних звершеннях, намагання досягти безсмертної слави тощо. Чимало людей втішають себе думкою про те, що людина продовжує жити у своїх нащадках, в пам’яті інших людей і т.д. Деякі інші люди ототожнюють себе з нацією і втішаються тим, що після їх смерті нація буде існувати. Дехто втішається навіть тим, що матерія є вічною і незнищенною, а отже атоми, з яких складалося людське тіло, після смерті людини продовжують існувати.
Так, Василь Симоненко завершує вірш про смерть діда оптимістичною кінцівкою в стилі “дід помер, але справа його жива”:
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні –
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
i з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть i гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
Проте, на мою думку, такий оптимізм є самооманою. Невже весь пафос вірша про смерть діда стосувався не самого діда – його унікальної і неповторної особистості, а лише дум, які думав дід, але які може додумати і хтось інший?
Цю самооману рішуче викривав Мігель де Унамуно:
“Людина це мета, а не засіб. ...що це за ідол, чи ми назвемо його Людством чи ще якось, якому мають приноситись у жертву усі та кожний з людей? Чому я маю жертвувати собою заради ближніх, співвітчизників, задля своїх дітей, а потім мої діти – жертвувати собою задля своїх дітей і так далі в нескінченному ланцюгу поколінь, що змінюють одне одне? І хто нарешті збере плоди усіх цих жертвоприношень?...
Усі ці розмірковування про те, що людина живе у своїх дітях, або в своїх творах, або в природному світі, – суть нікчемні вигадки...
Якщо після смерті мого тіла – я говорю так, щоб відрізнити тіло від мене самого, від того, що є я, – моя свідомість повертається в абсолютну несвідомість, з якої вона колись вийшла, і те ж саме відбувається з усіма моїми побратимами по життю, то наш втомлений людський рід є не що інше, як лиховісна низка примар, що бредуть з одного ніщо в інше ніщо, а людяність у цьому випадку є щось найбільш нелюдське, що тільки може бути...
Якщо усі ми помремо повністю, для чого тоді усе? Для чого?..
...хочу жити саме я, який я є і яким я себе почуваю, і тому мене мучить проблема безсмертя душі, моєї власної душі...
Егоїзм, скажете ви? Немає нічого більш універсального, ніж індивідуальне...
Жертвуй собою ради своїх дітей! І ти жертвуєш собою заради них, тому що вони твої, тому що вони продовження тебе, і вони теж, в свою чергу, принесуть себе в жертву своїм дітям, а ці останні – своїм, і так без кінця буде продовжуватись це безплідне жертвоприношення. Я приходжу в цей світ для того, щоб здійснити своє я, то що ж станеться врешті-решт з усіма нашими я? Живи заради Істини, Добра, Краси! Ми ще переконаємося й найбільшій суєтності та нещирості цієї лицемірної позиції...
А нас усе ще хочуть одурити, і вдаючись до самої лукавої брехні, нам говорять, що ніщо не зникає, що все перетворюється, обертається та змінюється, що не зникає навіть найменша часточка матерії, так само як не розсіюється повністю навіть найменша напруга енергії. І хтось ще хоче нас цим втішити! Мізерна втіха! Мені немає ніякої справи ні до моєї матерії, ні до моєї енергії, бо вони не мої доти, доки я сам не свій, тобто не вічний. Ні, не зникнути в якомусь великому Всезагальному – будь то нескінченна та вічна Матерія, Енергія чи Бог – є те, чого я хочу... Нам непотрібні хитрування монізму; ми хочемо реального, а не примарного безсмертя...”
Подібні міркування висловлював, від імені одного зі своїх літературних персонажів, А.П.Чехов:
“О, навіщо людина не безсмертна! Навіщо мозкові центри і звивини, навіщо зір, мова, самовідчуття, геній, якщо усьому цьому судилося піти у землю й врешті-решт охолонути разом з земною корою, а потім мільйони років без сенсу й без мети носитися з Землею навколо Сонця? Для того, щоб охолонути й потім носитися, зовсім непотрібно витягати з небуття людину з її високим, майже божеським, розумом і потім, ніби на посміх, перетворювати її на глину. Обмін речовин! Але яке ж боягузтво втішати себе цим сурогатом безсмертя! Безсвідомі процеси, що відбуваються у природі, навіть нижче людської глупоти, адже в глупоті є усе-таки свідомість і воля, а в процесах − зовсім нічого. Лише боягуз, у якого більше страху перед смертю, аніж гідності, може втішати себе тим, що його тіло буде з часом жити в траві, в камені, в жабі... Бачити своє безсмертя в обміні речовин так само дивно, як пророкувати блискуче майбутнє футляру після того, як розбилася і стала непридатною дорога скрипка.”
******
Втім, далеко не всі філософи поділяли позитивну оцінку ідеї і перспективи особистого безсмертя. Ми вже говорили про міркування Сократа, який вважав, що небуття є кращим, аніж звичайне життя, сповнене страждань; про Епікура, який вважав, що до перспективи небуття слід ставитися з повною байдужістю.
Фрідріх Енгельс вважав, що віра в існування душі і безсмертя була наслідком незнання: “люди, які ще нічого не знали про будову своїх тіл, під впливом сновидінь, вірили, що їх думки й відчуття були діяльністю не їхніх тіл, а якоїсь душі, що живе в тілі і залишає його після смерті” , і що в давнину перспектива безсмертя зовсім не радувала людей: оскільки життя було дуже важким і сповненим страждань, то віра в безсмертя душі сповнювала людей жахом та безнадією, і що вони тільки й мріяли про те, як би позбутися цього жалюгідного безсмертя.
Негативна оцінка перспективи особистого безсмертя міститься в індійській релігійній традиції – індуїзмі та буддизмі. Тут є віра у життя після смерті, яке здійснюється шляхом перевтілень, “колеса сансари”, але це “колесо” оцінюється негативно, бо “життя – це страждання”. Тому ці релігії вважають вищою метою людини вихід з цього циклу перевтілень і розчинення душі людини у божественному бутті Брахмана або досягнення стану цілковитої байдужості-небуття – Нірвани.
Для багатьох людей перспектива вічного життя видається непривабливою, бо вони не уявляють, чим можуть зайняти себе цілу вічність, і вічне життя асоціюється у них з нескінченною нудьгою.
Радикально негативну оцінку ідеї особистого безсмертя давав Фрідріх Ніцше: “Великий обман особистого безсмертя руйнує розум, нищить природність – все, що є в інстинкті благодійного, все, що сприяє в ньому життю і забезпечує майбутнє, все це віднині викликає підозру.”
Проте навіть в філософії Ніцше ми можемо виявити підтвердження міркувань Унамуно про те, що жага особистого безсмертя є внутрішнім, особистим вихідним пунктом всякої людської філософії, а усе інше – самообман і спроба обманути інших заради того, щоб обманути самого себе. Відкинувши ідею особистого безсмертя, Ніцше створив паліатив (замінник) цієї ідеї – вчення про вічне повернення. Згідно з цим вченням, усе, що відбувається, вже відбувалося раніше і відбуватиметься в майбутньому нескінченну кількість разів. Через мільярди або мільярди мільярдів років усе повторюється. А отже, кожний з нас вже проживав і ще проживатиме це саме життя безліч разів. Чим не особисте безсмертя!
Як бачимо, ставлення людей до смерті і безсмертя дуже неоднозначне. І йдеться тут не лише про відмінності у поглядах різних людей, а про боротьбу різних мотивів у свідомості майже кожної людини. Мабуть, більшість із нас може зрозуміти і ту й іншу позицію: нам не є чужими ані “прагнення до безсмертя”, ані відчуття втоми від життя, сповненого страждань, яке інколи переходить у прагнення абсолютного спокою-небуття, ані побоювання того, що вічне життя, якщо воно існує, може виявитися страшенно нудним.
На цю суперечність звернув увагу ще Епіктет: “Молодий, помираючи, ремствує на богів за те, що помирає у розквіті віку; старий – за те, що томиться, коли йому час на спокій. І все ж, коли смерть встане з ним обличчям до обличчя, його охоплює жага життя, він посилає за лікарем і просить його докласти усіх сил, усього мистецтва, щоб поставити його на ноги. Дивні істоти ці люди – не хочуть ні жити, ні помирати!”
Цю ж саму роздвоєність можна побачити і в індійській релігійній традиції. Люди бояться смерті і долають цей страх вченням про реінкарнацію. Але, повіривши у даність вічного особистісного існування, вони лякаються цієї перспективи, починають ремствувати, що життя – це страждання, і шукати “спасіння” вже не від смерті, а від життя.
Здається слушним міркування про те, що якщо немає особистого безсмертя, то життя не має сенсу: якщо смерть – це небуття, якщо після фізичної смерті особистість людини перетворюється на ніщо, і ця доля очікує усіх людей, то, як писав М. де Унамуно, “наш втомлений людський рід є не що інше, як лиховісна низка примар, що бредуть з одного ніщо в інше ніщо, а людяність у цьому випадку є щось найбільш нелюдське, що тільки може бути”.
Тим більше, що ця доля очікує не лише кожну окрему людину, а й людський рід в цілому: адже з точки зору фізичних чинників можна напевно стверджувати, що людський рід раніше чи пізніше буде знищений в результаті якоїсь глобальної катастрофи.
Проте здається, що має рацію і контраргумент, який наводить Карл Поппер: “якби наше життя продовжувалося нескінченно, то воно нічого б не було варте... постійний страх втратити життя дозволяє нам відчути його цінність”.
Або у формулюванні Віктора Франкла: “Що б являло собою наше життя, якби воно було нескінченним? Якби ми були безсмертні, ми б спокійно могли відкладати кожний свій учинок на який завгодно час. І неважливо було б, зробимо ми зараз якийсь вчинок чи не зробимо; кожна справа може бути з рівним успіхом зроблена і завтра, і післязавтра, і через рік, і через десять років. Але перед обличчям смерті як абсолютного і неминучого кінця, що очікує нас у майбутньому, і як межі наших можливостей – ми зобов'язані максимально використовувати відведений нам час життя, ми не маємо права втрачати жодної з можливостей, сума яких у результаті робить наше життя дійсно повним смислу.”
Проте можливо, що ці дві точки зору, які видаються протилежними, насправді можуть і мають бути поєднані. Можливо, що смисл життя є можливим саме тому, що,
– з одного боку, наша життєва перспектива обмежена часовими рамками від фізичного народження до фізичної смерті; ми не знаємо, що нас очікує після цього, і чи взагалі нас щось очікує; тому мусимо знаходити і здійснювати смисл в межах цього життя, не відкладаючи на майбутнє те, що можна зробити сьогодні;
– з іншого боку, хоч ми про це й не знаємо, проте ми можемо сподіватися на те, що закінчення цього життя не є закінченням нашого особистісного існування взагалі; що це життя є окремою ланкою у нескінченному ланцюжку, і його смисл пов’язаний зі смислом цілого; що смисл, реалізований нами у цьому житті, не знищується смертю, а створює можливість для переходу на наступний рівень.
Згадаймо Канта, який говорив, що наше незнання про те, що очікує нас після смерті (і чи нас щось взагалі очікує), є так само необхідним для реалізації моральної мети людського буття, як і сподівання на вічне життя.
Але чи не є все, про що ми говорили, лише марним фантазуванням? Чи може сучасна освічена людина у вік науки вірити у безсмертя? Чи не є ця віра химерою, пережитком невігластва минулих віків?
Дуже багато людей, особливо науковців, вважають, що наука і віра в безсмертя суперечать одна одній. Вони вважають, що наука довела, що свідомість (мислення, емоції, відчуття) людини є нічим іншим, як біохімічними процесами в мозку людини, а отже, ніякої душі не існує. Цю точку зору некритично приймають і деякі прибічники віри в особисте безсмертя. Зокрема, М. де Унамуно оголошував бунт проти розуму, якого він вважав головним ворогом віри в безсмертя.
На моє переконання, така точка зору є хибною. Наука не вирішила і не може вирішити питання про існування душі і можливість її безсмертя; це питання перебуває поза сферою компетенції науки. Природничо-науковими методами в принципі неможливо вирішити питання про нефізичні об’єкти (такі як душа, Бог тощо).
Існують вагомі раціональні аргументи проти матеріалізму, на користь переконання в тому, що людська свідомість (мислення, відчуття, емоції) є чимось нефізичним, нематеріальним.
Чимало солідних мислителів ХХ ст. – філософів і вчених – доводили необґрунтованість претензій матеріалізму на науковість.
Зокрема, один з найвидатніших філософів науки ХХ століття, Карл Поппер, доводив, що матеріалізм не лише нераціональний, а й протираціональний, він є руйнівним для раціональності. Існують вагомі раціональні підстави для твердження про нематеріальну, нефізичну природу свідомості.
Віра в існування душі суперечить не науці, а сцієнтизму – некритичній, догматичній вірі у всемогутність природничих наук. Сцієнтизм є проявом незрілості розуму, який не усвідомлює власних меж. В цьому контексті згадаймо слова Сократа: “Найганебніше невігластво – вважати, ніби знаєш те, чого не знаєш”, тобто не усвідомлювати міри власного незнання.
Існують також цікаві емпіричні дослідження, які свідчать на користь віри в життя після смерті. Зокрема, відомий чесько-американський психолог Станіслав Гроф у книзі “Найбільша подорож: свідомість і таємниця смерті” (2006 р.) наводить чимало фактів, які свідчать про існування душі після смерті й до народження (про реінкарнації): свідчення людей, що перебували у стані клінічної смерті, у особливих психічних станах, викликаних психотропними речовинами (ЛСД), і отримували при цьому інформацію, яка потім підтверджувалася перевірками; випадки пригадування деякими людьми подій із своїх попередніх життів, також підтверджені перевірками, тощо. На завершення наведу фрагмент зі вступу до цієї книги:
“Згідно з західною нейрофізіологією, свідомість є супутньою ознакою матерії, продуктом фізіологічних процесів мозку, і тому вона надзвичайно залежна від тіла. Смерть тіла, точніше – мозку вважається абсолютним кінцем усіх форм діяльності свідомості. Віра в життя після смерті, посмертну подорож душі, потойбічні межі і пристановища, у перевтілення відноситься до області казкових переказів або ж заноситься до опису історій хвороби в підручниках психіатрії. Її розглядають як прагнення примітивних або простодушних людей, нездатних прийняти непорушний біологічний імператив смерті, видати бажане за дійсне...
Дуже невелика кількість людей, включаючи майже всіх учених, усвідомлює, що у нас немає абсолютно ніяких доказів, що свідомість насправді є продуктом діяльності мозку. Більше того, немає ні найменшого уявлення, як це може здійснюватися. Ніхто з учених жодного разу не спробував конкретно відповісти на запитання, яким чином подолати безодню між матерією і свідомістю. Однак, незважаючи на таке протиріччя, основне метафізичне припущення, що свідомість є супутньою ознакою матерії, залишається головним міфом західної матеріалістичної науки, що впливає на все наше суспільство. Не існує також ніякого наукового доказу відсутності духовного виміру в будові Всесвіту. …насправді є більш ніж достатній масив доказів існування невидимих у звичайних умовах надчуттєвих вимірів дійсності...”
З передмови Хьюстона Сміта: “Якби ми могли хоча б на рівні інтелекту – пізнання, розуму – повірити в те, що за смертю дійсно слідує нове народження, ми зробили б величезний крок до того, щоб зцілити наше власне життя. Тому що головна хвороба життя – це страх. Як говорив Карл Юнг, у нього не було жодного пацієнта старше сорока років, проблема якого не була б закорінена у його страхові перед смертю, що наближається.”
До наступного розділу: Деякі свідчення про значення глибокого усвідомлення смертності
Примітки:
1. Монтень М. Проби. – Кн.1. – C.92.
2. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия. – С.7-257.
3. Сенека. Моральні листи до Луцілія. – С.38, 44.
4. Платон. Апологія Сократа // Платон. Діалоги. – C.36.
5. “Якщо дотримуватися правильного знання, що смерть для нас – ніщо, то смертність життя стане для нас відрадною: не тому, що до неї додасться нескінченність часу, а тому, що від неї відніметься жага безсмертя.” (Епікур. Лист до Менекея)
6. Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. – С.32, 61.
7. Толстой Л.Н. Смерть Ивана Ильича. – С.276-277
8. Франкл В. Человек в поисках смысла. – С.250-251
9. Унамуно М. О трагическом чувстве жизни. – С.28.
10. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії. – С.278.
11. Чехов А.П. Палата №6. – С.251-252
12. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії. – С.278.
13. Вчення про вічне повернення виконує у Ніцше і функцію тієї “регулятивної ідеї” або “системи координат”, у відношенні до якої здійснюється смисложиттєва орієнтація. На думку Ніцше, якщо людина повірить, що проживатиме це саме життя точно так само безліч разів, то вона здійснюватиме свої життєві вибори відповідально, обираючи такий спосіб життя, щоб їй захотілося прожити це життя ще безліч разів.
14. Поппер К. Как я понимаю философию. – С.21
15. Гроф С. Величайшее путешествие: сознание и тайна смерти. – С.25-26.
0 коментарів