Язык уже довел до Киева

Тема російської мови та її статусу в Україні – річ банальна. Одначе вона справді важлива. На відміну від НАТО, якого "ніхто не бачив, проте всі бояться", та інших абстрактних страшилок, статус російської мови – це єдине питання, котре реально зачіпає або здатне зачепити в майбутньому повсякденне життя пересічного українця.

Іноді потрібно свідомо відійти від високих політичних теорій і соціології, аби поглянути на те, що відбувається, простіше. Істина часто промовляє "вустами дитини", тож про дітей ми теж говоритимемо. Даний текст побудовано на простих прикладах із життя Східної України і не тільки. Надто вже багато серйозних і патетичних статей було написано на цю тему, бракує тільки одного – погляду зсередини, очима простого східного українця.

У моєму рідному місті на Донбасі вся російська "п'ята колона" – це близько десятка маргіналів на чолі зі своїм лідером, який за національністю наполовину китаєць. Цей факт, безперечно, додає особливого колориту російському рухові. "Сепаратисти" навіть зовні мають вигляд відвертих невдах. Мова, звісно, йде не лише про матеріальний добробут, а й про психологічний стан людей, котрі обвинувачують "цю країну" у своїх проблемах чи незадоволених амбіціях. Однак ми ж говоримо не про відвертих маргіналів. А про нормальних людей, які вирішують свої буденні справи, виховують дітей, мають свої захоплення – приміром, футбол.

Якось на одному севастопольському форумі довелося прочитати обурений крик душі одного місцевого діяча, який жити не може без Москви та її флоту, а все українське викликає у нього відверту ненависть. А обурювався бідака стосовно такого “страхітного” факту: "Як можуть севастопольці, жителі міста російської слави, уболівати в місцевих кав’ярнях і барах за збірну України на футбольному Мундіалі!!! А дехто з молоді навіть мав українську символіку!" – гнівався борець з "українською окупацією Криму". І важливо те, що він справді правильно побачив реальний стан речей. Адже саме на таких простих прикладах, як той-таки футбол, чітко видно реальний стан деяких речей.

Якщо продовжити футбольну тему, то не можу не згадати один давній випадок, коли футбольна доля звела у відбірному матчі збірні України і Росії. Цей матч я дивився в компанії свого друга і його батька, робітників місцевого металургійного заводу, який належить Ринату Ахметову. Обидва етнічні росіяни, якщо син народився вже на Донбасі, то його батько переїхав до України з Ростова дорослим. Сьогодні обидва регулярно голосують за Януковича і Партію Регіонів. Просте питання: за кого уболівали ці люди та інші жителі регіону – за Україну чи за Росію? Гадаю, тільки повний ідіот не зможе відповісти правильно. Під час "уболівання" мені довелося почути від них різне, пролунало навіть завітне "Бий москалів!" Цих людей набагато більше турбують інші проблеми, пов'язані із соціальною політикою, а не із зовнішньою орієнтацією держави. Один з них мовив: "Ми вже давно помітили, щойно Ахметов купує за мільйони доларів чергового негра у "Шахтар", то в нас на заводі починають затримувати платню". Це, певна річ, жарт, та, як відомо, у кожнім жарті є тільки частка жарту.

І от такі повсякденні дрібниці і факти є вельми важливими. Олег Блохін і його збірна зробили більше для зростання національної свідомості, ніж страждання наших націонал-стурбованих демократів, котрі ніяк не зрозуміють, чому ж східні українці не стали масово розмовляти українською мовою одразу ж після прийняття декларації про незалежність України і не зробили цього донині? Але чи є в цьому взагалі проблема?

От ще один приклад із життя. Нещодавно їхав я у потязі зі своєю землячкою, котра вже сім років живе у Києві. Жінка поскаржилася, що іноді практично не розуміє, що їй розповідає її маленька дочка. Вони в буквальному значенні цього слова розмовляють різними мовами. Тоді як мама вперто не бажає вчити державну мову, її донька, опинившись в українському мовному середовищі у школі та в дворі свого дому, й сама розмовляє винятково українською.

Якщо і проводити українізацію в мовній сфері, то її треба починати з дитячих садків (потім – початкових класів тощо), а не з бабусь-пенсіонерок, які не в змозі при потребі заповнити позов до суду українською мовою. Потрібен план, а не хаотичні метання і бажання мати все й одразу. Так і хочеться запитати наших "українізаторів": а чи є у вас план? Ну, хоч якийсь?
У нашій країні вже виросло покоління, яке не знає іншої батьківщини, крім України. Українській молоді новини з Росії цікаві приблизно так само, як новини з Монголії. Ще років п'ять, і ці процеси стануть незворотними. Час працює на нас, головне – це не розгойдувати човен. І не нашкодити, не зробити так, щоб українська мова відштовхувала через дурість деяких наших політиків. Єдине, що поки не дає можливості цілком вирішити проблему російського впливу – це сфера шоу-бізнесу і мова. І от ці питання варто розглянути в контексті теми щодо нашої молоді.

На одному з круглих столів, присвячених українському телебаченню, довелося вислухати безліч думок, які загалом зводили проблеми нашого ТБ до двох основних: засилля реклами і те, що українське телебачення ніби й зовсім неукраїнське, оскільки надзвичайно багато російської мови. У своєму виступі я відзначив, що коли вже так, то телевізійні рекламні блоки – це єдиний сектор ТБ, українізований на всі 100%, і нерідко діти вивчають українські фрази і слова саме за яскравими слоганами з рекламних роликів, котрі запам'ятовуються.

З іншого боку, з особистих спостережень можна навести приклад музичного каналу М1. За останні роки три-чотири цей канал помітно українізувався – як у мові, котрою розмовляють ведучі, так і в плані наповнення ефіру музичними кліпами. Якщо раніше була велика кількість російських виконавців, то нині вони – велика рідкість і переважно як реклама перед київськими гастролями. В основному М1 демонструє витвори українських і західних виконавців. У чому ж причина? Можливо, господарі каналу великі українські патріоти і члени Народного Руху? Та ні – канал є власністю олігарха, власника медіа-холдингу, на інших телересурсах якого таких тенденцій поки не помітно. Річ у тім, що український капітал почав розуміти, що шоу-бізнес – це справжнісіньке золоте дно, і віддавати його заїжджим з Москви щонайменше нерозумно. Гроші на ньому потрібно заробляти самим. Той таки М1 має власну рекордингову компанію, котра записує і рекламує диски власного виробництва і створює власних "зірок" з українських музикантів. Ніякої політики, тільки бізнес. І що важливо – цей бізнес розраховано на молодь.

Усе має відбуватися поступово і за планом. Усьому свій час. Мовні істерики деяких наших політиків шкодять значно більше, ніж конкуренція російської мови. Хоча що, власне, поганого в російській мові? Як вона може перешкодити мені бути патріотом України і її гідним громадянином? Адже є ж у Європі приклад Ірландії, де практично не збереглося ірландської мови. З чотирьох мільйонів ірландців, по офіційним даним, ірландською мовою розмовляє лише 330 тис. ірландців. По неофіційним – лише 65 тис. Майже все населення острівної держави говорить англійською мовою, але хіба хтось насмілиться заявити, що ірландці втратили свою ідентичність, свій патріотизм і є англійськими "запроданцями"? То чому ж це нормально сприймається стосовно наших співгромадян зі Східної України?

Може, розгадка простіша, і "проросійські настрої" у Східній Україні існують винятково у збудженій свідомості наших національно стурбованих демократів, а ще у виправданнях "помаранчевих" стратегів, нездатних сформулювати зрозумілу і прийнятну для Сходу політичну доктрину.

За великим рахунком, має бути зрозуміла проста аксіома: "Будуєш свою політику на питанні мови? – Значить, ти підписався у своїй політичній імпотенції". І це абсолютна правда.


АСД