Go West. З ким нам іти до Європи?

Візит Джорджа Буша до Києва та ситуація, яка склалась навколо вступу нашої країни до НАТО дає можливість зайвий раз переконатися – хто є стратегічним партнером України, а хто, як співалось в популярній радянській пісні – «И не друг, и не враг, а – так»… Настав час зробити для самих себе декілька непопулярних зізнань. Необхідно застовпити у нашій політичній свідомості кілька аксіом – це дуже неприємні факти, але вони потрібні для того, щоб звільнити нашу політичну свідомість від усілякої нісенітниці й підійти до проблеми максимально прагматично. Головна аксіома української геополітикиТреба дивитися правді в очі: донедавна Україна, створювана Кучмою та його "стратегами", була абсолютно нежиттєздатним проектом. У цьому немає нічого дивного, адже, з іншого боку, цей проект разом із Кучмою формували і наші націонал-демократи – вихідці з Руху, галицькі інтелігенти, любителі вишиванок і тужливої української пісні. В іншій історичній ситуації Україна вже припинила б своє незалежне існування. Проте цього не сталося, і час працює на нашу користь. За рахунок чого це стало можливо? Насамперед тому, що після розгрому в ході "холодної війни" Радянського Союзу у світі склалася фантастично вдала для української держави геополітична ситуація. Україна не просто одержала незалежність легко і без зусиль – незалежність просто звалилася нам на голову. Наші сусіди виявилися нездатними перешкодити появі України в її сучасних кордонах. Більш того, існування суверенної України було і є в інтересах єдиної світової наддержави – Сполучених Штатів Америки. Це чітко і відверто зафіксовано американськими стратегами, насамперед Збігнєвом Бжезинським. За великим рахунком, уся українська геополітика зводиться сьогодні до двох простих аксіом: Україна є державою-"каталізатором". За визначенням Збігнєва Бжезинського, держава-"каталізатор" – це "принципово важлива з географічної точки зору євразійська держава, чиє розташування й/чи існування має ефект каталізатора для активніших геостратегічних діючих осіб". Тобто така держава неминуче є об'єктом активної експансії з боку інших держав. Тільки тому що вона є. Україна існує в адміністративних кордонах, визначених у СРСР – це наша примусова реальність. З одного боку, якби Україна була в межах від Карпат до Дніпра (максимум – до Полтави), те вже сьогодні вона була б цілком нормальною третьосортною національною державою Європи, без 5 хвилин членом НАТО і кандидатом на вступ до Євросоюзу. Вузьколобий західноукраїнський націоналізм, схоже, вже зрозумів це – звідси й розмови про галицький сепаратизм, які іноді виникають (нехай навіть в анекдотичній формі). З іншого боку – така "хуторянська Україна" була б справжнім "проривом" у 19-е століття світової історії, проте аж ніяк не в 21-е. Наші сусіди не мали можливості вплинути ані на сам факт виникнення нашої держави, ані на його офіційні кордони. Утім, історична пам'ять ще довго впливатиме на відносини України із сусідами. Мова йде як про конкретні претензії на певну частину нашої території, так і про Україну в цілому – як плацдарм для того чи іншого геостратегічного гравця. Це ще один факт нашої примусової реальності. З усього вищесказаного випливає 1-а головна аксіома нашої геополітики: ніхто з наших сусідів та інших географічно близьких нам країн не може бути нашим "стратегічним партнером".З ким нам іти до Європи? (2 аксіома української геополітики)Коли говорити конкретніше, то нашим стратегічним партнером сьогодні не є не тільки Росія, але і сам Євросоюз, хоча вступ до нього – наше найважливіше завдання. Що ж насправді відбувається сьогодні в Європі? Хто є реальною силою європейської інтеграції? У чиїх інтересах вона відбувається? Найточніше формулювання дає знов-таки Збігнєв Бжезинський: "Справа об'єднання Європи дедалі більше підтримується бюрократичною енергією, породжуваною великим організаційним апаратом, створеним Європейським Союзом. Ідея об'єднання все ще має значну народну підтримку, однак її популярність падає; у цієї ідеї бракує ентузіазму і розуміння важливості мети... Європейське об'єднання все більше являє собою процес, а не ціль... процес об'єднання Європи може зупинитися і поступово навіть піти на спад". У більшості європейців і їхніх політичних лідерів не вистачає розуміння надзадач, які стоять перед європейською цивілізацією, і готовності жертвувати миттєвими вигодами заради великої мети. Європа не здатна вирішувати стратегічних завдань світового масштабу і, що значно небезпечніше – навіть подбати про власну безпеку. З останніх подій особливо показовими є приклади енергетичної політики Євросоюзу, який поступово стає газовим заручником Росії. Складається враження, що енергетична безпека Європи значно більше хвилює Сполучені Штати, які є головними ініціаторами будівництва нових газопроводів з Азії на противагу російському газу, аніж самих європейців. Замість турбуватися про альтернативні джерела енергії, європейці вкладають мільярди доларів у будівництво сумнівного газопроводу по дну Балтійського моря на шкоду інтересам не тільки України, але і своїх же східноєвропейських членів Євросоюзу. Наскільки далекоглядна політика Євросоюзу в забезпеченні своєї енергетичної безпеки, показали й події після смерті президента Туркменістану Ніязова. Найкраще її характеризують слова посла України в цій середньоазіатській країні Віктора Майка: “Вельми показовим був візит у листопаді до Ашгабата міністра закордонних справ Німеччини Штайнмайера. Якщо не помиляюся, це був перший за останні десять років візит до Туркменістану міністра закордонних справ західноєвропейської країни. Від поїздки Штайнмайера очікували якихось серйозних результатів. Але нічого не сталося. Глава німецького МЗС м'яко висловився з приводу дотримання прав людини і релігійних свобод. Але в ході переговорів нічого по суті не було сказано про Транскаспійський чи інший газопровід, який міг би стати якоюсь вагомою частиною стратегії диверсифікації та енергопостачання Європи. Що ж стосується Сполучених Штатів, то американці в приватних бесідах абсолютно прагматично, чітко і правильно оцінювали ситуацію і робили точні прогнози щодо різних газопроводів. Але, на жаль, і від Вашингтона Ніязов не одержав жодної конкретної пропозиції стосовно них”. Однак можна не сумніватися, що саме Америка в черговий раз стане гарантом благополуччя Європи. Успіх американців у намаганні взяти під контроль і включити Туркменістан до зони свого впливу, а отже, і послабити позиції Росії в цьому стратегічному регіоні, життєво важливий і для України. Бо інакше наш східний сусід зможе підсилити енергетичний і політичний шантаж України. У разі успіху США Україна не тільки уникне газового зашморгу Росії, але й при зміцненні партнерських відносин з Америкою зможе набагато успішніше домагатися будівництва частини майбутнього газопроводу через свою територію. Уявімо, що Америка перестала бути активним учасником європейської політики. Що тоді відбуватиметься в трикутнику "Євросоюз – Україна – Росія"? Як довго Україна зможе зберігати свою незалежність у цих умовах? Як поводитиметься Росія за відсутності Америки? Чи буде в Євросоюзу політична воля чи хоча б просте бажання надати реальну підтримку Україні? Відповідь на ці питання лежить на поверхні, і в ній немає нічого гарного для нашої країни. У нас прийнято прагнути на Захід, але при цьому засуджувати американську політику як агресивну і недемократичну. Прийнято розділяти Захід на мирну і толерантну Європу та егоїстичну Америку, яка намагається нав'язати свою гегемонію усьому світові. Одначе, як правило, США діють в інтересах усієї Європи. Вони є своєрідним "бойовим загоном" усього західного світу, частиною якого прагне стати й Україна. На наше щастя, сучасна Європа має в собі вагомий американський компонент. Америка є тим фактором, без якого не було б ніякої єдиної Європи. В одних випадках без американського арбітра неминуче загостряться протиріччя між західноєвропейськими країнами – насамперед між Німеччиною і Францією, Німеччиною та Англією, Німеччиною та Італією. В інших ситуаціях – навпаки, європейців об’єднує вже загальна антиамериканська позиція з якогось конкретного приводу. Тому важко не погодитися з російським вченим і знавцем Заходу Олександром Зинов'євим: "...сьогодні у Європи набагато більше шансів інтегруватися під егідою Сполучених Штатів, ніж без цього... Утворився світовий центр на чолі зі Сполученими Штатами, навколо цього центру інтегрується увесь західний світ. На утворення такого глобального центру пішло багато десятиліть, і це не проста справа. Тож розраховувати на те, начебто в Західній Європі вирішать там щось і утворять новий центр, сумірний зі США, чи в Азії відбудеться щось подібне – так можуть міркувати тільки дилетанти, до того ж на рівні абстрактної можливості: "А чому б і ні?"З усього цього неважко вивести другу аксіому української геополітики – до Європи нас можуть увести тільки Сполучені Штати Америки. Тільки ця держава має можливість зробити реальністю нашу інтеграцію з Європою. У свою чергу, Україна своєю присутністю в Європі зможе підсилити там позиції США. Треба пам'ятати, що розширення Євросоюзу і НАТО, включення до них країн Східної Європи свого часу відбулося багато в чому тільки завдяки принциповій позиції США. Активне партнерство зі США дозволяє нашій сусідці Польщі бути не просто другосортним членом Євросоюзу, але й претендувати на активну роль на континенті. Ті чудові партнерські відносини, що, попри складне історичне минуле (події на Волині періоду Другої світової війни тощо), ми маємо сьогодні з Польщею – нашим "адвокатом" у Євросоюзі – пояснюються багато в чому тим, що Польща є активним провідником політики Сполучених Штатів на європейському континенті. Сьогодні в України немає більш могутнього і зацікавленого в ній партнера, як США. Безумовно, Америка не є благодійницею і дбає лише про свої власні інтереси, але якщо її інтереси в тій чи іншій позиції об'єктивно збігаються з інтересами України, то таке партнерство слід цінувати і максимально використовувати.Сергій Берко, Спеціально для АСД