Марксизм та економічна наука
Відкрите суспільство: етика та раціональність
До попередньої глави: Матеріалізми Маркса та Енґельса
Окрім геґелівської діалектики, матеріалізму та утопічного соціалізму марксизм мав ще одне важливе інтелектуальне джерело – класичну політекономію. У Маркса є репутація видатного економіста, хоча насправді його "внесок" у економічну теорію полягає лише у вкрай тенденційному (за характеристикою Мізеса, наклепницькому) дослідженні історії капіталу, а також у квазінауковому обґрунтуванні ідеї експлуатації за допомогою трудової теорії вартості Девіда Рікардо (способу пояснення походження вартості товарів, що незабаром після Маркса був відкинутий усіма серйозними економістами як явно незадовільний) та гіпотези Рікардо про те, що технічний прогрес може спричиняти безробіття, наявність на ринку праці надлишкової робочої сили.
Остання гіпотеза, звичайно, не позбавлена сенсу, - проте все залежить від її інтерпретації. Наприклад, її можна розглядати як констатацію банального факту, що впровадження більш продуктивної техніки часто приводить до скорочення числа працівників і що звільнені працівники зазнають певних коротко- або довгочасових труднощів з працевлаштуванням. Рікардо намагався з’ясувати також, чи може це мати наслідком широкомасштабне, хронічне безробіття, - але розгляд різних аргументів «за» та «проти» такого припущення так і не дав йому можливості прийти щодо цього до певного висновку.
Те, що у Рікардо було гіпотезою для обговорення, у Маркса перетворилося на постулат про необхідне існування за капіталізму масового хронічного безробіття, резервної армії робочої сили, яка чинить тиск на ринку робочої сили і дозволяє роботодавцям утримувати заробітну платню на рівні прожиткового мінімуму, необхідного для відновлення робочої сили. Маркс пише навіть про необхідне зростаюче зубожіння робочих мас. Ідея "овець, що з’їдають людей" [1] таким чином була абсолютизована Марксом і подана як сутнісна характеристика капіталізму.
Марксова теорія прибутку й експлуатації та трудова теорія вартості
Зміст трудової теорії вартості можна коротко сформулювати так: в умовах досконалої конкуренції ціна кожного товару є еквівалентом кількості праці, що в середньому витрачається суспільством для виробництва одиниці цього товару.
Ця теорія пов’язана з бухгалтерською аксіомою, що вартість продукції складається з затрат на виробничі матеріали та техніку, зарплати та прибутку. Затрати на виробничі матеріали і техніку, що дорівнюють їх вартості, у свою чергу складаються з тих же компонентів на етапі їх виробництва. Якщо таким способом здійснити мисленну «регресію у безконечність», то ми побачимо, що вартість продукції в кінцевому рахунку зводиться до двох компонентів: зарплати та прибутку, що були отримані на усіх стадіях виробництва товару (починаючи від видобутку сировинного матеріалу і включаючи частину тих зарплат та прибутків, які перейшли у вартість знарядь праці, що використовуються для виробництва товару на усіх стадіях, тобто амортизаційні витрати).
Трудова теорія вартості, прирівнюючи ціну товару до кількості середньосуспільної праці, виявляється неспроможною пояснити феномен прибутку. В заслугу Марксу часто ставили те, що він нібито вивів з глухого кута цю теорію, об’єднавши її з уже згадуваним постулатом про резервну армію робочої сили.
Пояснення цієї проблеми Марксом виглядає приблизно так: оскільки існує резервна армія робочої сили, то вартість робочої сили відповідає тій мінімальній кількості споживчих благ, яка необхідна для відновлення робочої сили (споживання = суспільне виробництво робочої сили), яка витрачається в процесі праці. Але робітники виробляють більше благ, ніж потрібно для виробництва (простого відтворення) їх робочої сили. Надлишок, який таким чином утворюється, додаткова вартість, привласнюється (експропріюється) капіталістом і йде частково на зростання його добробуту, а частково вкладається у розширення та модернізацію виробництва, тобто спрямовується на зростання капіталу.
Цікаво, що в цьому формулюванні, яке, на мою думку, найбільш точно і ясно передає зміст Марксової теорії прибутку та експлуатації, немає і натяку на трудову теорію вартості. Більше того, ці дві теорії логічно несумісні. Ототожнення вартості з кількістю праці є очевидною нісенітницею, якщо вартість містить у собі крім оплати праці ще й якийсь надлишок, що береться невідомо звідки, т.зв. додаткову вартість, яка складає прибуток підприємця. В цьому ототожненні може бути якийсь сенс хіба що в тому разі, якщо ми будемо розглядати і прибуток як винагороду за працю – працю капіталіста. Але ця ідея (сама по собі, щонайменше, не зовсім вірна) абсолютно несумісна з марксизмом.
Тому спроба формулювати Марксову теорію прибутку та експлуатації в термінах трудової теорії вартості (тобто усюди, де можливо, замінювати слово "вартість" на "середньосуспільна кількість праці, потрібна для виробництва" або, принаймні, регулярно наголошувати на їх тотожності) в принципі безглузда і може лише заплутувати. Чому ж Маркс так наполегливо намагався це робити?
Щодо цього можна зробити кілька припущень.
Можна приписати це Марксовій зашореності, звичці розглядати економічні проблеми крізь призму Рікардової "парадигми". Проте таке пояснення навряд чи буде задовільним. Маркс не був догматичним послідовником Рікардо. Коли йому було потрібно (для обґрунтування того, що йому хотілося обґрунтувати), він легко відходив від постулатів "буржуазної політекономії".
Насправді наслідування Рікардо в цьому питанні, напевно, відповідало певним стратегічним цілям Маркса.
По-перше, воно давало можливість Марксу заручитися авторитетом класичної економічної школи на підтримку своєї теорії і надати цій теорії вигляду солідності та наукоподібності. Якби Маркс сформулював свою теорію коротко і ясно, то вона, очевидно, видалася б зовсім не оригінальною, а цілком банальною. Натомість, засвоївши термінологію авторитетної наукової школи, можна занурюватися у довгі заплутані умовиводи, з яких не виводиться нічого або виводиться усе, що завгодно, і які, найголовніше, своєю складністю справляють величезне враження на довірливих простаків.
По-друге, трудова теорія вартості підтримувала соціалістичну ідеологему, яка, з одного боку, стверджує, що праця є джерелом усіх благ, а з іншого – не включає в поняття праці ті економічні функції, які виконує "буржуазія", а також "забуває" про ту діяльність-працю "буржуїв" та їх предків, завдяки якій вони і набули власності на засоби виробництва (капітал) [2]. А отже, прибуток буржуазії виникає внаслідок привласнення нею продуктів праці робітників, внаслідок експропріації, або, простіше кажучи, грабіжництва. Це, власне, і є Марксівським змістом поняття експлуатації. Насправді ця "трудова ідеологема" та трудова теорія вартості - дві різні речі, проте при поверховому погляді вони видаються досить схожими, і одне може зійти за підтвердження іншого.
Нарешті, трудова теорія вартості має важливе перспективне значення. Вона може розглядатися як відповідь на питання про те, як буде організована економічна система за соціалізму. Якщо ліквідувати конкуренцію та ринкові механізми встановлення цін через врівноваження попиту та пропозиції, то яким чином можлива раціональна організація виробництва та розподілу продукції? Хоча Маркс і наклав табу на пошук скільки-небудь конкретних відповідей на подібні питання, трудова теорія вартості може розглядатися як найбільш загальна, принципова відповідь. Цю принципову відповідь можна сформулювати так: за соціалізму раціональна, планова організація економіки буде здійснюватись на основі визначення вартості різних видів продукції через кількість праці, яка витрачається на їх виробництво. Тобто механізм ринкових цін можна замінити на планове встановлення "вартостей" через обрахунок витрат праці.
Маркс та його послідовники вірили, що на зміну "анархічної" економічної системи вільного ринку прийде "раціональна" система свідомого управління - планування усіх економічних процесів з боку "суспільства" [3]. Раціональне економічне планування неможливе без розрахунків. В умовах ринку планування-розрахунки здійснюються на рівні окремих суб’єктів економічної діяльності (підприємств) на основі ринкових цін; ринковий механізм конкуренції, попиту та пропозиції координує діяльність різних суб’єктів. В умовах соціалізму планування-розрахунки повинні охоплювати усю цілість економіки. Величезна складність такого всеохопного планування посилюється проблемою знаходження об’єктивного показника, на основі якого будуть здійснюватися усі розрахунки. Адже той показник, яким керуються суб’єкти економічної діяльності за капіталізму – ринкові ціни – зникає разом із ринком. Марксова версія трудової теорії вартості вказує на той "об’єктивний" показник, який має зайняти місце ринкових цін в економічних розрахунках.
Розглянемо це питання детальніше.
1. Трудова теорія вартості - теорія про те, що в умовах вільноринкової конкуренції середня ціна продукції (чи послуги) є вираженням середньої "кількості праці", що витрачається на її виготовлення.
Таке твердження виглядає правдоподібним, якщо розглядати якийсь конкретний тип праці. Якщо для виготовлення стільця теслі потрібно витратити один день праці, а на виготовлення стола – два дні, то стіл буде коштувати вдвічі дорожче, ніж стілець. "Кількість праці" фактично визначається тут часом праці, звичайно, за умови її однакової інтенсивності.
Але зауважимо, що порівняння "кількості праці" (тобто порівняння кількості часу праці однакової складності) має сенс лише для праці одного виду. Можливість розглядати різні види праці як еквівалентні існує лише між близькими за характером видами праці, які потребують приблизно однакових здібностей, кваліфікації, навичок, якщо перехід від одного виду праці до іншого є відносно легким.
Трудова теорія вартості, звичайно, не полягає в констатації факту зв’язку між вартістю товарів та послуг і часом, який витрачається на їх виготовлення. Якби це було так, то ця теорія була б лише констатацією очевидного і банального факту. Суть трудової теорії полягає в абсолютизації поняття кількості праці, у відході від розгляду конкретних видів праці і в оперуванні поняттям праці та кількості праці "взагалі". Ця абстрактна "праця взагалі", змушує прихильників трудової теорії вводити й інші, позбавлені змісту абстракції, і при цьому вони сподіваються отримати якийсь змістовний результат.
Згідно трудової теорії вартості, співвідношення між цінами різних товарів приблизно відповідає співвідношенню між "середніми суспільними витратами робочого часу" на їх виготовлення. Ці "середні суспільні витрати робочого часу" Маркс називав "вартостями". Важливо не плутати те значення, в якому вживав це слово Маркс, з побутовим вживанням слова "вартість" в значенні "ціна". За визначенням Маркса вартість товару – це середня кількість робочого часу, необхідна для його виробництва. Як бачимо, це визначення не містить ніяких посилань на грошовий еквівалент, тобто на ціну. Разом з тим, вартість та ціна в теорії Маркса, будучи за змістом цілковито різними поняттями, є тісно взаємопов’язаними. Маркс уявляв цей зв’язок в дусі метафізичного есенціалізму: вартість – це щось, що стоїть за ціною, визначає її; вартість є суттю, а ціна – її "формою вияву".
Розглянемо Марксове визначення вартості як середньої кількості робочого часу, необхідної для виробництва товару чи послуги. Саме "усереднення", або поняття про "необхідні суспільні витрати праці" позбавляє теорію всякого змісту. Припустимо, щоб виготовити стілець, теслі потрібно 1 день, мені для цього потрібний буде тиждень і то якість буде значно гірша. Що усереднювати?
Припустимо, що ми дамо на це питання єдину можливу відповідь, за якої поняття "необхідних суспільних витрат праці" матиме хоч якийсь зміст, а не буде просто ні до чого непридатним еквівалентом словосполучення "таке собі щось". Оскільки в ринкових умовах товари виробляють найбільш ефективні виробники, то суспільні витрати – це реальні витрати часу тими виробниками, які є на ринку (в нашому прикладі це вже буде навіть не тесля, а фабрика з виробництва стільців). Що ми матимемо в результаті прийняття такого припущення? А те, що "суспільні витрати часу" (тобто "вартість") будуть відповідати ринковим цінам лише в тому випадку, якщо за одиницю часу будь-якої праці, незалежно від її характеру, від кваліфікації та здібностей, яких вона потребує, усі будуть отримувати однакову платню. Можна по різному оцінювати таку можливість з етичних мотивів, але оскільки трудова теорія вартості – не етичне вчення про те, як має бути, а теорія, що претендує на наукове пояснення того, як є (в дійсності вільноринкової конкурентної системи), то очевидна її непридатність. Ринковий механізм явно не веде до урівнювання оплати по усім видам праці. Отже, в умовах конкурентного вільного ринку ціна ніяк не є "формою вияву" вартості як "середніх суспільних витрат часу"; ці "середні суспільні витрати часу" не визначають ціну.
2. Теорія, згідно з якою ринкова ціна товару є еквівалентом середніх суспільних затрат праці на його виробництво, є безглуздою, оскільки не існує праці, затрат праці "взагалі". Поняття затрат праці (не конкретної праці, а "праці взагалі") чи середніх затрат праці абсолютно беззмістовне. Існує праця хлібороба, металурга, слюсаря, двірника, інженера, вчителя, митця, бізнесмена, Президента... І між цими працями не існує ніякої об’єктивної еквівалентності. Не існує "одиниці праці", до якої можна було б привести працю будь-якого виду за якимось об’єктивними критеріями, визначивши що, наприклад, 1 година праці двірника еквівалентна Х одиницям праці, а 1 година праці Президента – Y одиницям. Єдина еквівалентність – це та еквівалентність, яка встановлюється ринком в результаті дії закону попиту та пропозиції (в умовах соціалізму – наказовим порядком вводиться державою). З боку попиту діє суб’єктивна оцінка споживачем корисності тих або інших благ, з боку пропозиції – доступність або рідкість ресурсів, потрібних для їх виробництва (природні ресурси, фізична сила, майстерність, інтелект, винахідливість, поетична обдарованість, уява тощо) та наявні технології.
3. "Праця взагалі" могла б існувати тільки в тому випадку, якби усі люди були однаково здатними та схильними до будь-якої праці. Наприклад, якби я, будучи інженером, і побачивши, що, витрачаючи ті самі зусилля та час на роботі дипломата, я отримаю більшу оплату, міг би перейти на цю роботу і виконувати її так само якісно, як професійний дипломат. Тобто необхідним засновком до трудової теорії вартості, не усвідомленим її авторами, має бути повна фактична однаковість усіх людей. Оскільки ця умова не виконується, то трудова теорія вартості незастосовна.
4. Карл Поппер вважає, що своїми хибами марксизм найбільше завдячує платонівсько-геґельянській спадщині метафізичного есенціалізму та холізму. Завдання науки Маркс розумів в дусі цієї спадщини: “Коли б форма прояву і суть речей безпосередньо збігалися, то всяка наука була б зайва” [Капітал. Цит.за: 62, 399]. Цю “сутність” і намагався виявити Маркс за допомогою трудової теорії. Як зауважує Карл Поппер, “Маркс послідовно додержувався погляду, що ця сутність – чи то вартість чи ціна виробництва – проявляється як середня величина ринкових цін.”
Маркс писав в "Капіталі", що його цікавить “природна ціна.., тобто не та ціна.., яка регулюється конкуренцією, а та, яка, навпаки, регулює її.” Цій "природній ціні" Маркс дав назву "вартості", а ринкову ціну вважав її "формою вияву".
Але, як бачимо з попередніх пунктів, уявлення про існування такої "природної ціни" цілком безпідставне, бо не існує ніякої іншої еквівалентності між різними видами праці, крім тієї, яка встановлюється конкуренцією.
До речі, саме з цієї причини ми говоримо про есенціалізм саме Марксової версії трудової теорії вартості. Класична, Рікардова версія цієї теорії є незадовільною, примітивною, але все ж більш реалістичною. Рікардо не відривав теорію, яка необхідно передбачає еквівалентність між різними видами праці, від ринку – єдиного практично дієвого механізму, який об’єктивно (відповідно до співвідношення реально існуючих у суспільстві потреб та можливостей їх задоволення) встановлює цю еквівалентність.
5. Метафізичність Марксової версії трудової теорії вартості виявляється у її цілковитій відірваності від практики. Маркс та його послідовники навіть не ставили питання про практичну можливість приведення різних видів праці до спільного знаменника "праці взагалі". Їм, схоже, і на думку не спадало, що тут можуть бути якісь проблеми. Адже в теорії все виглядало так просто! Людвіг фон Мізес зауважує з цього приводу:
“Для Маркса вся праця економічно однорідна, оскільки вона завжди являє собою "продуктивну витрату людського мозку, мускулів, нервів, рук, etc." [4] "Порівняно складна праця означає тільки зведену у ступінь чи скоріше помножену просту праця, так що менша кількість складної праці дорівнює більшій кількості простої. Досвід показує, що це зведення складної праці до простої відбувається постійно. Товар може бути продуктом самої складної праці, але його вартість робиться рівною продукту простої праці і, отже, являє собою лише певну кількість простої праці" [5]. Бем-Баверк справедливо оцінив цей аргумент як зразок вражаючої наївності.”
Маркс не зауважив найочевиднішого факту: "зведення складної праці до простої", яке "здійснюється постійно", здійснюється конкурентним механізмом ринкових попиту та пропозиції. "Кількість праці" не можна виміряти якимось приладом. Не існує ніяких "об’єктивних" показників, які давали б можливість кількісно прирівняти певну кількість праці одного виду, інтенсивності та кваліфікації до певної кількість праці іншого виду, інтенсивності та кваліфікації. Якщо замінити ринкову економіку на планову, то таке "прирівнювання" може здійснюватись тільки волюнтаристським способом, на основі суб’єктивних уявлень планувальників про складність та корисність того чи іншого різновиду праці.
Немає ніякого іншого практично здійсненного способу вирішення цієї проблеми, - хіба що ми припустимо, що Маркс в дусі вульгарного матеріалізму сподівався вимірювати з допомогою якогось фізичного приладу кількість енергії "людського мозку, мускулів, нервів, рук, etc.", яка витрачається на різні види праці. Але навіть якщо припустити абсурдну ідею про можливість такого вимірювання, постала б інша нерозв’язна проблема – як визначити, наскільки "продуктивними" були ці витрати? Адже можна витратити будь-яку кількість "людського мозку, мускулів, нервів, рук, etc." без будь-якої користі.
В Марксовій версії трудовій теорії вартості експлуатація визначається як відчуження праці робітників на користь капіталіста. Але якщо капіталіст здійснює управління підприємством і отримує за це оплату як менеджер, то не існує ніяких об’єктивних критеріїв за якими можна було б визначити яка частина продукції припадає на працю менеджера та працю робітника, як немає можливості визначити і те, яка доля належить працівникам різних фахів та кваліфікацій. Якщо ж він отримує прибуток власне як капіталіст, то це є платою за використання його капіталу, і, знову ж таки, немає ніяких об’єктивних критеріїв, за якими можна було б встановити "правильне" співвідношення між ціною капіталу та ціною різних видів праці. Це співвідношення реально визначається або ринковою кон’юнктурою (абсолютно вільний ринок), або державними нормативами (соціалізм радянського зоразка), або певним компромісом між ринковою кон’юнктурою та державним регулюванням (усі сучасні розвинені ринкові країни). Тому "відчуження праці", а разом з ним і "експлуатація" виявляються в науковому відношенні порожніми поняттями.
Поняття експлуатації може мати сенс не як наукова категорія, а як етична оцінка: якщо ми вважаємо, що співвідношення між прибутками власника та рівнем оплати праці робітника несправедливе. Воно має сенс лише в певному моральному контексті, по відношенню до певних суб’єктивних (або інтерсуб’єктивних) уявлень про справедливість.
В цьому сенсі Марксова теорія прибутку може розглядатися як обґрунтування ідеї експлуатації і зовсім не потребує трудової теорії вартості. Нагадаю, що Марксова теорія прибутку стверджує, що іманентна, необхідна для функціонування капіталізму логіка передбачає оплату праці робітників на рівні прожиткового мінімуму, необхідному для простого відтворення їх робочої сили. Якщо вона є вірною, то напевно мало хто стане заперечувати, що такий стан речей був би несправедливим. Адже це означає, що геть-усі рясні плоди економічного прогресу привласнює буржуазія, а робітники від цього прогресу не отримують зовсім нічого.
Ця теорія, як уже зазначалося, обґрунтовується твердженням про те, що хронічне масове безробіття (наявність "резервної армії робочої сили") є невід’ємною характеристикою зрілого капіталізму. Якщо цей засновок виявиться необґрунтованим, то так само необґрунтованим буде і висновок з нього.
Щоб побачити проблему вивільнення робочої сили внаслідок запровадження нової техніки у реальному світлі, ми повинні звернути увагу на наступні моменти:
1) На рівні окремого підприємства, що впроваджує прогресивні інновації [6], це обов’язково веде до вивільнення робочої сили лише якщо обсяг виробництва залишається незмінним. Якщо ж він зростає, то потреба в робочій силі може або залишитися тою самою або зменшитися на розмір, менший ніж був би за умов незмінного обсягу виробництва, або навіть і збільшитися.
2) Впровадження нової техніки одним підприємством веде до збільшення виробництва цієї техніки, а отже – до збільшення попиту на робочу силу на підприємствах, які виробляють цю техніку та виробничі ресурси для її виготовлення.
3) Гіпотеза про те, що економічний прогрес з необхідністю спричинює зростання безробіття необґрунтована. З певністю можна говорити лише про те, що в масштабах національної та світової економіки впровадження прогресивних інновацій веде до
- зростання обсягів виробництва та зменшення вартості продукції,
- появи нових товарів та послуг,
- переміщення робочої сили з одних секторів економіки в інші.
Останнє, звичайно, створює складні, а часом і трагічні ситуації для "переміщуваних", але ніщо не говорить на користь тези про резервну армію робочої сили. А отже, немає ніяких підстав стверджувати, що середній рівень заробітної плати в ході розвитку капіталізму буде знижуватися, а тим більше – що він буде знижуватися швидше, ніж будуть знижуватися ціни внаслідок зростання ефективності виробництва.
Натомість є вагомі підстави стверджувати протилежне. На користь цього, зокрема, свідчать факти зростання життєвого рівня мас в капіталістичний період. Це зростання хоча й не було таким швидким, як хотілося б (як відомо реальні можливості мають властивість не співпадати з бажаннями), а проте, в довгостроковій ретроспективі, є (і було в часи Маркса) незаперечним і дуже вагомим. Це й зрозуміло, адже промисловий капіталізм, як економічна система, орієнтована на підвищення ефективності масового виробництва, а отже – на постійне зростання його обсягів, вже цим самим передбачає зростання споживання мас. (Зрозуміло, що невеличка купка експлуататорів-капіталістів не може сама поглинути усю, або хоча б більшу частину постійно зростаючої кількості товарів масового виробництва. Вони не можуть з’їсти в тисячу разів більше їжі та зносити в тисячу разів більше одягу, ніж проста людина. Тому основна маса їх надприбутків або вкладається у бізнес і, отже, слугує подальшому економічному прогресу, або витрачається на вишукані, ексклюзивні, немасові, і тому дорогі, блага, або йде на меценатські та благодійні цілі.) А факту цього постійного і великого зростання продуктивності за капіталізму Маркс не міг і не пробував заперечити.
Доречно згадати також ще про деякі аспекти, пов’язані з проблемою відношення між зростанням продуктивності праці та ситуацією на ринку праці. Внаслідок зростання виробництва, з одного боку, зменшується кількість праці, потрібна для виробництва одиниці товарів масового споживання; з іншого – збільшується обсяг їх виробництва та споживання. По-перше, це робить можливим зменшення тривалості робочого дня. По-друге, зростання добробуту дає можливість все більшій кількості людей спрямовувати все більшу частину доходів не на товари масового виробництва, а на більш індивідуалізовані товари та послуги. Зростання сфери послуг, яке є наслідком цього, є особливо важливим. Адже сюди спрямовується велика частина тієї робочої сили, яка вивільнюється внаслідок зростання продуктивності масового виробництва. Питома вага сфери послуг в економіці західних країнах вже з середини ХХ ст. зросла настільки, що багато економістів стали говорити про перехід капіталізму в постіндустріальну добу. [7]
До наступної глави: Проблема єдності наукового методу та сцієнтистське збочення
Примітки:
1. "Вівці, що з’їли людей" – вислів з утопії Томаса Мора, і яким користувався Маркс; тут використовується як символ для всіх ситуацій, коли впровадження прогресивних економічних інновацій спричиняє людські трагедії
2. Як пише Йозеф Шумпетер: Маркс “зневажливо відкидає дитячу казочку про людей, які, на відміну від інших, стали і тепер щоденно стають капіталістами завдяки своїм розумовим здібностям та енергії в роботі й заощадженнях. Маркс учинив дуже розважливо, висміюючи казочку про цих порядних хлопців. Бо закликати до зневажливого реготу, поза сумнівом, - чудовий спосіб відкинути незручну істину, і про це знає і цим користується кожен політик. І якщо оцінювати факти історії та сучасного життя неупереджено, то не можна не побачити, що в цій дитячій казочці якщо й далеко не вся правда, то добра її частина. Великими розумовими здібностями та енергією пояснюється успіх підприємців, зокрема у закладенні підвалин свого діла, у дев’яти випадках із десяти.”
3. Слово "суспільство" взято в лапки, оскільки тут маємо справу з характерною особливістю Марксо-Геґелівського "діалектичного методу". Людвіг фон Мізес так описує цю особливість: “В марксизмі завжди є, щонайменше, два підходи до всього, і примирення цих підходів можливе лише з допомогою діалектичних вивертів. Звичайний спосіб полягає в тому, щоб використовувати відповідно до потреб моменту слова, які допускають, щонайменше, два тлумачення... Інтерпретація цих слів... врешті-решт призводить до зіткнення думок, і кожен цитує на свою користь улюблені пасажі з писань Маркса та Енґельса, які є найвищим авторитетом.” Це, зокрема, виявляється і у вченні про свідоме управління економікою з боку суспільства. Суспільство не може здійснювати ніяких свідомих дій, бо воно не є суб’єктом, наділеним свідомістю, а лише певною сукупністю таких суб’єктів (індивідів) та їх відносин. Отже, очевидно, що словосполучення "управління економічними процесами з боку суспільства" на практиці може означати тільки "управління економічними процесами від імені суспільства", яке здійснюється владою. Фактично йдеться про державне управління економікою, проте Маркс та Енґельс не лише цього не говорили, але й заперечували проти цього. Держава однозначно кваліфікується в марксизмі як апарат класового насильства, а отже, в безкласовому комуністичному суспільстві її не може бути. Тому у Маркса ніколи не говориться про управління економікою з боку держави чи державної влади, а завжди – про управління з боку суспільства. “Завдяки цим трюкам марксистська соціал-демократія отримує можливість, з одного боку, закликати до руйнування існуючої державної машини та фантазувати про відмирання держави, а з іншого – вести запеклу боротьбу з усіма анархічними рухами та проводити політику, що веде до створення всемогутньої держави.”
4. Цитата з "Капіталу"
5. Цитата з "Капіталу"
6. Критерієм "прогресивності" тут і далі в обговоренні економічних питань є підвищення економічної ефективності, зменшення витрат на виробництво одиниці продукції.
7. Це слід відрізняти від пізніших теорій про настання інформаційної доби, які пов’язані вже не зі зростанням питомої ваги сфери послуг, а зі зростанням значення інформаційних технологій
До попередньої глави: Матеріалізми Маркса та Енґельса
Окрім геґелівської діалектики, матеріалізму та утопічного соціалізму марксизм мав ще одне важливе інтелектуальне джерело – класичну політекономію. У Маркса є репутація видатного економіста, хоча насправді його "внесок" у економічну теорію полягає лише у вкрай тенденційному (за характеристикою Мізеса, наклепницькому) дослідженні історії капіталу, а також у квазінауковому обґрунтуванні ідеї експлуатації за допомогою трудової теорії вартості Девіда Рікардо (способу пояснення походження вартості товарів, що незабаром після Маркса був відкинутий усіма серйозними економістами як явно незадовільний) та гіпотези Рікардо про те, що технічний прогрес може спричиняти безробіття, наявність на ринку праці надлишкової робочої сили.
Остання гіпотеза, звичайно, не позбавлена сенсу, - проте все залежить від її інтерпретації. Наприклад, її можна розглядати як констатацію банального факту, що впровадження більш продуктивної техніки часто приводить до скорочення числа працівників і що звільнені працівники зазнають певних коротко- або довгочасових труднощів з працевлаштуванням. Рікардо намагався з’ясувати також, чи може це мати наслідком широкомасштабне, хронічне безробіття, - але розгляд різних аргументів «за» та «проти» такого припущення так і не дав йому можливості прийти щодо цього до певного висновку.
Те, що у Рікардо було гіпотезою для обговорення, у Маркса перетворилося на постулат про необхідне існування за капіталізму масового хронічного безробіття, резервної армії робочої сили, яка чинить тиск на ринку робочої сили і дозволяє роботодавцям утримувати заробітну платню на рівні прожиткового мінімуму, необхідного для відновлення робочої сили. Маркс пише навіть про необхідне зростаюче зубожіння робочих мас. Ідея "овець, що з’їдають людей" [1] таким чином була абсолютизована Марксом і подана як сутнісна характеристика капіталізму.
Марксова теорія прибутку й експлуатації та трудова теорія вартості
Зміст трудової теорії вартості можна коротко сформулювати так: в умовах досконалої конкуренції ціна кожного товару є еквівалентом кількості праці, що в середньому витрачається суспільством для виробництва одиниці цього товару.
Ця теорія пов’язана з бухгалтерською аксіомою, що вартість продукції складається з затрат на виробничі матеріали та техніку, зарплати та прибутку. Затрати на виробничі матеріали і техніку, що дорівнюють їх вартості, у свою чергу складаються з тих же компонентів на етапі їх виробництва. Якщо таким способом здійснити мисленну «регресію у безконечність», то ми побачимо, що вартість продукції в кінцевому рахунку зводиться до двох компонентів: зарплати та прибутку, що були отримані на усіх стадіях виробництва товару (починаючи від видобутку сировинного матеріалу і включаючи частину тих зарплат та прибутків, які перейшли у вартість знарядь праці, що використовуються для виробництва товару на усіх стадіях, тобто амортизаційні витрати).
Трудова теорія вартості, прирівнюючи ціну товару до кількості середньосуспільної праці, виявляється неспроможною пояснити феномен прибутку. В заслугу Марксу часто ставили те, що він нібито вивів з глухого кута цю теорію, об’єднавши її з уже згадуваним постулатом про резервну армію робочої сили.
Пояснення цієї проблеми Марксом виглядає приблизно так: оскільки існує резервна армія робочої сили, то вартість робочої сили відповідає тій мінімальній кількості споживчих благ, яка необхідна для відновлення робочої сили (споживання = суспільне виробництво робочої сили), яка витрачається в процесі праці. Але робітники виробляють більше благ, ніж потрібно для виробництва (простого відтворення) їх робочої сили. Надлишок, який таким чином утворюється, додаткова вартість, привласнюється (експропріюється) капіталістом і йде частково на зростання його добробуту, а частково вкладається у розширення та модернізацію виробництва, тобто спрямовується на зростання капіталу.
Цікаво, що в цьому формулюванні, яке, на мою думку, найбільш точно і ясно передає зміст Марксової теорії прибутку та експлуатації, немає і натяку на трудову теорію вартості. Більше того, ці дві теорії логічно несумісні. Ототожнення вартості з кількістю праці є очевидною нісенітницею, якщо вартість містить у собі крім оплати праці ще й якийсь надлишок, що береться невідомо звідки, т.зв. додаткову вартість, яка складає прибуток підприємця. В цьому ототожненні може бути якийсь сенс хіба що в тому разі, якщо ми будемо розглядати і прибуток як винагороду за працю – працю капіталіста. Але ця ідея (сама по собі, щонайменше, не зовсім вірна) абсолютно несумісна з марксизмом.
Тому спроба формулювати Марксову теорію прибутку та експлуатації в термінах трудової теорії вартості (тобто усюди, де можливо, замінювати слово "вартість" на "середньосуспільна кількість праці, потрібна для виробництва" або, принаймні, регулярно наголошувати на їх тотожності) в принципі безглузда і може лише заплутувати. Чому ж Маркс так наполегливо намагався це робити?
Щодо цього можна зробити кілька припущень.
Можна приписати це Марксовій зашореності, звичці розглядати економічні проблеми крізь призму Рікардової "парадигми". Проте таке пояснення навряд чи буде задовільним. Маркс не був догматичним послідовником Рікардо. Коли йому було потрібно (для обґрунтування того, що йому хотілося обґрунтувати), він легко відходив від постулатів "буржуазної політекономії".
Насправді наслідування Рікардо в цьому питанні, напевно, відповідало певним стратегічним цілям Маркса.
По-перше, воно давало можливість Марксу заручитися авторитетом класичної економічної школи на підтримку своєї теорії і надати цій теорії вигляду солідності та наукоподібності. Якби Маркс сформулював свою теорію коротко і ясно, то вона, очевидно, видалася б зовсім не оригінальною, а цілком банальною. Натомість, засвоївши термінологію авторитетної наукової школи, можна занурюватися у довгі заплутані умовиводи, з яких не виводиться нічого або виводиться усе, що завгодно, і які, найголовніше, своєю складністю справляють величезне враження на довірливих простаків.
По-друге, трудова теорія вартості підтримувала соціалістичну ідеологему, яка, з одного боку, стверджує, що праця є джерелом усіх благ, а з іншого – не включає в поняття праці ті економічні функції, які виконує "буржуазія", а також "забуває" про ту діяльність-працю "буржуїв" та їх предків, завдяки якій вони і набули власності на засоби виробництва (капітал) [2]. А отже, прибуток буржуазії виникає внаслідок привласнення нею продуктів праці робітників, внаслідок експропріації, або, простіше кажучи, грабіжництва. Це, власне, і є Марксівським змістом поняття експлуатації. Насправді ця "трудова ідеологема" та трудова теорія вартості - дві різні речі, проте при поверховому погляді вони видаються досить схожими, і одне може зійти за підтвердження іншого.
Нарешті, трудова теорія вартості має важливе перспективне значення. Вона може розглядатися як відповідь на питання про те, як буде організована економічна система за соціалізму. Якщо ліквідувати конкуренцію та ринкові механізми встановлення цін через врівноваження попиту та пропозиції, то яким чином можлива раціональна організація виробництва та розподілу продукції? Хоча Маркс і наклав табу на пошук скільки-небудь конкретних відповідей на подібні питання, трудова теорія вартості може розглядатися як найбільш загальна, принципова відповідь. Цю принципову відповідь можна сформулювати так: за соціалізму раціональна, планова організація економіки буде здійснюватись на основі визначення вартості різних видів продукції через кількість праці, яка витрачається на їх виробництво. Тобто механізм ринкових цін можна замінити на планове встановлення "вартостей" через обрахунок витрат праці.
Маркс та його послідовники вірили, що на зміну "анархічної" економічної системи вільного ринку прийде "раціональна" система свідомого управління - планування усіх економічних процесів з боку "суспільства" [3]. Раціональне економічне планування неможливе без розрахунків. В умовах ринку планування-розрахунки здійснюються на рівні окремих суб’єктів економічної діяльності (підприємств) на основі ринкових цін; ринковий механізм конкуренції, попиту та пропозиції координує діяльність різних суб’єктів. В умовах соціалізму планування-розрахунки повинні охоплювати усю цілість економіки. Величезна складність такого всеохопного планування посилюється проблемою знаходження об’єктивного показника, на основі якого будуть здійснюватися усі розрахунки. Адже той показник, яким керуються суб’єкти економічної діяльності за капіталізму – ринкові ціни – зникає разом із ринком. Марксова версія трудової теорії вартості вказує на той "об’єктивний" показник, який має зайняти місце ринкових цін в економічних розрахунках.
Розглянемо це питання детальніше.
Марксова версія трудової теорії вартості як зразок наукової неспроможності есенціалізму
1. Трудова теорія вартості - теорія про те, що в умовах вільноринкової конкуренції середня ціна продукції (чи послуги) є вираженням середньої "кількості праці", що витрачається на її виготовлення.
Таке твердження виглядає правдоподібним, якщо розглядати якийсь конкретний тип праці. Якщо для виготовлення стільця теслі потрібно витратити один день праці, а на виготовлення стола – два дні, то стіл буде коштувати вдвічі дорожче, ніж стілець. "Кількість праці" фактично визначається тут часом праці, звичайно, за умови її однакової інтенсивності.
Але зауважимо, що порівняння "кількості праці" (тобто порівняння кількості часу праці однакової складності) має сенс лише для праці одного виду. Можливість розглядати різні види праці як еквівалентні існує лише між близькими за характером видами праці, які потребують приблизно однакових здібностей, кваліфікації, навичок, якщо перехід від одного виду праці до іншого є відносно легким.
Трудова теорія вартості, звичайно, не полягає в констатації факту зв’язку між вартістю товарів та послуг і часом, який витрачається на їх виготовлення. Якби це було так, то ця теорія була б лише констатацією очевидного і банального факту. Суть трудової теорії полягає в абсолютизації поняття кількості праці, у відході від розгляду конкретних видів праці і в оперуванні поняттям праці та кількості праці "взагалі". Ця абстрактна "праця взагалі", змушує прихильників трудової теорії вводити й інші, позбавлені змісту абстракції, і при цьому вони сподіваються отримати якийсь змістовний результат.
Згідно трудової теорії вартості, співвідношення між цінами різних товарів приблизно відповідає співвідношенню між "середніми суспільними витратами робочого часу" на їх виготовлення. Ці "середні суспільні витрати робочого часу" Маркс називав "вартостями". Важливо не плутати те значення, в якому вживав це слово Маркс, з побутовим вживанням слова "вартість" в значенні "ціна". За визначенням Маркса вартість товару – це середня кількість робочого часу, необхідна для його виробництва. Як бачимо, це визначення не містить ніяких посилань на грошовий еквівалент, тобто на ціну. Разом з тим, вартість та ціна в теорії Маркса, будучи за змістом цілковито різними поняттями, є тісно взаємопов’язаними. Маркс уявляв цей зв’язок в дусі метафізичного есенціалізму: вартість – це щось, що стоїть за ціною, визначає її; вартість є суттю, а ціна – її "формою вияву".
Розглянемо Марксове визначення вартості як середньої кількості робочого часу, необхідної для виробництва товару чи послуги. Саме "усереднення", або поняття про "необхідні суспільні витрати праці" позбавляє теорію всякого змісту. Припустимо, щоб виготовити стілець, теслі потрібно 1 день, мені для цього потрібний буде тиждень і то якість буде значно гірша. Що усереднювати?
Припустимо, що ми дамо на це питання єдину можливу відповідь, за якої поняття "необхідних суспільних витрат праці" матиме хоч якийсь зміст, а не буде просто ні до чого непридатним еквівалентом словосполучення "таке собі щось". Оскільки в ринкових умовах товари виробляють найбільш ефективні виробники, то суспільні витрати – це реальні витрати часу тими виробниками, які є на ринку (в нашому прикладі це вже буде навіть не тесля, а фабрика з виробництва стільців). Що ми матимемо в результаті прийняття такого припущення? А те, що "суспільні витрати часу" (тобто "вартість") будуть відповідати ринковим цінам лише в тому випадку, якщо за одиницю часу будь-якої праці, незалежно від її характеру, від кваліфікації та здібностей, яких вона потребує, усі будуть отримувати однакову платню. Можна по різному оцінювати таку можливість з етичних мотивів, але оскільки трудова теорія вартості – не етичне вчення про те, як має бути, а теорія, що претендує на наукове пояснення того, як є (в дійсності вільноринкової конкурентної системи), то очевидна її непридатність. Ринковий механізм явно не веде до урівнювання оплати по усім видам праці. Отже, в умовах конкурентного вільного ринку ціна ніяк не є "формою вияву" вартості як "середніх суспільних витрат часу"; ці "середні суспільні витрати часу" не визначають ціну.
2. Теорія, згідно з якою ринкова ціна товару є еквівалентом середніх суспільних затрат праці на його виробництво, є безглуздою, оскільки не існує праці, затрат праці "взагалі". Поняття затрат праці (не конкретної праці, а "праці взагалі") чи середніх затрат праці абсолютно беззмістовне. Існує праця хлібороба, металурга, слюсаря, двірника, інженера, вчителя, митця, бізнесмена, Президента... І між цими працями не існує ніякої об’єктивної еквівалентності. Не існує "одиниці праці", до якої можна було б привести працю будь-якого виду за якимось об’єктивними критеріями, визначивши що, наприклад, 1 година праці двірника еквівалентна Х одиницям праці, а 1 година праці Президента – Y одиницям. Єдина еквівалентність – це та еквівалентність, яка встановлюється ринком в результаті дії закону попиту та пропозиції (в умовах соціалізму – наказовим порядком вводиться державою). З боку попиту діє суб’єктивна оцінка споживачем корисності тих або інших благ, з боку пропозиції – доступність або рідкість ресурсів, потрібних для їх виробництва (природні ресурси, фізична сила, майстерність, інтелект, винахідливість, поетична обдарованість, уява тощо) та наявні технології.
3. "Праця взагалі" могла б існувати тільки в тому випадку, якби усі люди були однаково здатними та схильними до будь-якої праці. Наприклад, якби я, будучи інженером, і побачивши, що, витрачаючи ті самі зусилля та час на роботі дипломата, я отримаю більшу оплату, міг би перейти на цю роботу і виконувати її так само якісно, як професійний дипломат. Тобто необхідним засновком до трудової теорії вартості, не усвідомленим її авторами, має бути повна фактична однаковість усіх людей. Оскільки ця умова не виконується, то трудова теорія вартості незастосовна.
4. Карл Поппер вважає, що своїми хибами марксизм найбільше завдячує платонівсько-геґельянській спадщині метафізичного есенціалізму та холізму. Завдання науки Маркс розумів в дусі цієї спадщини: “Коли б форма прояву і суть речей безпосередньо збігалися, то всяка наука була б зайва” [Капітал. Цит.за: 62, 399]. Цю “сутність” і намагався виявити Маркс за допомогою трудової теорії. Як зауважує Карл Поппер, “Маркс послідовно додержувався погляду, що ця сутність – чи то вартість чи ціна виробництва – проявляється як середня величина ринкових цін.”
Маркс писав в "Капіталі", що його цікавить “природна ціна.., тобто не та ціна.., яка регулюється конкуренцією, а та, яка, навпаки, регулює її.” Цій "природній ціні" Маркс дав назву "вартості", а ринкову ціну вважав її "формою вияву".
Але, як бачимо з попередніх пунктів, уявлення про існування такої "природної ціни" цілком безпідставне, бо не існує ніякої іншої еквівалентності між різними видами праці, крім тієї, яка встановлюється конкуренцією.
До речі, саме з цієї причини ми говоримо про есенціалізм саме Марксової версії трудової теорії вартості. Класична, Рікардова версія цієї теорії є незадовільною, примітивною, але все ж більш реалістичною. Рікардо не відривав теорію, яка необхідно передбачає еквівалентність між різними видами праці, від ринку – єдиного практично дієвого механізму, який об’єктивно (відповідно до співвідношення реально існуючих у суспільстві потреб та можливостей їх задоволення) встановлює цю еквівалентність.
5. Метафізичність Марксової версії трудової теорії вартості виявляється у її цілковитій відірваності від практики. Маркс та його послідовники навіть не ставили питання про практичну можливість приведення різних видів праці до спільного знаменника "праці взагалі". Їм, схоже, і на думку не спадало, що тут можуть бути якісь проблеми. Адже в теорії все виглядало так просто! Людвіг фон Мізес зауважує з цього приводу:
“Для Маркса вся праця економічно однорідна, оскільки вона завжди являє собою "продуктивну витрату людського мозку, мускулів, нервів, рук, etc." [4] "Порівняно складна праця означає тільки зведену у ступінь чи скоріше помножену просту праця, так що менша кількість складної праці дорівнює більшій кількості простої. Досвід показує, що це зведення складної праці до простої відбувається постійно. Товар може бути продуктом самої складної праці, але його вартість робиться рівною продукту простої праці і, отже, являє собою лише певну кількість простої праці" [5]. Бем-Баверк справедливо оцінив цей аргумент як зразок вражаючої наївності.”
Маркс не зауважив найочевиднішого факту: "зведення складної праці до простої", яке "здійснюється постійно", здійснюється конкурентним механізмом ринкових попиту та пропозиції. "Кількість праці" не можна виміряти якимось приладом. Не існує ніяких "об’єктивних" показників, які давали б можливість кількісно прирівняти певну кількість праці одного виду, інтенсивності та кваліфікації до певної кількість праці іншого виду, інтенсивності та кваліфікації. Якщо замінити ринкову економіку на планову, то таке "прирівнювання" може здійснюватись тільки волюнтаристським способом, на основі суб’єктивних уявлень планувальників про складність та корисність того чи іншого різновиду праці.
Немає ніякого іншого практично здійсненного способу вирішення цієї проблеми, - хіба що ми припустимо, що Маркс в дусі вульгарного матеріалізму сподівався вимірювати з допомогою якогось фізичного приладу кількість енергії "людського мозку, мускулів, нервів, рук, etc.", яка витрачається на різні види праці. Але навіть якщо припустити абсурдну ідею про можливість такого вимірювання, постала б інша нерозв’язна проблема – як визначити, наскільки "продуктивними" були ці витрати? Адже можна витратити будь-яку кількість "людського мозку, мускулів, нервів, рук, etc." без будь-якої користі.
Повертаємось до проблеми експлуатації
В Марксовій версії трудовій теорії вартості експлуатація визначається як відчуження праці робітників на користь капіталіста. Але якщо капіталіст здійснює управління підприємством і отримує за це оплату як менеджер, то не існує ніяких об’єктивних критеріїв за якими можна було б визначити яка частина продукції припадає на працю менеджера та працю робітника, як немає можливості визначити і те, яка доля належить працівникам різних фахів та кваліфікацій. Якщо ж він отримує прибуток власне як капіталіст, то це є платою за використання його капіталу, і, знову ж таки, немає ніяких об’єктивних критеріїв, за якими можна було б встановити "правильне" співвідношення між ціною капіталу та ціною різних видів праці. Це співвідношення реально визначається або ринковою кон’юнктурою (абсолютно вільний ринок), або державними нормативами (соціалізм радянського зоразка), або певним компромісом між ринковою кон’юнктурою та державним регулюванням (усі сучасні розвинені ринкові країни). Тому "відчуження праці", а разом з ним і "експлуатація" виявляються в науковому відношенні порожніми поняттями.
Поняття експлуатації може мати сенс не як наукова категорія, а як етична оцінка: якщо ми вважаємо, що співвідношення між прибутками власника та рівнем оплати праці робітника несправедливе. Воно має сенс лише в певному моральному контексті, по відношенню до певних суб’єктивних (або інтерсуб’єктивних) уявлень про справедливість.
В цьому сенсі Марксова теорія прибутку може розглядатися як обґрунтування ідеї експлуатації і зовсім не потребує трудової теорії вартості. Нагадаю, що Марксова теорія прибутку стверджує, що іманентна, необхідна для функціонування капіталізму логіка передбачає оплату праці робітників на рівні прожиткового мінімуму, необхідному для простого відтворення їх робочої сили. Якщо вона є вірною, то напевно мало хто стане заперечувати, що такий стан речей був би несправедливим. Адже це означає, що геть-усі рясні плоди економічного прогресу привласнює буржуазія, а робітники від цього прогресу не отримують зовсім нічого.
Ця теорія, як уже зазначалося, обґрунтовується твердженням про те, що хронічне масове безробіття (наявність "резервної армії робочої сили") є невід’ємною характеристикою зрілого капіталізму. Якщо цей засновок виявиться необґрунтованим, то так само необґрунтованим буде і висновок з нього.
Вівці-людожери
Щоб побачити проблему вивільнення робочої сили внаслідок запровадження нової техніки у реальному світлі, ми повинні звернути увагу на наступні моменти:
1) На рівні окремого підприємства, що впроваджує прогресивні інновації [6], це обов’язково веде до вивільнення робочої сили лише якщо обсяг виробництва залишається незмінним. Якщо ж він зростає, то потреба в робочій силі може або залишитися тою самою або зменшитися на розмір, менший ніж був би за умов незмінного обсягу виробництва, або навіть і збільшитися.
2) Впровадження нової техніки одним підприємством веде до збільшення виробництва цієї техніки, а отже – до збільшення попиту на робочу силу на підприємствах, які виробляють цю техніку та виробничі ресурси для її виготовлення.
3) Гіпотеза про те, що економічний прогрес з необхідністю спричинює зростання безробіття необґрунтована. З певністю можна говорити лише про те, що в масштабах національної та світової економіки впровадження прогресивних інновацій веде до
- зростання обсягів виробництва та зменшення вартості продукції,
- появи нових товарів та послуг,
- переміщення робочої сили з одних секторів економіки в інші.
Останнє, звичайно, створює складні, а часом і трагічні ситуації для "переміщуваних", але ніщо не говорить на користь тези про резервну армію робочої сили. А отже, немає ніяких підстав стверджувати, що середній рівень заробітної плати в ході розвитку капіталізму буде знижуватися, а тим більше – що він буде знижуватися швидше, ніж будуть знижуватися ціни внаслідок зростання ефективності виробництва.
Натомість є вагомі підстави стверджувати протилежне. На користь цього, зокрема, свідчать факти зростання життєвого рівня мас в капіталістичний період. Це зростання хоча й не було таким швидким, як хотілося б (як відомо реальні можливості мають властивість не співпадати з бажаннями), а проте, в довгостроковій ретроспективі, є (і було в часи Маркса) незаперечним і дуже вагомим. Це й зрозуміло, адже промисловий капіталізм, як економічна система, орієнтована на підвищення ефективності масового виробництва, а отже – на постійне зростання його обсягів, вже цим самим передбачає зростання споживання мас. (Зрозуміло, що невеличка купка експлуататорів-капіталістів не може сама поглинути усю, або хоча б більшу частину постійно зростаючої кількості товарів масового виробництва. Вони не можуть з’їсти в тисячу разів більше їжі та зносити в тисячу разів більше одягу, ніж проста людина. Тому основна маса їх надприбутків або вкладається у бізнес і, отже, слугує подальшому економічному прогресу, або витрачається на вишукані, ексклюзивні, немасові, і тому дорогі, блага, або йде на меценатські та благодійні цілі.) А факту цього постійного і великого зростання продуктивності за капіталізму Маркс не міг і не пробував заперечити.
Доречно згадати також ще про деякі аспекти, пов’язані з проблемою відношення між зростанням продуктивності праці та ситуацією на ринку праці. Внаслідок зростання виробництва, з одного боку, зменшується кількість праці, потрібна для виробництва одиниці товарів масового споживання; з іншого – збільшується обсяг їх виробництва та споживання. По-перше, це робить можливим зменшення тривалості робочого дня. По-друге, зростання добробуту дає можливість все більшій кількості людей спрямовувати все більшу частину доходів не на товари масового виробництва, а на більш індивідуалізовані товари та послуги. Зростання сфери послуг, яке є наслідком цього, є особливо важливим. Адже сюди спрямовується велика частина тієї робочої сили, яка вивільнюється внаслідок зростання продуктивності масового виробництва. Питома вага сфери послуг в економіці західних країнах вже з середини ХХ ст. зросла настільки, що багато економістів стали говорити про перехід капіталізму в постіндустріальну добу. [7]
До наступної глави: Проблема єдності наукового методу та сцієнтистське збочення
Примітки:
1. "Вівці, що з’їли людей" – вислів з утопії Томаса Мора, і яким користувався Маркс; тут використовується як символ для всіх ситуацій, коли впровадження прогресивних економічних інновацій спричиняє людські трагедії
2. Як пише Йозеф Шумпетер: Маркс “зневажливо відкидає дитячу казочку про людей, які, на відміну від інших, стали і тепер щоденно стають капіталістами завдяки своїм розумовим здібностям та енергії в роботі й заощадженнях. Маркс учинив дуже розважливо, висміюючи казочку про цих порядних хлопців. Бо закликати до зневажливого реготу, поза сумнівом, - чудовий спосіб відкинути незручну істину, і про це знає і цим користується кожен політик. І якщо оцінювати факти історії та сучасного життя неупереджено, то не можна не побачити, що в цій дитячій казочці якщо й далеко не вся правда, то добра її частина. Великими розумовими здібностями та енергією пояснюється успіх підприємців, зокрема у закладенні підвалин свого діла, у дев’яти випадках із десяти.”
3. Слово "суспільство" взято в лапки, оскільки тут маємо справу з характерною особливістю Марксо-Геґелівського "діалектичного методу". Людвіг фон Мізес так описує цю особливість: “В марксизмі завжди є, щонайменше, два підходи до всього, і примирення цих підходів можливе лише з допомогою діалектичних вивертів. Звичайний спосіб полягає в тому, щоб використовувати відповідно до потреб моменту слова, які допускають, щонайменше, два тлумачення... Інтерпретація цих слів... врешті-решт призводить до зіткнення думок, і кожен цитує на свою користь улюблені пасажі з писань Маркса та Енґельса, які є найвищим авторитетом.” Це, зокрема, виявляється і у вченні про свідоме управління економікою з боку суспільства. Суспільство не може здійснювати ніяких свідомих дій, бо воно не є суб’єктом, наділеним свідомістю, а лише певною сукупністю таких суб’єктів (індивідів) та їх відносин. Отже, очевидно, що словосполучення "управління економічними процесами з боку суспільства" на практиці може означати тільки "управління економічними процесами від імені суспільства", яке здійснюється владою. Фактично йдеться про державне управління економікою, проте Маркс та Енґельс не лише цього не говорили, але й заперечували проти цього. Держава однозначно кваліфікується в марксизмі як апарат класового насильства, а отже, в безкласовому комуністичному суспільстві її не може бути. Тому у Маркса ніколи не говориться про управління економікою з боку держави чи державної влади, а завжди – про управління з боку суспільства. “Завдяки цим трюкам марксистська соціал-демократія отримує можливість, з одного боку, закликати до руйнування існуючої державної машини та фантазувати про відмирання держави, а з іншого – вести запеклу боротьбу з усіма анархічними рухами та проводити політику, що веде до створення всемогутньої держави.”
4. Цитата з "Капіталу"
5. Цитата з "Капіталу"
6. Критерієм "прогресивності" тут і далі в обговоренні економічних питань є підвищення економічної ефективності, зменшення витрат на виробництво одиниці продукції.
7. Це слід відрізняти від пізніших теорій про настання інформаційної доби, які пов’язані вже не зі зростанням питомої ваги сфери послуг, а зі зростанням значення інформаційних технологій
Вернуться назад