Абстрактне суспільство

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Амбівалентність етики Канта



Проблема абстрактного суспільства сформульована Поппером так: “Внаслідок втрати органічного характеру відкрите суспільство поступово може перетворитися на те, що я хотів би визначити як "абстрактне суспільство". Воно значною мірою може загубити характер конкретної чи реальної групи людей або системи таких реальних груп. Цю точку зору, яку нечасто розуміють, можна пояснити через гіперболу. Ми здатні уявити суспільство, в якому люди практично не зустрічаються лицем до лиця., в якому всі справи ведуться ізольованими індивідами, що спілкуються за допомогою друкованих листів чи телеграм, а пересуваються в закритих автомобілях. (Штучне запліднення дозволило б навіть розмноження без особистого елемента). Таке вигадане суспільство можна було б назвати "цілковито абстрактним чи позбавленим індивідуальності суспільством". Найцікавіше в тому, що наше сучасне суспільство у багатьох його аспектах нагадує таке цілковито абстрактне суспільство. Хоча ми не завжди подорожуємо одні в закритих машинах (а зіштовхуємося лицем до лиця з тисячами людей, що проходять повз нас на вулицях), наслідок майже той самий – як правило, ми не встановлюємо особистих стосунків з перехожими. Подібно, членство у профспілці може означати не більше, ніж володіння членською карткою і сплату внесків невідомому секретарю. У сучасному суспільстві живе багато людей, у яких немає зовсім, чи є вкрай мало безпосередніх особистих контактів, котрі живуть у безвісті та ізольованості, а відтак - нещасливі... У людей є соціальні потреби, які нездатне задовольнити абстрактне суспільство.”

Але змалювавши цю відразливу картину, Поппер відразу ж вказує на неможливість її здійснення: “Ніколи не було і не може бути цілковито абстрактного чи навіть переважно абстрактного суспільства так само, як абсолютно раціонального чи навіть переважно раціонального суспільства. Люди й далі утворюють реальні групи, вступають у реальні соціальні контакти усіх типів і намагаються задовольнити свої емоційні потреби наскільки це можливо.” В плані міжлюдських відносин відкрите суспільство означає не лише втрати, але й здобутки: “Особисті взаємини нового типу можуть виникнути там, де в них можна вільно вступити, де вони не залежать від випадковості народження, а отже, виникає новий індивідуалізм. Подібно, духовні зв’язки здатні відігравати визначальну роль там, де ослабнули біологічні та фізичні зв’язки тощо.”

Але в чому тоді смисл порівняння відкритого суспільства з абстрактним? Справа в тому, що “...наше сучасне відкрите суспільство функціонує переважно завдяки абстрактним взаєминам, таким як обмін чи співпраця. ...більшість соціальних груп сучасного відкритого суспільства (за винятком окремих щасливих родинних груп) є чистісінькими сурогатами, оскільки вони не забезпечують суспільного життя. І багато з них не мають жодних функцій у житті суспільства в цілому”.

Отже, ми бачимо, що абстрактне суспільство в "чистому вигляді" в принципі неможливе. "Абстрактність" характерна для будь-якого великого суспільства з високим ступенем розподілу праці. Неможливо знайомитися з кожним перехожим чи кожною людиною з якою ти їдеш у транспорті, чи з кожним продавцем, у якого ти купуєш якусь продукцію, та з кожним, хто причетний до її виробництва, або навпаки – з кожним покупцем продукції, до виробництва якої ти причетний. Усі ці відносини стають абстрактними. "Абстрактності" відносин сприяє і зростання людської мобільності (зміни людського оточення внаслідок переміни місця проживання, професії, соціального становища). Найбільш "конкретне" суспільство – це мініатюрне суспільство, усі члени якого добре знайомі та пов’язані постійними особистими контактами. Проте відкрите суспільство більшою мірою абстрактне, завдяки ринковим відносинам та соціальній мобільності, яка меншою мірою залежить від відносин з начальством і більшою мірою – від професійних якостей. До того ж ідеологія, виховання, організовані масові заходи у закритих суспільствах спрямовані на зміцнення почуття групової ідентичності, відданості, емоційної прив’язаності до суспільства, нації, трудового колективу тощо. У відкритому суспільстві індивід може вільно вибирати, а отже – змінювати своє середовище та модель відносин з оточуючими людьми, він не настільки жорстко з ними пов’язаний, і тому рівень "абстрактності" відносин є вищим. Можна сказати, що це зростання абстрактності до певної міри є платою за свободу та відкритість. Зважаючи на те, що в будь-якому разі “ніколи не було і не може бути цілковито абстрактного чи навіть переважно абстрактного суспільства” ця плата не є завеликою.

Але ототожнювати відкритість та абстрактність некоректно. Абстрактні відносини не можуть бути самодостатніми. Відкрите суспільство може бути лише системою, в якій конкретні та абстрактні відносини виконують різні, але однаково важливі функції. Твердження Поппера про те, що “сучасне відкрите суспільство функціонує переважно завдяки абстрактним взаєминам” породжене "викривленою перспективою" – розглядом відкритого суспільства на фоні закритого та зацікавленістю лише інституційними, а не психологічними аспектами ситуації. Безумовно, відносини, в яких люди здобувають засоби для життя є переважно абстрактними (в марксизмі це називається відчуженістю). Разом з тим, люди вступають в абстрактні відносини не задля самих цих відносин, а щоб отримати засоби для задоволення потреб, інтересів, прагнень, що лежать у сфері конкретного. Вся система абстрактних відносин заснована на діяльності людей, мотивація якої походить зі сфери конкретного, від їх життєвого світу, від тих "елементів конфігурації життя", з якими люди емоційно пов’язані, від їх цінностей. Сфера конкретного – це ніби джерело енергії, завдяки якій функціонує система абстрактних відносин.

Життя більшості людей (крім тих, хто отримує безпосереднє задоволення від своєї праці-творчості) розділене на дві частини – час, що витрачається на здобуття засобів та створення умов життя та час, що, вживаючи виразу Маркса, “лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва... там, де припиняється робота, диктована нуждою і зовнішньою доцільністю” і починається Царство свободи. [1] Якщо перша частина все більшою мірою стає сферою абстрактно-раціональних та формальних відносин (хоча повністю виключити "неформальний" елемент відносин між людьми в економічному процесі неможливо і непотрібно), то друга частина (час дозвілля) має бути цариною індивідуально-конкретного, емотивного, неформального. Треба визнати, що існують дуже серйозні проблеми з якістю наповнення часу дозвілля. "Масова культура", більша частина продукції індустрії розваг (орієнтованої на масовий попит, а отже – на типові, примітивні афекти та інстинкти) щонайменше не сприяє розвитку особистості, а часто - сприяє отупінню, агресивності та неврозам. На жаль, свобода неможлива без ексцесів, проте лібералізм виходить з оптимістичної віри в те, що суспільство є достатньо здоровим, щоб "перетравити" ці ексцеси і що в цілому ця свобода дає більше позитивних, ніж негативних наслідків.

Хибною є і низька оцінка Поппером значення "реальних груп". Навіть якщо “більшість соціальних груп сучасного відкритого суспільства є чистісінькими сурогатами, оскільки вони не забезпечують суспільного життя” [2] та “багато з них не мають жодних функцій у житті суспільства в цілому”, то від цього значення для суспільства тих із них, що є "реальними", не перестає бути життєво важливим. [3] Родина, друзі, неформальні асоціації та громадські організації – це середовище, в якому формуються та задовольняються емоційні та духовні потреби членів суспільства, з якого походять усі людські мотивації, завдяки яким живе суспільство. Суспільні цінності та громадянська активність, що здійснюється через неформальні асоціації та громадські організації, - це фундамент, без якого не може існувати демократичне (відкрите) суспільство. Джордж Сорос слушно вказує на те, що “суспільство не можна побудувати, керуючись лише смаками та уподобаннями. Життя складається також із ризику, болю, небезпек та невідворотної смерті. Якби почуття втіхи було єдиним мірилом, то годі було б накопичити капітал, і багато асоціацій та інституцій, що цементують суспільство, не вижили б; не пощастило б також здійснити відкриття, створити художні та технічні шедеври, які формують цивілізацію.”

Нарешті, слід зупинитися на ролі техніки і, зокрема, засобів комунікації в проблемі "абстрактності" суспільства. В.Кутирєв коментує слова Поппера про те, що картина абстрактного суспільства – велике перебільшення: “Але ж це було 50 років тому в докомп’ютерну еру, до електронної пошти, мобільних телефонів, Інтернета, до реальної практики штучного запліднення та клонування людей, що ось-ось почнеться”, до телебачення та заочного сексу (віртуальне "кохання", пестощі по телефону, інші засоби технічно вдосконаленого онанізму).” На мою думку, окрім справді дуже серйозної проблеми клонування усе інше в цьому коментарі є виявом упереджень. Телефон та Інтернет лише полегшують комунікацію, проте питання про те, яким є наповнення цієї комунікації, залежить від цілей, які ставлять учасники. Навіть "заочний секс" є, за визнанням самого Кутирєва, лише, "технічно вдосконаленим онанізмом" (і, як і звичайний онанізм, є лише сурогатом, до якого вдаються за неможливості задовольнити статеву потребу "очно"), - але ж сам онанізм виник очевидно не з винаходом телефону. Щодо відношення засобів комунікації до проблеми "абстрактності", то звичайно, заочне спілкування за інших рівних умов є більш "абстрактним", ніж очне. Але ж ми не можемо в будь-який момент за помахом чарівної палички мати перед собою ту людину, з якою ми хочемо поспілкуватися. Власне, спілкування по Інтернету аналогічне листуванню, тільки набагато швидше. Не можна розглядати всяке заочне спілкування як абстрактне.

Індивідуальнісна комунікація може здійснюватися крізь простір та час (читання книги, споглядання мистецького твору – теж свого роду спілкування з автором). Заочне спілкування з духовно близькими та цікавими людьми може бути набагато більш "конкретним", емоційно наповненим, ніж очне спілкування з людьми, які тобі нецікаві. Нові технічні засоби розширюють наші можливості спілкування, зокрема – можливості вибору кола спілкування. І це слід лише вітати.

Інша справа, що з появою техніки з’являється новий тип відносин людини з дійсністю, відносини людина-техніка, які, з розвитком технічної цивілізації значною мірою витісняють відносини людина-природа, людина-людина, людина-мистецтво тощо. Проблема збалансування різних аспектів відносин людини з дійсністю справді є гострою. Крім того, розвиток техніки йде пліч-о-пліч з розвитком індустрії розваг та пов’язаних з нею проблем. Але спроба вирішити ці проблеми шляхом "закриття" суспільства, державного диктату в сфері культури та ідеології, а отже – придушення свободи совісті, думки та слова створила б нові, ще більш небезпечні проблеми.

До наступного розділу:

Примітки:

1. На жаль, жодне сучасне та минуле суспільство не відповідає ідеалу суспільства, в якому всі або більшість людей займаються "сродною працею", - коли діяльність, що приносить задоволення є тією самою діяльністю, що надає засоби для життя. Ранній Маркс уявляв комуністичну утопію як Царство свободи, де всі займаються тим, чим їм подобається займатися, час від часу змінюючи характер діяльності (типовий член суспільства зможе витрачати декілька годин на день на риболовлю чи полювання, ще декілька – на управління державою, потім зможе зайнятися мистецькою творчістю і т.д.) Проте пізніше Маркс усвідомив утопічність цієї мрії, а отже – і неможливість подолання відчуження, і відсунув Царство свободи за межі робочого часу.

2. Сказати, чи це справді так, неможливо через розмитість поняття "соціальної групи".

3. Поппер стверджує, що “сучасні соціальні теорії, як от економічна теорія, головним чином займаються саме аналізом абстрактних взаємин” і докоряє багатьом соціологам, зокрема Е.Дюркгейму, за те, що вони “так і не відмовилися від догматичної віри в те, що суспільство слід аналізувати з точки зору реальних соціальних груп”. На жаль, він не помічає, що висловлена ним віра в існування якоїсь єдиної, “правильної” точки зору (на відміну від усіх інших, неправильних) – це і є позиція догматизму. Більш слушною є позиція Макса Вебера: суспільство потрібно досліджувати під різними кутами зору; і всі ці "кути зору" слід визнати рівноправними, якщо тільки вони виявляються "продуктивними" - дають змогу краще зрозуміти ті або інші важливі аспекти соціальної дійсності. Негативної оцінки заслуговують лише претензії тієї або іншої точки зору на відображення усієї повноти соціальної дійсності – претензії на роль не лише теоретичних моделей (корисних, але недосконалих), а "єдино вірного" наукового світогляду.