Амбівалентність етики Канта

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Відкрите суспільство та культура

Ми вже бачили, що на авторитет Канта люблять посилатися як прихильники, так і противники відкритого суспільства. Тут ми детальніше розглянемо, які існують підстави для таких посилань

Сторона закритого суспільства

Ми наводили раніше думку Артура Шопенгауера про згубні наслідки постулату канта про “практичний розум, який наділений суто трансцендентними вірчими грамотами і вирішує "без підстав", як вищий апеляційний суд”. Чому цей постулат є хибним? Адже ми визнали, що правильність або хибність моральних рішень не може бути строго логічно доведена, що в наших рішеннях завжди необхідно присутній ірраціональний момент. Відповідь, що слідує з концепції критичного раціоналізму така: необхідно продумувати та оцінювати з допомогою уяви ймовірні наслідки прийняття того або іншого рішення. Рішення має оцінюватися за сукупністю його наслідків. Оскільки ця оцінка наслідків здійснюється інтуїтивно, у нашому рішенні завжди присутній ірраціональний момент. Але оскільки ми намагаємося якомога повніше з’ясувати та оцінити наслідки нашого рішення, воно є раціональним. Його правильність неможливо довести строго логічно (чи математично), але воно аж ніяк не є безпідставним.

Натомість, “Кант стверджував, що моральна правота вчинку має оцінюватися не по його результату, а по тому, чи робить це людина з почуття обов’язку”. Таким чином суб’єктивне почуття обов’язку визнавалося критерієм моральної правоти. Така позиція є цілком "непроникною" для критики, це є позиція "непробивного догматизму". Дуже яскравою ілюстрацією цього є позиція Канта щодо питання про те, чи можна інколи брехати. Кант вважав, що не можна, і проводив цю позицію з усією послідовністю, що слідує з вимоги не зважати на наслідки: “Сказати неправду вбивці, який переслідує твого друга, що сховався у твоєму домі, буде злочином.” А отже, логічне запитання від Пола Стретерна: “Чи повинні ми думати, що Кант видав би своїх друзів-євреїв нацистам? Ні: усе, що нам про нього відомо, дозволяє сказати, що тут він послідував би почуттю обов’язку. Його високорозвинений розум швидко винайшов би правило, яке забороняє йому видати своїх друзів.”

Отже, на стороні закритого суспільства – постулати про "категоричність" та "безпідставність" рішень практичного розуму. А що на стороні відкритого суспільства?

Сторона відкритого суспільства

Двома своїми формулюваннями категоричного імператива Кант явно заперечує той підхід, про який йшлося вище.
Перше формулювання: “Дій тільки відповідно до принципу, корячись якому ти можеш водночас прагнути, щоб він став загальним законом”. Цікаво, що В.А.Кутирєв наводить імператив у цьому формулювання як свідчення приналежності Канта до числа теоретиків закритого суспільства, але, на жаль, зовсім не обґрунтовує цю думку. Важко уявити, як можна проінтерпретувати цю формулу на користь закритого суспільства. Хіба що переформулювати її у вигляді: “Намагайся примусити усіх членів суспільства прийняти в якості загального закону обраний тобою принцип”. Справді, у формулюванні Канта смисл імперативу цілком "відкритий" та "критичний": перед тим як щось зробити, подумай: чи хотів би ти, щоб усі люди чинили так само? Обираючи принцип поведінки, уяви: що буде, якщо усі люди будуть діяти за цим принципом?

Тут очевидна і пряма суперечність з розглянутим вище переконанням Канта в тому, що потрібно діяти виключно відповідно до почуття обов’язку, незважаючи на ймовірні наслідки. Можливо, цю суперечливість можна усунути такою інтерпретацією: Кант вважав, що ми повинні встановити правильні моральні принципи, оцінивши ймовірні наслідки їх прийняття (якби вони були прийняті усіма членами суспільства), але, встановивши їх, розглядати їх дотримання як обов’язок, і діяти відповідно до них незважаючи на наслідки (що визначаються конкретною ситуацією). Така позиція є вірною лише в тому відношенні, що вимагає виробляти моральні принципи, які узагальнюють вже набутий досвід та результати розгляду аргументації й критики, і орієнтуватися на них при прийнятті конкретних рішень, а не кожного разу здійснювати оцінку "з чистого листа". Разом з тим, вона є хибною, оскільки не враховує принцип фаллібілізму: ми ніколи не застраховані від помилок. В прийнятих нами принципах можуть бути наявні помилки, тому їх прийняття має розглядатися як пробне. Вони мають залишатися відкритими для перегляду в результаті набуття нового досвіду, появи нових аргументів. Якщо в певній конкретній ситуації ми бачимо, що дія відповідно до прийнятого нами раніше морального принципу, дасть більше негативних, аніж позитивних наслідків (враховуючи найвіддаленіші та опосередковані), або якщо ми виявляємо, що існує якась інша модель поведінки, яка в даній конкретній ситуації дасть краще співвідношення позитивних та негативних наслідків, то це є свідченням того, що прийнятий нами принцип не є оптимальним. Ми не повинні догматично його дотримуватися, а маємо виявити ті характеристики конкретної ситуації, в яких інша модель поведінки буде кращою, і відповідним чином відкоригувати наші принципи. (Наприклад: брехати не можна, крім таких то й таких то випадків.)

З першого формулювання неясно, на які аспекти людської поведінки має розповсюджуватися цей категоричний імператив. Наскільки конкретною має бути регламентація людської поведінки моральними нормами? Адже в дуже багатьох аспектах я можу хотіти, щоб люди діяли не відповідно до загального закону, а відповідно до своїх особистих уподобань, смаків, інтересів, потреб. Один з головних принципів, який, на мою думку, заслуговує на статус морального принципу з огляду на бажаність його перетворення на загальний закон – є якраз пошанування людської індивідуальності, особистої свободи.

Загалом, перше формулювання є чисто формальним: я можу обрати будь-який принцип, аби лише я суб’єктивно вважав його таким, що заслуговує на статус загального закону.

Треба зважити, що вся філософія Канта виходить з моделі трансцендентального суб’єкта, тобто з моделі суб’єкта, який уособлює об’єктивний розум людства. Але таких суб’єктів не існує. При переході від ідеального трансцендентального суб’єкта до реального суб’єкта, об’єктивізм теорії Канта перетворюється на суб’єктивізм її практичного застосування. Зокрема і неврахування недосконалості наших моральних принципів, про яке йшлося вище, можна вважати наслідком погляду з точки зору ідеального трансцендентального суб’єкта, а не реального суб’єкта, що постійно помиляється. Тому для сучасних філософських течій, які вважають себе спадкоємцями філософії Канта, - насамперед, для критичного раціоналізму та комунікативної практичної філософії центральною є проблема подолання цього суб’єктивізму. Шляхом подолання є інтерсуб’єктивний раціонально-критичний процес. (Зокрема, комунікативна практична філософія виходить з моделі ідеальної комунікації, та досліджує проблеми наближення до неї реальної комунікації.) Ми не лише маємо користуватися власною уявою та розумом для оцінки наслідків прийняття тих або інших моральних принципів, але й уважно дослухатися до того, що говорять з цього приводу уява то розум інших людей. Власне, саме ця наша відкритість до інших людей та їх аргументів і є тим, що робить наше суспільство відкритим.

Якщо перше формулювання є чисто формальним і нічого не говорить про зміст моральних принципів, то друге є спробою змістовно наповнити перше, при цьому залишивши людині найширший простір для морального вибору.

Друге формулювання звучить так: “Чини так, щоб у твоїх вчинках людство в особі кожного індивіда завжди виступало як мета і ніколи як засіб”. Зрозуміло, що і це формулювання несумісне з принципом "обов’язок незважаючи на наслідки". Адже з нього логічно слідує, що вчинки ми повинні оцінювати відповідно до того, чи їх наслідки будуть на благо чи на шкоду людям. (При цьому за індивідом залишається найширша свобода морального вибору, що визначається його власним розумінням ідей блага та шкоди. Проте, з позицій критичного раціоналізму та комунікативної практичної філософії ця свобода має бути збалансована інтерсуб’єктивним раціонально-критичним процесом.) Оскільки людина – мета, то усе інше, в тому числі моральні норми, - засіб, і мають оцінюватися за відношенням їх наслідків до мети.

Можна заперечити, що останнє суперечить позиції самого Канта. Справді, підходячи до проблеми моралі з чисто формальної сторони, тобто з визначення морального як безумовно належного для виконання, а отже – такого, що не є засобом ні для чого іншого, тобто є самоціллю, Кант робить висновок, що єдиною абсолютною цінністю є моральний закон. Людина ж є абсолютною цінністю остільки, оскільки, задаючи собі цей закон та здійснюючи його, вона ототожнює себе з ним.

З іншого боку, розглядаючи це ж питання зі змістовної сторони, бачимо, що у Канта весь зміст морального закону зводиться до принципу захисту людської гідності. [1] Таким чином, Кант опиняється в логічному колі: людська гідність витікає з причетності до морального закону, а змістом морального закону є захист людської гідності. Таким чином, людська гідність отримує свою цінність сама від себе. Здається, логічну нестиковку в цих міркуваннях Канта можна усунути лише одним шляхом: людська гідність не випливає з морального закону як логічний наслідок (один з логічних наслідків), а є тотожною цьому закону; або, що те ж саме, - вона випливає з морального закону тільки в тому смислі, що вона випливає з самої себе.

Розглядаючи кантівські формулювання категоричного імперативу в контексті концепції відкритого суспільства Карла Поппера, зауважимо, що перше з них відповідає фундаментальному моральному вибору на користь критичного раціоналізму, а друге (оскільки воно стверджує найвищу цінність кожного людського індивіда) – фундаментальному моральному вибору на користь егалітарного індивідуалізму.

На завершення варто навести характеристику, що її дав моральній філософії Канта один з найвидатніших філософів-неокантіанців Вільгельм Віндельбанд: “...моральна філософія Канта ще підпорядковується загальній тенденції ХVIII століття, принципи якого не дозволяли осягнути моральну цінність політичних установ. Внаслідок цього і етика Канта в загальному підсумку теж залишається індивідуалістичною: одинична людина в її моральній праці над самим собою та в її особистих відносинах до іншої людини – ось що з його точки зору є об’єктом морального законодавства.”

Віндельбанд розглядає це як недолік, очевидно вважаючи тенденцію ХІХ століття, до якого сам належав, вищою. Але насправді справа тут не в тому, що Кант та мислителі ХVIII століття не розуміли в моральній проблематиці чогось, що розуміли їх наступники. Кант зовсім не ігнорував моральні аспекти в політико-правовому житті – його філософія права підпорядкована моральним міркуванням, зокрема ідеї найвищої цінності особистої свободи. Але підхід Канта до питання про відношення між політичними установами та людьми є індивідуалістичним: політичні установи не мають ніякої "власної" моральної цінності поза їх відношенням до індивідів; моральним raison d’etre політичних інституцій є та ж сама автономія волі індивіда – політичні інституції мають створити такі суспільні умови, за яких свобода одних людей не порушувала б свободи інших. Якщо ж йдеться про самоцінність політичних інститутів, то це – предмет суперечки між прибічниками індивідуалізму та холізму, відкритого та закритого суспільств, що почалася не після Канта, а задовго до нього – щонайменше з Давньої Греції часів Перікла, софістів, Сократа та Платона.

Отже, справа не в тому, що прогрес філософії в ХІХ столітті залишив Канта з ХVIII століттям позаду. Оглядаючись сьогодні на цей період, ми маємо значно більше підстав говорити про моральний регрес, спричинений тією моральною позицією, яку проголосили найвпливовіші мислителі ХІХ століття. Дві світові війни, фашизм та більшовизм – це прямі наслідки тієї етики, яка, всупереч індивідуалістичній етиці Канта та ХVIII століття, проголосила моральною цінністю не людську гідність, а політичні установи. Холізм ХІХ століття вустами Геґеля проголосив: не держава існує для громадянина, а громадянин для держави. “Держава в собі і для себе є етична тотальність, реалізація свободи, абсолютна мета Розуму, найреальніша свобода.” [Цит.за: 71, 103] Держава – це "хода Бога в історії" і сам "реальний Бог". У ХХ столітті людство на своїй шкірі змогло оцінити величезні "переваги" такої моральної позиції.

До наступної глави: Абстрактне суспільство

Примітки:

1. Інша справа, що інтерпретація ідеї людської гідності у Канта догматично-ригористична, як ми це бачили на прикладі його ставлення до брехні. Кант вважав, що брехня принижує людську гідність того, хто до неї вдається (що в нормальних умовах вірно, але ж очевидно, що існують виключні умови, коли це не так), і тому краще, щоб загинуло чуттєве життя однієї людини, ніж буде знищена моральна людська гідність. В будь-якому разі, це – лише особиста позиція Канта; в той же час його моральна концепція, заснована на ідеї автономії волі індивіда, вимагає від кожної людини індивідуального рішення про конкретне наповнення того морального закону, який вона собі задає, на основі особистих уявлень про бажаність в якості універсального принципу та про людську гідність.

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии