ВЛАСНІСТЬ
Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії
До попередньої глави
Приватна власність, а тут, зокрема, приватна власність на засоби виробництва, стояла у центрі ідеологічних дискусій-суперечок в останні 200 років. Позиції йшли від лозунгу «власність є крадежем» (так писав ранній соціаліст Пьєр Жозеф Прудон (1809 – 1865) у своїй праці „Qu’est ce que la propiété?” (Що таке власність?) (1840)), оскільки така власність дає можливість мати «доходи без праці», і доходили аж до твердження про безумовне і абсолютне право на власність, що Манчестерський капіталізм відстоював як маніфестацію абсолютної і необмеженої приватної автономії індивідуума. Теза лібералів говорить, що власність при конкуренції автоматично прямує до кращого господаря. Карл Маркс, а разом з ним соціалісти та комуністи, відстоювали думку про антагонізм між капіталом і найманою працею, між виробничими відносинами (така назва була дана ними) та продуктивними силами, прагнучими йти вперед, і цей антагонізм неминуче приведе з історичною необхідністю до революції.
Християнське соціальне вчення зайняло проміжну позицію, тавруючи, з одного боку, позицію ліберального капіталізму як несоціальну і вимагаючи поваги до людської гідності робітників, а, з іншого боку, відкидаючи будь-яку форму класової боротьби, оскільки один одному протистоять не анонімні класи, а завжди відповідальні особи. Воно принципово захищало також право на приватну власність засобів виробництва як право, закладене у природу людини. Папа Римський Лео XIII у своїй енцикліці „Rerum Novarum“ (RN) уже в 1891 році – у час, коли соціалізм відстоювали лише як теорію - майже по-пророцькому вказував на притаманні соціалістичній ідеології наслідки, які потім дійсно і виникли у країнах Східного блоку після Жовтневої революції 1917 року.
Велика частина цієї дискусії знаходилась під сильним впливом ідеологічного бачення, а разом з цим вона залежала і від попередньо встановлених обмежених рамок дискусії. Сьогодні після падіння стіни і краху комуністичної системи економіки та з огляду на розвиток країн Заходу питання власності можна, очевидно, обговорювати вільніше, без ідеологічних упереджень. Лише одне потрібно сказати вже зараз: по той бік всіх принципових природничо-правових обґрунтувань велика частина проблематики так званого «соціального питання», тісно пов’язаного з питанням власності, вочевидь, співвідноситься з феноменом нестачі капіталу та з необхідністю народногосподарського утворення капіталу.
Як завжди, ми хочемо перейти до теми, де ми спрямуємо свій погляд на людину і на конкретний стан речей у світі речей.
Відношення між людиною і світом речей
Людина, як істота з духа та тіла, для задоволенні своїх життєвих потреб має необхідність у матеріальних благах. Під цим розуміється не тільки споживання продовольчих товарів. Людині потрібен світ речей і вона користується цим світом речей, який є для неї доступним, щоб розкрити себе як культурну істоту. Але блага цього світу, якими їх знаходить людина, є для неї тільки умовно придатними для користування. Вони є ресурсами. Щоб дати їм перетворитись на такі «економічні блага», які необхідні людям для задоволення їх потреб, потрібна праця людини. Тільки завдяки праці з ресурсів утворюються економічні блага, які потрібні людям.
Так людина з диких рослин розвивала культурні рослини, які приносять кращі врожаї і є прогодуванням для неї. Вона приручила диких тварин. Вона створила для себе знаряддя праці. Завдяки культурі, техніці та науці людина тим часом підросла до рівня цивілізації, яка їй дозволяє робити себе все більш незалежною від абсолютних сил природи, влаштовуватись у світі аж до такої жахливої перспективи, коли вона навіть може своїм арсеналом зброї пустити цей світ у повітря у справжньому розумінні цього слова. З усього цього можна розпізнати природне підпорядкування земних благ людині. «Пускаючи в хід свої фізичні старання та духовну турботу задля завоювання благ природи, людина цим самим робить оброблювану частину цих благ своєю власністю; на цю частину, так би мовити, накладається печатка тієї людини, яка здійснює обробку. Таким чином, це повністю відповідає справедливості, що ця частина благ стає, так би мовити, її власністю, а її право не неї залишається непорушним» . У цьому зв’язку Біблія говорить про завдання людини підпорядковувати собі світ (Буття 1, 28). Це природне підпорядкування ми називаємо устроєм власності. Тим самим цей устрій є необхідною передумовою розкриття особистості. Він гарантує самостійність і свободу особистості.
Але водночас ми констатуємо, що блага цього світу призначені для всіх людей. Кожна окрема людина за своєю природою має право на те, щоб розкрити себе і реалізувати у собі Божий задум. Для цього потрібно мати відповідну долю у матеріальних і духовних благах Творіння і світу людини.
Хочемо знову наголосити: не «земні блага» потрібно ділити і розподіляти. Більше того, працею з цих ресурсів потрібно виробляти необхідні економічні блага. Але продуктивне використання земних благ працюючою людиною є обов’язковою передумовою для того, щоб взагалі досягнути мети загального призначення земних благ, а саме забезпечити всіх людей благами і послугами на необмежений час. Будучи одного разу виробленими, вони повинні потім також і справедливо розподілятись серед всіх людей, щоб змогти відповідати потребам людей і вибудовувати культуру.
У питанні про власність йдеться не просто про речі та купу благ, а про право, про моральне право розпоряджатись цим, а також про невід’ємні від цього права обов’язки та відповідальність людської особистості щодо ставлення до зовнішніх благ та їх використання. Право на власність не можна розглядати як абсолютну. Воно включає подвійну відповідальність. По-перше, воно повинно брати до уваги внутрішнє призначення самих благ, тобто це право вимагає відповідного ставлення до речей зі світу речей. Наприклад, навіть якщо мені і належить собака, це мені далеко не дає право мучити тварину. Людина є не абсолютним володарем творіння, а його управителем, котрий через це перебуває у зв'язку поколінь (див. розділ «Принцип сталого розвитку»).
По-друге, право на розпорядження власністю є обмеженим у тому розумінні, що власність не можна використовувати на шкоду іншим людям або навіть всієї спільноти, навпаки, ця власність повинна приносити якомога більше користі суспільству. Цей соціальний обов’язок власності витікає, з одного боку, з морального обов’язку віддавати свій надлишок (товари споживання) бідним, «голодних нагодувати, роздягнених одягнути» , оскільки кожна людина має право на (відносний) прожитковий мінімум, а, з іншого боку, це витікає з суспільної зумовленості виробництва товарів.
Але з того, що блага цього світу призначені для всіх людей, робити висновки про ліквідацію приватної власності, зокрема, приватної власності на виробниче майно і на земельні володіння, та виводити з цього запровадження колективної власності, як це робиться при соціалізмі, означало б перестаратись, тому що при колективній власності також є власник, який має повноваження розпоряджатись цією власністю. Це був би звичайний колектив, але свобода та самостійність особистості тоді вже повністю залежали б від колективу та його готовності надавати у фактичне розпорядження окремим особам і засоби для розкриття їх особистості. Як правило, інтереси колективу захищають представники, які керують цим колективом; у кожній організації формуються керівні та владні структури, так що фактичне повноваження на розпорядження благами у колективі також знаходиться у руках певних осіб.
Спроби поєднати вільне суспільство з економічною системою без приватної власності на земельні володіння та на засоби виробництва є утопічними хибними шляхами. Такі пропагандистські лозунги як «соціалістична ринкова економіка» і «соціалізм з людським обличчям» тут також нічого не міняють. Утопією є вірити, що можна перешкодити зловживанню владою через «демократизацію економіки», де колективні органи управління підприємством повинні замінити вплив економіки та відповідальність власників. Ці колективні органи не є кращими, ніж керівні органи партій у комуністичних країнах, які віджили себе. Без розподіленої приватної власності завжди стоятиме питання: «Хто контролює контролерів?» . Крім того, лозунг «демократизація» не визнає, що ринок має набагато більше демократії, ніж будь-яка колективістська економіка. Не тільки через те, що споживачі, вирішуючи щось купити, щоденно віддають там свої голоси за правильність підприємницьких рішень і стратегій, ні, ринку також відомий і активний захист прав споживачів-меншин, оскільки він через тиск конкуренції задовольняє кожний попит, який достатньою мірою забезпечений купівельною спроможністю.
Яким же є стан справ у світі речей?
Суспільне і приватне майно
В економічних науках розрізняють суспільне майно, приватне майно та проміжне майно. Суспільне майно є майном, яким одночасно можуть користуватись багато людей, при чому користування цим майном з боку одних людей не перешкоджає користуванню ним з боку інших людей. Таким прикладом є телебачення. Навіть якщо мільйони глядачів дивляться одну й ту саму телепередачу, якість телебачення для кожного окремого глядача не погіршується. Іншими прикладами суспільного майна є повітря, котрим дихають, чи суспільна безпека, чи духовні надбання культури.
У випадку з приватним майном користування ним з боку однієї людини виключає користування цим майном з боку інших людей. Абсолютно однозначним прикладом цьому є у даному випадку такі товари споживання як продовольчі. У випадку з товарами широкого вжитку, або з товарами довготривалого вжитку, користування ними у якийсь певний момент з боку однієї людини також виключає одночасне користування цими товарами з боку інших людей.
Під проміжним майном розуміється суспільне майно, яке за допомогою обмеження доступу до нього можна зробити приватним майном. Класичним прикладом цьому є інфраструктура доріг - приватні платні автобани, чи також авторське право, яке дає можливість на певний час зробити таке суспільне майно, як знання, патентом або правом власності винахідника для вирішення якихось проблем, і користуватись цим правом іншим людям дозволено лише при оплаті за ліцензійний збір або за авторське право.
Що стосується обговорюваного питання, то лише приватне і проміжне майно може привласнюватись, при чому у випадку з товарами споживання це привласнення є повним і виключним, у той час коли з товарами широкого вжитку та з товарами довготривалого вжитку це може мати тимчасовий характер.
Три виміри права власності
В останньому випадку мова могла б тоді йти про володіння або про власність. Хоча володар і користується предметами широкого вжитку, але це ще не робить його власником. Такі предмети можуть братись у позику, вони можуть передаватись на термін діяльності володарю як робочий інструмент. Володіння ще не забезпечує автоматично власністю. Тому не дозволено просто привласнювати собі якусь знахідку.
Це веде нас до потрійного права, пов’язаного з власністю:
1. Право розпоряджатись річчю у такому розумінні, що власник може цю річ споживати, зберігати чи продавати, дарувати, передавати у спадок або й сам користуватись нею чи передавати її у користування іншим особам;
2. Право користування річчю, тобто використання самої речі (автомобіля, житла і т.д.) для вжитку або для промислово-господарських цілей, як і прибуток, що приносить така річ, – чи то без праці (наприклад, фруктове дерево), чи то завдяки залученню до роботи чужої праці (наприклад, найманих працівників, які обслуговують серійні машини) – цей прибуток належить власнику або користувачу, якого той вибрав (дивлячись по обставинах, або за орендну плату, або за іншу оплату). З цього бере свій початок також право на відшкодування збитків (реституція) у випадку протизаконної конфіскації власності;
3. Право отримання позики під заставу, тобто право закладати власність у якості гарантії, щоб придбати додаткові ліквідні засоби фінансування для інвестицій або для витрат.
Можна придбати власність на речі, на обов’язкові права (боргові зобов’язання, акції, ліцензії на інвестування і т.д.) і на обмежені речові права (наприклад, авторські права), але ніколи не можна придбати власність на людей.
Людина ніколи не може ставати власністю іншої людської особи. Кожна людина як особистість має свою невід’ємну цінність, вона є самоціллю і ніколи не може використовуватись лише як засіб для задоволення потреб інших людей. Особлива гідність особистості випливає з її духовного виміру та пов’язаного з цим її вищого підпорядкування Богові. Проте кожна людина є вільною давати у розпорядження іншій людині свої сили і здібності як робочу силу, але ніколи як власність. Вона ніколи не може передавати право розпоряджатись собою цілком і повністю, оскільки вона сама як особистість завжди відповідає за свої вчинки. У цьому відношенні трудовий договір завжди є щось інше, ніж договір купівлі-продажу, а зарплату не можна просто прирівнювати до купівельної ціни.
Володарі права власності
Власником речі може бути одна фізична особа або ж група осіб-учасників (так звані товариства, земельні об’єднання і т.д.), а також юридична особа приватного права, тобто акціонерне товариство, фонд, зареєстроване об’єднання, так само як і публічно-правові корпорації, чим є общини, держава або залежно від правової традиції окремих держав навіть церкви, торгово-промислові палати і ремісничі палати і т.д., тобто інституції, як частково виконують суверенні функції самоуправління. Тварина не може бути власником речі, оскільки вона не має самоцілі. Вона сама є річчю, а не правовим суб’єктом.
У випадку з публічними корпораціями ще розрізняють власність, передану у громадське користування, та фіскальну власність. У той час як фіскальною власністю (майно адміністративних органів) розпоряджаються так само, як і приватна особа розпоряджається приватною власністю, то у випадку з власністю, переданою у громадське користування, йдеться про речі, які на основі особливої процедури правової передачі робляться доступними для загального користування. Так, наприклад, ратуша є фіскальною власністю, а вулиця або паркова стоянка після відповідної передачі є власністю, переданою у громадське користування, якою потім кожен може користуватись у рамках (публічно-правових) законів.
Власність, передана у громадське користування, не має нічого спільного з суспільною власністю у соціалістичному розумінні, де все належить всім і цим самим - нікому в кінцевому результаті. Романтичні уявлення про те, що кожен може користуватись благами за своїми потребами, передбачає райські умови. В обмеженому світі, де всім править нестача, потрібно чітко узгодити відповідальність та право користування задля гарантії миру у суспільстві та дбайливого ставлення до речей. Без чіткого узгодження того, що є моїм, а що є твоїм, панує кулачне право і цим самим - право сильнішого. Те, що це діяло за основу у соціалістичних країнах, проявлялось у сильному положенні директорів заводів на народних підприємствах (VEB) або на бувших підприємствах татусів, як жартома називали ці підприємства.
Право власності як таке є абстрактним поняттям. Видимим воно стає лише при великому накопиченні майна. Майном називають суму зовнішніх благ, які підпорядковані виключно власнику для розпоряджання та користування ними. З права розпоряджатись та користуватись майном постає (економічна) влада, тобто можливість формування устрою. Але перш ніж детально зупинитись на цьому аспекті влади, потрібно розглянути дуже різні форми власності.
Різні форми власності
У принципі власність зустрічається у шести формах: передусім, це власність, яка збільшується від нашої праці переважним чином у формі трудових доходів та доходів із службових окладів або ж доходів з прибутку(1). Ці доходи або витрачаються, або вкладаються у меблі, предмети домашнього вжитку (2); проте вони також можуть і заощаджуватись як фінансове майно (3)Також вимоги щодо соціальних систем забезпечення (пенсії, страхування) є секторами власності особливої форми (4), які забезпечують основи життя на майбутнє. Особливу позицію займає житлова власність (5). Кожна людина, кожна сім’я потребує прийнятний притулок. Власна квартира, а особливо власний будинок, гарантує інтимність простору для приватного життя і є важливим місцем, де відбувається влаштування життя. На противагу цьому, вкладення капіталу в будівництво квартир для здачі в оренду та в промислове будівництво є класичною формою майнового вкладу. Промислове майно (6), зрештою, є такою формою утворення власності, на якій зосереджені ідеологічні суперечки. Власність на промислове майно, таким чином, може зустрічатись у найрізноманітніших формах. Це і матеріальні майнові об’єкти, як наприклад, сільськогосподарські виробничі площі, гірничопромислове підприємство або якась конкретна виробнича дільниця з спорудами та машинами, це і немайнові права, як наприклад, право на захист товарного знаку, патенти, право використання фірмових знаків або популярної торгової марки за встановленими правилами та за певну плату, право на продаж ліцензії, ексклюзивні дистриб’юторські договори і т.д., або ще фінансові права на дольову участь безпосередньо як учасника та партнера/співвласника підприємства, чи дещо більш анонімно як акціонера, чи опосередковано через інвестиційні фонди.
Власність і природне право
Християнське соціальне вчення розглядає право власності не як первинне право, а як вторинне, тобто похідне природне право.
Природа благ включає у себе можливість, а не необхідність ставати власністю людини. Дерево, тварина, можуть рости, і не будучи чиєюсь власністю. Так само і людина може (у принципі) прожити своє життя, навіть прожити насичене життя, ніщо не називаючи своєю власністю. Але розсудок і досвід показують, що за умов гріхопадіння приватна власність найкраще служить розкриттю людини і самому призначенню благ. Навіть якщо конкретне формування устрою власності зумовлено історично і протягом століть піддається суттєвим змінам, та все ж приватна власність залишається основним принципом устрою природно-правового типу. Якраз приватна власність і не є чисто функціональним принципом на службі певної соціальної системи, так би мовити, як вираження суспільних відношень, куди держава своєвільно може втручатись залежно від політичної доцільності та історичної ситуації, наприклад, за допомогою надзвичайного податкового законодавства, експропріації і т.д., що допускають колективістсько-соціалістичні ідеології та часто практикують соціал-демократичні правлячі уряд, орієнтовані на тотальне державницьке опікування за всезагальним благом. Але, з іншого боку, принцип власності не можна також і абсолютизувати, оскільки внаслідок цього існуючі форми власності вважаються недоторканними і незмінними згідно з індивідуалістично-лібералістичним принципом «святості приватної власності».
Універсальне призначення благ для всіх людей та право власності
Кожна людина має право у випадку крайньої необхідності привласнити собі те, що необхідно для життя, незважаючи на пануючі права власності. Так, наприклад, голодною зимою 1945/46 років голодні і замерзаючі німці стрибали на залізничні потяги, котрі, так би мовити, у вигляді репараційних платежів везли до Франції та Бельгії вугілля, і намагались дістатись до вугілля на ділянках руху потягів з малою швидкістю, щоб вдома мати можливість хоча б чимось палити. Кельнський католицький архієпископ кардинал Йозеф Фрінгз згідно з принципом універсального призначення благ для всіх людей тоді заявив, що це не злодійство, а так званий «крадіж невеликої кількості життєво необхідних речей для їх нагального використання», оскільки отримані у такий спосіб блага безпосередньо служили збереженню життя і не могли бути отриманими по-іншому. Кельнська народна мудрість зробила тоді з імені кардинала дієслово і дала пояснення: фрінгзувати (fringsen) не є гріхом. З огляду на вкрай злиденне становище, яке загрожувало життю, потрібно, таким чином, почекати з правом власності; це право не є абсолютним, навпаки, воно повинно служити загальному благу.
Але, з іншого боку, всі представники соціальної етики сходяться на тому, що з принципу універсального призначення благ для всіх людей не можна робити висновок про загальну власність. Хоча у багатьох сім’ях та у деяких невеликих общинах, таких, як наприклад, монастирі та орденські общини живуть за принципом майнової спільності. Але це є спільноти, організовані в чітку структуру, об’єднані кровними зв’язками та пієтетом або відданістю Христу, і тут менше можна боятись зловживання владою або експлуатації, оскільки такі спільноти керуються батьківським або материнським авторитетом. За звичайних життєвих обставин людини з первородним гріхом потрібно, навпаки, виходити з того, що майнова спільність веде до ліні, небажання працювати, безпорядку, чвар, пригноблення та загального економічного збідніння, як стверджували Людвіг Моліна (1535 – 1600), а перед ним вже Фома Аквінський (1225 – 1274). Точка зору, яка була наглядно підтверджена недавнім досвідом за залізною завісою. Отож, приватна власність обґрунтовується продуктивним використанням земних благ, без яких не можна також і реалізувати принцип загального призначення. Приватна власність як плід праці є, водночас, першим рушійним мотивом та стимулом до праці.
Але цього аргументу корисності недостатньо, щоб право на власність обґрунтувати як основне право. Таким чином, питання стоїть так: приватна власність є лише обов’язковим елементом у функціонуванні економіки та вільного суспільства чи є, врешті-решт, правом людини на свободу із споконвічно дарованою самим Богом людською гідністю? Папа Римський Пій XII у своєму посланні по радіо стосовно цього заявив: «Природне право користування земними благами має найтісніший зв'язок з гідністю особистості та з правами особистості людини. Воно дає … людині надійну матеріальну основу, яка відіграє величезне значення для виконання нею її моральних обов’язків. Позаяк завдяки дотриманню такого права користування людині дається можливість правомірною свободою задовольняти вимоги того кола постійних обов’язків та рішень, за яке вона несе безпосередню відповідальність перед Творцем» . Користування земними благами, яке відбувалось би не так, як це призначено особистості людини, було б негідним людини. Людському буттю належать свобода і самовизначення, які поширюються на сферу користування матеріальними благами. Особисте користування земними благами є неодмінною передумовою для розкриття людини. Чисто біологічне протягування існування у значенні одного тільки користування благами не відповідає завданню людини. Приватна власність дарує їй ту економічну незалежність та свободу, які дають їй можливість вільно та відповідально користуватись іншими правами особистості.
У цьому відношенні «право окремої людини і сім’ї на власність є безпосереднім результатом людського буття, правом особистої гідності, щоправда, це право обтяжене соціальними обов’язками, але воно не є виключно соціальною функцією» . Зрештою, без права на приватну власність було б необґрунтованим право на приватну економічну ініціативу.
Право на власність не є правом на багатство! Зате це є правом відповідального розпорядження благами та дбайливого ставлення до них. Користування благами не може відбуватись індивідуалістично та егоїстично, воно повинно постійно залежати від інтересів оточуючих нас людей.
Раціональні міркування на користь приватної власності
Представники соціальної етики Йоганнес Месснер та Йозеф Кардинал Хеффнер наводять через це індивідуальні або позитивні та суспільні або негативні міркування для обґрунтування власності як похідного природного права:
Індивідуальні або позитивні міркування:
1. Приватна власність відповідає нормальній егоцентричній любові людини до своєї особи. Вона дає людині незалежність, свободу розпоряджатись власністю і самостійність. «Приватна власність і у певних межах повноваження розпоряджатись зовнішніми благами сприяють самовираженню людини» і «надають вкрай необхідний простір для відповідального влаштування особистого життя кожної окремої людини та її сім’ї; вони повинні розглядатись як спосіб продовження людської свободи, також вони стимулюють до взяття на себе завдань та відповідальності, внаслідок чого вони належать до передумов громадянської свободи у державі» (GS 71 ).
2. Приватна власність служить чіткому розподіленню і розмежуванню кола повноважень та сфер відповідальності всередині економіки. Власна відповідальність і творчий життєвий розвиток шукають свого здійснення також в економічній сфері, не дивлячись на ту обставину, що економічна база існування є передумовою для розвитку в інших сферах життя.
3. Приватна власність відповідає потребам людини в гарантії та передбачливості, які роблять людину і, передусім, сім’ю незалежними від випадковостей та насилля з боку інших людей. «Священний закон природи» зобов’язує батька сімейства з усвідомленням своєї відповідальності турботливо забезпечувати утримання своєї сім’ї . Сім’я як домашня, господарська та виховна спільність передбачає приватну власність. Забезпечення життєвого поступу дітей є важливим стимулом для батьків (спадкове право). Сім’я є не тільки спільнотою споживачів. У своєму розвитку вона залежить від продуктивної діяльності, тому це також передбачає можливість для приватної власності на засоби виробництва.
4. Приватна власність як принцип устрою соціальної економіки у результаті має жвавий економічний обмін між різними галузями промислового господарства, який на мирній та добровільній основі об’єднує між собою галузі економіки та народи. За християнською традицією Боже провидіння нерівномірно наділило людей і народи природними багатствами та дарами, щоб за допомогою товарообміну охопити узами любові людей різних народів та рас. Торговці мають бути посланцями не користолюбства, а взаєморозуміння між народами (зрештою, ця думка лежить в основі процесу об’єднання Європи).
5. Лише та людина, яка розпоряджається благами, може своєю жертвенною допомогою робити добро іншим людям, друзям та чужим. «Де ж лишалась би можливість поділитись чимось з іншими людьми, якби більше ніхто нічим не володів би? … Як же може хтось щось просити, отримувати та брати у позику, якщо немає того, хто це має, дає і позичає іншим?» (Клемент Олександрійський). Державне опікування, навпаки, діє холодно і безособово.
Негативні міркування, мабуть, ще більш наглядно підкреслюють значення принципу власності:
1. Майнова спільність веде до ліні та небажання працювати, оскільки кожен намагається скинути роботу на іншого . «Джерела достатку обов’язково повинні б вичерпатись, коли б створювати перешкоди для можливостей людини та для її стимулу докладати зусилля у своїй праці», пише Папа Римський Лео ХІІІ ще у 1891 році у своїй енцикліці „Rerum Novarum“ і цим рішуче виступає проти соціалістичного вчення про спільну власність. Тому колектив повинен вдаватись до трудової повинності або запроваджувати елементи устрою приватної власності, наприклад, зарплати, премії, надбавки до відрядної оплати і т.д. Навіть Ленін дійшов до розуміння, що люди більшовицької системи ще дуже і дуже далекі від тієї більшовицької моралі праці, яка, ніби, бере свій початок «із звичаю працювати на загальне благо» і, нібито, спонукає людей, «без норми, без очікування оплати, без якихось домовленостей про оплату» альтруїстично працювати на все суспільство. Тому, нібито, людей потрібно примушувати до праці: «Геть … того, хто думає про те, як ухилитись від роботи …! Нехай живе трудова дисципліна, трудове завзяття! ... Вічна слава тим, які ведуть тепер за собою мільйони трудящих! ». У випадку з приватною власністю, навпаки, члени суспільства самостійно працюють один для одного, а не для держави як розподільника соціального продукту. У випадку з виключно спільною власністю є лише залежні працівники і залежне існування.
2. У той час коли приватна власність веде до чіткого розмежування повноважень та відповідальності, при майновій спільності панує незрозумілість (Фома Аквінський говорить про „confusio“), оскільки кожен опікується без розбору всіма можливими речами, які належать усьому загалу, або обходиться з речами всього загалу на свій власний розсуд (як правило, недбало). Централізоване управління величезним бюрократичним апаратом необхідне для того, щоб деякою мірою навести порядок з речами. Таку систему, як вважав Фома Аквінський (Pol. II, 4), скоріш усього можна провести в життя, коли працівників роблять рабами, яких можна на власний розсуд підпорядкувати централізованому управлінню. Наскільки він був правим, довела радянська система через 700 років. У випадку з приватною власністю, навпаки, здійснюється краще використання наявних у суспільстві благ в інтересах всіх людей, оскільки окремі люди особисто зацікавлені у використанні; у тому, що є спільним, окрема людина зацікавлена менше, її ставлення є не таким дбайливим і, як показує досвід, вона уникає праці, докладання зусиль та жертв заради цього.
3. Майнова спільність є коренем соціального невдоволення. Фома Аквінський (Pol. II, 4) услід за Аристотелем вказує на те, що колективному господарстві працюючі люди з обуренням нарікають на функціонерів: вони, робітники, повинні за мізерну плату важко працювати, не розгинаючи спини, у той час коли функціонери проводять день у своє задоволення і забезпечують собі левову частку прибутку. При спільній власності відразу постає питання, хто має повноваження розпоряджатись цією власністю. Це питання неминуче повинно стати предметом постійних політичних суперечок або навіть привести до створення диктаторських структур. Пов’язане з приватною власністю чітке розмежування «мого» і «твого» служить, таким чином, миру у суспільстві.
4. Спільна власність у сучасній економіці, основаній на складному розподілі праці, означає величезне зосередження влади у руках держави з усіма загрозами зловживання владою у поєднанні з тотальною залежністю всіх громадян. Хто має тотальну економічну владу, в результаті також має і політичну, військову, пропагандистську, соціально-політичну та поліцейську владу. Приватна власність, навпаки, діє у напрямку розподілу та обмеження влади панування. Навіть при недосконалому устрої приватної власності з сильною концентрацією власності ще існує можливість протидіяти владній перевазі держави, як показує конфлікт між державною владою Путіна та олігархами в Росії. Навіть якщо власність концентрується у тих людей, які мають владу, і ці люди мафіозними методами не допускають конкуренції і здобувають для себе привілеї/монополію (організаційна корупція), устрій приватної власності у поєднанні з ринковою економікою все ж допомагає захищати залишки свободи, оскільки матеріальна залежність людей не є тотальною.
5. Централізоване управління майновою спільністю загрожує свободі та гідності людини – аргумент, який особливо енергійно висував Пій ХІІ. Приватна власність є не тільки «елементом суспільного устрою, передумовою потреби людини вести підприємницьку діяльність», але й однією з найсильніших гарантій «свободи і гідності людини, створеної за Божою подобою», так що «для кожного справжнього економічного та суспільного устрою має бути встановлено право на приватну власність як непохитний фундамент» . Економічна залежність від колективу приносить з собою політичну, культурну і релігійну неволю. Цим приватна власність служить забезпеченню соціальної свободи людської особистості. Поки приватна власність у державі залишається захищеною правовими нормами, громадянам надаються набагато кращі передумови для пасивного опору проти зловживань з боку державної влади. Лише коли громадяни та їх сім’ї у матеріальному відношенні повністю залежать від держави, більше не існує організаційних перешкод для виконання тоталітарних вимог політичної влади.
Підсумовуючи можна сказати, що приватна власність дає людині можливість як істоті з духа та тіла, обтяженій первородним гріхом, виконати своє завдання у житті і реалізувати себе. Водночас, вона захищає і зміцнює державний і суспільний устрій, обмежуючи зловживання владою, забезпечуючи мир і залишаючись більш ефективною формою власності у суспільному відношенні. Ці аргументи показують основне значення принципу власності як похідного (вторинного) природного права.
Чи є власність крадежем? Про відношення між працею та капіталом
Але справжньою суттю суперечок у питанні власності є питання розподілу. Таким чином, йдеться про «пропорційний розподіл благ, які отримуються у результаті переробки наявних у суспільстві ресурсів на основі суспільної кооперації» (Месснер). Для таких соціалістів як Прудон і Карл Маркс відповідь є однозначною. Вони визнають право на отримання доходу лише на основі праці. Доходи без праці є крадежем (Прудон) або, точніше кажучи, працівник має право, мовляв, на повний трудовий дохід, тому що валовий продукт суспільної економіки з’являється у результаті роботи. Основою «справедливого» утворення заробітку та цін є, нібито, теорія трудової вартості, відповідно, суспільна праця, необхідна для виробництва продукції (Маркс).
Але фактичні відношення є дещо складнішими. Виробництву потрібні також знаряддя праці, промисловому виробництву потрібні промислові пристрої, інвестиції у дослідження та розвиток і т.д., коротко кажучи, потрібен капітал. Лише кваліфікована праця разом з відповідно високим капіталовкладенням може сприяти добробуту для всіх людей. Продуктивність людської праці залежить, отож, від забезпечення капіталом. Але одне тільки таке велике забезпечення капіталом підприємств не може замінити людей, їхні трудові успіхи, їхню творчість та їхній підприємницький дух.
Капітал виникає завдяки накопиченням, тобто частина створеного національного доходу витрачається не відразу, а інвестується заради отримання у майбутньому більшого доходу від виробництва. Але для того, щоб цей капітал якомога ефективніше використовувався для соціальної економіки, тобто там, де це принесе найбільшу користь, потрібен механізм регулювання. Цей механізм може мати чисто політичний характер, як при радянсько-комуністичних режимах, - щоправда, це не обов’язково приводить до продуктивних результатів, - або ж чисто економічний характер, як грошовий ринок, тобто те місце, де зустрічаються особа, яка пропонує капітал (вкладник), та покупець капіталу (особа, яка погоджується робити інвестиції); ціною за користування капіталом є позиковий процент. Усі інвестиції, де дохід з капіталу може очікуватись вищим від наявного ринкового проценту, отримують фінансування, а інші інвестиційні пропозиції, навпаки, не реалізуються. Так позиковий процент, яка виступає у ролі ціни, скеровує капітал у необхідне місце соціально-економічного процесу.
Але потрібно чітко розрізняти позиковий процент і прибуток: процент є ціною за користування капіталом, а прибуток є винагородою за підприємницьке чуття (задоволення нагальної потреби), за ефективну організацію виробництва (суворий контроль за видатками виробництва) та за збут товарів (маркетингова стратегія і т.д.). Заробітна плата підприємця є, навпаки, винагородою за конкретну продуктивність праці самостійного підприємця, певною мірою як заробітна плата штатного управляючого справами.
За неокласичною економічною теорією на ринку складається оптимальний розподіл доходів між доходом з капіталу та трудовим доходом у відповідності з граничною продуктивністю праці та капіталу, тобто, простіше кажучи, якщо підприємець для збільшення виробництва якогось товару витрачає на 100 євро більше, він має прийняти рішення, або потрібно ці 100 євро витратити на придбання більше машин, або на додаткову робочу силу. Його рішення є раціональними в економічному відношенні, коли він зважує, що йому принесе більше ефекту, тобто, чи виробництво інтенсивніше зростатиме, якщо він 100 євро вкладе у машини, чи інтенсивне зростання виробництва відбуватиметься, якщо він на 100 євро візьме на роботу більше людей. Таким чином, розподіл між доходом з капіталу та трудовим доходом в основному досить чітко визначено. Це мусили також пережити німецькі профспілки у 70-х роках, коли вони поряд з звичайними вимогами щодо підвищення продуктивності включили до своїх вимог щодо збільшення заробітної плати ще компонент перерозподілу і тоді, зрештою, досягли свого. Але у результаті сталась не зміна розподілу доходів, як очікувалось, а ще більша інфляція і зростаюче безробіття у секторі некваліфікованих працівників. Робота у секторі некваліфікованої праці стала надто дорогою і була замінена на машини.
Протиріччя між капіталом та працею, як це пропагується соціалістами вже протягом багатьох десятиліть, можна, мабуть, продемонструвати при використанні комплексу заздрощів у суспільстві – тут капіталісти-експлуататори, а там бідні робітники, які мусять працювати за жалюгідну плату, – але у функціонуючій ринковій економіці для такого протиріччя немає реальної основи. Це не означає, що профспілки, нібито, зайві! Звичайно, завжди є зловживання владою та експлуатація за рахунок економічно слабших, якими, зазвичай, є робітники, особливо некваліфіковані. Ринково-економічні врегулювання також не скрізь функціонують задовільно, зберігаються регіональні монополії, домовленості, традиційні і також мафіозні структури, які перешкоджають здоровому економічному розвитку. Тому профспілки у соціальній ринковій економіці не можуть залишатись байдужими, якщо конкурентні рамки у політиці формування економічного порядку не забезпечені дієвими правами. Але в інтересах якомога кращого економічного розвитку профспілки також повинні дуже уважно слідкувати за тим, щоб первинний розподіл доходів не порушувався втручаннями, які суперечать встановленому порядку, оскільки це відразу матиме зворотній вплив на зайнятість і потягне за собою ефект заміщення, коли працю заміняє капітал. Подібні дисбаланси виникають, коли вимоги щодо збільшення зарплати є вищими, ніж приріст об’єму виробництва, коли соціальна політика, яка, власне, повинна би починатись з урахуванням поділу при використанні доходів, тобто при вторинному розподілі, приймає заходи, які роблять дорожчою вартість праці при первинному розподілі. Наслідком цього стає структурне безробіття, що ми на сьогоднішній день значною мірою переживаємо в Європі. Разючим прикладом є Східна Німеччина.
Після історичних змін вимоги у Східній Німеччині були великими - відразу отримувати такі самі зарплати як і в Західній Німеччині під девізом: «Один народ, одна країна, а тому і один рівень зарплати». Хоча це і не здійснилось, але підвищення зарплат безпосередньо після історичних змін набагато перевищувало реальну продуктивність східнонімецьких підприємств. У результаті багато східнонімецьких підприємств не змогли витримати, нові інвестиції із Заходу переважним чином були капіталомісткими, а безробіття вперто залишається в середньому вище 20%. Наслідком стали міграція, зокрема, активного населення, слабкість економічної структури попри всі дотаційні програми. Затиснуті між високими витратами по заробітній платі та слабким фінансовим покриттям, багато малих та середніх підприємств у Східній Німеччині можуть виживати лише з великим зусиллям, а розширення Євросоюзу на Польщу та Чехію обіцяє додаткову конкуренцію з набагато меншою вартістю праці.
Мета християнської соціальної реформи = добробут для всіх шляхом створення власності та майна серед широких верств населення
Відправною точкою справжньої соціальної реформи є тому розподіл майна разом з дієвою інституційною мережею у рамках соціальної ринкової економіки, коли така мережа за допомогою інструменту конкуренції забезпечує існування відкритого суспільства. Метою є створити добробут для всіх (Людвіг Ерхард), дати можливість всьому населенню вкладати свою частку у досягнення економічного прогресу і не відбуватись соціальними виплатами однієї частини населення (соціальна політика у соціальній ринковій економіці не є вагоном-лазаретом капіталізму для обділених). Чим ширше розподілені доходи з капіталу, тим збалансованішим є суспільство. Чим більший середній клас, тим стабільніше суспільство.
Отож, дохід з капіталу у народному господарстві складається з позикових процентів та прибутків. Зарплата підприємця повинна включати трудові доходи. Прибутки у прямому розумінні є величиною, яка сильно коливається, рівнодіючою сумою хорошої кон’юнктури та хороших підприємницьких рішень. У порівнянні з оборотом вони складають лише декілька процентів. Витрати капіталу у розумінні процентів за позиковий та за власний капітал (=очікуване власниками мінімальне обкладання процентами їх ризикованих капіталовкладень), навпаки, складають значний блок коштів. Чим інтенсивнішим у плані капіталу є виробництво, тим масивнішим є цей блок коштів.
Виникає наступне питання: до кого стікається дохід з капіталу? Це підприємці? Банки? Акціонери? Страхування та пенсійні каси? Або навіть вкладники ощадбанків? При детальнішому розгляді ми констатуємо: до всіх.
Даний обсяг залежить від структури фінансування підприємства та від грошового ринку. В англосаксонських країнах підприємства мають у своєму розпорядженні, як правило, краще забезпечення власним капіталом, ніж, наприклад, німецькі підприємства, також вони більше зорієнтовані на біржу, ніж, наприклад, німецька індустрія. Це має різні причини, які полягають у податковій політиці, у менталітеті, в історії (через наслідки війни), а також у систематиці забезпечення старості. Якщо, наприклад, в Америці пенсійні фонди відіграють велику роль на ринках капіталу, то встановлене законом у Німеччині забезпечення старості на основі договору між поколіннями і пов’язаного з цим фінансування одного поколіннями іншим не має суттєвого зворотного впливу на ринок капіталу. На противагу цьому німці значною мірою надають перевагу ощадним вкладам, які через банківську систему направляються в індустрію у вигляді позикового капіталу. Страхування та пенсійні фонди є місцями великого збору грошей, де збирають заощадження багатьох людей і пропонують їх на ринках капіталу. Коротко кажучи, розподіл майна орієнтується не на співвідношення зарплати та доходів з капіталу, а на те, наскільки широкі верстви населення можуть заощаджувати і через різні форми капіталовкладень мати свою частку від доходів з капіталу. Але розгляд згаданих вище різних форм майна також чітко показує, що преференції для певних видів майна бувають дуже різними. До того ж нікого не можна примусити створювати власність і майно. Велика кількість господарств з надмірними заборгованостями у західних країнах – будь це занадто малі доходи або особливо скрутне становище, будь це різного роду особисте невміння обходитись з грошима – вказує на те, що розподіл майна врешті-решт завжди буде нерівномірним. Завжди будуть багаті і бідні. Вирішальним для суспільної політики, інспірованій християнсько-соціальними принципами, є те, що тут дається можливість для створення власності серед широких верств населення, а правлячі класи не обмежують або взагалі не перешкоджають фактичним новим утворенням та перерозподілу власності. Якщо, наприклад, великі землевласники мають монополію на землю, але не обробляють землю відповідним чином і заважають багатьом дрібним фермерам будувати життя для себе та для своїх сімей, тоді буде абсолютно виправданим створити соціальне збалансування через земельну реформу і зламати закостенілі структури. Але при цьому не йдеться у першу чергу про справедливий розподіл землі, що би у цьому відношенні не розумілось би під справедливістю, а про необхідне підвищення продуктивності у сільському господарстві. Продуктивність, а разом з цим і гарантування продовольчого забезпечення, повинні стояти у центрі уваги соціальної політики. Цього, очевидно, потрібно б дотримуватись також і під час приватизації сільського господарства у колишніх країнах Східного блоку. Схоже стосується, наприклад, також Зімбабве відносно ферм, які належать представникам білої раси.
Податкова політика також повинна давати стимул до створення майна та власності серед широких верств населення. Не в останню чергу приватизація державних підприємств дає гарну нагоду зробити широкі верстви населення власниками капітального майна. Але це передбачає, що, по-перше, підприємства, які приватизуються, дійсно працюють рентабельно, а, по-друге, пропонується великий букет різних прямих (акції) та непрямих (наприклад, інвестиційні сертифікати) форм капіталовкладень і в умовах конкуренції здійснюється ефективне професійне управління з боку відповідних інституцій. Досвід з видачею ваучерів та пайових свідоцтв у посткомуністичних країнах виявляють можливості різного роду зловживань, які можуть зустрічатись при недосконалих рамкових умовах.
Приватна власність та суспільна влада
Мабуть, цим ми торкаємось важливої теми «економічна влада». За Карлом Марксом, власність на засоби виробництва в індивідуалістично-капіталістичному суспільстві представляє собою «суспільну владу», яка дає «капіталу» можливість експлуатувати працю за допомогою необмежено вільного трудового договору. Вірним у цьому аналізі є те, що при індивідуалістичному капіталізмі капітал насправді є носієм суспільної влади. Але Маркс припускається помилки, розуміючи приватну власність на засоби виробництва як таку, що завжди і за всіх обставин є «суспільною владою». Метою соціальної реформи є не ліквідація приватної власності, а обмеження її влади та піднесення праці до рівноправного принципу устрою соціальної економіки, а також цілеспрямування політики на створення власності та майна серед широких верств населення.
Якраз підприємство є не тільки «моїм дуже прибутковим бізнесом», але й місцем, де підприємець у повній довірі співпрацює зі своїми працівниками, щоб забезпечити споживачів продукцією і у такий спосіб отримати доходи, з яких можна буде виплатити зарплати, проценти і заплатити собі як підприємцю і щоб з усього по можливості ще й лишався прибуток.
У той час, коли малі та середні підприємства переважно управляються своїми власники, то на великих підприємствах, особливо у великих акціонерних товариствах, власники завжди відіграють другорядну роль. На місце «капіталістів» або, точніше кажучи, на місце підприємців-власників стали менеджери. Чому ці менеджери зобов’язані - лише „Shareholder Value“ (менеджменту, який ґрунтується на вартості акцій), що стало модою з 90-х років, або розвитку підприємства на перспективу? Цих менеджерів винагороджують за цифрами короткочасного прибутку чи за їх здатність створювати на підприємстві атмосферу співпраці, організовувати зв'язок підприємця з працівниками, з інвесторами власного та позикового капіталу, з місцем виробництва, з постачальниками та споживачами, що дає можливість забезпечити тривалу конкурентоздатність підприємства?
Заклик до того, щоб не легковажити суспільною відповідальністю підприємств, стає все сильнішим. Кожне інвестиційне рішення є також моральним і культурним рішенням (CA )! Рішення про розміщення підприємства, інвестиції у зміни виробництва або навіть рішення про згортання виробництва, продаж або переведення підприємства на нове місце мають суттєвий зворотній вплив на умови життя працівників підприємства з їх сім’ями, на постачальників та на відповідні міста та регіони. Тому власність на засоби виробництва можна лише умовно порівняти з власністю на товари широкого вжитку або на споживчі товари. З цієї причини вона підпорядковується особливим соціальним зобов’язанням, які захищають права працівників. Усе трудове і тарифне право обмежує сферу розпорядження власниками їх засобами виробництва. Право голосу членів виробничої ради при врегулюванні особистих, соціальних та економічних питань служать захисту від адміністративних зловживань правом розпоряджатись власністю. Щоправда, ці врегулювання і положення не можуть заходити так далеко, що вони аж будуть відлякувати власників, бажаючих робити інвестиції. Страждали б самі працівники.
Звичайно, подібні рішення не можуть прийматись проти економічної логіки ринку, але відповідальні та далекоглядні менеджери вчасно налаштовуються на нові реальності і здійснюють структурні зміни, щоб зберегти на майбутнє необхідну виробничу здатність підприємств. Звичайно, це не завжди буде вдаватись. Але менеджери також потребують з боку працівників відповідного розуміння, співпраці і солідарності з підприємством. Тут вимагається солідарна відповідальність представників інтересів найманих працівників (виробничих рад, представників профспілкових організацій і т.д.).
Виробнича власність зобов’язана справедливо виплачувати зарплати, по-людськи створювати робочі місця, виплачувати державі податки, зберігати та охороняти навколишнє середовище, а також постачати споживачам здорові і корисні продукти.
Тому інспірована християнськими цінностями соціальна реформа націлена на збалансування трудових взаємовідношень між найманими працівниками та роботодавцями, не розмиваючи відповідальності обох сторін. Приватне і колективне трудове право виступають для цього адекватним методами (наприклад, закон про положення працівників на підприємствах). Чи право голосу на паритетних умовах, як це практикується у гірничодобувній промисловості Німеччині, є справжнім шляхом для обмеження «суспільної влади капіталу» - у християнських суспільних науках дуже спірне питання. Але сходяться на тому, що представники, вибрані найманими працівниками, у наглядових радах великих акціонерних товариств здійснюють, безперечно, позитивний вплив на прийняття рішень правлінь та наглядових рад. У такий спосіб інтереси найманих працівників можуть безпосередньо враховуватись при прийнятті рішень.
Не класова боротьба, не заздрість до власників, не революція є відповіддю християнської соціальної реформи на виклики хибного розвитку індивідуалістичного капіталізму, а:
1) політика, яка дає можливість широким верствам населення створювати власне майно;
2) трудове право та закон про положення працівників на підприємствах, які надають чіткішого розвитку безконфліктній співпраці між менеджментом та працівниками на підприємстві, не перешкоджаючи підприємницькій свободі та відповідальності;
3) рамкові умови політики формування економічного порядку у розумінні вільної і соціальної ринкової економіки, які забезпечують і підтримують вільну конкуренцію, запобігають (цим самим) зловживанням владою в економіці та дають вільний простір для продуктивності праці;
4) сприяння малим та середнім підприємствам, а також підприємцям-початківцям, які відкривають власну справу (стимулювання малого та середнього бізнесу);
5) суспільна і соціальна політика, яка у відповідності з можливостями та продуктивністю народного господарства передбачає гармонійний розвиток усього суспільного організму в дусі всеохоплюючої культури любові, але без викривлень ринкових процесів при первинному розподілі.
До наступної глави
До попередньої глави
Приватна власність, а тут, зокрема, приватна власність на засоби виробництва, стояла у центрі ідеологічних дискусій-суперечок в останні 200 років. Позиції йшли від лозунгу «власність є крадежем» (так писав ранній соціаліст Пьєр Жозеф Прудон (1809 – 1865) у своїй праці „Qu’est ce que la propiété?” (Що таке власність?) (1840)), оскільки така власність дає можливість мати «доходи без праці», і доходили аж до твердження про безумовне і абсолютне право на власність, що Манчестерський капіталізм відстоював як маніфестацію абсолютної і необмеженої приватної автономії індивідуума. Теза лібералів говорить, що власність при конкуренції автоматично прямує до кращого господаря. Карл Маркс, а разом з ним соціалісти та комуністи, відстоювали думку про антагонізм між капіталом і найманою працею, між виробничими відносинами (така назва була дана ними) та продуктивними силами, прагнучими йти вперед, і цей антагонізм неминуче приведе з історичною необхідністю до революції.
Християнське соціальне вчення зайняло проміжну позицію, тавруючи, з одного боку, позицію ліберального капіталізму як несоціальну і вимагаючи поваги до людської гідності робітників, а, з іншого боку, відкидаючи будь-яку форму класової боротьби, оскільки один одному протистоять не анонімні класи, а завжди відповідальні особи. Воно принципово захищало також право на приватну власність засобів виробництва як право, закладене у природу людини. Папа Римський Лео XIII у своїй енцикліці „Rerum Novarum“ (RN) уже в 1891 році – у час, коли соціалізм відстоювали лише як теорію - майже по-пророцькому вказував на притаманні соціалістичній ідеології наслідки, які потім дійсно і виникли у країнах Східного блоку після Жовтневої революції 1917 року.
Велика частина цієї дискусії знаходилась під сильним впливом ідеологічного бачення, а разом з цим вона залежала і від попередньо встановлених обмежених рамок дискусії. Сьогодні після падіння стіни і краху комуністичної системи економіки та з огляду на розвиток країн Заходу питання власності можна, очевидно, обговорювати вільніше, без ідеологічних упереджень. Лише одне потрібно сказати вже зараз: по той бік всіх принципових природничо-правових обґрунтувань велика частина проблематики так званого «соціального питання», тісно пов’язаного з питанням власності, вочевидь, співвідноситься з феноменом нестачі капіталу та з необхідністю народногосподарського утворення капіталу.
Як завжди, ми хочемо перейти до теми, де ми спрямуємо свій погляд на людину і на конкретний стан речей у світі речей.
Відношення між людиною і світом речей
Людина, як істота з духа та тіла, для задоволенні своїх життєвих потреб має необхідність у матеріальних благах. Під цим розуміється не тільки споживання продовольчих товарів. Людині потрібен світ речей і вона користується цим світом речей, який є для неї доступним, щоб розкрити себе як культурну істоту. Але блага цього світу, якими їх знаходить людина, є для неї тільки умовно придатними для користування. Вони є ресурсами. Щоб дати їм перетворитись на такі «економічні блага», які необхідні людям для задоволення їх потреб, потрібна праця людини. Тільки завдяки праці з ресурсів утворюються економічні блага, які потрібні людям.
Так людина з диких рослин розвивала культурні рослини, які приносять кращі врожаї і є прогодуванням для неї. Вона приручила диких тварин. Вона створила для себе знаряддя праці. Завдяки культурі, техніці та науці людина тим часом підросла до рівня цивілізації, яка їй дозволяє робити себе все більш незалежною від абсолютних сил природи, влаштовуватись у світі аж до такої жахливої перспективи, коли вона навіть може своїм арсеналом зброї пустити цей світ у повітря у справжньому розумінні цього слова. З усього цього можна розпізнати природне підпорядкування земних благ людині. «Пускаючи в хід свої фізичні старання та духовну турботу задля завоювання благ природи, людина цим самим робить оброблювану частину цих благ своєю власністю; на цю частину, так би мовити, накладається печатка тієї людини, яка здійснює обробку. Таким чином, це повністю відповідає справедливості, що ця частина благ стає, так би мовити, її власністю, а її право не неї залишається непорушним» . У цьому зв’язку Біблія говорить про завдання людини підпорядковувати собі світ (Буття 1, 28). Це природне підпорядкування ми називаємо устроєм власності. Тим самим цей устрій є необхідною передумовою розкриття особистості. Він гарантує самостійність і свободу особистості.
Але водночас ми констатуємо, що блага цього світу призначені для всіх людей. Кожна окрема людина за своєю природою має право на те, щоб розкрити себе і реалізувати у собі Божий задум. Для цього потрібно мати відповідну долю у матеріальних і духовних благах Творіння і світу людини.
Хочемо знову наголосити: не «земні блага» потрібно ділити і розподіляти. Більше того, працею з цих ресурсів потрібно виробляти необхідні економічні блага. Але продуктивне використання земних благ працюючою людиною є обов’язковою передумовою для того, щоб взагалі досягнути мети загального призначення земних благ, а саме забезпечити всіх людей благами і послугами на необмежений час. Будучи одного разу виробленими, вони повинні потім також і справедливо розподілятись серед всіх людей, щоб змогти відповідати потребам людей і вибудовувати культуру.
У питанні про власність йдеться не просто про речі та купу благ, а про право, про моральне право розпоряджатись цим, а також про невід’ємні від цього права обов’язки та відповідальність людської особистості щодо ставлення до зовнішніх благ та їх використання. Право на власність не можна розглядати як абсолютну. Воно включає подвійну відповідальність. По-перше, воно повинно брати до уваги внутрішнє призначення самих благ, тобто це право вимагає відповідного ставлення до речей зі світу речей. Наприклад, навіть якщо мені і належить собака, це мені далеко не дає право мучити тварину. Людина є не абсолютним володарем творіння, а його управителем, котрий через це перебуває у зв'язку поколінь (див. розділ «Принцип сталого розвитку»).
По-друге, право на розпорядження власністю є обмеженим у тому розумінні, що власність не можна використовувати на шкоду іншим людям або навіть всієї спільноти, навпаки, ця власність повинна приносити якомога більше користі суспільству. Цей соціальний обов’язок власності витікає, з одного боку, з морального обов’язку віддавати свій надлишок (товари споживання) бідним, «голодних нагодувати, роздягнених одягнути» , оскільки кожна людина має право на (відносний) прожитковий мінімум, а, з іншого боку, це витікає з суспільної зумовленості виробництва товарів.
Але з того, що блага цього світу призначені для всіх людей, робити висновки про ліквідацію приватної власності, зокрема, приватної власності на виробниче майно і на земельні володіння, та виводити з цього запровадження колективної власності, як це робиться при соціалізмі, означало б перестаратись, тому що при колективній власності також є власник, який має повноваження розпоряджатись цією власністю. Це був би звичайний колектив, але свобода та самостійність особистості тоді вже повністю залежали б від колективу та його готовності надавати у фактичне розпорядження окремим особам і засоби для розкриття їх особистості. Як правило, інтереси колективу захищають представники, які керують цим колективом; у кожній організації формуються керівні та владні структури, так що фактичне повноваження на розпорядження благами у колективі також знаходиться у руках певних осіб.
Спроби поєднати вільне суспільство з економічною системою без приватної власності на земельні володіння та на засоби виробництва є утопічними хибними шляхами. Такі пропагандистські лозунги як «соціалістична ринкова економіка» і «соціалізм з людським обличчям» тут також нічого не міняють. Утопією є вірити, що можна перешкодити зловживанню владою через «демократизацію економіки», де колективні органи управління підприємством повинні замінити вплив економіки та відповідальність власників. Ці колективні органи не є кращими, ніж керівні органи партій у комуністичних країнах, які віджили себе. Без розподіленої приватної власності завжди стоятиме питання: «Хто контролює контролерів?» . Крім того, лозунг «демократизація» не визнає, що ринок має набагато більше демократії, ніж будь-яка колективістська економіка. Не тільки через те, що споживачі, вирішуючи щось купити, щоденно віддають там свої голоси за правильність підприємницьких рішень і стратегій, ні, ринку також відомий і активний захист прав споживачів-меншин, оскільки він через тиск конкуренції задовольняє кожний попит, який достатньою мірою забезпечений купівельною спроможністю.
Яким же є стан справ у світі речей?
Суспільне і приватне майно
В економічних науках розрізняють суспільне майно, приватне майно та проміжне майно. Суспільне майно є майном, яким одночасно можуть користуватись багато людей, при чому користування цим майном з боку одних людей не перешкоджає користуванню ним з боку інших людей. Таким прикладом є телебачення. Навіть якщо мільйони глядачів дивляться одну й ту саму телепередачу, якість телебачення для кожного окремого глядача не погіршується. Іншими прикладами суспільного майна є повітря, котрим дихають, чи суспільна безпека, чи духовні надбання культури.
У випадку з приватним майном користування ним з боку однієї людини виключає користування цим майном з боку інших людей. Абсолютно однозначним прикладом цьому є у даному випадку такі товари споживання як продовольчі. У випадку з товарами широкого вжитку, або з товарами довготривалого вжитку, користування ними у якийсь певний момент з боку однієї людини також виключає одночасне користування цими товарами з боку інших людей.
Під проміжним майном розуміється суспільне майно, яке за допомогою обмеження доступу до нього можна зробити приватним майном. Класичним прикладом цьому є інфраструктура доріг - приватні платні автобани, чи також авторське право, яке дає можливість на певний час зробити таке суспільне майно, як знання, патентом або правом власності винахідника для вирішення якихось проблем, і користуватись цим правом іншим людям дозволено лише при оплаті за ліцензійний збір або за авторське право.
Що стосується обговорюваного питання, то лише приватне і проміжне майно може привласнюватись, при чому у випадку з товарами споживання це привласнення є повним і виключним, у той час коли з товарами широкого вжитку та з товарами довготривалого вжитку це може мати тимчасовий характер.
Три виміри права власності
В останньому випадку мова могла б тоді йти про володіння або про власність. Хоча володар і користується предметами широкого вжитку, але це ще не робить його власником. Такі предмети можуть братись у позику, вони можуть передаватись на термін діяльності володарю як робочий інструмент. Володіння ще не забезпечує автоматично власністю. Тому не дозволено просто привласнювати собі якусь знахідку.
Це веде нас до потрійного права, пов’язаного з власністю:
1. Право розпоряджатись річчю у такому розумінні, що власник може цю річ споживати, зберігати чи продавати, дарувати, передавати у спадок або й сам користуватись нею чи передавати її у користування іншим особам;
2. Право користування річчю, тобто використання самої речі (автомобіля, житла і т.д.) для вжитку або для промислово-господарських цілей, як і прибуток, що приносить така річ, – чи то без праці (наприклад, фруктове дерево), чи то завдяки залученню до роботи чужої праці (наприклад, найманих працівників, які обслуговують серійні машини) – цей прибуток належить власнику або користувачу, якого той вибрав (дивлячись по обставинах, або за орендну плату, або за іншу оплату). З цього бере свій початок також право на відшкодування збитків (реституція) у випадку протизаконної конфіскації власності;
3. Право отримання позики під заставу, тобто право закладати власність у якості гарантії, щоб придбати додаткові ліквідні засоби фінансування для інвестицій або для витрат.
Можна придбати власність на речі, на обов’язкові права (боргові зобов’язання, акції, ліцензії на інвестування і т.д.) і на обмежені речові права (наприклад, авторські права), але ніколи не можна придбати власність на людей.
Людина ніколи не може ставати власністю іншої людської особи. Кожна людина як особистість має свою невід’ємну цінність, вона є самоціллю і ніколи не може використовуватись лише як засіб для задоволення потреб інших людей. Особлива гідність особистості випливає з її духовного виміру та пов’язаного з цим її вищого підпорядкування Богові. Проте кожна людина є вільною давати у розпорядження іншій людині свої сили і здібності як робочу силу, але ніколи як власність. Вона ніколи не може передавати право розпоряджатись собою цілком і повністю, оскільки вона сама як особистість завжди відповідає за свої вчинки. У цьому відношенні трудовий договір завжди є щось інше, ніж договір купівлі-продажу, а зарплату не можна просто прирівнювати до купівельної ціни.
Володарі права власності
Власником речі може бути одна фізична особа або ж група осіб-учасників (так звані товариства, земельні об’єднання і т.д.), а також юридична особа приватного права, тобто акціонерне товариство, фонд, зареєстроване об’єднання, так само як і публічно-правові корпорації, чим є общини, держава або залежно від правової традиції окремих держав навіть церкви, торгово-промислові палати і ремісничі палати і т.д., тобто інституції, як частково виконують суверенні функції самоуправління. Тварина не може бути власником речі, оскільки вона не має самоцілі. Вона сама є річчю, а не правовим суб’єктом.
У випадку з публічними корпораціями ще розрізняють власність, передану у громадське користування, та фіскальну власність. У той час як фіскальною власністю (майно адміністративних органів) розпоряджаються так само, як і приватна особа розпоряджається приватною власністю, то у випадку з власністю, переданою у громадське користування, йдеться про речі, які на основі особливої процедури правової передачі робляться доступними для загального користування. Так, наприклад, ратуша є фіскальною власністю, а вулиця або паркова стоянка після відповідної передачі є власністю, переданою у громадське користування, якою потім кожен може користуватись у рамках (публічно-правових) законів.
Власність, передана у громадське користування, не має нічого спільного з суспільною власністю у соціалістичному розумінні, де все належить всім і цим самим - нікому в кінцевому результаті. Романтичні уявлення про те, що кожен може користуватись благами за своїми потребами, передбачає райські умови. В обмеженому світі, де всім править нестача, потрібно чітко узгодити відповідальність та право користування задля гарантії миру у суспільстві та дбайливого ставлення до речей. Без чіткого узгодження того, що є моїм, а що є твоїм, панує кулачне право і цим самим - право сильнішого. Те, що це діяло за основу у соціалістичних країнах, проявлялось у сильному положенні директорів заводів на народних підприємствах (VEB) або на бувших підприємствах татусів, як жартома називали ці підприємства.
Право власності як таке є абстрактним поняттям. Видимим воно стає лише при великому накопиченні майна. Майном називають суму зовнішніх благ, які підпорядковані виключно власнику для розпоряджання та користування ними. З права розпоряджатись та користуватись майном постає (економічна) влада, тобто можливість формування устрою. Але перш ніж детально зупинитись на цьому аспекті влади, потрібно розглянути дуже різні форми власності.
Різні форми власності
У принципі власність зустрічається у шести формах: передусім, це власність, яка збільшується від нашої праці переважним чином у формі трудових доходів та доходів із службових окладів або ж доходів з прибутку(1). Ці доходи або витрачаються, або вкладаються у меблі, предмети домашнього вжитку (2); проте вони також можуть і заощаджуватись як фінансове майно (3)Також вимоги щодо соціальних систем забезпечення (пенсії, страхування) є секторами власності особливої форми (4), які забезпечують основи життя на майбутнє. Особливу позицію займає житлова власність (5). Кожна людина, кожна сім’я потребує прийнятний притулок. Власна квартира, а особливо власний будинок, гарантує інтимність простору для приватного життя і є важливим місцем, де відбувається влаштування життя. На противагу цьому, вкладення капіталу в будівництво квартир для здачі в оренду та в промислове будівництво є класичною формою майнового вкладу. Промислове майно (6), зрештою, є такою формою утворення власності, на якій зосереджені ідеологічні суперечки. Власність на промислове майно, таким чином, може зустрічатись у найрізноманітніших формах. Це і матеріальні майнові об’єкти, як наприклад, сільськогосподарські виробничі площі, гірничопромислове підприємство або якась конкретна виробнича дільниця з спорудами та машинами, це і немайнові права, як наприклад, право на захист товарного знаку, патенти, право використання фірмових знаків або популярної торгової марки за встановленими правилами та за певну плату, право на продаж ліцензії, ексклюзивні дистриб’юторські договори і т.д., або ще фінансові права на дольову участь безпосередньо як учасника та партнера/співвласника підприємства, чи дещо більш анонімно як акціонера, чи опосередковано через інвестиційні фонди.
Власність і природне право
Християнське соціальне вчення розглядає право власності не як первинне право, а як вторинне, тобто похідне природне право.
Природа благ включає у себе можливість, а не необхідність ставати власністю людини. Дерево, тварина, можуть рости, і не будучи чиєюсь власністю. Так само і людина може (у принципі) прожити своє життя, навіть прожити насичене життя, ніщо не називаючи своєю власністю. Але розсудок і досвід показують, що за умов гріхопадіння приватна власність найкраще служить розкриттю людини і самому призначенню благ. Навіть якщо конкретне формування устрою власності зумовлено історично і протягом століть піддається суттєвим змінам, та все ж приватна власність залишається основним принципом устрою природно-правового типу. Якраз приватна власність і не є чисто функціональним принципом на службі певної соціальної системи, так би мовити, як вираження суспільних відношень, куди держава своєвільно може втручатись залежно від політичної доцільності та історичної ситуації, наприклад, за допомогою надзвичайного податкового законодавства, експропріації і т.д., що допускають колективістсько-соціалістичні ідеології та часто практикують соціал-демократичні правлячі уряд, орієнтовані на тотальне державницьке опікування за всезагальним благом. Але, з іншого боку, принцип власності не можна також і абсолютизувати, оскільки внаслідок цього існуючі форми власності вважаються недоторканними і незмінними згідно з індивідуалістично-лібералістичним принципом «святості приватної власності».
Універсальне призначення благ для всіх людей та право власності
Кожна людина має право у випадку крайньої необхідності привласнити собі те, що необхідно для життя, незважаючи на пануючі права власності. Так, наприклад, голодною зимою 1945/46 років голодні і замерзаючі німці стрибали на залізничні потяги, котрі, так би мовити, у вигляді репараційних платежів везли до Франції та Бельгії вугілля, і намагались дістатись до вугілля на ділянках руху потягів з малою швидкістю, щоб вдома мати можливість хоча б чимось палити. Кельнський католицький архієпископ кардинал Йозеф Фрінгз згідно з принципом універсального призначення благ для всіх людей тоді заявив, що це не злодійство, а так званий «крадіж невеликої кількості життєво необхідних речей для їх нагального використання», оскільки отримані у такий спосіб блага безпосередньо служили збереженню життя і не могли бути отриманими по-іншому. Кельнська народна мудрість зробила тоді з імені кардинала дієслово і дала пояснення: фрінгзувати (fringsen) не є гріхом. З огляду на вкрай злиденне становище, яке загрожувало життю, потрібно, таким чином, почекати з правом власності; це право не є абсолютним, навпаки, воно повинно служити загальному благу.
Але, з іншого боку, всі представники соціальної етики сходяться на тому, що з принципу універсального призначення благ для всіх людей не можна робити висновок про загальну власність. Хоча у багатьох сім’ях та у деяких невеликих общинах, таких, як наприклад, монастирі та орденські общини живуть за принципом майнової спільності. Але це є спільноти, організовані в чітку структуру, об’єднані кровними зв’язками та пієтетом або відданістю Христу, і тут менше можна боятись зловживання владою або експлуатації, оскільки такі спільноти керуються батьківським або материнським авторитетом. За звичайних життєвих обставин людини з первородним гріхом потрібно, навпаки, виходити з того, що майнова спільність веде до ліні, небажання працювати, безпорядку, чвар, пригноблення та загального економічного збідніння, як стверджували Людвіг Моліна (1535 – 1600), а перед ним вже Фома Аквінський (1225 – 1274). Точка зору, яка була наглядно підтверджена недавнім досвідом за залізною завісою. Отож, приватна власність обґрунтовується продуктивним використанням земних благ, без яких не можна також і реалізувати принцип загального призначення. Приватна власність як плід праці є, водночас, першим рушійним мотивом та стимулом до праці.
Але цього аргументу корисності недостатньо, щоб право на власність обґрунтувати як основне право. Таким чином, питання стоїть так: приватна власність є лише обов’язковим елементом у функціонуванні економіки та вільного суспільства чи є, врешті-решт, правом людини на свободу із споконвічно дарованою самим Богом людською гідністю? Папа Римський Пій XII у своєму посланні по радіо стосовно цього заявив: «Природне право користування земними благами має найтісніший зв'язок з гідністю особистості та з правами особистості людини. Воно дає … людині надійну матеріальну основу, яка відіграє величезне значення для виконання нею її моральних обов’язків. Позаяк завдяки дотриманню такого права користування людині дається можливість правомірною свободою задовольняти вимоги того кола постійних обов’язків та рішень, за яке вона несе безпосередню відповідальність перед Творцем» . Користування земними благами, яке відбувалось би не так, як це призначено особистості людини, було б негідним людини. Людському буттю належать свобода і самовизначення, які поширюються на сферу користування матеріальними благами. Особисте користування земними благами є неодмінною передумовою для розкриття людини. Чисто біологічне протягування існування у значенні одного тільки користування благами не відповідає завданню людини. Приватна власність дарує їй ту економічну незалежність та свободу, які дають їй можливість вільно та відповідально користуватись іншими правами особистості.
У цьому відношенні «право окремої людини і сім’ї на власність є безпосереднім результатом людського буття, правом особистої гідності, щоправда, це право обтяжене соціальними обов’язками, але воно не є виключно соціальною функцією» . Зрештою, без права на приватну власність було б необґрунтованим право на приватну економічну ініціативу.
Право на власність не є правом на багатство! Зате це є правом відповідального розпорядження благами та дбайливого ставлення до них. Користування благами не може відбуватись індивідуалістично та егоїстично, воно повинно постійно залежати від інтересів оточуючих нас людей.
Раціональні міркування на користь приватної власності
Представники соціальної етики Йоганнес Месснер та Йозеф Кардинал Хеффнер наводять через це індивідуальні або позитивні та суспільні або негативні міркування для обґрунтування власності як похідного природного права:
Індивідуальні або позитивні міркування:
1. Приватна власність відповідає нормальній егоцентричній любові людини до своєї особи. Вона дає людині незалежність, свободу розпоряджатись власністю і самостійність. «Приватна власність і у певних межах повноваження розпоряджатись зовнішніми благами сприяють самовираженню людини» і «надають вкрай необхідний простір для відповідального влаштування особистого життя кожної окремої людини та її сім’ї; вони повинні розглядатись як спосіб продовження людської свободи, також вони стимулюють до взяття на себе завдань та відповідальності, внаслідок чого вони належать до передумов громадянської свободи у державі» (GS 71 ).
2. Приватна власність служить чіткому розподіленню і розмежуванню кола повноважень та сфер відповідальності всередині економіки. Власна відповідальність і творчий життєвий розвиток шукають свого здійснення також в економічній сфері, не дивлячись на ту обставину, що економічна база існування є передумовою для розвитку в інших сферах життя.
3. Приватна власність відповідає потребам людини в гарантії та передбачливості, які роблять людину і, передусім, сім’ю незалежними від випадковостей та насилля з боку інших людей. «Священний закон природи» зобов’язує батька сімейства з усвідомленням своєї відповідальності турботливо забезпечувати утримання своєї сім’ї . Сім’я як домашня, господарська та виховна спільність передбачає приватну власність. Забезпечення життєвого поступу дітей є важливим стимулом для батьків (спадкове право). Сім’я є не тільки спільнотою споживачів. У своєму розвитку вона залежить від продуктивної діяльності, тому це також передбачає можливість для приватної власності на засоби виробництва.
4. Приватна власність як принцип устрою соціальної економіки у результаті має жвавий економічний обмін між різними галузями промислового господарства, який на мирній та добровільній основі об’єднує між собою галузі економіки та народи. За християнською традицією Боже провидіння нерівномірно наділило людей і народи природними багатствами та дарами, щоб за допомогою товарообміну охопити узами любові людей різних народів та рас. Торговці мають бути посланцями не користолюбства, а взаєморозуміння між народами (зрештою, ця думка лежить в основі процесу об’єднання Європи).
5. Лише та людина, яка розпоряджається благами, може своєю жертвенною допомогою робити добро іншим людям, друзям та чужим. «Де ж лишалась би можливість поділитись чимось з іншими людьми, якби більше ніхто нічим не володів би? … Як же може хтось щось просити, отримувати та брати у позику, якщо немає того, хто це має, дає і позичає іншим?» (Клемент Олександрійський). Державне опікування, навпаки, діє холодно і безособово.
Негативні міркування, мабуть, ще більш наглядно підкреслюють значення принципу власності:
1. Майнова спільність веде до ліні та небажання працювати, оскільки кожен намагається скинути роботу на іншого . «Джерела достатку обов’язково повинні б вичерпатись, коли б створювати перешкоди для можливостей людини та для її стимулу докладати зусилля у своїй праці», пише Папа Римський Лео ХІІІ ще у 1891 році у своїй енцикліці „Rerum Novarum“ і цим рішуче виступає проти соціалістичного вчення про спільну власність. Тому колектив повинен вдаватись до трудової повинності або запроваджувати елементи устрою приватної власності, наприклад, зарплати, премії, надбавки до відрядної оплати і т.д. Навіть Ленін дійшов до розуміння, що люди більшовицької системи ще дуже і дуже далекі від тієї більшовицької моралі праці, яка, ніби, бере свій початок «із звичаю працювати на загальне благо» і, нібито, спонукає людей, «без норми, без очікування оплати, без якихось домовленостей про оплату» альтруїстично працювати на все суспільство. Тому, нібито, людей потрібно примушувати до праці: «Геть … того, хто думає про те, як ухилитись від роботи …! Нехай живе трудова дисципліна, трудове завзяття! ... Вічна слава тим, які ведуть тепер за собою мільйони трудящих! ». У випадку з приватною власністю, навпаки, члени суспільства самостійно працюють один для одного, а не для держави як розподільника соціального продукту. У випадку з виключно спільною власністю є лише залежні працівники і залежне існування.
2. У той час коли приватна власність веде до чіткого розмежування повноважень та відповідальності, при майновій спільності панує незрозумілість (Фома Аквінський говорить про „confusio“), оскільки кожен опікується без розбору всіма можливими речами, які належать усьому загалу, або обходиться з речами всього загалу на свій власний розсуд (як правило, недбало). Централізоване управління величезним бюрократичним апаратом необхідне для того, щоб деякою мірою навести порядок з речами. Таку систему, як вважав Фома Аквінський (Pol. II, 4), скоріш усього можна провести в життя, коли працівників роблять рабами, яких можна на власний розсуд підпорядкувати централізованому управлінню. Наскільки він був правим, довела радянська система через 700 років. У випадку з приватною власністю, навпаки, здійснюється краще використання наявних у суспільстві благ в інтересах всіх людей, оскільки окремі люди особисто зацікавлені у використанні; у тому, що є спільним, окрема людина зацікавлена менше, її ставлення є не таким дбайливим і, як показує досвід, вона уникає праці, докладання зусиль та жертв заради цього.
3. Майнова спільність є коренем соціального невдоволення. Фома Аквінський (Pol. II, 4) услід за Аристотелем вказує на те, що колективному господарстві працюючі люди з обуренням нарікають на функціонерів: вони, робітники, повинні за мізерну плату важко працювати, не розгинаючи спини, у той час коли функціонери проводять день у своє задоволення і забезпечують собі левову частку прибутку. При спільній власності відразу постає питання, хто має повноваження розпоряджатись цією власністю. Це питання неминуче повинно стати предметом постійних політичних суперечок або навіть привести до створення диктаторських структур. Пов’язане з приватною власністю чітке розмежування «мого» і «твого» служить, таким чином, миру у суспільстві.
4. Спільна власність у сучасній економіці, основаній на складному розподілі праці, означає величезне зосередження влади у руках держави з усіма загрозами зловживання владою у поєднанні з тотальною залежністю всіх громадян. Хто має тотальну економічну владу, в результаті також має і політичну, військову, пропагандистську, соціально-політичну та поліцейську владу. Приватна власність, навпаки, діє у напрямку розподілу та обмеження влади панування. Навіть при недосконалому устрої приватної власності з сильною концентрацією власності ще існує можливість протидіяти владній перевазі держави, як показує конфлікт між державною владою Путіна та олігархами в Росії. Навіть якщо власність концентрується у тих людей, які мають владу, і ці люди мафіозними методами не допускають конкуренції і здобувають для себе привілеї/монополію (організаційна корупція), устрій приватної власності у поєднанні з ринковою економікою все ж допомагає захищати залишки свободи, оскільки матеріальна залежність людей не є тотальною.
5. Централізоване управління майновою спільністю загрожує свободі та гідності людини – аргумент, який особливо енергійно висував Пій ХІІ. Приватна власність є не тільки «елементом суспільного устрою, передумовою потреби людини вести підприємницьку діяльність», але й однією з найсильніших гарантій «свободи і гідності людини, створеної за Божою подобою», так що «для кожного справжнього економічного та суспільного устрою має бути встановлено право на приватну власність як непохитний фундамент» . Економічна залежність від колективу приносить з собою політичну, культурну і релігійну неволю. Цим приватна власність служить забезпеченню соціальної свободи людської особистості. Поки приватна власність у державі залишається захищеною правовими нормами, громадянам надаються набагато кращі передумови для пасивного опору проти зловживань з боку державної влади. Лише коли громадяни та їх сім’ї у матеріальному відношенні повністю залежать від держави, більше не існує організаційних перешкод для виконання тоталітарних вимог політичної влади.
Підсумовуючи можна сказати, що приватна власність дає людині можливість як істоті з духа та тіла, обтяженій первородним гріхом, виконати своє завдання у житті і реалізувати себе. Водночас, вона захищає і зміцнює державний і суспільний устрій, обмежуючи зловживання владою, забезпечуючи мир і залишаючись більш ефективною формою власності у суспільному відношенні. Ці аргументи показують основне значення принципу власності як похідного (вторинного) природного права.
Чи є власність крадежем? Про відношення між працею та капіталом
Але справжньою суттю суперечок у питанні власності є питання розподілу. Таким чином, йдеться про «пропорційний розподіл благ, які отримуються у результаті переробки наявних у суспільстві ресурсів на основі суспільної кооперації» (Месснер). Для таких соціалістів як Прудон і Карл Маркс відповідь є однозначною. Вони визнають право на отримання доходу лише на основі праці. Доходи без праці є крадежем (Прудон) або, точніше кажучи, працівник має право, мовляв, на повний трудовий дохід, тому що валовий продукт суспільної економіки з’являється у результаті роботи. Основою «справедливого» утворення заробітку та цін є, нібито, теорія трудової вартості, відповідно, суспільна праця, необхідна для виробництва продукції (Маркс).
Але фактичні відношення є дещо складнішими. Виробництву потрібні також знаряддя праці, промисловому виробництву потрібні промислові пристрої, інвестиції у дослідження та розвиток і т.д., коротко кажучи, потрібен капітал. Лише кваліфікована праця разом з відповідно високим капіталовкладенням може сприяти добробуту для всіх людей. Продуктивність людської праці залежить, отож, від забезпечення капіталом. Але одне тільки таке велике забезпечення капіталом підприємств не може замінити людей, їхні трудові успіхи, їхню творчість та їхній підприємницький дух.
Капітал виникає завдяки накопиченням, тобто частина створеного національного доходу витрачається не відразу, а інвестується заради отримання у майбутньому більшого доходу від виробництва. Але для того, щоб цей капітал якомога ефективніше використовувався для соціальної економіки, тобто там, де це принесе найбільшу користь, потрібен механізм регулювання. Цей механізм може мати чисто політичний характер, як при радянсько-комуністичних режимах, - щоправда, це не обов’язково приводить до продуктивних результатів, - або ж чисто економічний характер, як грошовий ринок, тобто те місце, де зустрічаються особа, яка пропонує капітал (вкладник), та покупець капіталу (особа, яка погоджується робити інвестиції); ціною за користування капіталом є позиковий процент. Усі інвестиції, де дохід з капіталу може очікуватись вищим від наявного ринкового проценту, отримують фінансування, а інші інвестиційні пропозиції, навпаки, не реалізуються. Так позиковий процент, яка виступає у ролі ціни, скеровує капітал у необхідне місце соціально-економічного процесу.
Але потрібно чітко розрізняти позиковий процент і прибуток: процент є ціною за користування капіталом, а прибуток є винагородою за підприємницьке чуття (задоволення нагальної потреби), за ефективну організацію виробництва (суворий контроль за видатками виробництва) та за збут товарів (маркетингова стратегія і т.д.). Заробітна плата підприємця є, навпаки, винагородою за конкретну продуктивність праці самостійного підприємця, певною мірою як заробітна плата штатного управляючого справами.
За неокласичною економічною теорією на ринку складається оптимальний розподіл доходів між доходом з капіталу та трудовим доходом у відповідності з граничною продуктивністю праці та капіталу, тобто, простіше кажучи, якщо підприємець для збільшення виробництва якогось товару витрачає на 100 євро більше, він має прийняти рішення, або потрібно ці 100 євро витратити на придбання більше машин, або на додаткову робочу силу. Його рішення є раціональними в економічному відношенні, коли він зважує, що йому принесе більше ефекту, тобто, чи виробництво інтенсивніше зростатиме, якщо він 100 євро вкладе у машини, чи інтенсивне зростання виробництва відбуватиметься, якщо він на 100 євро візьме на роботу більше людей. Таким чином, розподіл між доходом з капіталу та трудовим доходом в основному досить чітко визначено. Це мусили також пережити німецькі профспілки у 70-х роках, коли вони поряд з звичайними вимогами щодо підвищення продуктивності включили до своїх вимог щодо збільшення заробітної плати ще компонент перерозподілу і тоді, зрештою, досягли свого. Але у результаті сталась не зміна розподілу доходів, як очікувалось, а ще більша інфляція і зростаюче безробіття у секторі некваліфікованих працівників. Робота у секторі некваліфікованої праці стала надто дорогою і була замінена на машини.
Протиріччя між капіталом та працею, як це пропагується соціалістами вже протягом багатьох десятиліть, можна, мабуть, продемонструвати при використанні комплексу заздрощів у суспільстві – тут капіталісти-експлуататори, а там бідні робітники, які мусять працювати за жалюгідну плату, – але у функціонуючій ринковій економіці для такого протиріччя немає реальної основи. Це не означає, що профспілки, нібито, зайві! Звичайно, завжди є зловживання владою та експлуатація за рахунок економічно слабших, якими, зазвичай, є робітники, особливо некваліфіковані. Ринково-економічні врегулювання також не скрізь функціонують задовільно, зберігаються регіональні монополії, домовленості, традиційні і також мафіозні структури, які перешкоджають здоровому економічному розвитку. Тому профспілки у соціальній ринковій економіці не можуть залишатись байдужими, якщо конкурентні рамки у політиці формування економічного порядку не забезпечені дієвими правами. Але в інтересах якомога кращого економічного розвитку профспілки також повинні дуже уважно слідкувати за тим, щоб первинний розподіл доходів не порушувався втручаннями, які суперечать встановленому порядку, оскільки це відразу матиме зворотній вплив на зайнятість і потягне за собою ефект заміщення, коли працю заміняє капітал. Подібні дисбаланси виникають, коли вимоги щодо збільшення зарплати є вищими, ніж приріст об’єму виробництва, коли соціальна політика, яка, власне, повинна би починатись з урахуванням поділу при використанні доходів, тобто при вторинному розподілі, приймає заходи, які роблять дорожчою вартість праці при первинному розподілі. Наслідком цього стає структурне безробіття, що ми на сьогоднішній день значною мірою переживаємо в Європі. Разючим прикладом є Східна Німеччина.
Після історичних змін вимоги у Східній Німеччині були великими - відразу отримувати такі самі зарплати як і в Західній Німеччині під девізом: «Один народ, одна країна, а тому і один рівень зарплати». Хоча це і не здійснилось, але підвищення зарплат безпосередньо після історичних змін набагато перевищувало реальну продуктивність східнонімецьких підприємств. У результаті багато східнонімецьких підприємств не змогли витримати, нові інвестиції із Заходу переважним чином були капіталомісткими, а безробіття вперто залишається в середньому вище 20%. Наслідком стали міграція, зокрема, активного населення, слабкість економічної структури попри всі дотаційні програми. Затиснуті між високими витратами по заробітній платі та слабким фінансовим покриттям, багато малих та середніх підприємств у Східній Німеччині можуть виживати лише з великим зусиллям, а розширення Євросоюзу на Польщу та Чехію обіцяє додаткову конкуренцію з набагато меншою вартістю праці.
Мета християнської соціальної реформи = добробут для всіх шляхом створення власності та майна серед широких верств населення
Відправною точкою справжньої соціальної реформи є тому розподіл майна разом з дієвою інституційною мережею у рамках соціальної ринкової економіки, коли така мережа за допомогою інструменту конкуренції забезпечує існування відкритого суспільства. Метою є створити добробут для всіх (Людвіг Ерхард), дати можливість всьому населенню вкладати свою частку у досягнення економічного прогресу і не відбуватись соціальними виплатами однієї частини населення (соціальна політика у соціальній ринковій економіці не є вагоном-лазаретом капіталізму для обділених). Чим ширше розподілені доходи з капіталу, тим збалансованішим є суспільство. Чим більший середній клас, тим стабільніше суспільство.
Отож, дохід з капіталу у народному господарстві складається з позикових процентів та прибутків. Зарплата підприємця повинна включати трудові доходи. Прибутки у прямому розумінні є величиною, яка сильно коливається, рівнодіючою сумою хорошої кон’юнктури та хороших підприємницьких рішень. У порівнянні з оборотом вони складають лише декілька процентів. Витрати капіталу у розумінні процентів за позиковий та за власний капітал (=очікуване власниками мінімальне обкладання процентами їх ризикованих капіталовкладень), навпаки, складають значний блок коштів. Чим інтенсивнішим у плані капіталу є виробництво, тим масивнішим є цей блок коштів.
Виникає наступне питання: до кого стікається дохід з капіталу? Це підприємці? Банки? Акціонери? Страхування та пенсійні каси? Або навіть вкладники ощадбанків? При детальнішому розгляді ми констатуємо: до всіх.
Даний обсяг залежить від структури фінансування підприємства та від грошового ринку. В англосаксонських країнах підприємства мають у своєму розпорядженні, як правило, краще забезпечення власним капіталом, ніж, наприклад, німецькі підприємства, також вони більше зорієнтовані на біржу, ніж, наприклад, німецька індустрія. Це має різні причини, які полягають у податковій політиці, у менталітеті, в історії (через наслідки війни), а також у систематиці забезпечення старості. Якщо, наприклад, в Америці пенсійні фонди відіграють велику роль на ринках капіталу, то встановлене законом у Німеччині забезпечення старості на основі договору між поколіннями і пов’язаного з цим фінансування одного поколіннями іншим не має суттєвого зворотного впливу на ринок капіталу. На противагу цьому німці значною мірою надають перевагу ощадним вкладам, які через банківську систему направляються в індустрію у вигляді позикового капіталу. Страхування та пенсійні фонди є місцями великого збору грошей, де збирають заощадження багатьох людей і пропонують їх на ринках капіталу. Коротко кажучи, розподіл майна орієнтується не на співвідношення зарплати та доходів з капіталу, а на те, наскільки широкі верстви населення можуть заощаджувати і через різні форми капіталовкладень мати свою частку від доходів з капіталу. Але розгляд згаданих вище різних форм майна також чітко показує, що преференції для певних видів майна бувають дуже різними. До того ж нікого не можна примусити створювати власність і майно. Велика кількість господарств з надмірними заборгованостями у західних країнах – будь це занадто малі доходи або особливо скрутне становище, будь це різного роду особисте невміння обходитись з грошима – вказує на те, що розподіл майна врешті-решт завжди буде нерівномірним. Завжди будуть багаті і бідні. Вирішальним для суспільної політики, інспірованій християнсько-соціальними принципами, є те, що тут дається можливість для створення власності серед широких верств населення, а правлячі класи не обмежують або взагалі не перешкоджають фактичним новим утворенням та перерозподілу власності. Якщо, наприклад, великі землевласники мають монополію на землю, але не обробляють землю відповідним чином і заважають багатьом дрібним фермерам будувати життя для себе та для своїх сімей, тоді буде абсолютно виправданим створити соціальне збалансування через земельну реформу і зламати закостенілі структури. Але при цьому не йдеться у першу чергу про справедливий розподіл землі, що би у цьому відношенні не розумілось би під справедливістю, а про необхідне підвищення продуктивності у сільському господарстві. Продуктивність, а разом з цим і гарантування продовольчого забезпечення, повинні стояти у центрі уваги соціальної політики. Цього, очевидно, потрібно б дотримуватись також і під час приватизації сільського господарства у колишніх країнах Східного блоку. Схоже стосується, наприклад, також Зімбабве відносно ферм, які належать представникам білої раси.
Податкова політика також повинна давати стимул до створення майна та власності серед широких верств населення. Не в останню чергу приватизація державних підприємств дає гарну нагоду зробити широкі верстви населення власниками капітального майна. Але це передбачає, що, по-перше, підприємства, які приватизуються, дійсно працюють рентабельно, а, по-друге, пропонується великий букет різних прямих (акції) та непрямих (наприклад, інвестиційні сертифікати) форм капіталовкладень і в умовах конкуренції здійснюється ефективне професійне управління з боку відповідних інституцій. Досвід з видачею ваучерів та пайових свідоцтв у посткомуністичних країнах виявляють можливості різного роду зловживань, які можуть зустрічатись при недосконалих рамкових умовах.
Приватна власність та суспільна влада
Мабуть, цим ми торкаємось важливої теми «економічна влада». За Карлом Марксом, власність на засоби виробництва в індивідуалістично-капіталістичному суспільстві представляє собою «суспільну владу», яка дає «капіталу» можливість експлуатувати працю за допомогою необмежено вільного трудового договору. Вірним у цьому аналізі є те, що при індивідуалістичному капіталізмі капітал насправді є носієм суспільної влади. Але Маркс припускається помилки, розуміючи приватну власність на засоби виробництва як таку, що завжди і за всіх обставин є «суспільною владою». Метою соціальної реформи є не ліквідація приватної власності, а обмеження її влади та піднесення праці до рівноправного принципу устрою соціальної економіки, а також цілеспрямування політики на створення власності та майна серед широких верств населення.
Якраз підприємство є не тільки «моїм дуже прибутковим бізнесом», але й місцем, де підприємець у повній довірі співпрацює зі своїми працівниками, щоб забезпечити споживачів продукцією і у такий спосіб отримати доходи, з яких можна буде виплатити зарплати, проценти і заплатити собі як підприємцю і щоб з усього по можливості ще й лишався прибуток.
У той час, коли малі та середні підприємства переважно управляються своїми власники, то на великих підприємствах, особливо у великих акціонерних товариствах, власники завжди відіграють другорядну роль. На місце «капіталістів» або, точніше кажучи, на місце підприємців-власників стали менеджери. Чому ці менеджери зобов’язані - лише „Shareholder Value“ (менеджменту, який ґрунтується на вартості акцій), що стало модою з 90-х років, або розвитку підприємства на перспективу? Цих менеджерів винагороджують за цифрами короткочасного прибутку чи за їх здатність створювати на підприємстві атмосферу співпраці, організовувати зв'язок підприємця з працівниками, з інвесторами власного та позикового капіталу, з місцем виробництва, з постачальниками та споживачами, що дає можливість забезпечити тривалу конкурентоздатність підприємства?
Заклик до того, щоб не легковажити суспільною відповідальністю підприємств, стає все сильнішим. Кожне інвестиційне рішення є також моральним і культурним рішенням (CA )! Рішення про розміщення підприємства, інвестиції у зміни виробництва або навіть рішення про згортання виробництва, продаж або переведення підприємства на нове місце мають суттєвий зворотній вплив на умови життя працівників підприємства з їх сім’ями, на постачальників та на відповідні міста та регіони. Тому власність на засоби виробництва можна лише умовно порівняти з власністю на товари широкого вжитку або на споживчі товари. З цієї причини вона підпорядковується особливим соціальним зобов’язанням, які захищають права працівників. Усе трудове і тарифне право обмежує сферу розпорядження власниками їх засобами виробництва. Право голосу членів виробничої ради при врегулюванні особистих, соціальних та економічних питань служать захисту від адміністративних зловживань правом розпоряджатись власністю. Щоправда, ці врегулювання і положення не можуть заходити так далеко, що вони аж будуть відлякувати власників, бажаючих робити інвестиції. Страждали б самі працівники.
Звичайно, подібні рішення не можуть прийматись проти економічної логіки ринку, але відповідальні та далекоглядні менеджери вчасно налаштовуються на нові реальності і здійснюють структурні зміни, щоб зберегти на майбутнє необхідну виробничу здатність підприємств. Звичайно, це не завжди буде вдаватись. Але менеджери також потребують з боку працівників відповідного розуміння, співпраці і солідарності з підприємством. Тут вимагається солідарна відповідальність представників інтересів найманих працівників (виробничих рад, представників профспілкових організацій і т.д.).
Виробнича власність зобов’язана справедливо виплачувати зарплати, по-людськи створювати робочі місця, виплачувати державі податки, зберігати та охороняти навколишнє середовище, а також постачати споживачам здорові і корисні продукти.
Тому інспірована християнськими цінностями соціальна реформа націлена на збалансування трудових взаємовідношень між найманими працівниками та роботодавцями, не розмиваючи відповідальності обох сторін. Приватне і колективне трудове право виступають для цього адекватним методами (наприклад, закон про положення працівників на підприємствах). Чи право голосу на паритетних умовах, як це практикується у гірничодобувній промисловості Німеччині, є справжнім шляхом для обмеження «суспільної влади капіталу» - у християнських суспільних науках дуже спірне питання. Але сходяться на тому, що представники, вибрані найманими працівниками, у наглядових радах великих акціонерних товариств здійснюють, безперечно, позитивний вплив на прийняття рішень правлінь та наглядових рад. У такий спосіб інтереси найманих працівників можуть безпосередньо враховуватись при прийнятті рішень.
Не класова боротьба, не заздрість до власників, не революція є відповіддю християнської соціальної реформи на виклики хибного розвитку індивідуалістичного капіталізму, а:
1) політика, яка дає можливість широким верствам населення створювати власне майно;
2) трудове право та закон про положення працівників на підприємствах, які надають чіткішого розвитку безконфліктній співпраці між менеджментом та працівниками на підприємстві, не перешкоджаючи підприємницькій свободі та відповідальності;
3) рамкові умови політики формування економічного порядку у розумінні вільної і соціальної ринкової економіки, які забезпечують і підтримують вільну конкуренцію, запобігають (цим самим) зловживанням владою в економіці та дають вільний простір для продуктивності праці;
4) сприяння малим та середнім підприємствам, а також підприємцям-початківцям, які відкривають власну справу (стимулювання малого та середнього бізнесу);
5) суспільна і соціальна політика, яка у відповідності з можливостями та продуктивністю народного господарства передбачає гармонійний розвиток усього суспільного організму в дусі всеохоплюючої культури любові, але без викривлень ринкових процесів при первинному розподілі.
До наступної глави
Вернуться назад