Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії

До попередньої глави

Людина народжена для праці, як птах для польоту, так пише Папа Римський Пій ХІ у своїй енцикліці „Quadrogesimus Annus“ (QA, 61). Цим самим він висловлює головну істину. Розкриття людини, її самореалізація здійснюється завдяки постійній праці, які частково вимагає дуже великих зусиль. Хто не працює, хто не докладає зусиль, той також і не може розкрити свою особистість. У країні з молочними ріками та киселевими берегами немає особистостей!

Але вже ці перші спостереження чітко показують, що те, що розуміється під працею, потребує детальнішого визначення. Фізика визначає роботу як кгс×м (кілограм-сила помножена на масу), як вагу, яка рухається на відрізку шляху. Праця, про яку йде мова у нашому контексті, означає більше. Вона має на увазі людину, людську працю. Ця праця може бути фізичною або ж духовною, хоча на практиці будь-яка фізична праця охоплює, принаймні, мінімум «ноу-хау» та спільної думки. Праця може виконуватись спільно або самостійно, вона може здійснюватись за оплату або без оплати, це може бути професійна праця у промислово-господарському значенні або ж праця на добровільних засадах чи в сім’ї.

На відміну до цього діяльність життєвих органів не є працею. Дії тварин також не можуть характеризуватись як праця у людському розумінні. Хоча гра та спорт пов’язані з докладанням зусиль та рухом, але вони не є працею, навпаки, вони служать відпочинком від праці.

Праця є свідомо планованою і свідомо здійснюваною людською діяльністю, яка переважним чином направлена на цінності, які даються не відразу у процесі діяльності як такої (Herder Staatslexikon). У той час коли спорт та гра знаходять свій зміст у процесі самих дій, праця є, відповідно, перехідною, направленою на досягнення мети. Тут можна розрізняти дві мети: по-перше, finis operis, мета творіння, яке здійснюється за допомогою праці, а, по-друге, finis operantis, мета або краще сказати, намір того, що творить. Ці два пункти не обов’язково мусять узгоджуватись. Мета людської праці має, таким чином, два виміри: об’єктивний і суб’єктивний. Про це ми ще поговоримо.

Заради точності потрібно ще згадати наступне: також ще є свідоме діяння людини, яке виходить за свої межі, не належачи до традиційної праці, а виразно відрізняючись від неї, - це є молитва і культове богопоклоніння.

Праця відрізняє людину від інших творінь. На такій констатації сходяться всі ідеології та світогляди. Також є очевидним, що природа приготувала лише малі блага, які людина може безпосередньо використовувати і споживати. Отож, щоб жити і виживати, людина повинна так обробляти ресурси, які їй дає природа, щоб з них утворювались блага, які потрібні людині. Лише завдяки праці з ресурсів утворюються економічні блага, в яких мають потребу люди. Чи ці блага виробляються у необхідній кількості та з потрібною якістю, у першу чергу залежить від процесу праці та виробництва (Rauscher). Таким чином, лише праця дає можливість для одночасного існування такої великої кількості людей на Землі. Завдяки праці людина використовує сили природи і створює для себе власний життєвий простір. З природи завдяки праці народжується культура.

У вступі до своєї енцикліки праці Папа Римський Іоанн Павло ІІ пише: «Людина створена за образом і подобою Бога в центрі Всесвіту і поставлена туди, щоб підкоряти собі Землю, а тому вона з самого початку покликана до праці». Отож, з християнської точки зору людина не примушена до праці як до неминучого прокляття, а покликана. Вона отримала від Бога конкретне творче доручення підкоряти собі Землю у ролі другого творця, але не як володар-свавільник, а як розумний управитель, який оберігає Землю і дбає про неї.

«… лише людина має дар праці, - пише Папа Римський Іоанн Павло ІІ далі, - лише людина її виконує, при чому вона одночасно з цим також задовольняє своє земне існування. Таким чином, праця є особливою ознакою людини … ця ознака визначає її внутрішні якості і певною мірою складає сутність людини». У розділі «Праця і власна гідність» (9) він йде далі і пояснює: «Праця є благом для людини, для людського буття, оскільки вона завдяки праці не тільки перетворює природу і пристосовує її до своїх потреб, але й реалізує саму себе як людину, певною мірою вона навіть стає «більше людиною»».

Це місце тексту спонукало Андре Пьєтра (André Piettre, Institut de France) у коментарі французької газети „Le Figaro“ (01.01.1982) поставити наступне запитання: «Іоанн Павло ІІ є соціалістом? Він говорить інакше, ніж Маркс та Енгельс?»

Для Маркса та для його людей-соціалістів світова історія є нічим іншим, як творінням людини за допомогою людської праці (політична економія та філософія). Маркс поєднує гегелівське поняття світової історії як цілісного поступового розвитку на шляху до кінцевого стану завершеності з соціалістичними концепціями ранніх соціалістів. Замість гегелівського всесвітнього духу працююче суспільство стає у нього носієм всесвітньо-історичного розвитку. Він заміняє гегелівську «субстанцію» історії (в якій Бог та історія єдині) сумою виробничих сил (засоби праці) та виробничими відношеннями (форми праці). Вони є буттям, яке розкривають для себе кожне покоління, кожен індивідуум.

За Фрідріхом Енгельсом праця створила (спочатку) саму людину (діалектика природи). Енгельс переносить думку Маркса про людину, яка створила саму себе за допомогою суспільної праці, на історію розвитку і зображає перетворення мавпи на людину так, що рука є не тільки органом, але й продуктом праці. Результатом спільної праці, нібито, став розвиток мови та мозку. Так здійснилась вимога ... Фейєрбаха перетворити теологію на антропологію, на місце Творіння Божого стала праця людини. Людині, яка створює саму себе, непотрібен ніякий Творець – такою є марксистська філософія як практика „Homo Faber“ (людина-творець).

За філософією і вченням християнства, навпаки, людина створена за образом Божим. Вона не тільки Homo faber (людина-творець), але й Homo sapiens (людина розумна), яка покликана підкоряти собі Землю, панувати над видимим Світом і линути до Бога. У марксизмі, навпаки, людина стає свого роду рівнодіючою сумою економічних зв’язків та відношень.

В Євангелії від Св. Івана Христос каже про самого себе: «Отець Мій працює аж досі, працюю і Я» ( Св. Івана 5, 17). Якщо Він говорить про Отця, що Він працює, то це однозначно є працею вічного Бога. Коли Він говорить про себе: «Я працюю», тоді Він, очевидно, не хоче говорити про те, що Він як друга Особа Божества має все спільно з Отцем і тому все, що робить Отець, робить і Він, скоріш Він хоче сказати про те, Він також працює як людина і виконує свою діяльність. Це є велично, що Господь Бог не залишив лише за собою право на самостійні дії, але й подарував це право також людині, передусім, своєму Сину, який прийняв людський образ, та й нам всім Він також надав це право, щоб ми вміли діяти і мали право діяти (Oswald von Nell-Breuning. Die Arbeit im Heilsplan Gottes in Arbeit und Arbeitswelt/ Fuldauer Vorträge. Band XX, 1962). Такі вирази як «оволодівайте нею (землею)» (Перша історія створення світу. Книга Буття 1, 28 і далі) або «І створив Господь Бог людину „ut operaretur et custodiret illum“, … щоб вона порала його (світ) та його доглядала» (Друга історія створення світу. Книга Буття 2; 7, 15) чітко показують, що з іудейсько-християнської точки зору праця належить до сутності людини. Святий Хосемарія Ескріва, сучасний проповідник святості праці, говорить це так: „Запам’ятайте собі: обов’язок працювати не є ані наслідком первородного гріха, ані винаходом нового часу. Навпаки, праця є необхідним засобом для існування, який нам довірив Бог на землі. Він дарує нам дні і дозволяє нам мати свою частку у владі творіння, щоб ми заробляли собі на прожиття і, водночас, „збирати врожай в життя вічне“ (Св. Івана 4, 36)” (Josemaria Escriva. Freunde Gottes. Homelie über die Arbeit, №57).

Одна лише ця цитата чітко показує абсурдність марксистського твердження, що, нібито, „релігія є опіумом для народу”, яка, мовляв, годує пригноблені народні маси обіцянками про краще майбутнє на небі і у такий спосіб підкоряє собі людей для їх експлуатації з боку панівного класу. Навпаки, християнська віра не є відірваною від світу, а включає діяльність у цьому світі у більший взаємозв’язок, а саме, що всі люди покликані бути дітьми Божими і поклонятись Богу своїм життям та своєю працею, реалізуючи для себе Божий задум, який мав Бог при створенні кожного з нас. Це є справжньою самореалізацією, якої досконалим чином досягають лише Святі. Праця є для цього важливим засобом. Ісус Христос, Друга Особа Пресвятої Трійці, не вважав за приниження більшу частину свого земного життя займатись професійною роботою самостійного ремісника. Оскільки Бог показує нам в Ісусі з Назарету людину і все життя Ісуса Христа є частиною справи звільнення від гріхів, наслідування Христа для звичайного християнина у цьому світі полягає у тому, щоб працювати і жити так, як працював би і жив би на його місці Христос. Таким чином, праця є шляхом освячення у цьому світі, по-перше, коли кожна людина старається добре виконувати свою працю - наскільки вона це може - і жертвує цю працю Господу, тобто працює на славу Божу; по-друге, коли людина своєю працею освячує саму себе, зростає як людина у своєму завданні, отримує більше чеснот і усвідомлює присутність Бога у всій своїй діяльності, оскільки Бог завжди оберігає людину біля Себе; по-третє, коли людина своєю працею освячує інших, тобто своїми діями та своєю працею робить свій внесок у те, щоб світ ставав кращим, людянішим, щоб зло, так би мовити, потонуло у рясноті добра. Особливо тут вступає у роль також аспект, який Іоанн Павло ІІ охарактеризував поняттям „структура гріха”. У світі, який стає все більш комплексним і взаємопов’язаним, який все сильніше визначається процесом соціалізації з боку структур, котрі все більше ґрунтуються на розподілі праці, християнин повинен більше, ніж коли-небудь задумуватись над тим, кому служить його праця, який силам він простягає свою руку. Випробування доброю совістю можуть вимагати від християнина справді героїчних рішень, які матимуть важливий зворотній вплив на економічне існування, та навіть на його життя. 20 століття має багато християнських мучеників і свідків, які не піддались позбавленням та залякуванням з боку тоталітарних та ідеологічних сил. Але тут мається на увазі не тільки опір комуністичній та націонал-соціалістичній системі, тут так само йдеться і про опір „культурі смерті”, тенденціям споживацтва, корупційним кримінальним махінаціям у великих та малих розмірах незалежно від того, чи вони є „легальними” (оскільки вони покриваються умисно недосконалими законами) або вже є нелегальними. Тут християни закликані за допомогою солідарності, власної ініціативи та власних зусиль в економічній, суспільній та політичній сфері турбуватись про те, щоб цей світ ставав кращим, щоб добро легше прокладало собі шлях. Святий Хосемарія Ескріва одного разу сказав це так: „Якби у кожній професії було б хоча б декілька святих людей, то ви більше не впізнали би світ”.

Поняття праці з позицій вчення про кінець світу

Якщо імманентистські ідеології, передусім, комуністична, мріють про рай на землі, то християнин бачить, що обіцянки революціонерів всіх часів у кожну епоху супроводжуються стогонами вбитих та поневолених (Schmaus. Vom Wesen des Christentums. Augsburg, 1947. S. 113). Для нього зрозуміло, що „світ, у якому був страчений Бог, ніколи більше не може бути раєм” (див. там саме S. 110). „До свого Воно прибуло, - та свої відцурались Його. А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати...” (Св. Івана 1, 11-12). Так говориться у пролозі до Євангелії від Івана, а у прощальній промові Христос каже: „Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх” (Св. Івана 17, 18). А в Тайному Об’явленні цей самий апостол говорить про „Новий Єрусалим”, про „нове небо і нову землю (Об’явлення 21, 1 і далі), які прийдуть. У Христових Благих Вістках знову і знову говориться про Царство Боже, яке вже настало і лише чекає на те, щоб його здобули силою (Св. Матвія 11, 12). Як потрібно розуміти ці вислови по відношенню до значенню та сутності праці людини?

По-перше, зрозуміло, що при всіх можливостях матеріального прогресу не буде країни з молочними ріками та киселевими берегами, особливо чисто матеріальний прогрес не зможе задовольнити прагнення людини до досконалості та змісту в житті. Людина завжди в кінцевому результаті зіштовхується з межею своєї смерті. Лише для людини, яка страшенно прагне зберегти свою автономію, перед лицем смерті стає очевидною повна безглуздість життя, яку вона хоче подолати героїзацією кінця життя (Ніцше) або ідеалізацією абсурдності сизифової праці (Камю). Для християнина, навпаки, зміст життя та праці полягає у відданості Богу, у любові до Бога та Його творіння. „... А всім, хто Його прийняв, Він дав владу бути дітьми Божими...”.

Оскільки у центрі християнської віри в Хрест стоїть Воскресіння, праці стосується наступне: „Завдяки світлу, яке наповняє нас Воскресінням Христовим, ми розкриваємо у праці проблиски нового життя та нового добра, так би мовити, провіщання „нового неба і нової землі”, які дістаються людині та світу завдяки тяжкій праці і не інакше (LE 27,5). Хто спроможний поділяти такі надії, для того „очікування нової землі” жодним чином не означає послаблення його участі у цьому світі, а, навпаки, натхнення до такої участі.
До теологічної чесноти надії також належить той душевний спокій, який не хоче все „робити” і звершувати самостійно, а спокійно покладає у руки Божі людські плоди праці свого життя. Це можливо, якщо лише щоденна праця поєднується з щоденною молитвою (Roos, там же S. 10).

Царство Небесне настало вже з Пришестям Ісуса Христа і та людина, яка відгукується на заклик Бога і приймає своє конкретне покликання, та людина своєю працею, своїм старанням та життям, своєю любов’ю та усвідомленням своїх розчарувань, своєю пожертвою та віддачею, реалізмом та ентузіазмом робить свій внесок у будівництво „Нового Єрусалиму”, збираючи скарби на Небі, так би мовити, як будівельне каміння Нового Єрусалиму, оскільки вона з любов’ю виконує свої земні завдання.

Праця, „виконана з любов’ю та вірою, ніколи не буває марною”. Хоча людина і неспроможна своєю працею „створити рай на землі”, але у силі віри та любові вона, принаймні, може своєю працею зробити видимими „проблиски нового життя і нового добра”, які будуть дарованими Богом у своєму повному вигляді наостанку часів (Roos).

Так християнин проживає одночасно три виміри святості – у праці і через працю. Так він практикує, і тут у першу чергу мається на увазі мирянин, споглядальне життя у світі не за старим бенедиктинським правилом „des ora et labora“ (молись і працюй), де часи молитви чергуються з часами праці, а за ще більш ефективним правилом - молячись працювати і працюючи молитись у значенні „laborare“ (працювати означає молитись).

Деякі аспекти праці

Праця з земних умовах коштує докладання великих зусиль і часто є тягарем, навіть якщо завдяки застосуванню машин у багатьох працюючих „піт більше не виступає на чолі”, як це було колись. Але зовсім іншим є питання, чи завдяки цьому відступили труднощі, яким підвладна людина. Нервовий стрес спричиняє таке ж саме страждання як і фізичне виснажування через важку фізичну працю, якщо ще і не більше!

Латинський текст Біблії розрізняє по відношенню до праці „operari“ (творити) та „laborare“ (працювати). „Operari“ більше виражає творче, величне праці, творчий підхід до праці. „Laborare“ своїм змістом більше охоплює докладання зусиль під час роботи. В „operari“ полягає власна велич людини. Вона творить працю, яку сама планує, яку вираховує до дрібниць, яка додає природі щось нового, а саме культуру. Тільки людина робить світ багатшим і значимішим від того світу, який вона застає. У цьому людина докорінно відрізняється від тварини.

І ще одне: у праці проявляється певна вічність людини. Що тільки не створили люди і що за можливості ще таяться у цьому світі! Скільки було вже знайдено рішень і скільки нових рішень слідуватиме ще? У раю такі „operari“ та „laborare“ були вже змістом людського життя, оскільки у раю людині було дано доручення підкорювати собі світ. У цій сутності праці та у творчій діяльності також нічого не міняється через гріхопадіння. Так християнство благовістись про щастя бути у світі, який Бог поклав у наші руки як об’єкт нашої творчості.

Праця на славу Божу

Іншою Благою Звісткою про зміст праці є визначення мети праці. Праця покликана здійснювати у світі подвійну мету. Земля створена на славу Божу і для щастя людини. Слава, gloria, грецькою „doxa“, означає те саме, що і блиск, випромінювання досконалості та величі. Завдяки праці людини спалахує сяйвом багатство і любов Бога-Творця у світі. Згадаймо зерно, яке дозріває на полі, або про природні ресурси, з яких людина створює різноманітні речі. Людина, так би мовити, як гранувальник діамантів своєю працею дозволяє Божій Величі спалахнути сяйвом.

Праця як служіння ближньому

Кожне покоління будує своє існування на фундаменті праці попередніх поколінь. Виявом цього є техніка, „ноу-хау” та капітал, які у вигляді сконденсованої праці попередніх поколінь знаходяться у розпорядженні людей сучасності.

Праця є найвищим служінням своєму ближньому. Людина працює на благо інших. Вона працює не тільки тому, що хоче заробити гроші, утримати свою сім’ю чи покращити своє соціальне положення, або ж, якщо дивитись ще більш ідеалістично, тому що вона хоче розкрити свої здібності і зробити свій внесок у соціальний прогрес; це можуть бути її суб’єктивні мотиви, але цих своїх цілей людина може досягти, якщо тільки вона одночасно з цим буде приносити користь іншим людям. Кожен працює для своїх клієнтів і отримує за свою працю ціну в еквіваленті до тієї користі, яку його праця приносить особисто клієнту. При цьому він може перетворитись на генія, якого не розуміють, який набагато випереджає свій час, в якому його працю не цінують, оскільки у цей час не хочуть розуміти користі його праці або ще не можуть її усвідомити. Ці роздуми вже показують, що така цінована Карлом Марксом теорія трудової вартості, згідно з якою вартість речі зумовлюється вкладеною у неї працею, не є досконалою, оскільки робота і праця є різними речами і не можуть ототожнюватись. Його теорія трудової вартості вже застаріла при його житті. В економічних науках ще у 19 столітті розвинули теорію цін, які визначаються виключно користю продукту для клієнта.

У комплексній економіці з розподілом праці творчість на благо інших людей не завжди доступна для безпосереднього розуміння. За погану працю складальника „по понеділках” повинні підставляти себе під удар інші люди - управляючий збутом та торговий партнер і клієнт сердиться. А сам складальник часто взагалі нічого не усвідомлює. Так сьогоднішня людина повинна вчитись проявляти справедливість та любов до незнайомих людей і усвідомлювати, що своєю працею, яка може здаватись неважливою, людина також виконує велику заповідь любові.

Праця – це не просто засіб виробництва

Через людську несправедливість існує тягар праці і важка ніша праці. Тому постає питання: як можна віднайти такий порядок праці, при якому віддаватиметься належне неповторності та гідності кожної людини і праця кожної людини ставитиметься, водночас, на служіння всім людям для ще більш достойного розкриття особистості (Roos)? Людська праця не може розглядатись як просто товар. До праці не можна відноситись як до „простого засобу виробництва” (LE 15, 2). Трудовий договір є не звичайного роду товарним договором, а міжособистісним правовим відношенням, де мають бути враховані невід’ємні права людини.

Право на працю

Соціальна справедливість однаковою мірою охоплює своїм змістом як обов’язок людини щодо активної та ефективної участі у суспільному житті, так і обов’язок суспільства дати кожній людині можливість для такої участі. Таким чином, йдеться не тільки про те, щоб виділяти людям з низькою продуктивністю праці або навіть з пасивним ставленням до праці прожитковий мінімумом у значенні простого забезпечення шляхом перерозподілу, який має соціально-політичну мотивацію, але й особливо йдеться про те, щоб дати їм можливість самому приймати участь в отриманні соціального продукту в результаті власної господарської діяльності.

Об’єктивний вимір вартості праці випливає з ринкової вартості продуктів праці. Цим керується оплата праці. Але потрібно остерігатись надмірного наголошування предметної віднесеності праці. Рентабельність, ефективність не є єдиними критеріями встановлення вартості. Тут чатує небезпека чистого економізму. Людина є не тільки „homo oeconomicus“ (людина економічна), як її характеризує економічна теорія. Йдеться також про внутрішню співчутливість до долі ближнього. Суб’єктивним виміром праці, тобто особистим характером праці не можна нехтувати. Людина не є ані знаряддям виходу із важкого положення техніків, які ще не змогли розробити повністю автоматизований процес праці, ані бездушною робочою твариною, з якої вижимають максимальну продуктивність за допомогою техніки. Фільм за участю Чарлі Чапліна „Нові часи” з дуже природною і непідробною іронією показує неможливість таких спроб. Гідність людської праці, а в кінцевому рахунку також економічний розум та економічний інтерес вимагають і дозволяють, щоб організація праці відбувалась навколо людини, навколо її потреб та здібностей, а не навпаки, коли людину підчиняють техніці. І оскільки кожній людині потрібна робота, щоб розкрити себе як особистість, кожній людині повинна бути також дана і можливість працювати відповідно до своїх здібностей, фізичних та розумових можливостей - будь це професійна праця, будь це праця у сім’ї, будь це добровільна соціальна праця або самостійна праця. Від цього права на працю потрібно відрізняти право на оплату праці, котре реалізується через суд. Подібної правової претензії не може бути при ринково-економічному устрої. Контактною особою для подібної правової претензії виступала б держава. Але вона могла б виконати таку претензію, тільки якщо би вона втручалась планово-господарськими методами з тим результатом, що вона повинна була б, зрештою, створити економічну систему з централізованим управлінням, щоб задовольнити таку вимогу. Куди це веде, показав досвід радянського режиму. Тим не менш, держава, виходячи з свого обов’язку працювати на благо всього суспільства, повинна турбуватись про те, як сформувати такий економічний устрій і провести необхідні реформи так , щоб була створена достатня кількість робочих місць. Забезпечення повної зайнятості є важливою метою в магічному чотирикутнику - це чітко пам’ятається при здійсненні будь-якої відповідальної економічної політики.

Праця і самореалізація

Якщо в античні часи фізична праця була недостойна вільної людини і призначалась тільки рабам, то християнство облагородило будь-яку форму порядної праці. Але разом з секуляризацією та індустріальною революцією змінились також і етика праці та стиль праці. Механізація та розподіл праці зробили можливими небувалі стрибки у рості продуктивності праці. Виробництво у сільських або ремісничих сімейних спілках замінила праця на фабриці, праця конвеєром, праця по змінах і т.д. Нове сучасне індустріальне суспільство базується прямо-таки на залученні якомога більшої кількості людей у виробничий процес з розподілом праці. Виникло робоче питання. Дитяче праця, жіноча праця, понаднормовий робочий час стояли на порядку денному і були заборонені або обмежені завдяки соціальним законам з боку держави. Ідеологічні розбіжності загострились через вибір прийнятного шляху для подолання негативних наслідків індустріалізації: соціальна реформа або революція. Результати вибору різних шляхів відомі. З початком постіндустріальної ери росту послуг та знань у суспільстві напруга спадає. Кількість класичних фабричних працівників зменшується. Виникають нові методи роботи та організації і ставляться високі вимоги до підготовки і гнучкості робочого персоналу.

Не дивлячись на всі успіхи у сфері соціальної політики, у чому значною мірою посприяли профспілки, не дивлячись на відточене трудове та соціальне законодавство, залишається відкритою велика кількість проблем, які не можуть вирішитись соціальною політикою. Вони стосуються змісту праці та життя. Якщо у суспільстві роблять ідола з (професійної) праці, а життєвий успіх вимірюється професійним успіхом, то інші важливі складові життя перетворюються на уламки, наприклад, сімейне життя. Достатньо лише послатись на модні слова-поняття „Work-Life-Balance“ (збалансованість праці та відпочинку) або „Outburning“ (уникання проблем). Однобічний погляд на емансипацію жінки веде до значних подвійних навантажень (робота та сім’я) або ж демографічних спадів (спади народжуваності). Робота у сім’ї і виховна робота у західних індустріальних країнах посідають лише низький ранг у суспільному престижі. Водночас, зростає протиріччя між працею і дозвіллям. Не дивлячись на велику кількість трудоголіків, збільшується число тих людей, які розглядають професійну працю виключно як зло, неминуче для заробітку на шматок хліба. Професійна праця сприймається як така, що нав’язується іншими людьми, на відміну від дозвілля, яке «визначається самостійно без нав’язування ззовні», де людина різноманітними способами вручає себе індустрії дозвілля. Праця стає займанням робочого місця.
Внутрішня ідентифікація з діяльністю у багатьох людей послаблюється. Готовність до праці та усвідомлення свого обов’язку зменшується. Очевидно, що до такого феномену привели різноманітні фактори. Споживацтво, гедоністичні течії ззовні матеріально захищеного суспільства з тотальним загальним добробутом, а також тези нових лівих сил покоління 1968 року знаходять свій відгук у суспільстві. Зайшла мова про терор на виробництві, експлуатацію, відчуження, боротьбу проти пануючої верхівки. Задурювали голову суспільним устроєм без роботи. Самореалізація займає важливе місце! Але самореалізація не у християнському розумінні, а як чисто індивідуалістична інтерпретація питання емоцій, бажання, раптових ідей.

При цьому забувається, що з працею пов’язані не тільки радість, реалізація, прийняття на себе зобов’язань та сила творчості, але й затрата зусиль та труднощі. Самореалізацію не можна надто емоційно роздувати. Вступ до якоїсь організації автоматично пов’язаний з втратою можливостей формуватись автономно, однак в залежності від положення в організації також відкривається і можливість для діяльності, яку окремій людині неможливо здійснити за інших умов. Але часу і талантам також покладена своя межа. Не кожну працю можна виконувати будь-коли, точніше кажучи, не кожна праця завжди користується попитом. Невірну професійну орієнтацію не виправити відразу.