ЧОМУ ХРИСТИЯНИН ПОВИНЕН АНГАЖУВАТИ СЕБЕ У СУСПІЛЬСТВІ ТА ПОЛІТИЦІ?
Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії
До попередньої глави
Щоб відповісти на це запитання, потрібно спочатку раз поставити запитання, хто тут мається на увазі. Який християнин повинен себе ангажувати? Відповідь на це запитання заводить нас до сфери, яку теологія називає „еклезіологією”, тобто вченням про церкву. Тут потрібно звернути увагу на дві осі. З одного боку, церква як містичне тіло Ісуса Христа, яке охоплює церкву, яка веде боротьбу на Землі, церкву, яка страждає у чистилищі, та тріумфуючу церкву на Небі, а з іншого боку, церква у світі як організація, що охоплює священиків, членів чернечого ордену та мирян.
Бути християнином означає бути послідовником Христа. Всі віруючі є послідовниками, якщо навіть і у різний спосіб. Священик слідує за Христом, коли він проповідує, зокрема це стосується Чистого Четверга, святкуючи причастя і приносячи у жертву святі дари. Члени чернечого ордену прагнуть своїм життям свідчити Христа, коли вони чітко уявляють собі сорокаденний піст і молитву у пустелі або ж чітко усвідомлюють приклад милосердного самаритянина, намагаються жити за таким зразком залежно від того, яка у них переважає направленість – споглядальна або доброчинна. А для мирянина має силу приклад Христа у час його життя на Землі, де він працював, тобто від 14 до 30 років життя.
Всі віруючі у Христа є рівними у честі називатись дітьми Божими і рівними у своїх правах на духовний захист і святі таїнства церкви, але вони є різними за своїм покликанням та завданням.
Суспільство і політика – першочергові вотчини для християн у миру
Отож, якщо ми говоримо про християнина, який хоче ангажувати себе у суспільстві і політиці, то ми у першу чергу і передусім, маємо на увазі християн-мирян.
Це не завдання священика займатись політикою і суспільним життям, але це також не означає, що він і немає своєї думки, а своїм завданням священика він не загострює у віруючих християн усвідомлення справедливості і не називає своїми іменами несправедливість. Священик може давати поштовхи до соціальної діяльності і, звичайно, також допомагати полегшувати конкретну нужду, але його посада не є політичною. Неправильне розуміння ролі священика часто приховує небезпеку виникнення недоброго клерикалізму, недопустимого переходу межі, де священик на основі свого духовного служіння людям також дозволяє собі претендувати на прийняття рішень щодо чисто людських речей, а в кінці - і вирішувати за людей, тобто він вимагає недопустимий перехід від авторитету і компетенцій релігійної сфери до мирської сфери.
Взагалі, в залежності від Божественного дару ордену, завданням чернечих є їх ангажування у певних соціальних сферах, у школах, будинках для сиріт, при догляді за хворими і т.д. - скрізь, де є необхідність задовольнити потребу у любові та відданості. Але при цьому черничі не мають права забувати, що вони виконують функцію носіїв вчення про кінцеву долю світу: вони діють з відданості Христу, оскільки це вартує того, щоб витратити своє життя у любові за Христа. Своїм самовідданим життям вони вказують на цінність вічного життя.
Устрій політичного, економічного і соціального життя є, у першу чергу, завданням християн-мирян, які співіснують разом з невіруючими у більш чи менш секуляризованому світі і своєю працею задовольняють життєві потреби, розвивають культуру, техніку і науку та приймають участь у створенні умов життя шляхом свого політичного та суспільного ангажування.
Церковні тексти, як наприклад, апостольське постсинодальне послання „Christifideles laici” Папи Римського Іоанна Павла ІІ, у контексті рішень Другого Ватиканського Собору описують завдання мирян у світі наступними трьома центральними положеннями:
• Мирянин повинен „бути закваскою у світі для освячення світу” .
• Мирян повинен „шукати Царства Божого у повсякденних справах та діяльностях, роблячи це згідно з Божою Волею” .
• Завданням мирянина є „приймання участі у справі Творіння, звільнення Творіння від наслідків гріха та освячення своєї особистості ... у різних сферах соціального життя” .
Людина Ісус із Лазарету – взірець для християн
Що хочуть виразити ці центральні положення? Вони висловлені теологічною мовою, яка потребує пояснення для конкретної практичної діяльності. Розглянемо найвидатніший приклад взагалі – приклад з самим Ісусом Христом. Христос є Бог (Божий Син, Друга Особа Пресвятої Тройці), але, водночас, Він є і повноцінною людиною. „В Ісусі Христі Бог показує людині людину” – ця основна думка знову і знову зустрічається у посланні Іоанна Павла ІІ. Християнська антропологія і етика ґрунтується, насамперед, на конкретному прикладі Ісуса Христа як людини. Саме тому Христос є взірцем для християн. Ми знову і знову можемо ставити перед собою запитання: „А що зробив би на моєму місці Христос, як вчинив би Він”.
Ісус Христос прожив 33 роки. Три роки Він проповідував, про що ми можемо довідатись в Євангеліях. До чотирнадцяти літ Він був дитиною. Він також грався як інші діти, відвідував школу, вчився читати і писати, допомагав у домашньому господарстві. А що Він робив у проміжок часу від 14 до 30 років? Він працював! Він був сином тесляра, тобто Він і сам був теслярем, ремісником і самостійним малим підприємцем.
Який висновок ми можемо з цього зробити? Найбільшу частину свого дорогоцінного часу Бог провів у світі з тим, що Він працював по професії, жив у сім’ї та селі. Як і ми, Він проживав свої будні із злетами та падіннями повсякдення. Ціле життя Христа є частиною справи звільнення від гріха, яке завершилось смертю на Хресті та Воскресінням. Таким чином, роки прихованого життя у Назареті також є частиною справи звільнення від гріха. Отже, оскільки бути християнином означає бути конкретним послідовником Христа, то щоденне життя є конкретним шляхом наслідування Христа.
Людина покликана до праці
Повернемось до згаданих вище положень про завдання мирян, зокрема до третьої цитати. Мирянин бере участь у справі Творіння. Вже у Книзі Буття написано, що Бог сотворив людину, „ut operaretur“, щоб вона працювала, або, як це часто перекладають, щоб вона „порала його і його доглядала” , це Творіння. Таким чином, праця є фундаментальним вираженням людського Буття. Тобто ми, люди, покликані брати участь у справі Творіння нашою працею. Не як первинний Творець, який все сотворив з нічого, – це може зробити лише Бог, - але як „creator secundus“, тобто як вторинний Творець, людина на основі вже існуючого Творіння створює свій людський світ з допомогою своєї творчості і старанності. При цьому Бог постійно співпрацює у такому Творінні. З точки зору філософії це можна виразити наступним чином: Бог є чистим актом дії, Він завжди активний, Він безперестанно творить, утримуючи Буття Світу. У середньовічному мистецтві ця думка виражається тим, що Бог або ще також немовля Христос тримає земний глобус у своїй руці. Якби Бог забрав би свою руку, то Світ упав би у порожнечу Небуття. Бог утримує Буття Світу і все, що рухається довкола нього. При глибшому розмірковуванні про такий стан справ ми доходимо висновку, що ми можемо працювати лише тому, що Бог тримає нас і нашу справу у Бутті. Тому наша праця є частиною Божого Творіння. Чи усвідомлюємо ми, власне кажучи, цей факт? Життєво важливим чином Бог завжди присутній у нашому житті та діянні!
Гріх – причина страждання
Отже, якщо ми грішимо, то Бог також перебуває у гріху? Відповідь буде однозначно звучати „Ні”. Чому? Тому що гріх є відсутністю, дефіцитом Буття. Все, що робить Бог, отримує, таким чином, Буття і є Буттям, а оскільки зроблене Богом має Буття, то воно є водночас хорошим, істинним, красивим і т.д. (філософське вчення про трансцеденталії). Гріх, навпаки, є недосконалою дією, недосконалою справою. Таким чином, гріх не Буття, ми пізнаємо гріх як безлад, відсутність чи недосконалість чого-небудь. Наша мова є недосконалою, щоб виразити цей феномен з достатньою чіткістю. Гріх є причиною страждання. Він бере свій початок з незалежної волі людини. Первісним гріхом є прагнення людини стати таким як Бог, тобто самому вирішувати, що є добром і що є злом, - у Книзі Буття це виражено такою картиною: плід дерева пізнання добра і зла. Гріх і страждання прийшли у світ через переоцінку добра і зла з боку людини.
Отож, завданням мирянина є звільнити світ від наслідків гріха, тобто спочатку своєю працею і своїм життям зробити такий внесок, щоб не зростала кількість гріхів, а з іншого боку, життям, сповненого любові та обов’язку, сприяти ліквідації „структур гріха ” і, „проектуючи повсякденні справи згідно з Божою Волею”, полегшувати людям здійснювати гарні вчинки. Отож, що ж це за такі структури гріха, які перешкоджають правильному розвитку людини або навіть заважають йому? Ці структури можуть бути наслідком корупції у країні, оскільки економічний і політичний розподіл влади наносить шкоду свободі і розвитку людини. Ці структури можуть бути вираженням культури вседозволеності, які фільмами, тиском на свободу поглядів, маніпуляціями і пропагандою негативно впливають на людину і особливо ускладнюють християнину, а вже потім менш набожним людям ведення дійсно доброго життя. Ці структури ведуть не до зменшення кількості гріхів, а навпаки – до їх збільшення, а разом з цим – і до несправедливості, розбрату та страждання. З цієї причини християн повинен ангажувати себе у політиці, суспільстві, економіці та культурі, щоб змінювати ці структури до таких відношень, які дозволятимуть кожній людині у свободі та відповідальності перед собою як тільки можливо розкривати і розвивати своє життя і своє покликання або свої таланти. У цьому відношенні часто необхідно рішуче діяти як у малому, так і у великому. Сказати чітке „Ні” гріху, навіть якщо це пов’язано з безпосередніми збитками короткочасної дії, з недоброзичливим ставленням і т.д.! Для цього потрібно мати ту мужність і сміливість, котру багато людей минулому покоління показали, наприклад, у боротьбі проти тоталітарних режимів комунізму і націонал-соціалізму.
Освячувати себе і світ
Третім завданням мирянина у світі є освячення свого життя незалежно від того, в якій сфері він працює і в якому середовищі він проживає. Великий Святий 20 століття, Св. Хосемарія Ескріва, одного разу висловив це так: „У кожній професії мати горстку Святих і Ви не впізнаєте світ!”
Спочатку питання: що, власне, означає „освячення”? У сьогоднішній секуляризованій мові це може також тлумачитись і як „самореалізація”. Але цим самореалізація не розуміється у смислі того, що робити можна все те, що комусь заманеться – таке розуміння самореалізації часто висловлюється, але воно є хибним, воно бере свій початок з гедоністичного образу мислення і веде людину скоріш до залежності від своїх потягів, аніж до свободи. Ні, кожна людина є самобутнім задумом Бога! При створенні людини Бог кожному вклав у колиску таланти, можливості, які людина може розкривати у свободі протягом свого життя. Якщо людина повністю розкрила свої можливості, то в кінці життя вона може з повним правом сказати, що вона себе реалізувала. Говорячи теологічною мовою, людина повністю відповідала своєму покликанню, вона вела життя за законами святості. При цьому це життя таке яскраве, як і багатогранність життя в цілому.
Як було нами сказано раніше, робота є фундаментальним вираженням існування людини. Таким чином, робота також є центральним засобом самореалізації, або освячення. Перед мирянином-християнином, який орієнтується на взірець Христа, тут знову постає питання: „Як працював Христос? Він халтурив на будівництві? Він обраховував своїх клієнтів? Як Він поводився зі своїми співпрацівниками?” Євангелії про це нічого не повідомляють, але це мовчання можна заповнити фантазією віруючих, з допомогою якої кожен з нас зможе легше застосовувати це у конкретній ситуації.
Що є професійною і моральною якістю нашої роботи? Можемо ми запропонувати Богу нашу працю як подарунок чи нам повинно бути соромно за нашу роботу? Чи освячуємо ми нашу роботу, тобто чи вона об’єктивно спрямована на хороші цілі, які досягаються хорошими засобами? Добра мета не освячує засоби – так говорить основний принцип етики.
Чи освячуємо ми самих себе нашою працею, тобто як практикуємо ми наші чесноти в роботі? Чеснотами є, наприклад, любов, справедливість, чесність, терпимість, колегіальність, працелюбність, витримка, наполегливість і т.д. Зрештою, матеріальний успіх не вважається життєвим успіхом, він є лише тимчасовим, оскільки у час смерті ми мусимо полишити ну таке вже все це важливе, про що ми так сильно турбувались. Єдине, що можна взяти з собою після смерті - це красу душі, яка у першу чергу створюється чеснотами.
Чи освячуємо ми інших людей нашою працею?
Це означає: чи роблю я свій внесок у покращення ситуації у світі моєю працею і моїми стараннями? У нашому складному світі не достатньо лише тільки індивідуального доброго наміру або зусилля, - хоч як би це не було похвально, - кожен з нас повинен бачити, чи та мета, яку переслідуємо ми самі або ж підприємства і організації, яким ми простягаємо нашу руку співпраці, чи вона дійсно позитивно розвиває наш світ, робить його кращим, а здійснення цієї мети полегшує іншим людям розкривати їхню особистість.
Саме цей останній пункт тризвуку освячення роботи підкреслює обов’язок кожного з нас серйозно сприймати соціальний компонент, наше суспільне і політичне ангажування, а також наше зобов’язання брати на себе відповідальність. Віра, власне, не є виключно власною справою, яку кожний у своїй комірці практикує так, як він цього хоче, але без результату для суспільного життя – такою є вимога лаіцистичного індивідуалістичного лібералізму. Ні, віра також містить і суспільний компонент, який закладений у соціальну природу людини.
До наступної глави
До попередньої глави
Щоб відповісти на це запитання, потрібно спочатку раз поставити запитання, хто тут мається на увазі. Який християнин повинен себе ангажувати? Відповідь на це запитання заводить нас до сфери, яку теологія називає „еклезіологією”, тобто вченням про церкву. Тут потрібно звернути увагу на дві осі. З одного боку, церква як містичне тіло Ісуса Христа, яке охоплює церкву, яка веде боротьбу на Землі, церкву, яка страждає у чистилищі, та тріумфуючу церкву на Небі, а з іншого боку, церква у світі як організація, що охоплює священиків, членів чернечого ордену та мирян.
Бути християнином означає бути послідовником Христа. Всі віруючі є послідовниками, якщо навіть і у різний спосіб. Священик слідує за Христом, коли він проповідує, зокрема це стосується Чистого Четверга, святкуючи причастя і приносячи у жертву святі дари. Члени чернечого ордену прагнуть своїм життям свідчити Христа, коли вони чітко уявляють собі сорокаденний піст і молитву у пустелі або ж чітко усвідомлюють приклад милосердного самаритянина, намагаються жити за таким зразком залежно від того, яка у них переважає направленість – споглядальна або доброчинна. А для мирянина має силу приклад Христа у час його життя на Землі, де він працював, тобто від 14 до 30 років життя.
Всі віруючі у Христа є рівними у честі називатись дітьми Божими і рівними у своїх правах на духовний захист і святі таїнства церкви, але вони є різними за своїм покликанням та завданням.
Суспільство і політика – першочергові вотчини для християн у миру
Отож, якщо ми говоримо про християнина, який хоче ангажувати себе у суспільстві і політиці, то ми у першу чергу і передусім, маємо на увазі християн-мирян.
Це не завдання священика займатись політикою і суспільним життям, але це також не означає, що він і немає своєї думки, а своїм завданням священика він не загострює у віруючих християн усвідомлення справедливості і не називає своїми іменами несправедливість. Священик може давати поштовхи до соціальної діяльності і, звичайно, також допомагати полегшувати конкретну нужду, але його посада не є політичною. Неправильне розуміння ролі священика часто приховує небезпеку виникнення недоброго клерикалізму, недопустимого переходу межі, де священик на основі свого духовного служіння людям також дозволяє собі претендувати на прийняття рішень щодо чисто людських речей, а в кінці - і вирішувати за людей, тобто він вимагає недопустимий перехід від авторитету і компетенцій релігійної сфери до мирської сфери.
Взагалі, в залежності від Божественного дару ордену, завданням чернечих є їх ангажування у певних соціальних сферах, у школах, будинках для сиріт, при догляді за хворими і т.д. - скрізь, де є необхідність задовольнити потребу у любові та відданості. Але при цьому черничі не мають права забувати, що вони виконують функцію носіїв вчення про кінцеву долю світу: вони діють з відданості Христу, оскільки це вартує того, щоб витратити своє життя у любові за Христа. Своїм самовідданим життям вони вказують на цінність вічного життя.
Устрій політичного, економічного і соціального життя є, у першу чергу, завданням християн-мирян, які співіснують разом з невіруючими у більш чи менш секуляризованому світі і своєю працею задовольняють життєві потреби, розвивають культуру, техніку і науку та приймають участь у створенні умов життя шляхом свого політичного та суспільного ангажування.
Церковні тексти, як наприклад, апостольське постсинодальне послання „Christifideles laici” Папи Римського Іоанна Павла ІІ, у контексті рішень Другого Ватиканського Собору описують завдання мирян у світі наступними трьома центральними положеннями:
• Мирянин повинен „бути закваскою у світі для освячення світу” .
• Мирян повинен „шукати Царства Божого у повсякденних справах та діяльностях, роблячи це згідно з Божою Волею” .
• Завданням мирянина є „приймання участі у справі Творіння, звільнення Творіння від наслідків гріха та освячення своєї особистості ... у різних сферах соціального життя” .
Людина Ісус із Лазарету – взірець для християн
Що хочуть виразити ці центральні положення? Вони висловлені теологічною мовою, яка потребує пояснення для конкретної практичної діяльності. Розглянемо найвидатніший приклад взагалі – приклад з самим Ісусом Христом. Христос є Бог (Божий Син, Друга Особа Пресвятої Тройці), але, водночас, Він є і повноцінною людиною. „В Ісусі Христі Бог показує людині людину” – ця основна думка знову і знову зустрічається у посланні Іоанна Павла ІІ. Християнська антропологія і етика ґрунтується, насамперед, на конкретному прикладі Ісуса Христа як людини. Саме тому Христос є взірцем для християн. Ми знову і знову можемо ставити перед собою запитання: „А що зробив би на моєму місці Христос, як вчинив би Він”.
Ісус Христос прожив 33 роки. Три роки Він проповідував, про що ми можемо довідатись в Євангеліях. До чотирнадцяти літ Він був дитиною. Він також грався як інші діти, відвідував школу, вчився читати і писати, допомагав у домашньому господарстві. А що Він робив у проміжок часу від 14 до 30 років? Він працював! Він був сином тесляра, тобто Він і сам був теслярем, ремісником і самостійним малим підприємцем.
Який висновок ми можемо з цього зробити? Найбільшу частину свого дорогоцінного часу Бог провів у світі з тим, що Він працював по професії, жив у сім’ї та селі. Як і ми, Він проживав свої будні із злетами та падіннями повсякдення. Ціле життя Христа є частиною справи звільнення від гріха, яке завершилось смертю на Хресті та Воскресінням. Таким чином, роки прихованого життя у Назареті також є частиною справи звільнення від гріха. Отже, оскільки бути християнином означає бути конкретним послідовником Христа, то щоденне життя є конкретним шляхом наслідування Христа.
Людина покликана до праці
Повернемось до згаданих вище положень про завдання мирян, зокрема до третьої цитати. Мирянин бере участь у справі Творіння. Вже у Книзі Буття написано, що Бог сотворив людину, „ut operaretur“, щоб вона працювала, або, як це часто перекладають, щоб вона „порала його і його доглядала” , це Творіння. Таким чином, праця є фундаментальним вираженням людського Буття. Тобто ми, люди, покликані брати участь у справі Творіння нашою працею. Не як первинний Творець, який все сотворив з нічого, – це може зробити лише Бог, - але як „creator secundus“, тобто як вторинний Творець, людина на основі вже існуючого Творіння створює свій людський світ з допомогою своєї творчості і старанності. При цьому Бог постійно співпрацює у такому Творінні. З точки зору філософії це можна виразити наступним чином: Бог є чистим актом дії, Він завжди активний, Він безперестанно творить, утримуючи Буття Світу. У середньовічному мистецтві ця думка виражається тим, що Бог або ще також немовля Христос тримає земний глобус у своїй руці. Якби Бог забрав би свою руку, то Світ упав би у порожнечу Небуття. Бог утримує Буття Світу і все, що рухається довкола нього. При глибшому розмірковуванні про такий стан справ ми доходимо висновку, що ми можемо працювати лише тому, що Бог тримає нас і нашу справу у Бутті. Тому наша праця є частиною Божого Творіння. Чи усвідомлюємо ми, власне кажучи, цей факт? Життєво важливим чином Бог завжди присутній у нашому житті та діянні!
Гріх – причина страждання
Отже, якщо ми грішимо, то Бог також перебуває у гріху? Відповідь буде однозначно звучати „Ні”. Чому? Тому що гріх є відсутністю, дефіцитом Буття. Все, що робить Бог, отримує, таким чином, Буття і є Буттям, а оскільки зроблене Богом має Буття, то воно є водночас хорошим, істинним, красивим і т.д. (філософське вчення про трансцеденталії). Гріх, навпаки, є недосконалою дією, недосконалою справою. Таким чином, гріх не Буття, ми пізнаємо гріх як безлад, відсутність чи недосконалість чого-небудь. Наша мова є недосконалою, щоб виразити цей феномен з достатньою чіткістю. Гріх є причиною страждання. Він бере свій початок з незалежної волі людини. Первісним гріхом є прагнення людини стати таким як Бог, тобто самому вирішувати, що є добром і що є злом, - у Книзі Буття це виражено такою картиною: плід дерева пізнання добра і зла. Гріх і страждання прийшли у світ через переоцінку добра і зла з боку людини.
Отож, завданням мирянина є звільнити світ від наслідків гріха, тобто спочатку своєю працею і своїм життям зробити такий внесок, щоб не зростала кількість гріхів, а з іншого боку, життям, сповненого любові та обов’язку, сприяти ліквідації „структур гріха ” і, „проектуючи повсякденні справи згідно з Божою Волею”, полегшувати людям здійснювати гарні вчинки. Отож, що ж це за такі структури гріха, які перешкоджають правильному розвитку людини або навіть заважають йому? Ці структури можуть бути наслідком корупції у країні, оскільки економічний і політичний розподіл влади наносить шкоду свободі і розвитку людини. Ці структури можуть бути вираженням культури вседозволеності, які фільмами, тиском на свободу поглядів, маніпуляціями і пропагандою негативно впливають на людину і особливо ускладнюють християнину, а вже потім менш набожним людям ведення дійсно доброго життя. Ці структури ведуть не до зменшення кількості гріхів, а навпаки – до їх збільшення, а разом з цим – і до несправедливості, розбрату та страждання. З цієї причини християн повинен ангажувати себе у політиці, суспільстві, економіці та культурі, щоб змінювати ці структури до таких відношень, які дозволятимуть кожній людині у свободі та відповідальності перед собою як тільки можливо розкривати і розвивати своє життя і своє покликання або свої таланти. У цьому відношенні часто необхідно рішуче діяти як у малому, так і у великому. Сказати чітке „Ні” гріху, навіть якщо це пов’язано з безпосередніми збитками короткочасної дії, з недоброзичливим ставленням і т.д.! Для цього потрібно мати ту мужність і сміливість, котру багато людей минулому покоління показали, наприклад, у боротьбі проти тоталітарних режимів комунізму і націонал-соціалізму.
Освячувати себе і світ
Третім завданням мирянина у світі є освячення свого життя незалежно від того, в якій сфері він працює і в якому середовищі він проживає. Великий Святий 20 століття, Св. Хосемарія Ескріва, одного разу висловив це так: „У кожній професії мати горстку Святих і Ви не впізнаєте світ!”
Спочатку питання: що, власне, означає „освячення”? У сьогоднішній секуляризованій мові це може також тлумачитись і як „самореалізація”. Але цим самореалізація не розуміється у смислі того, що робити можна все те, що комусь заманеться – таке розуміння самореалізації часто висловлюється, але воно є хибним, воно бере свій початок з гедоністичного образу мислення і веде людину скоріш до залежності від своїх потягів, аніж до свободи. Ні, кожна людина є самобутнім задумом Бога! При створенні людини Бог кожному вклав у колиску таланти, можливості, які людина може розкривати у свободі протягом свого життя. Якщо людина повністю розкрила свої можливості, то в кінці життя вона може з повним правом сказати, що вона себе реалізувала. Говорячи теологічною мовою, людина повністю відповідала своєму покликанню, вона вела життя за законами святості. При цьому це життя таке яскраве, як і багатогранність життя в цілому.
Як було нами сказано раніше, робота є фундаментальним вираженням існування людини. Таким чином, робота також є центральним засобом самореалізації, або освячення. Перед мирянином-християнином, який орієнтується на взірець Христа, тут знову постає питання: „Як працював Христос? Він халтурив на будівництві? Він обраховував своїх клієнтів? Як Він поводився зі своїми співпрацівниками?” Євангелії про це нічого не повідомляють, але це мовчання можна заповнити фантазією віруючих, з допомогою якої кожен з нас зможе легше застосовувати це у конкретній ситуації.
Що є професійною і моральною якістю нашої роботи? Можемо ми запропонувати Богу нашу працю як подарунок чи нам повинно бути соромно за нашу роботу? Чи освячуємо ми нашу роботу, тобто чи вона об’єктивно спрямована на хороші цілі, які досягаються хорошими засобами? Добра мета не освячує засоби – так говорить основний принцип етики.
Чи освячуємо ми самих себе нашою працею, тобто як практикуємо ми наші чесноти в роботі? Чеснотами є, наприклад, любов, справедливість, чесність, терпимість, колегіальність, працелюбність, витримка, наполегливість і т.д. Зрештою, матеріальний успіх не вважається життєвим успіхом, він є лише тимчасовим, оскільки у час смерті ми мусимо полишити ну таке вже все це важливе, про що ми так сильно турбувались. Єдине, що можна взяти з собою після смерті - це красу душі, яка у першу чергу створюється чеснотами.
Чи освячуємо ми інших людей нашою працею?
Це означає: чи роблю я свій внесок у покращення ситуації у світі моєю працею і моїми стараннями? У нашому складному світі не достатньо лише тільки індивідуального доброго наміру або зусилля, - хоч як би це не було похвально, - кожен з нас повинен бачити, чи та мета, яку переслідуємо ми самі або ж підприємства і організації, яким ми простягаємо нашу руку співпраці, чи вона дійсно позитивно розвиває наш світ, робить його кращим, а здійснення цієї мети полегшує іншим людям розкривати їхню особистість.
Саме цей останній пункт тризвуку освячення роботи підкреслює обов’язок кожного з нас серйозно сприймати соціальний компонент, наше суспільне і політичне ангажування, а також наше зобов’язання брати на себе відповідальність. Віра, власне, не є виключно власною справою, яку кожний у своїй комірці практикує так, як він цього хоче, але без результату для суспільного життя – такою є вимога лаіцистичного індивідуалістичного лібералізму. Ні, віра також містить і суспільний компонент, який закладений у соціальну природу людини.
До наступної глави
Вернуться назад