RUS UKR

ТЕРПИМІСТЬ

Норберт Нойгауз. Цінності Християнської Демократії

До попередньої глави

При свободомислячому демократичному устрої існує постійне змагання інтересів, поглядів і основних переконань. Найрізноманітніші ідеологічні напрямки, різні релігії та конфесії зіштовхуються одне з одним у суспільстві. Завданням держави у цьому світоглядному плюралізмі є гарантування правил і рамок порядку, які уможливлюватимуть мирне співіснування, а духовні полеміки даватимуть плоди у розвитку суспільства. Найважливішими принципами тут є терпимість – це не тільки толерантне ставлення держави щодо різних світобачень, але й толерантне ставлення громадян і суспільних груп один до одного, - а ще сюди належить об’єктивність.

Під терпимістю у цілому ми розуміємо поважання переконань та позицій, а також надання свободи їх публічного прояву та втілення у життя з боку окремих осіб, різних суспільних груп та з боку державної влади, поки така діяльність не наносить шкоду життєво важливим суспільним благам і не становить для них загрози.

Боротьба за терпимість і свободу віросповідання – історичний нарис

Історично поняття толерантності розвивалось у ході багатовікових тривалих суперечок про свободу віросповідання в Європі. Зокрема це стосується боротьби навколо відношень між державою і релігією.

Римська держава переслідувала перших християн, оскільки вони не визнавали культу держави. Лише у 313 році Міланським едиктом про релігійну терпимість християнство було офіційно визнано римською державою. Але й християнські володарі, як і їх язичні попередники, скоро так само намагались поєднати єдність імперії з єдністю релігії. Так, наприклад, релігійна політика візантійського імператора по відношенню до монофізитів послабила лояльність єгипетських підданих і підготували ґрунт для арабсько-ісламського, вторгнення.

Після Реформації у 16 столітті у Німеччині був встановлений принцип „чия влада, того і віра”, що вело до суворого панування державної церкви і не залишало місця для іновірців.

Після довгих зіткнень у ході громадянських війн французький король Генріх IV (1553 – 1610), який сам перейшов з кальвінізму до католицизму („Париж вартує меси!” 1593), Нантським едиктом про релігійну терпимість 1598 року надав свободу віросповідання, свободу, яку Людвіг XIV у 1685 році, звичайно ж, відмінив, що мало історично руйнівні наслідки для католицької церкви, оскільки внаслідок цього апологети просвітництва на чолі з французькими мислителями вели себе явно вираженим антикатолицьким і антиклерикальним чином, а разом з філософським напрямком раціоналізму і поширюваним релігійним індивідуалізмом це вело до антицерковних виступів під час Великої Французької революції, до секуляризації та лаіцистичного руху в 19 і 20 століттях.
В Англії „Акт віротерпимості” 1689 року поклав кінець громадянській війні, яка мала також і релігійні мотиви, і сповіщала про початок ліберальної ери. Але характерно те, що „Акт віротерпимості” виключав католиків.

Сьогодні більшість держав поводять себе нейтрально до релігій. В деяких державах, таких як, наприклад, Франція, діє строге відмежування церкви від держави – ця строга лаіцистична французька традиція, зокрема, є причиною того, що Європейський конституційний конвент не міг дійти згоди про включення Ім’я Божого у преамбулу. При цьому релігія не є виключно приватною справою. Політична спільнота має не менше зобов’язань перед Богом, ніж окрема людина.

Екскурс – публічний характер церкви

У своєму ворожому до церкви ставленні ліберальні та лаіцистичні сили знову і знову намагаються представити віросповідання як суто приватну справу і витіснити релігію у сферу приватного життя. Вони бачать загрозу для свободи своїх дітей, тому що у класах школи висить Хрест. Вони виступають проти дзвоніння у церковні дзвони і висловлюють незадоволення публічними виступами церкви.

Це суперечить публічному характеру церкви як спільноти віруючих людей. Її публічна воля має свої витоки не з внутрішнього марнославства світу, що притаманно багатьом групуванням за спільними інтересами – вона бере свої початки із Божественного устрою. Її публічний характер бере свої початки з факту віри, що Бог відкрив людям в особі Ісуса Христа. Спасіння і Царство Боже пропонується всім. Навіть якщо кожна релігійна віра є глибоко особистою відповіддю на почутий заклик Бога і не можна змусити любити, тобто це є знаком особистої автономії і свободи - віра не залишається приватною справою. Кожний християнин на основі свого хрещення вже скерований на те, щоб своїм життям і своїми вчинками сповіщати Благу Вість про безмірне багатство Божої благодаті, яку Він нам показав у Своїй добрості до нас у Христі Ісусі (пор. Послання до Ефесян 2, 7), і за необхідності підтверджувати це також публічним свідченням у якості мученика або сповідника віри. Хто, отож, дійсно має переконання віри, той шукає інших людей, які поділяють з ним ці переконання. Кожне спільне переконання віри хоче, таким чином, також стати і публічним. Ця публічність також є в інтересах релігійно нейтральної держави, оскільки таємні релігії і обскурантистські випадкові культи завжди є небезпечними.
З точки зору католицизму релігія є видимим документом Божої милості, з допомогою якого ця милість повинна бути помітною в усі часи публічності. Як містичне тіло Христа вона випереджає будь-який час. Часи йдуть до неї, а не вона до часів. З цього необхідним чином випливає, що до церкви належить також і політика , навіть якщо ця політика має своєрідний характер. Тут не йдеться про владу світського характеру. Але церква не може бути байдужою до устрою співіснування. Її обов’язок – це публічно змусити людей прислухатись до її пересторог, якщо духом часу і зловживанням влади створюються такі обставини (структури гріха), які ображають людську гідність і ускладнюють або навіть унеможливлюють досягнення людьми їх кінцевої мети, тобто життя з Богом. Як знак Божої любові у світі справами милосердя і любов’ю до ближнього церква повинна брати під свій захист у суспільстві бідних і немічних людей і захищати їх людську гідність. При цьому не потрібно уявляти собі церкву лише як ієрархічно влаштовану організацію, але і церкву як народ Божий, яка охоплює священиків, монахів, а також всіх християн-мирян.

Бути нейтральним до релігії не означає бути нерелігійним

Право на вільне сповідування своєї релігії бере свої витоки зі свободи і гідності особистості. Кожна людина має право на свободу своєї совісті. Такій внутрішній свободі відповідає право на вільне вираження свого віросповідання окремо і разом з іншими, тобто це є свободою релігійних общин. Тому держава не може і не має права ігнорувати релігію. Держава, яка є нейтральною до релігії, не є нерелігійною державою. Вона повинна поважати і захищати вільне віросповідання, не вирішувати нічого такого, що могло б завдати шкоди вільному віросповіданню, а турбуватись про те, щоб відношення між державою і церквою або релігійними общинами, а також стосунки релігійних общин між собою розвивались мирним шляхом у взаємній повазі один до одного. Так, з метою реалізації власних завдань держава мусить бути зацікавленою у релігійній та ціннісній закладці фундаменту життя своїх громадян і свого суспільства. У суспільстві з світоглядним плюралізмом держава розраховує на те, що у суспільстві є інституції, які формують і шанують ціннісні переконання, оскільки держава, яка є нейтральною до світоглядів, неспроможна самостійно встановлювати цінності. З цієї причини обов’язкові уроки релігії у школах з боку уповноважених представників відповідних релігійних спільнот, визнаних перевагу перед загальними уроками етики будь-якої форми.

Водночас постає питання про межі релігійної свободи. Чи має держава право показувати свою нетерпимість щодо певних проявів релігій? Чи насолоджуватись свободою блазня, якщо просто лише організуватись у церкву? Тут потрібно звернути увагу на таке явище як сайєнтологічна церква (Scientology Church) або ж на сатанинські церкви у США.

У вищезгадане визначення терпимості відразу включається і обмеження. Принцип терпимості не є абсолютним, так само як і принцип свободи совісті немає необмеженої дії. Він не захищає відношення, які загрожують основним суспільним благам. У принципі, свобода окремої людини проявляє свої межі у свободі своїх співгромадян, у суспільній безпеці, порядку, а також у моральності. Мотивовані релігією ритуальні вбивства так само не можуть бути сприйнятими як і богохульства та інші релігійні паплюження, які спроможні порушувати суспільний спокій. Такі звичаї, як, наприклад, полігамія або приписані релігією ритуальні способи забою тварин можуть мати зіткнення з основними правовими нормами конституційного значення.

Обороноздатна демократія

Оскільки у сучасному суспільстві з світоглядним плюралізмом люди співіснують з різними конфесіями та світобаченнями, то проблемі терпимості належить особливе значення не тільки у релігії, але й у вихованні, освіті, науці та в інших сферах культурного життя. Ідеологічні сили і різноманітні суспільні інтереси наполягають на реалізації своїх ідей. Принцип толерантності не захищає пропагування політичних і соціальних доктрин та ідеологій, які стоять на боці засобів насилля та пригнічення з метою реалізації своїх ідей (наприклад, расова ненависть, диктатура пролетаріату і т.д.). Навпаки, у вільному суспільстві по відношенню до таких вчень держава повинна пильнувати саме за дотриманням життєво важливих принципів свободи заради самої ж терпимості, а також вона повинна дієво протидіяти закликам до застосування насилля, навіть якщо цей заклик направлений «лише тільки» проти речей. Адже цим самим вільне суспільство захищає своє існування саме як існування вільного суспільства (принцип «обороноздатної демократії»). Хто у свободі бачить принцип формування суспільного порядку, суперечить самому собі, якщо він хоче розширити рамки терпимості аж до небезпеки самознищення свободи. Причина непорозуміння у цьому відношенні полягає у неправильному, тільки негативному розумінні поняття свободи, як це є типовим для індивідуалістично-ліберального духовного напрямку . До того ж, це індивідуалістично-ліберальне мислення бачить у суспільному благополуччі не цінності і блага спільності як такої, а лише результат взаємного антагонізму інтересів окремих та групових інтересів у суспільстві, тобто такому мисленню бракує твердих незмінних критеріїв, які узаконюють реакцію держави.

Але відхиляти потрібно не тільки акти насилля, оскільки існують ще й інші дії, які можуть наносити велику шкоду устрою суспільного благополуччя. Тому принцип терпимості також не захищає таке зловживання свободою, яке порушує суспільну мораль, навіть якщо це приховується під маскою свободи мистецтва або свободи вираження думки.

Однобічні наукові концепції, як, наприклад, течії, які так звану вільну від критичних оцінок позитивістську науку розглядають як найвищу норму, яка є обов’язковою для всіх сфер духовного життя, і в меншій чи більшій мірі відстоюють тезу про те, що вченому, який визнає філософські та релігійні істини, мовляв, не місце на кафедрі, так само порушують принцип терпимості як тенденцію обмежувати терпимість власною совістю і відмовляти у терпимості спільнотам та їх закладам, як, наприклад, церковним дитсадкам і школам. У плюралістичному суспільстві спільнота також повинна мати право жити за своєю вірою і створювати заклади, які відповідають цій вірі (так звані заклади, які переслідують не комерційні, а ідейні цілі). Закони проти дискримінації повинні враховувати цей аспект , тому що, наприклад, католицькій школі має бути надано право відхилити претендента на вчительське місце, якщо людина сповідує буддизм; так само не можна примушувати і християнську благодійну організацію приймати на роботу мусульманина тільки через те, що він має найкращі оцінки в атестаті серед претендентів.

Характерні риси терпимості

Характерні риси терпимості можуть бути узагальнені наступним чином:

1. Її сферою є аспект особистості, а не речей, тобто терпимість по відношенню до людей, але у той самий час і боротьба за істину у справі - терпимість вимагає не визнання однакової законності для всіх переконань і принципів цінностей (релятивізм), а поваги перед особистими переконаннями інших людей.

2. Тому терпимість забороняє сумніватись у справжності переконань суперника, принижувати його власну честь, використовувати засоби і міри проти особи у боротьбі за принципи істин та цінностей, а особливо у політичній боротьбі партійних ідеологій та програм.

3. Оскільки принцип терпимості аж ніяк не означає однакову законність всіх принципів істин та цінностей, тобто цей принцип не можна ототожнювати з байдужим ставленням до цінностей або з агностицизмом і він не виключає рішучого відстоювання принципів істин та цінностей .

Десять заповідей свободи віросповідання

Свобода віросповідання є фундаментальним правом людини. Воно є первісним правом усіх прав людини, оскільки із свободи совісті беруть свої витоки інші права. Але що потрібно виконати, щоб дійсно можна було говорити про віросповідання? Мається тут на увазі кожного разу щось інше, залежно від певної зони культури?

Навесні 1987 року на черговій конференції із Заключного Гельсінського акту Святійшим престолом було подано пропозицію щодо визначення свободи віросповідання. Перед цим міжнародним форумом Святійший престол перечислив у декалогу права, які є обов’язковими, якщо у країні має існувати повна релігійна свобода.

Вони звучать так:

1. Право батьків передавати свою віру дітям.
2. Поважання релігійних переконань у світській системі виховання.
3. Права особи на індивідуальне або організоване у групи релігійне виховання.
4. Право кожної релігійної спільноти на підготовку своїх священнослужителів у власних закладах.
5. Право релігійних спільнот на богослужіння у законно визнаних приміщеннях .
6. Право на відкритий обмін релігійною інформацією і на придбання релігійних писань.
7. Право на створення комунікативних засобів для релігійних цілей і право на доступ до інших комунікативних засобів.
8. Право безперешкодно збиратись, включаючи паломництво у себе в країні та закордоном.
9. Право на дотримання рівності без дискримінації в економічному, суспільному і культурному відношенні.
10. Право кожної релігійної спільноти організовуватись на власний розсуд.

До наступної глави

20 февраля 2010  |  Версия для печати  |  
 

Самое комментируемое

  • СС «Галичина»: Гражданская война 1941-1945
    151 комментариев - 130 голосов
  • Сланцевый газ против Газпрома
    64 комментариев - 75 голосов
  • Юмор: Что такое эффективный менеджмент?
    56 комментариев - 64 голосов
  • 9 мая 2010 – приватизированная Победа
    52 комментариев - 0 голосов
  • Язык уже довел до Киева
    40 комментариев - 38 голосов
  • Українське ТБ проти української держави?
    39 комментариев - 57 голосов


  • Погода в Киеве
    Все права защищены. Использование материалов АСД разрешается только при наличии гиперссылки на http://sd.net.ua. © 2007 - 2014 www.sd.net.ua - новости политики и экономики Украины