Ринок і свобода: між Смітом та Марксом

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Лібералізм, ліберальна демократія

Капіталістичний ринок - чудовий слуга, але жахливий хазяїн. Одним із найбільших досягнень другої половини нашого сторіччя стало те, що декілька країн, які виявилися в привілейованому становищі, навчилися перетворювати вільний ринок із хазяїна в слугу.
Д.Маркуанд


Лібералізм часто ототожнюється з ідеєю вільного ринку. Тому є необхідність з’ясувати співвідношення між ринком та головною ліберальною цінністю – свободою.

В цьому контексті необхідно нагадати, що в цінністю лібералізму є не свобода в розумінні Юліуса Еволи (абсолютна свобода-сваволя одних, яка неможлива без рабства інших), а про егалітарну свободу, про рівність у свободі. Але як розуміти рівність у свободі? Якщо ми оголосимо, що всі однаково вільні і ця свобода абсолютно необмежена, тобто передбачає право вбивати, красти, гнобити інших, - то чи буде це тією рівністю у свободі, про яку ми говоримо? Така "рівність у свободі" фактично означала б Гоббсову "війну всіх проти всіх", в результаті якої сформувалось би дві "партії" – переможців та переможених; перші мали б необмежену, свавільну владу над другими, а другі були б у становищі рабів. Очевидно, це не є тим ідеалом свободи, який сповідують ліберали. Ліберальна свобода означає захищеність кожної людини від сваволі інших людей. Або, за Ісаєю Берліном, свободу від гноблення.

Вбивство, сваволя, насильство – це найбільш очевидні форми сваволі, гноблення, від яких має бути захищена людина. Прихильники ідеалу абсолютно вільного ринку вважають, що цим потрібно і обмежитися, держава має виконувати виключно функцію "нічного сторожа". Чи це правильно? Чи не можливе гноблення без прямого насильства та непряма й узаконена крадіжка? На думку багатьох, в умовах абсолютно вільного ринку це не лише можливо, але й є необхідним (експлуатація), - і тому потрібне обмеження цієї абсолютної свободи ринку певними формами державного регулювання.

Розглянемо дуже спрощену модель. Припустимо, на Землі живуть дві людини, на ймення Пролетар та Буржуй. Перший не має ніякої власності, крім власної робочої сили; другому належить усе. Щоб жити, Пролетар вимушений найматися до Буржуя; Буржуй може диктувати йому будь-які умови праці.

Буржуй найме Пролетаря лише в тому разі, якщо дохід від його праці буде більшим, ніж оплата цієї праці. При цьому необхідно, щоб Пролетар не помер з голоду і відновлював свою робочу силу, щоб далі працювати на Буржуя. Отже, максимально вигідні для Буржуя умови, які він може нав’язати Пролетарю з найбільшою вигодою для себе – це оплата праці Пролетаря на рівні, мінімально необхідному для відновлення його робочої сили. Решту результатів праці Пролетаря (назвемо її додатковою вартістю) Буржуй буде забирати собі.

Припустимо також, що існує певний "справедливий" спосіб розподілу додаткової вартості, за якого певна її частина мала б належати пролетарю. Оскільки Буржуй привласнює собі цю частину доданої вартості, то це рівнозначно крадіжці (яка, проте, здійснюється без усякого насильства, за "добровільної" згоди Пролетаря, - якщо Пролетар не погодиться з умовами Буржуя, він просто помре з голоду).

Звичайно, Пролетар може вбити або пограбувати Буржуя, тому необхідно ввести до нашої схеми ще одну дієву особу – Сторожа, який оберігає "священну та недоторканну приватну власність" Буржуя, до якої належить і та частка доданої вартості, яка "по справедливості" мала б належати Пролетарю, але "за добровільною угодою" привласнюється Буржуєм.

При цьому все відбувається згідно Конституції, яка, до того ж, "гарантує" усі можливі права та свободи. Очевидно, що для пролетаря ці свободи не матимуть ніякого значення, будуть порожніми фразами, чисто "формальними" свободами, бо повна економічна залежність перетворює його на функцію виробничого процесу, зводить усе його життя до праці на Буржуя та процесу відновлення здатності до цієї праці.

Якщо в цій моделі ми замінимо Пролетаря та Буржуя на пролетаріат та буржуазію, а Сторожа на державу, то отримаємо спрощену схему марксизму. Важливо, що у Маркса пролетаріат та буржуазія виступають не як сукупність капіталістів та робітників, а як єдині солідарні цілості, одна з яких володіє майже усім, а друга – майже нічим (пролетаріату нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів). Соціальні групи, що займають проміжне становище, (тобто основу ліберальної системи – середній клас) Маркс розглядає як такі, що за розвинутого капіталізму не відіграють суттєвої ролі, їх роль та чисельність постійно зменшуються з розвитком капіталізму внаслідок концентрації капіталу. Держава є інструментом, який легалізує та захищає як священну та недоторканну власність буржуазії додаткову вартість, вироблену пролетаріатом. Тому приватна власність – це крадіжка. Вихід – у соціальній революції, яка ліквідує буржуазію як клас разом з її державою. Держава, яка в марксизмі розглядається як інструмент класового панування, відімре, оскільки після остаточної перемоги пролетаріату та ліквідації класу буржуазії встановиться безкласове суспільство і панувати буде нікому і ні над ким.

Тепер розглянемо, як виглядає ситуація крізь призму класичної ліберальної теорії Адама Сміта. Замість однієї солідарної буржуазії та одного солідарного пролетаріату маємо тут багато покупців та багато продавців. Якщо умови, які пропонує покупець праці не задовольняють робітника, він може найнятися до іншого; якщо ринкова ціна на ту працю, яку він виконує, незадовільно низька, він може змінити характер праці; врешті-решт, він може започаткувати свою власну справу, таким чином змінивши статус найманого працівника на статус дрібного підприємця. В цій схемі немає ні пролетаріату, ні буржуазії як солідарних антагоністичних класів, а є єдиний середній клас. Розмежування між продавцями праці та покупцями праці чисто умовне, оскільки схема передбачає повну мобільність – як "горизонтальну", між різними підприємствами та різними видами праці, так і "вертикальну", між робітниками та підприємцями. Ринок забезпечує ідеальне розв’язання проблем економічної ефективності, свободи та справедливості.

Справедливість забезпечується, оскільки в умовах досконалої конкуренції та повної мобільності ринкова вартість кожного виду праці встановлюється на рівні, що відповідає її складності, необхідним для її виконання кваліфікації та здібностям з одного боку, і суспільним потребам в цьому виді праці – з іншого. Невидима "чарівна рука ринку" усе збалансовує найкращим можливим способом.
Але щоб ця теорія адекватно відображала дійсність необхідно, щоб виконувались умови досконалої конкуренції та повної мобільності. Чого на практиці не буває ніде й ніколи.

Досконала конкуренція – це конкуренція по певному виду товару (в нашому випадку, по певному виду праці) безконечної кількості продавців та безконечної кількості покупців. Реальна ситуація майже точно відповідає умовам досконалої конкуренції, коли по заданому товару конкурує дуже багато продавців і дуже багато покупців.

Ще більш нереалістичним є припущення про повну мобільність. Реальна мобільність дуже обмежена в усіх її аспектах - складнощами перекваліфікації, відмінністю у здібностях, яких потребує кожний вид праці, матеріальними та мьними витратами на переміщення з місця розташування одного підприємства до місця розташування іншого підприємства, яке потребує подібної праці, потребою мати досить великий "початковий капітал", щоб започаткувати власний бізнес тощо. Отже, можна говорити лише про відносну мобільність, або, в кращому разі, як вважає Дж.Сорос, про ефективну мобільність.

Отже, залежно від того, наскільки реальна ситуація наближається або віддаляється від ідеалів досконалої конкуренції та повної мобільності, висновки класичної теорії Сміта та Рікардо наближаються або віддаляються від дійсності.

Можна припустити, що реальний ринок функціонує не за Марксом і не за Смітом, що дійсність знаходиться десь між цими полюсами і може наближатися до одного або до другого. В такому разі постає питання: в якому з цих напрямків рухається абсолютно вільний ринок?

Звичайно ж, Маркс непогано розумівся на схемах Сміта-Рікардо. Але він спостерігав реальну тенденцію до концентрації капіталу і вважав, що ця тенденція буде розвиватися й надалі аж до повного панування монопольного капіталізму. Адже ринкова система – це невпинне змагання за підвищення ефективності, а велике фабричне виробництво набагато ефективніше дрібного, "кустарного"; не менш важливо, що для розробки та впровадження технічних та технологічних інновацій, які лежать в основі економічного прогресу, потрібні великі капіталовкладення. Отже, ефективність та концентрація капіталу нерозривно зв’язані, тому роль дрібного та середнього бізнесу буде постійно зменшуватись, середній клас поступово розмиватися. Відповідно, ні про яку досконалу конкуренцію та мобільність (принаймні, "вертикальну") не може бути мови. Великі підприємства завжди є монополістами або олігополістами на ринку праці; відносно невелика кількість покупців праці при надмірній кількості її продавців ставить ринковий "попит" та "пропозицію" в нерівні умови; з боку пропозиції маємо майже досконалу конкуренцію, з боку попиту – монополію, або, в кращому разі, конкуренцію дуже далеку від досконалості. За явної чи мовчазної угоди (яка випливає з усвідомлення своїх класових інтересів) капітал буде утримувати ціни на ринку праці на максимально низькому рівні, необхідному для відтворення робочої сили.

Маркс зауважує, що такий висновок безпосередньо слідує з класичної економічної теорії Сміта та Рікардо. Адже, відповідно до неї, за умов досконалої конкуренції, ціна кожного товару на ринку визначається середніми витратами на його виробництво. При цьому конкуренція веде до мінімізації цих витрат. Розглядаючи працю як звичайний товар і застосовуючи до нього це положення, отримуємо висновок: конкуренція за робоче місце між робітниками (яка, принаймні у випадку праці, що не потребує високої кваліфікації, є конкуренцією дуже великої кількості продавців, а отже є майже досконалою) приведе до встановлення на ринку праці такої ціни, якої робітнику буде достатньо лише для того, щоб відтворювати свою здатність до виконання виробничих функцій. Весь надлишок отриманих доходів, який залишається після цієї злиденної оплати праці, (додаткова вартість в теорії Маркса) привласнюється капіталістом. [1]

Правда, Маркс не зауважив іншої сторони питання: якщо рівень життя народних мас не буде зростати, то і промисловий капіталізм як система масового виробництва не зможе розвиватися. Адже якщо припустити, що споживчий кошик переважної більшості людей складається з фіксованого, незмінного обсягу споживчих благ, то мізерна меншість (буржуазія) не зможе сама споживати весь той величезний приріст обсягу виробництва цих благ, який виникає внаслідок запровадження усе більш продуктивної техніки та способів організації праці. Отже, очевидно, що розвиток промислового капіталізму не суперечить зростанню рівня життя народних мас, а потребує такого зростання. Інше питання: чи сама по собі система вільного ринку з сильними елементами монополії великого капіталу забезпечує потрібне для неї зростання споживчої спроможності населення, чи для цього потрібні якісь додаткові чинники? Ймовірно, що кризи перевиробництва, які час від часу виникали в процесі капіталістичного розвитку, і були значною мірою наслідками незбалансованості між зростанням виробництва та зростанням споживчої спроможності населення.

Заклик до солідарності пролетаріату був нагальним та доречним. Монополії та олігополії покупців праці повинна була протистояти монополія та олігополія продавців, що й стало реальністю завдяки профспілкам. Проте у Маркса цей заклик був націлений на іншу розв’язку: не на боротьбу пролетаріату за конкретні покращання в рамках ринкової системи, а в ліквідації цієї системи разом з буржуазією як класом. Маркс передрікав зникнення середнього класу, проте вийшло навпаки – в ХХ ст. в розвинених капіталістичних країнах працівники перестали бути "пролетаріатом, якому нема чого втрачати, окрім своїх ланцюгів", і стали представниками того самого середнього класу. Власне, "обуржуазнення" пролетаріату спостерігали й самі Маркс та Енґельс за свого життя в найбільш розвиненій капіталістичній країні, Англії, - проте замість того, щоб вітати цей процес, викривали його як зраду історичній місії пролетаріату. Вживаючи їхню діалектичну фразеологію, в єдності та боротьбі протилежностей, буржуазії та пролетаріату, Маркс та Енґельс безумовний пріоритет надали боротьбі, очікуючи "зняття" в безкласовому суспільстві, що утвориться в результаті соціальної революції, перемоги пролетаріату та ліквідації буржуазії як класу; в той час як розвиток подій в ХХ столітті прийшов до зміцнення єдності через еволюційну боротьбу і "зняття" конфлікту між капіталом та працею у середньому класі.
Проте відбулось це не лише завдяки вільному ринку, а й завдяки тим корективам, які вносила у його функціонування демократична соціальна держава. Маркс розглядав державу як служницю капіталу, вважаючи демократичні вибори таким же "формальним" народовладдям як і ліберальні свободи. Справді, великий капітал має величезні можливості маніпулювати виборчим процесом через потужні засоби пропаганди, підкуп депутатів тощо. Але йому протистояла не менш потужна сила організованої праці у формі профспілок, яка фінансові переваги капіталу з надлишком покривала чисельною перевагою найманої праці. Демократична держава “штучними” засобами, через втручання в дію ринкового механізму виправляла недоліки вільного ринку (реального, а не ідеального за Смітом). (Звичайно, вносячи при цьому свої власні недоліки – в реальному світі не буває нічого ідеального.) Через антимонопольне законодавство, встановлення восьмигодинного робочого дня, норм, що регулюють умови праці, мінімальних норм оплати праці, через перерозподіл доходів за допомогою податків та соціальних програм держава "штучно" розширювала соціальний базис ліберальної демократії, середній клас там, де за умов нерегульваного ринку він міг би звужуватись. Демократична держава впровадила те, що відомий американський економіст Артур Окун назвав великим компромісом між рівністю та ефективністю, правами та доларом.

Можемо підсумувати цей огляд висновком: всупереч дуже популярним передсудам дуже багатьох лібералів основою ліберальної демократії є не нерегульований, абсолютно вільний від втручання держави ринок, а широкий середній клас та конкурентний ринок, які мають "штучно" підтримуватись державою.

Сучасний німецький консервативний філософ Ґюнтер Рормозер пише про це:

“Вирішальним елементом ринкової економіки є принцип конкуренції... Мова йде не про ринок заради ринку, а про певну форму організації економіки, орієнтованої на конкуренцію. Конкуренція існує лише тоді, коли на ринку є відносна рівність шансів. Ринок, полишений самому собі, виявляє тенденцію до ліквідації цієї рівності шансів і конкуренції...

Західне суспільство не створює нині відносної рівності шансів для усіх з точки зору доступу до ринку. Аж ніяк не кожна людина може увійти в цей ринок, хоча вона і стала б, можливо, успішним підприємцем, якби в неї була така можливість. Проте для початку в неї просто немає капіталу, щоб увійти в ринок. ...якщо полишити ринок на самого себе, він ліквідує конкуренцію і тим самим самого себе. Зрештою тоді на ринку залишиться усього один найсильніший.

Тільки держава, сильна держава, може забезпечити відносну рівність шансів конкурентів. Для цього створені відповідні політичні інструменти на зразок антимонопольних законів, яких, правда, недостатньо. Та й застосовуються вони недостатньо ефективно.” [2]

Між ліберальною демократією та середнім класом є нерозривна залежність: щоб зберегтися самому, кожен з них повинен підтримувати іншого.

До наступної глави: Економічні та етичні концепції лібералізму

Примітки:

1. Карл Поппер цілком справедливо критикує Марксову теорію вартості як "есенціалістську". Її есенціалізм виявляється у тлумаченні вартості товару як середньої суспільної кількості робочого часу, необхідної для його виробництва. Проте, логіку марксової теорії експлуатації легко можна сформулювати і не звертаючись до такого тлумачення, а розглядаючи вартість як синонім ринкової ціни.

2. Рормозер Г. Кризис либерализма. – М.: ИФРАН, 1996

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии