Геґельянська лженаука як інтелектуальне підґрунтя тоталітаризму

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Філософія науки як ключ до філософії суспільства

Були філософи, які намагалися до Гегеля пояснити історію. І провидіння могло лише посміхатися, бачачи ці спроби. Одначе провидіння не сміялося відверто, бо в цих спробах була людська, чесна щирість. Але Гегель! Тут потрібна мова Гомера. Як реготали боги на все горло! Такий гидкий маленький професор, який легко прозирнув необхідність будь-чого і всього, і який тепер розігрує всю історію на своїй шарманці: Слухайте-но, ви, боги Олімпу!.. Читання Шопенгауера принесло мені невимовну насолоду. Сказане ним абсолютно правильно, і при цьому він – що відповідає німцям – грубий такою мірою, якою може бути тільки німець.
Сорен К’єркеґор. Книга суддів.


Причини філософської слави Геґеля


Наприкінці ХVIII - початку ХІХ ст. в Німеччині філософія користувалася безпрецедентним престижем завдяки як загальному пожвавленню культурного життя в цілому (на цей період припадає творчість Гете, Шіллера), так і, особливо, філософській творчості Канта, Гердера, Лессінга, Фіхте, Шеллінга та Геґеля. При цьому німецька філософія розділяла вади усієї континентальної філософії (на відміну від англійської, орієнтованої на емпіричний ґрунт) – метафізичність, відірваність від практики, зловживання філософською термінологією з туманним змістом, надзвичайно складні й малозрозумілі теоретичні побудови, що допускали неоднозначну інтерпретацію. Проте німецька філософія цього часу мала і свої власні вади, головною з яких була пристрасть до всеохопності філософських систем. В умовах, коли ще не була опрацьована методологія раціонального філософствування та раціональної критики, така пристрасть виявилася особливо згубною. Вона виявилася в філософії німецького ідеалізму Фіхте та Шеллінга, і набула кульмінації у Геґеля. Але передумови для цього створила критична філософія Іммануїла Канта. З одного боку, філософська слава Канта сприяла появі амбіційних послідовників. З іншого надзвичайно туманний стиль філософії Канта разом з її величезною славою, давали можливість для зловживання тим, хто не володів кантівськими науковою сумлінністю та критичним складом розуму. Цією можливістю вповні скористався Геґель.

Щоб зрозуміти причини успіху Геґеля (а пізніше й Маркса) слід згадати, що напочатку ХIХ ст. загальним було уявлення про те, що філософія є або, принаймні, має бути найзагальнішою наукою, наукою над науками. Раніше не вдавалося створити досить всезагальної філософської системи, так що це уявлення про науковість філософії діяло в модусі "має бути". Кант своєю ґрунтовною "критикою", здавалося б, неспростовно довів неможливість такої філософії (Кант вважав, що філософія має виконувати виключно критичні функції, визначаючи підстави та межі компетентності науки та інших сфер духовної діяльності – моралі, релігії, естетики тощо). Проте його "послідовники" обійшли цю заборону і витворили всезагальні метафізичні системи, найграндіознішою з яких була геґелівська.

Філософія Геґеля завдяки методично організованій софістиці та пишномовному словоблуддю "вирішувала" будь-які теоретичні проблеми, і цією своєю ефективністю зажила безпрецедентної світової філософської слави. Крім того, Геґель вибудував свою схему історії філософії, в якій зобразив філософсько-історичний процес як послідовний розвиток, вершиною якого була його, Геґеля, філософія. Отже, можна було повідомити світу про те, що та філософська наука наук, появи якої так давно очікували, нарешті стала дійсністю. Це повідомлення легко досягло своєї аудиторії, оскільки влада усіляко сприяла пропаганді геґелівської філософії, - адже ця філософія доводила, що "усе дійсне - розумне", що держава взагалі, а сучасна прусська поліцейська держава (в якій Геґель служив офіційним головним філософом) особливо – це земне втілення Абсолютного Духу та усіх досконалостей.

Завдяки усьому цьому вчення Геґеля здобуло в інтелектуально-гуманітарних колах Німеччини та деяких інших абсолютистських країн Європи репутацію “науки наук”, а його діалектика – універсального наукового методу, - при тому що до справжньої науки вони були абсолютно непричетними. Так виникла “геґелівська діалектична школа, яка сприяла усяким зловживанням тих, хто змагався до інтелектуальної влади за допомогою довільних фантазій та метафізичного багатослів’я” (Людвіг фон Мізес) [46].

Артур Шопенгауер характеризував філософію Геґеля як "потворне нагромадження слів, що скасовують і заперечують одне одного". Найбільш красномовними є визначення зі сфери фізики, дані Геґелем у "Філософії природи" (див. додаток). З них очевидно, що Геґель не мав про ці предмети найменшого уявлення, що зовсім не заважало йому з глибокодумним виглядом розкривати їхню "сутність" з допомогою всемогутнього діалектичного методу. З історико-політично-морально-правовими питаннями, схоже, справа обстояла трохи краще, проте і тут "метод" був в основі той самий.

Відомий австрійський економіст Йозеф Шумпетер пояснював некритичну віру в науковість марксизму “почуттями всіх тих, кого так захоплюють сила і грандіозність цього синтезу в цілому, що ці люди готові простити майже всі недоліки його складових частин” [99, 37]. Це, напевно, ще більшою мірою стосується філософії Геґеля.

Філософія Геґеля здобула свою безпрецедентну славу тому, що була побудована так, щоб створювати величне, грандіозне, приголомшуюче враження на людей некритичних та легковірних. В цій справі Геґель справді продемонстрував своєрідну методичність, піднявши на найвищий рівень методику словоблуддя. Якщо до легковірності одних додати корисливу зацікавленість інших, то успіх Геґеля не так уже й дивує.

Додаток. Артур Шопенгауер про причини філософської слави Геґеля


Філософія, репутацію якій повернув Кант... перетворилася невдовзі на знаряддя задоволення інтересів – державних інтересів згори, особистих – знизу... Рушійні сили цього руху, всупереч усьому поважному виглядові й усім твердженням, зовсім не ідеальні, насправді це реальні наміри, а саме – особисті, офіційні, клерикальні, одне слово, матеріальні інтереси... Партійні інтереси безмежно наснажують пера багатьох чистих прихильників мудрості... Про істину, зрозуміло, вони думають в останню чергу... Філософією як знаряддям зловживає, з одного боку, держава, а з другого, нею зловживають як засобом наживи... Хто насправді повірить, що істина також з’явиться на світ просто як побічний продукт?.. Уряди роблять з філософії засіб обслуговування своїх державних інтересів, а вчені роблять з неї комерцію...

Геґель, офіційно призначений властями згори як Великий філософ, був дурноверхим, нудним, огидним, безграмотним ошуканцем, який досяг верху нахабства в недбалому написанні й поданні якнайбезглуздішої містифікованої дурниці. Ця дурниця була голосно проголошена безсмертною мудрістю корисливими послідовниками і охоче сприйнята як така всіма дурнями, котрі, в такий спосіб, об’єдналися в досконалий хвалебний хор, нечуваний раніше. Просторе поле духовного впливу, надане можновладцями, дало йому змогу досягти інтелектуального розпаду цілого покоління.

...уся суть полягає власне в такому піднесенні галіматті, щоб читач думав, що це його провина, якщо він її не розуміє; між тим писака дуже добре знає, що це залежить від нього самого, оскільки йому просто нічого повідомити справді зрозумілого, тобто ясно продуманого. Без цієї витівки панове Фіхте та Шеллінг не могли б поставити на ноги свою лже-славу. Але, як відомо, ніхто не вдавався до цього засобу з такою сміливістю та в таких масштабах, як Геґель. Якби цей останній з самого початку в ясних та зрозумілих словах висловив безглузду основну думку своєї лже-філософії, саме ту, в якій він прямо ставить з ніг на голову справжній та природний хід речей, зображуючи загальні поняття, абстраговані нами з емпіричного спостереження, які отже... є тим більш порожніми, чим вони загальніші, - зображуючи їх як перше, корінне, істинно реальне (річ в собі, у кантівській термінології), внаслідок чого тільки й отримує своє буття емпірично реальний світ; якби, кажу я, він дав ясне формулювання цій жахливій, цій, воістину, божевільній вигадці, та добавив до цього, що ці поняття без нашої участі самі себе думають та рухаються, - то кожен розсміявся б йому в обличчя або пожав плечима та залишив би подібну дурницю без усякої уваги. І в такому разі навіть продажність та підлота даремно стали б славоголосити, щоб найбільшу нісенітницю, колись чувану людьми, видати світу за найвищу мудрість і цим назавжди скомпрометувати критичну здатність німецьких вчених. Але під оболонкою незрозумілої галіматті справа пішла, і божевілля зустріло успіх... Підбадьорений такими прикладами, майже кожний жалюгідний писака намагався з тих часів писати з вичурною туманністю, щоб здавалося, неначе немає слів, спроможних виразити його високі або глибокі думки. Замість того, щоб усіляко намагатися бути ясним для свого читача, він неначе дражнить його питанням: "Чи не правда, ти не можеш відгадати те, що я думаю?"
Якщо ж той, замість того, щоб відповісти: "а начхати мені на це!" і відкинути книгу геть, стане над нею марно мордуватися, то врешті-решт він прийде до думки, що це має бути щось найвищою мірою розумне, вище його власного розуміння, - і, високо піднявши брови, почне він величати автора глибоким мислителем...

Додаток. Перлини глибокодумності від Геґеля


Артур Шопенгауер наводив міркування Геґеля з фізики як вирішальний та незаперечний доказ недоумства автора. Геґель не визнавав фізики Ньютона, що вже саме по собі дещо говорить про відношення між "діалектичною наукою" та наукою справжньою. Але більш важливим є сам спосіб міркувань Геґеля. Цей "реформатор логіки" висловлює "наукові" судження, що є гідною аналогією до "силогізму": “Усі гуси мають дві ноги. В тебе дві ноги. Отже, ти – гусь.” Ці судження демонструють незнання автором елементарних правил логічного висновування. Навіть більше: “вже сама природжена логіка робить такого роду умовиводи неможливими для всякого здорового та тверезого розсудку; і саме її відсутність позначається словом недоумство.”

Ще красномовніше цю діалектичну альтернативу ньютонівській фізиці характеризують визначення, що містяться в "Філософії природи" Геґеля. Карл Поппер в різних працях наводить три таких визначення:

“Електрика є чиста мета образу, що звільняє від нього, - образ, що починає скасовувати свою байдужість; бо електрика є безпосереднє проступання, наявне буття, яке ще виходить до образу, ще зумовлене ним, або, врешті-решт, ще не розклад образу, а лише поверховий процес, в якому відмінності залишають образ, але мають в ньому свою умову, не надбавши ще власної самостійності.”

“Звук – це зміна конкретного стану ізольованості матеріальних часток і його заперечення – так би мовити, суто абстрактна або ідеальна ідеальність цієї конкретності. Та ця зміна, відповідно, є сама по собі безпосереднім запереченням конкретного матеріального існування; тому вона є реальною ідеальністю питомої ваги і зчеплення, тобто теплотою. Нагрівання тіл, що звучать, як від удару, так і від тертя, є проявом теплоти, яка виникає умоглядно разом із звуком.”

“Теплота є самоповернення матерії до своєї безформності, своєї текучості, тріумфу своєї абстрактної однорідності над специфічними ознаками, своєї абстрактної, чистої, яка існує в собі, тривалості як заперечення заперечення, покладеної тут як активність.”

Чимало подібних "перлин" можна знайти і в працях Геґеля на інші теми. Наприклад: “Поняття свободне, оскільки в собі і для себе суща тотожність, яка становить необхідність субстанції, дана в той же час як знята, або як покладеність, а ця покладеність, як така, що співвідноситься сама з собою, і є вказана тотожність.”

Тим, не менше, як зауважує Карл Поппер: “Ще й досі є дехто, хто вірить у щирість Геґеля й сумнівається, чи не криється його таємниця радше в глибині й насиченості думки, ніж у її порожнечі.”

Діалектика та її "закони"


...метод, який може пояснити будь-що, що б не трапилось, не пояснює насправді нічого.
Карл Поппер


Тепер розглянемо методологічне ядро філософії Геґеля та Маркса-Енґельса – діалектику.

Розглянемо її в тому "систематизованому" радянськими філософами-діаматчиками вигляді, в якому її ще досі вивчають в багатьох українських вищих навчальних закладах. Це актуально як з огляду на нашу тему, так і з огляду на те, що ще й досі деякі (нові) підручники з філософії в Україні пишуться з точки зору діамату [1]. З іншого боку, ця систематизація досить адекватно відображає найважливіші системотворчі елементи діалектики, хоча, очевидно, Геґель не став би її так схематизувати.

Отже, в цій схемі діалектика постає як система найзагальніших категорій, принципів та законів. Відразу відзначу, що на мою думку їх новизна та пізнавальне значення надзвичайно перебільшені, - елемент адекватності між ними та об’єктивною дійсністю не виходить за межі банальних фактів.

Спосіб побудови геґелівської системи категорій взятий у Канта. Нагадаю, що Кант вважав, що існують універсальні апріорні форми мислення, з допомогою яких організовується людське знання. На рівні чуттєвості такими формами є простір та час. На рівні розсудку – чотири "тріади" категорій, в кожній з яких третя є "синтезом" двох інших, тобто є зв’язуючою по відношенню до них. Це категорії кількості (одиничність, множинність, загальність), якості (реальність, заперечення, обмеження), відношення (субстанція, причинність, взаємодія), модальності (можливість, існування, необхідність). Кант об’єднав у тріади ті категорії, які він вважав фундаментальними для людського мислення. Але групування категорій у тріадичний спосіб та організація викладу теорій в цих тріадичних категоріях виявилися ефективними і у випадку багатьох інших категорій. Разом з тим, ця "формальна" ефективність приховувала у собі небезпеку зловживання. Вона сприяла підміні культури мислення мистецтвом жонглерів словами. Вона давала змогу створювати, вибудовуючи стрункий каркас шляхом вправного оперування категоріями, всеохопні філософські системи, частково порожні а частково недоброякісні за внутрішнім змістом, але ефектні за зовнішнім виглядом.

Своїм філософським синтезом Геґель великою мірою завдячує саме широкому та вправному оперуванню такими тріадами. Цим методом активно користувалися і його учні. При цьому представники діалектичної школи зробили певний внесок у розвиток категорійного апарату філософії, - але це чисто технічний доробок, в якому не було ніякої принципової новизни та оригінальності. Справжня "новизна" діалектики не в цьому, а в безглуздому намаганні "вивести" з відношення категорій (тобто абстрактних та порожніх форм) зміст самої реальності. (Можливо, не зайвим буде нагадати, що це "виведення" здійснювалося методом словоблуддя і що, врешті-решт, кожен діалектик таким способом успішно "виводив" усе, що хотів.) У Геґеля це випливає з його основоположного філософського положення про те, що єдиною "істинною реальністю" є Абсолютна Ідея, яка розвивається з чистої порожньої абстракції шляхом самодиференціації в систему категорій та понять, які, за висловом Шопенгауера, "без нашого сприяння самі себе думають та рухаються", і що емпірична реальність є лише інобуттям цього категорійно-понятійного буття Абсолютної Ідеї. Мігель де Унамуно іронічно порівнював Геґеля з тим генералом, що пояснював спосіб виготовлення гармат: спочатку береться дірка... [82]

І вже зовсім безглуздою, як справедливо зауважує Людвіг фон Мізес, була спроба Маркса та Енґельса "поставити геґелівську діалектику з голови на ноги", тобто відірвати її від ідеалістичної основи та поєднати з матеріалізмом та емпіризмом, спроба “інтегрувати геґелівську діалектику в філософію, яка не поділяє основоположного принципу Геґеля про тотожність логіки та онтології [2] і не відкидає ідею, що з досвіду можна про щось дізнатися”. [3]

Принципи та закони діалектики, які більшість з нас зубрила в інститутах, в тій частині, в якій їх можна визнати адекватними дійсності, виражають доволі банальні факти та методологічні принципи. Почнемо з принципів.

Радянські систематизатори визначили два основних принципи діалектики: принцип розвитку та принцип зв’язку. Згідно першого, процеси потрібно вивчати в розвитку. Згідно другого – явища слід вивчати у зв’язку з іншими явищами. Але це – самоочевидні банальності, і просто смішно, що хтось може всерйоз розглядати їх як оригінальні філософські ідеї.

До цих діалектичних принципів діамат додає ще принцип матеріальної єдності світу, який є просто декларацією матеріалістичної віри в те, що існує тільки матерія. Але це вже Маркс-Енґельс, а не Геґель.

Залишається розглянути так звані закони діалектики. Спільну їх властивість влучно характеризує англійський дослідник Г.Актон: “...в цих законах важливо те, що вони є формулами, які можна використати для вираження будь-якого стану речей, який хочеться підвести під них. Таким чином, вони є скоріше способами висловлювання аніж узагальнення, скоріше етикетом аніж наукою...”

Закон взаємного переходу кількісних та якісних змін не є ніяким законом. Він змістовно порожній. Він нічого не говорить про те, як, за яких умов, "кількість" переходить у "якість" та навпаки. Власне, т.зв. "закон взаємного переходу кількісних та якісних змін" виражає лише те, що категорії кількості ("кількість" означає тут будь-яку числову характеристику) та якості (Геґель визначав якість як "тотожну буттю визначеність"; якщо спробувати виразити зміст, який відповідає діалектичній категорії якості, нормальною мовою, то можна сказати, що якість – це певний стан об’єкта, якому відповідає своя назва) є співвідносними за тріадичною схемою. В якості третьої ("синтетичної") категорії виступає категорія міри. Перехід (він же – "стрибок") через кількісну міру однієї якості означає "зникнення" старої якості та "виникнення" нової, - це насправді означає лише те, що ми називаємо об’єкт, який пройшов через цей "стрибок", чи якусь його характеристику, що зазнала змін, іншим словом (як, наприклад, крига - вода - пара). Все це абсолютно нічого не говорить про те як відбувається той чи інший "перехід", а лише задає категорійну структуру для оформлення знань.

Співвідносність категорій кількості та якості, зрозуміло, не є відкриттям Геґеля. Якщо до Геґеля на ній особливо ніхто не наголошував, то лише тому, що вона сприймалася як щось самозрозуміле. Наприклад, усю ту логічну структуру, яку Геґель позначив етикеткою "закон взаємного переходу кількісних та якісних змін" ми можемо знайти у відомій апорії давньогрецького філософа Зенона під назвою "Лисий". Цю апорію можна сформулювати у геґелівських категоріях так: якою є міра таких якостей як "лисість" та "волосатість" (тобто, який діапазон кількості волосся відповідає кожній з цих якостей)? Якщо у волосатої людини висмикувати по одній волосинці, то в який момент відбудеться стрибок з якості волосатості у якість лисості?

В соціальній сфері закону взаємного переходу кількісних та якісних змін відповідає той факт, що раптовим кардинальним змінам (революція) майже завжди передують поступові і в силу цієї поступовості малопомітні зміни (еволюція). Або й ще більш банально: революція, як і будь-яка інша подія, не виникає з нічого, без причин.

Зміна "якості", як правило, пов’язана зі зміною структури об’єкта, способу зв’язку між його елементами. Але є безліч випадків, коли зміна структури і "якості" можлива і без якихось "кількісних" змін. Елементарний приклад – дитячий конструктор, коли з одного й того ж набору деталей можна скласти різні фігури. В хімії відомо багато органічних речовин, молекули яких складаються з однакових атомів в однаковій кількості, але по різному зв’язаних між собою, і ці речовини мають дуже різні набори властивостей, різні "якості". Тому свого часу в радянській філософії дискутувалося питання про доцільність заміни назви закону на "закон взаємного переходу кількісних, якісних та структурних змін". Перемогли прихильники ортодоксального формулювання. Вирішальним було посилання на Енґельса, який розглядав подібну проблему і вказав, що відмінності, які залежать від різного групування елементів, засновуються на відмінностях в "кількості руху" (тобто, мовою фізики, від енергії зв’язку). Правда, у випадку дитячого конструктора цей аргумент не працює. Але ймовірно, що різною буде кількість гайок. В крайньому разі – різною буде кількість часу, витраченого дитиною на збирання фігури. Поняття "кількості" в діалектиці настільки широке, всеохопне, що завжди при бажанні можна знайти якусь "кількість", відповідальну за ту або іншу "якість".

Енґельс писав в "Діалектиці природи", що “свої найбільші тріумфи відкритий Геґелем закон природи святкує в області хімії”, і наводить на підтвердження цього численні приклади. На мою думку, всі ці приклади свідчать лише про нездатність Енґельса відрізняти гру порожніми словами від справді продуктивних принципів пояснення – наукових законів. Щоб унаочнити аргументацію, представимо її у вигляді діалогу між Енґельсом та певною скептично налаштованою особою.

Енґельс: Перехід кількості в якість проявляється в тому, що відмінності кількості однакових атомів або груп атомів в молекулах хімічних речовин відповідає відмінність властивостей цих речовин, - таких, наприклад, як температура кипіння.

Скептик: Але ж температура кипіння – це теж, за Вашою термінологією, "кількість"? [4] Отже, Ви вказали лише на наявність зв’язку між двома числовими характеристиками. Що такі зв’язки існують – загальновідомо. Що ж нового відкриває Ваш "закон"?
Енґельс: Так, але відмінність в температурі кипіння означає, що за певної температури одна речовина буде в якості рідини, а інша – в якості газу. Отже, маємо перехід кількості в якість.

Скептик: В такому разі Ваш "закон" не говорить ні про що, крім того, що властивості речей часто (можливо, навіть завжди) пов’язані з тими або іншими числовими характеристиками. Але ж це – найбанальніша істина, яку можливо собі уявити...

Зміни, які відбуваються в будь-якому об’єкті (речі, явищі, процесі), є наслідком його взаємодії з іншими об’єктами та взаємодії між собою його складових елементів. Закон єдності та боротьби протилежностей наголошує на значенні взаємодії між полярними, протилежними в певному смислі об’єктами, елементами, тенденціями, - і неправомірно абсолютизує це значення.

"Єдність та боротьба протилежностей" – метафора, анімістичний (тобто такий, що приписує неживим предметам властивості та дії, характерні для живих істот), міфопоетичний образ, що передає цю взаємодію; він був винайдений та покладений в основу філософствування ще давньогрецьким філософом Гераклітом. Якщо ж це поняття оцінювати з точки зору пізнавальної, а не поетико-естетичної вартості, то воно говорить про доволі банальні речі: “а саме: що наш світ виявляє інколи певну структуру, яку можна описати, мабуть, з допомогою слова "полярність"” (К.Поппер ).

Абсолютизація цієї полярності є центральним моментом марксистського методу. Ленін досить вдало визначив суть діалектики як “роздвоєння єдиного та пізнання суперечливих його частин” ("суперечливі частини" тут означає – протилежності, утворені в процесі мисленного "роздвоєння" об’єкта). Діаматівці говорять про універсальність цього методу, хоча цілком очевидно, що як метод пізнання він є лише окремим випадком справді універсального методу - методу аналізу, мисленного поділу об’єкта дослідження на декілька частин або аспектів, що мають певну логічно-функціональну визначеність, вивчення цих частин та зв’язків між ними. Серед цих зв’язків можуть бути і певні "полярні" відносини, але наявні зв’язки аж ніяк не вичерпуються "полярними" відносинами. Метод роздвоєння на протилежності інколи може непогано працювати як перше наближення. Проте як правило, структура речей та процесів не може бути адекватно представлена самими лише "протилежностями", тому захоплення діалектичним методом призводить до спрощено-викривленого образу об’єкта дослідження. Марксова теорія класів, про яку ми поговоримо трохи пізніше, - яскравий приклад. Разом з тим, смисл пропаганди "діалектичного методу" постає в іншому світлі, якщо йдеться не про метод пізнання, а про метод досягнення певних політичних цілей.

Закон заперечення заперечення начебто вказує напрям розвитку. Тільки "начебто", бо мало того, що можна навести безліч прикладів розвитку, який не дотримується вказаного йому Геґелем, Марксом та Енґельсом напрямку, - дуже важко знайти приклади розвитку, який би дотримувалися цього напрямку.

Основним поняттям для цього закону є поняття діалектичного заперечення-зняття. Зняття – це таке заперечення, при якому нове, заперечуючи старе, зберігає його життєздатні риси, забезпечуючи таким чином спадкоємність і розвиток.

Саме по собі поняття зняття має філософське та практичне значення, - але не як закон (тобто те, що відбувається необхідно та об’єктивно, незалежно від бажання людей), а як регулятивна ідея – застереження проти тотального, деструктивного заперечення; вказівка на те, що, прагнучи покращити дійсність, ми повинні зберігати те позитивне, що в ній уже є. На цій регулятивній ідеї наголошував, зокрема, видатний іспанський філософ ХХ ст. Хосе Ортеґа-і-Гассет: “З минулим не можна змагатися рукопаш. Майбутнє перемагає, поглинаючи його. А коли воно залишить якусь частину, то це його загибель... Минуле має рацію, свою власну рацію. Коли йому не признати її, воно вернеться й буде вимагати її, накидаючи разом з нею свої помилки.”

Проте твердження про існування універсального закону заперечення заперечення, який вказує напрям розвитку процесів дійсності, не відповідає дійсності.

Відповідно до цього "закону" розвиток нібито відбувається шляхом подвійного зняття – заперечення заперечення. Подвійне зняття (див. малюнок) – це не просто два зняття, що слідують одне за одним (в цьому разі ми мали б справу просто з послідовністю знять). Воно має місце лише тоді, коли друге зняття (точка 3) є поверненням на вищому рівні, з більш багатим змістом до вихідного пункту (точка 1), того, що було заперечено першим зняттям (точка 2). Цей розвиток зображується у вигляді спіралі.

'Геґельянська

Ця схема має певний сенс як образна ілюстрація мисленного процесу та процесу розвитку знання через дискусію. Якщо цю дискусію персоніфікувати; уявити, що в ній задіяні лише два учасники, які намагаються сприймати раціональні аргументи один одного і "переборювати" хибні моменти (як в поглядах опонента так і в своїх власних), то, надаючи почергово слово цим учасникам, ми отримаємо картину "діалектичного руху" від двох протилежних точок зору до синтезу, який, в ідеалі, співпадає з істиною. Щось подібне має місце і в мисленні окремої людини, яка співставляє різні ідеї та точки зору. Звичайно, ця схема не є ніяким "законом, що вказує напрям розвитку", а є лише дуже спрощеною ілюстрацією окремих аспектів реального процесу мислення та розвитку знання. (В реальному процесі задіяні не два, а багато учасників, склад яких постійно змінюється, які беруть слово не почергово, а як доведеться, і не завжди займають конструктивну позицію.) Проте, така інтерпретація ближче до старого, Сократівсько-Платонівського розуміння діалектики як мистецтва знаходити істину в діалозі, ніж до власне Геґелівської, а тим більше Марксівсько-Енґельсівської діалектичної "науки".

В основі Геґелівської діалектики – класична релігійно-есхатологічна схема історичного процесу: від вихідного пункту, що являє собою чистоту божественного буття (в християнстві - Едем, в інших версіях - золотий вік людства), через руйнацію цього вихідного божественного стану (гріхопадіння), від якої власне і починається світська історія (в християнстві кульмінацією цієї історії є пришестя Христа) до відновлення вихідного стану (в багатьох версіях – на вищій основі). В одній зі своїх версій історичного процесу як заперечення заперечення Геґель прямо ототожнює перше заперечення з гріхопадінням, а друге – зі спокутою та відновленням єдності з Богом.

Для системи Геґеля базовою є інша версія, яка, проте, відповідає тій же схемі. Геґель інтерпретує історію як процес саморозгортання-самопізнання Абсолютного Духу. Історичному процесу передує стан початкової, недиференційованої і, отже, змістовно порожньої єдності, Абсолютного Ніщо. З цього стану починається саморозгортання-самопізнання Абсолютного Духу через його самодиференціацію в поняття. Ця самодиференціація є першим запереченням: з одного боку вона веде до змістовного наповнення Абсолютного Духу, з іншого - вона означає втрату його вихідної єдності. Дух змагається до відновлення цієї єдності. Друге заперечення – це відновлення єдності Духу на вищому рівні, в Абсолютній Ідеї - остаточному синтезі, який зберігає весь зміст, набутий в ході історичного процесу.

Ця схема у містифікованому вигляді відображає певні аспекти реального процесу пізнання, його рух від загального недиференційованого уявлення через мисленне розчленування об’єкта на частини та аспекти та їхнє вивчення окремо (аналіз) до узагальнення отриманих знань (синтез). Виходячи з тези про тотожність буття та мислення, Геґель в своїй системі намагався аналогічним чином представити розвиток усього буття (якими методами – вже говорилося вище).

Марксизм відкинув ідеалістичну основу системи Геґеля, проте прийняв створену на цій основі схему розвитку дійсності. Як кажуть про це марксисти, Маркс "поставив геґелівську систему з голови на ноги". Але при цьому ідея подвійного заперечення втратила взагалі будь-яку основу, а намагання підтвердити її прикладами стало набувати прогресуючо-маразматичного вигляду.
З допомогою "закону заперечення заперечення" Маркс обґрунтовував знамените пророкування: “Спосіб капіталістичного привласнення, породжений капіталістичним способом виробництва, тобто приватна власність, є першим запереченням індивідуальної приватної власності, заснованої на особистій праці. Але капіталістичне виробництво породжує з неминучістю природного процесу власне заперечення. Це – заперечення заперечення”. Коментуючи ці рядки, Євген Дюрінг писав: “Туманна гібридна форма ідей Маркса не здивує тих, хто знає, які химери можна скомбінувати на такій науковій основі, як діалектика Геґеля. Необхідно нагадати, що перше геґелівське заперечення – поняття первородного гріха, друге – велична єдність, яка веде до третього – спокути. Чи можна засновувати логіку фактів на цій грі в аналогії, що взята напрокат з релігії? ...Пан Маркс залишається в туманному світі своєї власності, водночас індивідуальної та соціальної, залишаючи адептам вирішення цієї глибокої діалектичної загадки” . У відповідь на критику Дюрінга Енґельс написав свої головні філософські праці: "Анти-Дюрінг" та "Діалектика природи".

Проникливе око Енґельса виявляє подвійні заперечення усюди: в мисленні, суспільних процесах, біології, геології, і навіть в математиці: (-a)*(-a)=a2. Теза a, антитеза -а, в результаті подвійного заперечення відбувається синтез - перехід до тези (знак "+") але на вищому рівні (в квадраті). Але, - висловлює своє здивування в праці "Що таке діалектика?" Карл Поппер, - “навіть якщо вважати а тезою, а -а антитезою, чи запереченням, то запереченням заперечення є, треба думати, -(-а), тобто а, що являє собою не синтез «на більш високому рівні», а тотожність з початковою тезою. Іншими словами, чому синтез має досягатися тільки множенням антитези на саму себе? Чому, наприклад, не складанням тези з антитезою (що дало б у результаті 0)? Або множенням тези на антитезу (що дало б -а2, а зовсім не а2)? І в якому смислі а2 "вище", ніж а чи -а? Явно не в смислі чисельної переваги, оскільки якщо а =1/2, то а2 = 1/4.”

Інший приклад Енґельса – заперечення зерна в рослині і рослини в новому зерні. “Такі приклади, - пише Карл Поппер, - затуманюють і без того неясний зміст діалектичної тріади, роблять її розпливчастість просто загрозливою, — ...охарактеризувавши розвиток як діалектичний, ми повідомимо тільки те, що розвиток проходить певні ступені, тобто дуже небагато. Інтерпретувати ж цей процес розвитку в тім смислі, що зростання рослини є заперечення зерна, яке перестає існувати, і що дозрівання численних нових зерен є запереченням заперечення — якимось новим началом на більш високому рівні — значить просто грати словами.”

Як зауважує Поппер, усі без винятку численні приклади, які наводяться діалектиками у підтвердження цього закону є на рівні цих прикладів Енґельса або й нижче. Візьмемо для демонстрації цього кілька діаматівських підручників.

В радянському підручнику 1989 р. зустрічаємо цікаві міркування щодо закону заперечення заперечення. Автори наводять кілька прикладів, коли два та більше послідовних заперечень не можуть розглядатись як приклад дії закону заперечення заперечення. Наприклад, перехід агрегатних станів крига-вода-пара – тут немає ні розвитку, ні повернення на вищому рівні. Або розвиток форм матерії від неживої до живої і від живої до суспільної - тут є розвиток, але немає повернень. Добавимо ще кілька прикладів. Еволюція живої природи від одноклітинних до рослин, від рослин до тварин, від тварин до людей. Суспільний розвиток за марксизмом (зміна суспільно-економічних формацій): первіснообщинний лад – рабовласництво – феодалізм – капіталізм. Поки що ніяких повернень, а отже ніякого заперечення заперечення не спостерігається. То які ж усе-таки існують приклади виконання "універсального закону" подвійного заперечення? Автори підручника наводять один-єдиний приклад: перехід від безкласового первіснообщинного суспільства до класового (рабовласництво, феодалізм, капіталізм) та перехід від класового суспільства до комунізму. Очевидно, коментарі зайві.

А ось ще один підручник. В ньому пояснюється, що повернення до попереднього стану на вищому рівні не обов’язково відбувається саме при другому запереченні, а може відбутися і на якомусь іншому етапі, і як приклад наводиться періодична система хімічних елементів Менделєєва. Схоже на жарт, але написано це в посібнику з філософії, виданому в Україні в 2002 (!) році з грифом "Рекомендовано міністерством освіти". Хто, де, коли спостерігав за "розвитком" [5] від атому літію до атому калію або від атому кальцію до атому магнію? Але припустимо, що це просто невдалий приклад. Про що говорить сама "поправка" про можливість повернення не при другому, а при якомусь іншому (третьому, десятому, тисячному) знятті? Що залишається від "універсального закону" заперечення заперечення? Залишається твердження, що на якомусь з етапів можливе повернення до чогось, що вже було колись раніше. Якщо ми захочемо з цього закону дізнатися, який характер буде мати наступний етап розвитку, то закон заперечення заперечення дасть нам з цього приводу дуже змістовну відповідь: наступний етап розвитку може мати який завгодно характер. Пізнавальне значення універсального закону, який говорить нам про те, що в майбутньому може відбутися усе, що завгодно, важко переоцінити.

Дійсність не розвивається ні по спіралі, ні по будь-якій іншій заданій траєкторії. Це досить легко пояснити, якщо ми приймемо до уваги, що поняття "розвитку взагалі" не має смислу. Про розвиток можна говорити лише по відношенню до конкретного критерію, оговореного явно або прийнятого неявно. Наприклад, по відношенню до критерію середнього життєвого рівня, або до критерію рівня техніки тощо. Розвиток, прогрес – це зростання величини параметру-критерію, при цьому усі інші параметри дійсності можуть змінюватись як завгодно. Зобразимо це у вигляді графіка, по вертикальній осі якого відкладається значення параметру-критерію К, а по горизонтальній – інших параметрів дійсності: А, В, С, D, Е... (Оскільки час на графіку не відкладається, то напрям розвитку зображений стрілками.) По відношенню до кожного з параметрів А, В, С, D, Е... розвиток матиме свою власну, нітрохи не схожу на інші, траєкторію. Розвиток по спіралі (ZZ) при цьому є лише окремим випадком, нічим не кращим за інші окремі випадки, яких існує безконечна кількість.

'Геґельянська

Підіб’ємо підсумки. Геґелівська та марксівсько-Енґельсівська діалектика є квазінауковими теоретичними системами, які не відбивають скільки-небудь конкретно і адекватно реальні процеси, які відбуваються в дійсності. Завдяки метафоричності, багатозначності та розмитості понять вона може “пояснити” усе що завгодно, хоча насправді не пояснює нічого.

“...нема нічого такого, - пише Поппер, - що можна було б застосувати до будь-якої проблеми з такою легкістю і, водночас, з таким вражаючим (хоч тільки видимим) зусиллям, із швидким, надійним, ще й показним успіхом, нема нічого дешевшого, що вимагало б такої обмалі наукової підготовки й знань... лише геґелівська діалектика, таємничий метод, який підмінив собою "нудну формальну логіку", здатна створити ефектний науковий вигляд. Успіх Геґеля поклав початок... новій епосі, що нею правлять магія пишномовних слів і сила жаргону.”

В процесі полеміки Маркс та Енґельс полюбляли навішувати на опонентів ярлик метафізичності, інколи справедливо вказуючи на однобічності (яких, проте, і в самих Маркса з Енґельсом було аж надто багато) та неврахування моментів розвитку, а частіше – просто займаючись діалектичним словоблуддям.

Звинувачення в метафізичності спрямовується і проти діалектики, при цьому в поняття метафізики вкладають дещо інше значення. Позитивізм ХХ ст. вважав метафізичними усі теорії, які не можливо верифікувати, тобто встановити їх істинність способом, подібним до того, який застосовується в науці. Карл Поппер, відкидаючи принцип верифікації як незастосовний навіть у науці, натомість відстоює принцип фальсифікації (істинною пробно визнається та теорія, яку при всіх намаганнях, при якнайретельнішому пошуку фактів, які їй суперечать, не вдається спростувати). При цьому необхідно, щоб теорія передбачала принципову можливість своєї фальсифікації, тобто щоб з неї випливали однозначні висновки, які можна співставити з фактами. Характеристику метафізичності Поппер вживає щодо тих теорій, які не відповідають вимозі придатності до емпіричної фальсифікації. Загалом, Поппер доволі доброзичливо оцінює метафізику, заперечуючи проти позитивістської оцінки метафізичних висловлювань як цілковито позбавлених смислу і натомість наголошуючи на важливості демаркації (розмежування) між емпіричною наукою та метафізикою (критерієм демаркації і є придатність до фальсифікації). “Не можна заперечувати, - пише Поппер, - що поряд з метафізичними ідеями, які ставили перешкоди на шляху прогресу науки, були й інші, ...що сприяли йому.” [6] Геґелівсько-марксистська діалектика, як вчення, з допомогою якого можна пояснити усе що завгодно по суті не пояснивши нічого, є метафізикою найгіршого штибу.

Логіка: формальна, класова та діалектична


Прогрес знання здійснюється шляхом раціональної критики, виявлення та усунення хиб в наших теоріях, заміна гірших (більш хибних) теорій на кращі (більш істинні). Виявити хибу в теорії означає показати, що висновки, які слідують з цієї теорії, не завжди співпадають з фактами, що теорія не зовсім (або зовсім не) адекватна фактам, що між теорією та фактами існує суперечність.
Але можлива хибність теорії має не лише зовнішній (відношення теорії до фактів), але й внутрішній аспект (відношення окремих елементів теорії один до одного). Теорія складна; вона об’єднує кілька положень-засновків. При цьому може виявитися, що одні з них суперечать іншим. Як правило, коли це має місце, то ця суперечність не є явною: положення прямо не заперечують одне одне, але з них слідують несумісні, суперечливі висновки. Продемонструвати наявність в теорії такої суперечності означає продемонструвати хибність цієї теорії. Якщо висновок з положення А суперечить висновку з положення B (тобто з положення А слідує, що те, що слідує з положення B, є неможливим), то теорія, яка визнає істинними положення А та положення B є очевидно хибною: вона стверджує і заперечує одне й те саме.

Заборона стверджувати й заперечувати одне й те саме є очевидною вимогою здорового глузду і необхідною передумовою всякого мислення, - на відміну від гри словами чи словоблуддя.

Принцип несуперечливості лежить в основі раціонального мислення, методів, за допомогою яких вибудовується послідовність аргументації, здійснюється логічна дедукція – виведення одних тверджень з інших (висновків з засновків). Ці методи визначаються з одного боку – забороною на суперечність, з іншого – структурою мови. Розроблена Аристотелем формальна логіка була першою видатною спробою формалізувати ці методи, звести їх до єдиної системи правил логічної дедукції. Подальший розвиток логіки протягом двох тисячоліть лише уточнив деякі нюанси в логічних схемах Аристотеля. Проте, логіка Аристотеля не була бездоганною.

Головним її недоліком є те, що вона виділяє лише про два основні структурні елементи судження – суб’єкт (носій якостей) та предикат (якість). Як виявилося пізніше, такий поділ не є цілком адекватним логічній структурі мови, і може приводити до логічних помилок. Здається, першим на це вказав Кант у своєму знаменитому спростуванні онтологічного доказу існування Бога. Цей доказ, сформульований в ХІ столітті Ансельмом Кентерберійським, звучить приблизно так: Бог – це, за визначенням, найдосконаліша істота, яку тільки можна уявити. Найдосконаліша істота, яку тільки можна уявити – це істота, наділена всіма позитивними якостями. Адже якби їй бракувало якоїсь з позитивних якостей, то можна було б уявити більш досконалу істоту, яка має і цю якість. Існування – позитивна якість. Отже, найдосконаліша істота, Бог, має цю якість, тобто існує. Або, в термінах формальної логіки: суб’єкт “Бог” має предикат “досконалість”, який включає в себе всі позитивні предикати, в тому числі предикат “існування”. Протягом кількох століть цей доказ мав дуже великий вплив; навіть такий видатний мислитель як Декарт приймав його як логічно бездоганний. Кант висунув спростування цього доказу, яке переважна більшість пізніших мислителів вважали остаточним; це спростування ґрунтується на роз’ясненні того, що існування не є предикатом і спроби зробити його частиною концепції речі є логічною помилкою. Відповідна перебудова формальної логіки була здійснена лише напочатку ХХ ст., насамперед завдяки працям Готліба Фреге та Бертрана Рассела. Оновлена формальна логіка враховувала особливий логічний характер термінів “існує” та “все”; вона доповнювала суб’єкт-предикатну логіку логікою існування та універсальності. Виявилося, що на цій основі можливе створення загальної логіки кількості, а від неї – здійснити перехід до математики, яка, отже, є лише продовженням, розвитком логіки.

Аристотель сформулював основоположну норму формальної логіки, заборону на суперечність, у суб’єкт-предикатній формі: одна й та сама властивість не може в одному й тому ж смислі одночасно бути і не бути властивою тому самому об’єкту в тій самій мірі. З огляду на неповноту суб’єкт-предикатної логіки, це формулювання є частковим; а найбільш загальним, універсальним, і водночас простим є формулювання: не можна стверджувати й заперечувати одне й те саме.

Зрозуміло, що якщо твердження стосуються фактів (екзистенційні твердження, твердження про наявність/відсутність чогось в даний момент часу в даному місці), то протилежні твердження заборонені тільки якщо вони стосуються одного й того ж моменту часу, або, принаймні, проміжку часу, протягом якого ці факти залишаються незмінними. Якщо я скажу, що якась річ біла, а потім перефарбую її і скажу, що вона не біла, то в цьому не буде ніякої логічної суперечності.

Теорія не має цих часових обмежень, - їх аналогом можуть бути умови, яких стосуються положення теорії. Теорія встановлює необхідні зв’язки між різними аспектами дійсності. Тому вона має умовну форму: вона нічого не говорить про те, що є, але говорить про те, що ЗАВЖДИ БУВАЄ за умови якщо... Якщо різні положення теорії можуть застосовуватись в межах одних і тих самих умов (межі задаються самою теорією), і при цьому приводять до несумісних висновків (тобто з положення А випливає, що за певних умов буде завжди вірним твердження Т, а з положення В слідує, що за тих самих умов це твердження буде не завжди (або завжди не) вірним), то це і є внутрішньою логічною суперечністю в теорії.

Важливим є також застереження, виражене в класичному Аристотелевому формулюванні словами "в одному й тому ж смислі". Якщо в різних твердженнях одні й ті самі слова вживаються в різних значеннях (мають різне семантичне наповнення), то можлива ситуація, коли два твердження позірно (за формою) суперечать одне одному, але насправді (за змістом) суперечності між ними немає. В цьому разі маємо справу не з формально-логічною суперечністю, а з термінологічною неузгодженістю. Література, насамперед поезія, часто використовує гру різними значеннями слів, пов’язаними з ними смисловими асоціаціями, щоб "висловити невисловлюване" (емоції, світовідчуття, що не піддаються передачі засобом сухої та однозначної мови науки). Про такі образні, метафоричні висловлювання загалом не можна говорити, що вони є істинними або хибними, - принаймні, в тому смислі, в якому ми говоримо про істинність або хибність тверджень про факти чи положень теорії. В разі, коли йдеться не про передачу ірраціонального відчуття, а про передачу інформації, знання, думки, логічної аргументації треба, щоб значення слів однаково розумілися усіма учасниками діалогу. Без цього замість обміну думками та інформацією та їх раціонального обговорення, будемо мати дитячу гру у зіпсований телефон. В буденній мові це означає вимогу дотримуватись загальноприйнятих в даній мові значень слів, - зрозуміло, з урахуванням контексту. В науці до однозначності термінології пред’являються підвищені вимоги. Вчені намагаються домовитись щодо однакового вживання термінів.

Якщо хтось формулює певну теорію чи концепцію, вживаючи в ній деякі терміни, щодо яких немає загальновизнаної наукової домовленості (конвенції), або вживає якісь терміни у відмінному від загальноприйнятого значенні, то він повинен це чітко оговорити, тобто по кожному такому терміну чітко визначити значення, в якому він його вживає, - і чітко дотримуватись цих значень. Неоднозначність та метафоричність доречні в поезії, але не в раціональних типах дискурсу. Тією мірою, якою в дискурсі присутні неоднозначність та метафоричність, він стає ірраціональним.

Можливо, в попередньому викладі ми надто детально розтлумачували речі, які в принципі є очевидними, навіть банальними, і тому він вийшов задовгим і, ймовірно, трошки нудним. Але, на жаль, виявляється, що такі очевидні речі зовсім не для усіх є очевидними і заборона на суперечність (заборона одночасно стверджувати та заперечувати одне й те ж саме в одному й тому ж самому смислі) може бути оголошена деякими мислителями як необов’язкова для дотримання. Тобто ці мислителі залишають за собою право стверджувати, коли їм це потрібно, одне, а коли потрібно, зовсім протилежне, - і відкидають вказівки на ці суперечності твердженням про відносність аристотелівської формальної логіки з її забороною на логічну суперечність. Неважко здогадатися, що це – мислителі геґелівсько-марксівської школи.

Як пише Бертран Рассел, завдяки велетенській споруді Геґелевої системи “відкривається вельми важлива істина, а саме: чим гірша ваша логіка, тим цікавіші наслідки вона породжує”. Відомо, що коли Геґелю вказували на невідповідність між його теорією та фактами, він відповідав: "Тим гірше для фактів". Але, принаймні, цим він ще не порушував основоположної вимоги аристотелівської логіки: він не суперечив сам собі, а просто не визнавав фактів. Щодо того, чи вважав Геґель заборону на логічну суперечність "абсолютною" чи "відносною", ми навряд чи зможемо знайти відповідь, підтверджену чіткими та однозначними висловлюваннями самого Геґеля. Якщо ми спробуємо дати цю відповідь на підставі аналізу самих теорій Геґеля на предмет їх логічної суперечливості, то це також навряд чи буде результативним. Як ми вже бачили вище, для раціонального обговорення якоїсь теорії, зокрема для виявлення логічних суперечностей, потрібно, щоб теорія вживала слова однозначно, причому ці значення слів (крім окремих винятків, які мають бути спеціально оговорені) мають співпадати з загальноприйнятими. Геґель не просто не дотримувався цього правила: його теорії побудовані якраз на маніпуляції значеннями слів, на перекрученнях цих значень, на метафорах та пустопорожніх фразах. Можна було б сказати про них те, що й про поезію – що до них незастосовні поняття істинності, хибності, логічної суперечності, - якби це була поезія, а не теорії з претензіями не лише на раціональність, але й на відображення абсолютної істини в усій її повноті. Багатозначність та метафоричність, маніпуляція значеннями слів, характерні для мови Геґеля, слугують не для "поетичних" цілей, а (вживаючи виразу Шопенгауера) для того, щоб приголомшити та ошукати читача.

Суперечність – основа геґелівської діалектики. Проте, якщо ми зробимо на цій підставі висновок про те, що діалектика передбачає та виправдовує формально-логічні суперечності, то це буде невірно. Поняття діалектичної суперечності, як правило, вживалося Геґелем та його послідовниками як синонім "єдності та боротьби протилежностей". В цьому смислі діалектична суперечність означає наявність в одному й тому ж об’єкті протилежних елементів чи властивостей, що зовсім не є формально-логічною суперечністю. Тобто діалектична суперечність та формально-логічна суперечність – це, в принципі, зовсім різні речі.

Разом з тим сам характер геґелівської філософії релятивізує не лише моральні норми (про що йшлося в попередньому розділі), а й норми мислення, підміняючи раціональну аргументацію словоблуддям. Маркс, будучи гідним учнем свого вчителя, розвинув цей аспект, висунувши тезу про зумовленість мислення класовими інтересами і зробивши її головним полемічним засобом.

Таким способом Маркс "захистив" свою теорію від необхідності спростовувати раціональні аргументи її критиків. Оскільки мислення зумовлене класовими інтересами і ніяких надкласових, абсолютних норм та критеріїв не існує, то раціональна дискусія між носіями "буржуазного" та "пролетарського" мислення принципово неможлива. Отже, немає потреби спростовувати незручні аргументи, - достатньо вказати на класові інтереси буржуазії, що стоять за ними. А зробити це дуже легко, оскільки, як зауважує Йозеф Шумпетер, “не існує політики, крім знищення буржуазії, про яку можна було б сказати, що вона не слугує певним економічним чи позаекономічним, короткотерміновим чи довготерміновим буржуазним інтересам, принаймні в тому розумінні, що вона відвертає ще гірші варіанти суспільно-економічного розвитку”. Тому Маркс, Енґельс та їх послідовники дуже широко користувалися цим полемічним засобом.

Теорії класової зумовленості мислення не завадило здобути популярності навіть те, що Маркс та Енґельс, як і майже всі інші автори соціалістичних теорій, (якщо ми на хвилину припустимо, що поділ на суспільства на класи буржуазії та пролетаріату має якийсь сенс) належали до класу буржуазії, а отже, згідно з теорією класової зумовленості мислення, повинні були сповідувати прямо протилежні теорії.

Але не лише теорія класової зумовленості мислення, а й сама марксова теорія класів, не витримує елементарної критики. Людвіг фон Мізес зауважує, що Маркс так ніде і не спромігся навіть дати визначення поняттю класів. В ретроспективному аналізі, зверненому на докапіталістичні епохи, Маркс ототожнював класи зі станами (кастами): раби – рабовласники, феодали – кріпаки. Переносячи цей поділ на капіталістичне суспільство у вигляді антагоністичної пари буржуазія-пролетаріат, Маркс не надає ваги радикальній відмінності між соціальними структурами станового та капіталістичного суспільств. Станове суспільство жорстко розділене на групи, за кожною з яких закріплений певний обсяг прав та привілеїв. Приналежність до того чи іншого стану задається самим фактом народження і не може бути змінена зусиллями індивіда [7], тому між станами ведеться постійна боротьба за перерозподіл станових свобод та привілеїв, а соціальні інтереси індивіда тотожні з інтересами його стану. Натомість у буржуазному суспільстві всі люди є формально рівними [8] і всі шляхи кар’єри є відкритими для кожного, індивід може необмежено змінювати своє соціальне становище своїми власними зусиллями, він не прив’язаний жорстко ні до якої суспільної групи. Сам поділ буржуазного суспільства на різні суспільні групи є лише умовною мисленною операцією і може проводитися по-різному (за різними критеріями) залежно від пізнавальних цілей дослідника. Маркс здійснює поділ на основі відношення до матеріальних засобів виробництва, капіталу: приналежність до класу буржуазії передбачає володіння капіталом, приналежність до класу пролетаріату – володінням власною "робочою силою". Цей критерій Маркс цілком безпідставно абсолютизує, не пояснивши, чому він важливіший за будь-які інші (скажімо, поділ за рівнем доходів, рівнем та характером освіти, за віком, релігійною приналежністю, кольором шкіри чи волосся), а просто постулювавши догму, що класовий антагонізм між пролетаріатом та буржуазією є "сутністю" суспільних відносин епохи капіталізму. Ці класи протиставляються так, начебто між ними існує жорстке розмежування і не існує соціальної мобільності.

Парадокс, але за критерієм володіння засобами виробництва, високооплачуваний менеджер, в якості менеджера має бути віднесений до класу пролетаріату, а будь-хто, хто працює, отримуючи зарплату, і разом з тим володіє акціями якихось підприємств, виступає одночасно і в ролі буржуя і в ролі пролетаря. Проте Маркс, звичайно, ніколи не дотримувався послідовно свого критерію, змішуючи його з іншими (рівнем доходів, освітою та вихованням тощо).

Від безглуздої тези про класову детермінованість мислення залишався лише один крок до гасла пролетарської логіки та пролетарської науки, висунутого послідовниками Маркса. Звичайно, ніякої такої логіки та науки (крім суспільних лженаук) створити не вдалося, проте під цими гаслами нерідко в сталінські часи проводилися репресії проти науковців. В таких старих перевірених науках як математика та хімія спроби перебудови на основі "пролетарського мислення" були безрезультатними. Натомість в молодих науках вони дали простір для явищ типу лисенківщини, а розвиток таких перспективних наук як генетика та кібернетика, після того, як радянське керівництво оголосило їх буржуазними, був заблокований на десятиліття.

Зрозуміло, що і ніякої пролетарської логіки створити не вдалося. Разом з тим, марксистам треба було якось давати раду з аргументами своїх опонентів, які демонстрували, що марксова теорія суперечить фактам та має внутрішні логічні суперечності. Просто відкидати ці аргументи як буржуазні було не завжди зручно та ефективно. Тому марксисти звернулися до старого випробуваного засобу – діалектики Геґеля в редакції Енґельса. Звідси виникло поняття діалектичної логіки, яка протиставлялася звичайній (формальній, аристотелівській) логіці як вища, більш загальна, універсальна.

Ідея діалектичної логіки походить від Геґеля, але у нього вона мала дещо інший зміст. Геґель ототожнює логіку з діалектикою. Це, проте, не обов’язково означає, що Геґель заперечував формальну логіку, і сповідував право на формально-логічну суперечність. Скоріше, в даному разі ми маємо справу зі змішуванням різних значень одного й того ж слова. Слово "логіка", крім значення сукупності правил, норм мислення (1), вживається часто і в інших значеннях: структури якогось процесу (або процесів певного виду), його теоретичної моделі, що представляє його послідовність, чинники розвитку та результати в їх взаємозв’язку (2) та теорії мислення в невизначено-широкому смислі (3). "Діалектична логіка", за Геґелем, - це послідовність розгортання Абсолютного Буття з недиференційованого стану у категорійно-понятійну систему (нагадаємо, що за Геґелем ця система і є істинним буттям, а емпірична дійсність – лише її інобуттям), вона є послідовністю розвитку мислення та самої дійсності. При інтерпретації цього процесу Геґель змішує усі три значення слова "логіка".

Марксисти, протиставляючи діалектичну логіку формальній, вживали поняття логіки у значенні (1). Якими є норми цієї логіки, цього ніхто з марксистів не знав. Власне "нормою" була відсутність всяких норм (якщо не вважати нормами фантазування на тему єдності та боротьби протилежностей), - насамперед, фундаментальної норми звичайної логіки – заборони суперечити самому собі. Діалектика ґрунтується на тезі, що суперечності існують в самій дійсності і є джерелом її розвитку. Марксисти робили з цього висновок: отже, і в теорії, а також між теорією та фактами, суперечності не лише допустимі, але й корисні. Цей висновок, як зрозуміло з того, що було сказано раніше, насправді не слідує з діалектичного вчення, а є, знову ж таки, результатом змішування поняття суперечності в двох різних значеннях - діалектичної суперечності як єдності та боротьби протилежностей та формально-логічної суперечності як ствердження та заперечення людиною одного й того ж самого.

Цій темі і була присвячена доповідь під назвою "Що таке діалектика?" – найбільш рання (принаймні, з опублікованих на пострадянському просторі) політична праця Карла Поппера. Її актуальність, за словами Поппера, полягала в тому, що “занадто часто доводиться спостерігати, як діалектики, зіштовхнувшись з логічними труднощами, в якості останнього засобу повідомляють своїм опонентам, що їхня критика помилкова, оскільки ґрунтується на звичайній логіці, а не на діалектиці, і що досить їм лише звернутися до діалектики, як вони зрозуміють, що виявлені ними в деяких доводах діалектиків суперечності цілком законні (а саме, законні з діалектичної точки зору).”

Поппер показує, що допущення права на формально-логічну суперечність – це руйнація раціональності і кінець інтелектуального розвитку. Адже цей розвиток якраз і полягає у виявленні та усуненні суперечностей всередині теорій, або між різними теоріями, або між теоріями та фактами. Карл Поппер пише про це: “Діалектики кажуть, що суперечності плідні і сприяють прогресу, і ми погодились, що в певному смислі це вірно. Вірно, однак, лише доти, поки ми сповнені рішучості не терпіти суперечностей і змінювати будь-яку теорію, що їх містить,— іншими словами — ніколи не миритися з суперечностями. Тільки завдяки цій нашій рішучості критика, тобто виявлення суперечностей, спонукує нас до зміни теорій і тим самим — до прогресу... Якщо ми готові змиритися з суперечностями, то ніякі суперечності, які виявляються в наших теоріях, вже не примусять нас змінити останні. Іншими словами в цьому разі критика (тобто виявлення суперечностей) втратить силу. Критику будуть зустрічати словами: "А чому б і ні?", або й захопленим "Ось вони!", тобто все зійде на вітання виявлених суперечностей. Це означає, що якщо ми готові змиритися з суперечностями, то критиці, а разом з нею і всякому інтелектуальному прогресу, прийде кінець.” Готовність миритися або й вітати суперечності “закладає фундамент для надзвичайно небезпечного різновиду догматизму — для догматизму, якому вже не треба боятися критики”. Тому геґелівський метод “є догматичним у надзвичайно специфічному смислі. Я назвав би цей метод непробивним догматизмом.”

Якщо в якійсь теорії свідомо допускаються логічно суперечливі твердження, то ця теорія ні до чого не придатна, крім паралізації здатності мислення. З двох взаємно суперечливих тверджень можна вивести будь-який потрібний висновок. Якщо з твердження А логічно слідує висновок В, а вам хочеться довести щось цілком протилежне (не-В), то для цього вам як правило достатньо засновок А замінити на протилежний (не-А). Таким чином, якщо вам дозволено в одній теорії користуватися двома протилежними засновками, то для "доведення" одних з цих тверджень Ви можете виходити з засновку А, для доведення інших – з засновку не-А, і таким способом зможете "довести" усе, що захочете. [9]

Власне, проблему "діалектичної логіки" ще в першій половині ХІХ ст. чітко "розклав по полицях" німецький мислитель Адольф Трендельбург: [10] “...геґелівська система заснована на плутанині та незаконному змішуванні логічної суперечності та реальної протилежності. ...з заперечення діалектичний рух видобуває якийсь момент подолання. Але це неможливо, якщо ми помислимо логічну суперечність: "Ствердження та просте чисте заперечення одного й того ж судження ніяким чином не можна примирити." Вони не можуть породити "синтез"... [11] Чи можна в такому разі ототожнити діалектичну суперечність з реальною опозицією? Чи можна взагалі досягти "реальної опозиції" логічним методом? Геґель мав намір вивести діалектику реального з діалектики чистого мислення, але це абсурдно. Логіка не в змозі винайти чи породити реальність. Якщо ми говоримо про реальність, то необхідно апелювати до досвіду, до чуттєвої інтуїції... Звідси для діалектики слідує неусувна дилема: "Або заперечення – чисто логічна негація (А та не-А), і тоді не може бути їх об’єднання в третьому моменті синтезу; або ж мова йде про "опозицію реальну", і тоді до неї не можна прийти логічним шляхом..." ...Реальні опозиції (наприклад, неспівпадіння інтересів як джерело революцій) можуть та мають бути описані лише шляхом несуперечливих умовиводів, з дотриманням логічних законів тотожності та несуперечливості. У реальних опозицій немає нічого спільного з "логічними суперечностями". ”

З часом більшість послідовників Геґеля та Маркса відмовились від допуску формально-логічної суперечності, і підкреслюють, що діалектика передбачає суперечності зовсім іншого характеру - суперечність як єдність протилежностей, єдність протилежних елементів та тенденцій в одному об’єкті чи процесі.

Наприклад, автори базового підручника з філософії останніх років існування СРСР (виданого в 1989 р.) пишуть, що ніякого антагонізму між діалектикою та формальною логікою немає (відповідний параграф, очевидно, є прямою реакцією на статтю "Що таке діалектика", що видно як з його змісту, так і з того, що в наступному параграфі є цитата з цієї статті). Якби він мав місце, то “діалектика виявилась би чимось, що протистоїть не лише здоровому людському глуздові, але й науці”. Неузгодженості в теорії або між теорією та фактами, що фіксуються у формі суперечливих тверджень, не свідчать про наявність суперечностей (формально-логічних) в самій дійсності, а є “гострою формою постановки проблеми, яка вимагає свого вирішення”, і, можливо, сигналом про необхідність перегляду наявного концептуального апарату. [12, 152-153] Тобто фактично автори дещо іншими словами повторюють тезу Карла Поппера: рішучість не миритися з суперечностями є основою раціональності та науки.

Інший авторитетний представник діалектико-матеріалістичної філософської школи, Теодор Ойзерман в книзі "Філософія як історія філософії" (1999 р.) пояснює, що у випадку словосполучень "формальна логіка" та "діалектична логіка", ми маємо справу з вживанням терміну "логіка" в різних значеннях, що однаково типові для мовної практики. Ці дві "логіки" безглуздо протиставляти чи порівнювати в термінах більшої/меншої універсальності, - вони мають різні предмети і тому є неспівмірними. Карл Поппер, пишучи працю під назвою "Логіка наукового відкриття", в жодному разі не мав на думці вироблення якоїсь альтернативи формальній логіці, - як ми знаємо, він категорично заперечував можливість такої альтернативи. Не є такою альтернативою і діалектична логіка, що являє собою, фактично, геґелівську інтерпретацію процесу пізнання.

А проте деякі з українських постсовєтських філософів досі протиставляють діалектику та формальну логіку і вважають допустимими формально-логічні суперечності. Так, в одному з навчальних посібників з історії філософії, виданому

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии