А.С.Д. в Google News - натисніть Підписатися

Абсолютно відкрите до змін суспільство

Відкрите суспільство: етика та раціональність

До попередньої глави: Абстрактне суспільство

"Абсолютно відкрите до змін суспільство" – модель, запропонована Джорджем Соросом в праці “Творення демократії” як образ того, чим може стати відкрите суспільство "як довершений факт" або як соціальна система відкритого суспільства "доведена до свого логічного завершення". Необхідно зауважити, що концепція відкритого суспільства Сороса принципово відрізняється від концепції відкритого суспільства Поппера. Якщо концепція Поппера ґрунтується на етичній основі (на фундаментальних моральних виборах на користь егалітарного індивідуалізму та критичного раціоналізму), то в концепції Сороса поняття відкритого суспільство інтерпретується переважно в термінах ринкової економіки. (Достатньо перерахувати лише назви параграфів, що відкривають розділ "Відкрите суспільство" книги "Утвердження демократії": "Досконала конкуренція", "Свобода", "Приватна власність", "Соціальний контракт".) Тим не менше, "абсолютно відкрите до змін суспільство" Сороса виявляється дуже подібним до "абстрактного суспільства" Поппера. Власне, це не повинно нас дивувати: адже ринкова економіка є однією з (поряд із правом) найабстрактніших підсистем в системі суспільних відносин сучасних демократичних держав. Отже, що являє собою теоретична ідеалізація соросівської моделі відкритого суспільства?

“...економічна поведінка характеризує всі галузі діяльності. ...всі цінності можна звести до грошового вираження. ...у цілковито відкритому для змін суспільстві масштаби ринкового регулювання поширяться до крайньої межі. Навіть там, де дію ринкових сил регулює законодавство, саме законодавство стало б результатом процесу торгівлі... Певно, найбільше в цілком відкритому для змін суспільстві вражає занепад особистих взаємин... Друзі, сусіди, чоловіки та дружини стали б, якщо не взаємозамінними, то принаймні готовими для заміни на лише маргінально неадекватні (або адекватні) замінники... Особистий контакт може взагалі втратити своє значення мірою того, як ефективні засоби зв’язку зменшуватимуть потребу фізичної присутності.”

Сорос визнає, що “намальована картина менш ніж приємна” і втішається тим, що “будь-яка соціальна система, доведена до свого логічного завершення, стає абсурдною та нестерпною – чи буде це "Утопія" Томаса Мора, одна з уявних країн Дефо, "Чудовий новий світ" Хакслі чи "1984 рік" Орвелла”.

Я вважаю необхідним заперечити: соціальна система, оскільки йдеться про щось реально існуюче, не має ніякого "логічного завершення". Про "логіку" реальної системи можна говорити лише в плані пояснення того, як вона функціонує. Реальна система є лише тим, чим вона є – дуже складним (і в багатьох відношеннях, здавалося б, нелогічним) комплексом, що охоплює безліч різноманітних елементів та аспектів. "Логічне завершення" як результат абсолютизації деяких з цих аспектів є логічним завершенням не самої системи, а створених нами теоретичних моделей цієї системи. Тому висновок Сороса треба було б модифікувати: будь-яка однобічна теоретична модель соціальної системи, доведена до свого логічного завершення, дає образ суспільства абсурдного та нестерпного. Абсурдність та нестерпність, таким чином, є властивістю наших теоретичних ідеалізацій, а сама система лише включає різноманітні елементи та аспекти (та, відповідно, різноманітні можливості розвитку), жоден з яких не можна розглядати як виключного репрезентанта "системи в цілому", її логіки, а слід розглядати у зв’язку з іншими.

У випадку "абсолютно відкритого до змін суспільства" за такого виключного репрезентанта обрано ринкову економіку. Абсолютизація цього репрезентанта, його поширення поза належні йому межі, на всі суспільні відносини і дає образ суспільства, в якому абсолютно усі відносини побудовані за ринковим взірцем: де абсолютно все має ринкову ціну і обмінюється відповідно до неї. Або, принаймні, оцінюються та обмінюються відповідно до уявлень про їхню корисність, кількість задоволень, які від них можна отримати. Причому ця корисність, кількість задоволень оцінюється об’єктивно, вона нібито "захована" в цьому об’єкті, і її можна видобути, застосувавши до нього певну технологію. Ці відносини – відносини до речі, суб’єкт-об’єктні відносини, відносини використання-споживання; вони є протилежністю до особистісних, суб’єкт-суб’єктних відносин, відносин емоційного спілкування.

Яке відношення це має до відкритого суспільства? Якщо говорити про концепцію Поппера, тобто етичну концепцію, в якій найвищими принципами є егалітарний індивідуалізм та критичний раціоналізм, то, на моє переконання, абсолютизація ринкових відносин і навіть просто їх поширення поза належні їм межі, становить для відкритого суспільства серйозну небезпеку. Воно загрожує людській індивідуальності, оскільки витісняє індивідуальний життєвий світ людини, світ унікально-особистісних, інтимно-емотивних, суб’єкт-суб’єктних відносин, відносин "Я-Ти" (в термінології Мартіна Бубера), насаджуючи замість нього ринкові паліативи – взаємозамінні та "еквівалентні", відносини "Я-Воно", перетворюючи самих людей на звичайні споживчі об’єкти.

Якщо говорити про концепцію "відкритого до змін суспільства", то дивує редукціоністська інтерпретація ідеї "відкритості до змін". Адже очевидно, що поняття "зміна" не тотожне поняттю "обмін на ринкових засадах". Відкритість до змін, в нормальному розумінні слова "зміни", взагалі не піддається абсолютизації. Я можу бути готовим змінювати свої життєві обставини, але я буду їх змінювати відповідно до моїх власних цінностей та пріоритетів. У випадку "абсолютно відкритого до змін суспільства" йдеться не про відкритість до змін, а про якусь манію змін заради змін, коли у людини немає ніяких власних цінностей та пріоритетів, а вона лише весь час обмінює одне на інше за зовнішніми обмінними еквівалентами, встановленими ринком. Це дурниця вже тому, що навіть ринкові ціни встановлюються як баланс між рідкістю виробничих ресурсів і вмінь, необхідних для виробництва товару, з одного боку та усередненими суб’єктивними оцінками корисності цього товару з боку споживачів – з іншого. Отже, без наявності суб’єктивних пріоритетів самі ринкові ціни як еквівалент обміну неможливі. В ринкових умовах "абсолютна відкритість до змін" можлива, лише якщо суб’єктивні пріоритети індивідів співпадають зі співвідношенням цін, тобто з усередненими пріоритетами споживачів на ринку. Іншими словами, вона можлива, лише коли усі індивідууми мають цілком однакові системи цінностей та пріоритетів, коли вони повністю позбавлені індивідуальності. Якщо ми розглядаємо відкритість до змін в якомусь іншому смислі, що залишає місце для індивідуально-суб’єктивних пріоритетів, то отримуємо лише ситуацію, яка і так завжди має місце: індивід змінює щось у своєму житті тоді, коли вважає, що новий стан, який утвориться в результаті зміни, буде кращим, ніж наявний стан (або інші можливі альтернативні стани). Отже, ідея "відкритості до змін" набуває принципово різного смислу залежно від того, на підставі яких міркувань індивід оцінює різні можливі альтернативи – на підставі ринкових цін та "об’єктивних" споживчих якостей чи на підставі особистих цінностей та пріоритетів. Правда, можливий ще третій, "компромісний" варіант інтерпретації "відкритості до змін" – розглядати її як готовність обмінювати не будь-яке благо на будь-яке інше благо за ринковими цінами, а як готовність обмінювати благо з певними споживчими якостями на інше благо з подібними споживчими якостями (наприклад, мої пріоритети в оцінці корисності житла та авто можуть сильно відрізнятися від співвідношення ринкових цін на ці товари, але якщо я буду здійснювати вибір між різними авто, то неспівпадіння моїх уподобань зі співвідношенням ринкових цін може бути мінімальним). У цьому випадку готовність до ринкового обміну (або, у термінах Сороса "відкритість до змін") цілком зрозуміла та природна, якщо йдеться про споживчі товари, що оцінюються за певними типовими споживчими якостями, але вона була б цілковитим безглуздям у ситуаціях, коли йдеться про блага та цінності індивідуальні за своєю природою, тобто абсолютно незводимі до набору наявних в них споживчих якостей, - як, наприклад, особисті відносини між людьми.

Якщо ви ставитиметесь до людини лише як до об’єкту, "воно", набору споживчих якостей, то ви не зможете отримати від відносин з нею найважливішого, - того, що з’являється лише в умовах особистих відносин, відносин між людьми, що ставляться один до одного як до унікальних та неповторних індивідуальностей, суб’єктів, "ти".

Можна узагальнити сказане вище в термінах поділу усіх благ на кінцеві цілі та засоби. Для перших характерно те, що вони є для людини самоцінними. Другі цінні лише остільки, оскільки можуть бути використані для досягнення перших. Добре відома приповідка, що характеризує цей дуалізм благ та його відношення до сфери ринку: перші мають цінність, а другі – лише ціну.
Блага першого типу самоцінні, оскільки кожне з них втілює певний комплекс життєвих орієнтацій, по відношенню до яких людина осмислює та оцінює буття. Кожне з них є унікальним та незамінним: хоча нам часто доводиться здійснювати між ними вибір, цей вибір зовсім неподібний до вибору між різними товарами. Це – екзистенційний, смисложиттєвий вибір, вибір між різними буттєвими можливостями, що про нього Ісая Берлін пише: “Ми приречені на вибір, і кожний вибір може призвести до непоправних втрат”. До благ цього типу можуть відноситися життя, здоров’я, задоволення, особисті відносини з близькими людьми, природним та культурним середовищем, улюблена справа, самореалізація в творчості, загальні принципи, що виражають спосіб людського буття та стосунків – свобода, гідність, милосердя, справедливість тощо. Саме в цій сфері відбуваються найважливіші для людини події та зміни, - але вони мають цілковито "неринковий" характер.

"Абсолютно відкрите до змін суспільство", в якому "економічна поведінка характеризує всі галузі діяльності" та "всі цінності можна звести до грошового вираження" можливе лише як суспільство, в якому відсутні ситуації вибору між різними кінцевими цілями, а здійснюється лише вибір засобів для здійснення гармонійної системи кінцевих цілей, встановленої раз і назавжди для всіх членів суспільства. Іншими словами, це – той самий "ідеал", проти якого застерігав Ісая Берлін: “суспільство, усі цілі якого гармонійні та універсальні”, яке “бачить проблеми тільки в засобах, а їх будуть вирішувати технологічними методами” і в якому “замовкне усе внутрішнє життя людини, уся її моральна, духовна та естетична уява”. Парадокс, що саме цей ідеал гармонійного суспільства, який лежить в основі усіх тоталітаристських утопій, виявляється, за Соросом, "системою відкритого суспільства, доведеною до свого логічного завершення".

Блага-засоби – це ринкові блага, які купуються та продаються; їх ціна визначається наявністю в них об’єктивних якостей, які не залежать від нашого до них відношення і які визнаються багатьма людьми як корисні, тобто такі, що можуть слугувати для їх цілей. Блага–кінцеві цілі є індивідуальними, цілковито залежними від суб’єктивного відношення до них конкретної людини, а отже - вони є неринковими, їх можна здобувати та втрачати, але неможливо купувати та продавати.

Купівля продаж благ-засобів є зворотнім процесом: будь-яке з них можна продати на ринку, а потім, якщо буде потрібно, знов купити за близьку ціну (якщо ти не продешевив з продажем) аналогічне благо . Індивідуальне благо можна втратити, отримавши при цьому гроші, але в цьому процесі саме благо знищується і його вже не можна буде повернути ні за ті ж самі, ні за які інші гроші.
Кажуть, що можна "продати" друга, Батьківщину, совість, честь, репутацію. Але це – лише метафора. Той, хто "продав" друга – його втратив. Але той, хто за це заплатив, не придбав друга. В цьому процесі "продавець" "продає" одне, а "покупець" "купує" інше, і вони вже не можуть обмінятися назад. Той, хто "продав" друга, вже не зможе його купити.

Звичайно, блага-засоби можуть не лише купуватися й продаватися на ринку, а й обмінюватися одне на одне відповідно до їх корисності, тобто до можливості їх використання для досягнення тих або інших цілей індивіда. Саме про такий обмін і йдеться у випадку з "маргінально взаємозамінними" чоловіками та дружинами "абсолютно відкритого до змін суспільства". Очевидно, що мова йде не про випадки, коли емоційний зв’язок між чоловіком та дружиною розладнався, а натомість у когось з них виник такий зв’язок з іншою жінкою чи чоловіком. Таке часто трапляється, але це не є обміном благ одне на інше. Оскільки ці блага індивідуальні, пов’язані з конкретним емоційним відношенням між людьми, то не може бути мови про їх обмін, а лише про втрату одного блага та здобуття іншого. Але у випадку "маргінально взаємозамінних" чоловіків та дружин "абсолютно відкритого до змін суспільства", очевидно, ні про які емоційні зв’язки не йдеться. Мова йде про об’єктивну, прагматичну, абстрактно-раціональну оцінку корисності, тобто таку оцінку, яку чоловік та дружина можуть давати один одному та потенційному кандидату на заміну, розглядаючи її/його лише як домашню робочу силу та надавача сексуальних послуг.

На жаль, схоже, що Сорос не досить чітко усвідомив смисл, значення та імплікації принципу індивідуалізму в концепції відкритого суспільства Карла Поппера. Індивідуалізм протистоїть крайнощам "абсолютно відкритого до змін суспільства". (Нагадаю, що Сорос натомість оголошує "надмірний індивідуалізм" джерелом крайнощів капіталізму, таким чином приймаючи ту інтерпретацію ідеї індивідуалізму, яка з точки зору концепції відкритого суспільства є хибною.) Тому і ототожнення "соціальної системи відкритого суспільства, доведеної до свого логічного завершення" з "абсолютно відкритим до змін суспільством" не повинна дивувати: теорія відкритого суспільства неминуче опиняється у глухому куті, коли її автори "забувають" про індивідуальність індивідів і розглядають їх лише як абстрактні одиниці, які суттєво нічим не відрізняються одна від одної.

Карл Поппер слушно зауважив, що сфера особистих відносин не підлягає раціоналізації, вона – законна царина ірраціонального, інтимного. Але ця царина не обмежується близькими відносинами між індивідами (дружба, кохання), вона охоплює також інтимні аспекти відношення людини до природного, суспільного, культурного середовища – того "життєвого світу", в якому людина емоційно закорінена і в якому черпає життєву наснагу та смисли. Відкритість як готовність розширювати межі власного життєвого світу та збагачувати його заслуговує на схвалення, але відкритість як повний відрив від життєвого світу заради суто абстрактних відносин – безглуздя. Абстрактне має смисл лише коли воно закорінене в конкретному; поза зв’язком з конкретним воно – ніщо.

До наступного розділу: Використана література

0 коментарів

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии