Прихід до влади виразно антиукраїнського режиму Януковича є свідченням поразки національно-демократичного проекту в нашій державі. Дискусії навколо причин цієї поразки, на жаль, не йдуть далі контрпродуктивних і доволі примітивних розправ над «противсіхами» та Ющенком, які начебто «привели до влади регіоналів». Насправді, причини значно глибші і виходять вони далеко за рамки поточного політичного процесу останніх років.

Одразу ж зазначу, що під національно-демократичним рухом розумію політичний простір між ВО «Свобода» та БЮТ, а точніше – роздрібнений конгломерат постНУНСівських партій.



Національно-демократичний рух формувався на основі Народного Руху України та інших подібних структур початку 90-х років, сформованих переважно за участі дисидентів. Ці лідери звикли жити, працювати в атмосфері протесту, в «тотальному запереченні», в підпіллі. Очевидно, за часів совка така стратегія і тактика була більш ніж виправдана, однак вона явно не працює у навіть формально незалежній державі.

У 1991 році завдяки цим силам Україна здобула державність, але демократичні лідери вивили неспроможність працювати у владі. Їм було комфортніше у опозиції. Цей вірус передався і їхнім ідеологічним спадкоємцям – т.зв. «помаранчевим».

Пікет, мітинг, віче, «відкрита петиція» є поняттями куди ближчими для нацдемів ніж формування бюджету, кадрова політика та адміністративна реформа. Саме тому після перемоги Майдану у реальній владі опинились не романтики націонал-демократи, а кон’юнктурники, які у свій час поклали яйця у опозиційний кошик.

Націонал-демократи не здатні бути проактивними, вони лише реагують на випади супротивників, а ця позиція є надто слабкою.



Мова, традиції та історія є, без сумніву, важливими складовими національного поступу. Та успіх чекає лише ту націю, яка об’єднана спільним бачення свого майбутнього. Націонал-демократи так і не запропонували українцям цілісної концепції розвитку держави. Не має модерної стратегії національних реформ, немає бачення соціальної політики, розвитку промисловості, бізнесу, інноваційних проектів, охорони здоров’я, освіти тощо.

Постколоніальна нація не може йти виключно за духовними гаслами. Національні реформи мають не менший мобілізаційний резерв, ніж медитація над історичними подіями. Цього не розуміють націонал-демократи, вони й далі продовжують копирсатись у подіях 50-70 річної давнини і наче не помічають, що українці потерпають тут і зараз.


В Україні існує близько 20 політичних партій, які претендують на національно- демократичну нішу. Електоральні шанси найсильніших з них дорівнюють 1%. Ця ситуація не нова, а швидше традиційна для України. І за часів УНР країна була втрачена через взаємопоборювання політиків. Причина розпорошеності не у ідеологічних суперечках, а у закомплексованості націонал-демократичних вождів. Вони не можуть бути другими. Та й партійне лідерство дає свої політичні й комерційні дивіденди. В чому дійсно завинив Ющенко, так це в тому, що тричі оживляв трупи старих партій і заводив їх до парламенту. Вони йому одразу ж і віддячили – зрадили чи не на другий день. А тепер поважно надувають щоки – «ми парламентська, самодостатня сила»…


На всіх з’їздах нацдемівських сил лунають слова – «нам треба залучати молодь, потрібні нові обличчя». Практика ж сумна – у партійному керівництві та виборчих списках домінують уже всім обридлі особи. Партійні форуми нагадують пленуми ЦК КПРС часів застою – парад геронтів, лише заміть червоних значків, тризуби і вишиванки.

Відсутня циркуляція партійних еліт, а це дає свій негативний результат. Люди уже не довіряють лідерам, які мають по 5 ходок у парламент. Та й окрім пустопорожніх дебатів вони там нічим і не відзначились.

Жодна нацдемівська партія не займається формуванням кадрового резерву, партійним будівництвом, політичною освітою молоді. Припартійні «молодіжки» перетворились на напівдармових прапороносців та роздавальників газет. Ці партії самі вбили перспективу росту.


В Україні в принципі немає партій. Є фан-клуби вождиків і партії лобістів великого бізнесу. А нацдемівські партії взагалі перетворились на диванні партії лідерів, які перебувають у постійному пошуці спонсорів у бажанні пролізти у парламент. Ніхто не займався партійною побудовою у європейському розумінні цього поняття. Партії діють лише у час виборчих кампаній, а потім впадають у ступор. Місцеві ідейні активісти покинуті напризволяще й змушені за прикладом своїх національних лідерів торгувати партійними свідоцтвами серед регіонального бізнесу. Не існує ні партійних шкіл, ні семінарів, постійно діючих приймалень. У міжвиборчий час немає жодних політичних кампаній. Тому й результат такий.

Багато кажуть про диверсифіковане та публічне фінансування партій. Це просто слова. Насправді, фінансування партій й надалі здійснюється за корупційними схемами. Це стосується і нацдемівських проектів. Банальний продаж місць у списках, домовлені голосування за лобістські законопроекти у парламенті або за земельні у місцевих радах стали звичною практикою і в нацдемів. Це підсадило частину партій на фінансову голку олігархів, тому часто окрім риторики там ні національною ідеєю, ні демократією і не пахне.

Якщо вищенаведені проблеми помножити на безвідповідальну політичну практику нацдемівських вождів останніх років, то одразу стає зрозумілим – старі проекти не здатні досягнути успіху. Тому й програли. Однак, справа не у електоральних перемогах, а в долі країни. Україна як ніколи потребує здорової патріотичної, реформаторської сили, здатної ефективно захищати національні цінності, демократичні свободи та курс економічного оновлення. І формування такої сили без врахування помилок націонал-демократів старої формації не можливо.

Андрій Левус,

керівник виконкому
Громадської ініціативи «Оновлення країни»