Політ космічного українця

Юрій ДОРОШЕНКО

'ПолітНещодавно українство мало б відзначати 79-річчя першого українця, який потрапив у космос. Його ім’я - Павло Романович Попович. Натомість, всього за пару днів до його Дня народження весь світ облетіла сумна звістка – у кримському Гурзуфі космонавт номер чотири, на 80-му році життя, помер від інсульту. Крововилив у мозок поклав край життю, яке нагадувало суцільний політ до зірок. Навіть у космічних людей буває кінець земного шляху.

Авторові цих рядків, як журналістові, свого часу пощастило особисто зустрічатися з Павлом Романовичем. Потім я часом телефонував йому з проханням прокоментувати події у житті українців Москви. Але головне - у київських газетах з’явилися два матеріали-інтерв’ю з нашої розмови.

Цікаво, що мою зустріч організувала активістка Товариства „Славутич”. „Павло Романович радо зустрічається з земляками, ніколи не відмовляє”, - додала. Вона дала адресу та повідомила про час, і ось я в приймальні керівника інституту, який знаходиться неподалік від станції московського метро„Третьяковська”. На дворі зима 1997 року. Вже у почекальні розумієш до кого потрапив – секретарка директора П.Р.Поповича дізнається, що я з Києва і радіє, бо таких гостей буває чимало. Розповідає про своє українське коріння. Роздивляюсь і справді, крім працівників наукової установи, прийому очікують представники майже цілої України. Таке собі неформальне посольство нашої країни у білокам’яній.

У призначений мені час виходить середнього зросту, трохи повнуватий, але дуже жвавий чоловік, з його обличчя не сходить посмішка. Голос бархатистий. „Ех яким він хлопцем був!”. Починає розмову українською мовою, розпитує про Київ, про мою газету, а потім, коли переходимо безпосередньо до інтерв’ю і я вмикаю диктофон, переходить на російську. Вибачається, каже, що мову знає, але все життя живе в Москві і вже терміни рідною мовою даються складніше.

Розмова з Поповичем це ціле свято: блискучий оповідач, він умів заворожувати слухача. Жартівливий, із приповідками, постійно переходив на рідну, українську... Пригадую, як він почав розповідати про те якою красивою з космосу є наша планета і при цьому його очі світилися молодецьким блиском. Було зрозуміло, що хоч від того часу минуло кілька десятків років, але й зараз, як би була змога, він все б віддав, щоб ще раз побачити це видовище. Навіть пригадуючи про свій політ, він подумки був там, далеко від Землі...
Дитинство, підготовка до польоту, Юрій Гагарін, інопланетяни... Півтори години нашої розмови пролетіли, мов на космічній швидкості.

'ПолітПід час інтерв’ю Павло Романович на маленькому шматочку паперу з якогось довідника малював мені, невігласу, те, як здіймається ракета з землі, мимохідь креслив формули. Коли ж ми скінчила бесіду я звернувся до нашого космічного земляка: „Павле Романовичу, подаруйте на згадку отого папірця”. Він посміхнувся та підписавши (до речі, написав українською „Павло Попович”), простигнув мені. Так в моїй журналістській колекції з’явилася маленька реліквія – нотатки космонавта Поповича.

Сьогодні я тримаю їх перед собою і думаю, чому ми повинні низько вклонитися цій людині? По-перше, він своїм життям поставив нашу націю в п’ятірку передових, космічних народів світу. Коли в космосі опинився перший українець, ми всі в один день стали модерними – не гречкосіями та хуторянами. Ми довели бути українцем, нехай і в умовах радянської пропаганди, нехай і за партійним визначенням, престижно. По-друге, Павло Попович, хоч, без сумніву, був радянським космонавтом, але при цьому залишався справжнім патріотом своєї землі. Не містечковим, а свідомим своєї відповідальності перед народом. Пригадує кадри кінохроніки, коли молодцюватий, вже уславлений космонавт, у військовій формі приїздить до рідного Узина. Його батько у брилі, з козацькими вусами, сидячи під простою селянською хатою (такий собі козарлюга), суворо наказує: „Дивись синку, не забувай якого ти роду та звідки!”. Хіба не звідси любов до рідного краю, яку ніс високо до зірок і не втрачав із роками?

Доля так визначила, що Павло Романович усе життя найбільше любив небо та Україну, навіть помер на нашій землі, під українським небом, але його поховали в Москві. Йому навіть на знайшлося місця на престижному Новодєвічєвому, чи Ваганьківському цвинтарі. Залишається вірити, що попри все, душа Павла Романовича тепер буде завжди дивитися з неба на Україну, шукати маленьку цяточку, яка зветься Узин, що на Київщині, де він уперше побачив світ.

Пропонуємо матеріал, зроблений мною після розмови з Павлом Поповичем. Він побачив світ в газеті „Україна молода” 1997 року. Сподіваємося, що він зацікавить читачів, адже вийшов ще в „доінтернетні” часи, а тому доступ нині до них обмежений. Це ще одна маленька данина великому Українцеві, який гордо підняв своє національне „Я” до зірок. Виніс на космічну орбіту українську мову, проспівавши чудову народну пісню. Сподіваємося, що пам’ять про Павла Поповича назавжди залишиться в серцях нашого народу.

ИНТЕРВ'Ю З ПАВЛОМ ПОПОВИЧЕМ:
Піонером космосу міг би бути українець.
- але цього не сталося через „інтернаціональну” політику партії.


'ПолітПеред вами — перший український космонавт Павло Попович, який за певних обставин міг бути взагалі піонером космосу.
Простого хлопця добре пам'ятають у містечку Узин на Київщині, але пам'ять про нього українців узагалі, здається, помітно стерлася. Не в останню чергу через те, що останнім часом Попович рідко «виривається» з білокам'яної Москви. Сьогодні «Україна молода» поновлює історичну справедливість, представляючи читачам Павла Романовича, яким він є сьогодні. Ось лише одне запитання й одна відповідь:

- Які відчуття, думки виникли у вас там, далеко від Землі?

- По-перше, мені було дуже приємно, я навіть пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піснею, яка пролунала на орбіті під час нашого польоту, була чудова українська лірична пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Правда, далі я її дещо перефразував: «...ось я сокіл, і ось я літаю!». Тоді Ніколаєв затягнув російську пісню про Волгу. Хоча взагалі, «Соколом» був він, а я мав кодове ім’я «Беркут».

Кожна нація має, або принаймні мріє мати, крім «внутрішніх» героїв, ще в таких, які вийшли на загальносвітову арену, яких знають поза межами національного «ареалу». Це люди, яких народи, делегуючи у золоту скарбницю людства, залишають своєю візитною карткою. Українці ж чомусь мало згадують про те, що саме їхня людина однією з перших перетнула межу неба і побувала у космосі Це був простий хлопець із Узина, що під Києвом, Павло Попович. Двічі нашому землякові доводилося виходити на орбіту, несучи своє національне «я» ближче до зірок.

Батьківщина

- Народився я в селищі Узин на Київщині. Мій батько все своє життя пропрацював кочегаром на заводі, мати виховувала дітей. У родині, крім мене, було ще троє братів і дві сестри. Як усі тодішні діти, пас гусей, корів, коней, ходив на заробітки. Особливо доводилося багато працювати після війни.

Під Узином є великий аеродром, а тому ще змалку я мріяв стати льотчиком і обов'язково — винищувачем. До війни закінчив чотири класи школи — вчився завжди на «відмінно». Кожний пох¬вальний лист ставав для мене святом, тому що мати мені купувала тоді банку згущеного молока — я те молоко намагався довго-довго смоктати через соломинку, розтягуючи задоволення.

Мені минало 11 років, коли наше селище захопили німці. Я тоді подумав, що моя мрія стати льотчиком не здійсниться. Але після визволення від німецьких загарбників я потоваришував із кількома льотчиками з летовища. Тоді я працював водовозом на пекарні, що забезпечувала хлібом військовий гарнізон. Не можу не згадати одного знайомого — Семеновича, так його називали. Саме він мені, малому, розповідав про літаки й небо.

Оскільки були складні часи, замість того, щоб вчитися, довелося йти працювати на цукровий завод у нічну зміну. Після півночі до восьмої години ранку працював, а о дев'ятій біг до школи. У такому ритмі я «протягнув» лише кілька місяців. Далі було Білоцерківське ремісниче училище за спеціальністю столяр-червонодеревник і паралельно - вечірня школа. Після закінчення училища нас, трьох хлопців, за розподілом із самої Москви направили аж у Магнітогорськ - учитися в технікумі трудових резервів. Спершу було дуже важко, адже вдома все вчили українською мовою.

Небо

- Уже тоді я багато займався спортом, з шести видів мав розряди. 1950 року потрапив у Магнітогорський аероклуб. Після закінчення військового училища мене направили служити до Карелії. Тоді ми з дружиною Мариною (відомою льотчицею-випробувачем) переїхали під Москву, бо їй треба було постійно літати. І ось раптом 1959 року мене викликали в дивізію, де змусили підписати папірець про те, що я нікому нічого не розповім, а потім запропонували пройти медкомісію - щоб потрапити до загону космонавтів. Це було для мене страшенною несподіванкою. Мені давали добу, аби подумати, але я сказав одразу: погоджуюся!

- Павле Романовичу, напевне, відбір «у космонавти» був вельми прискіпливим?

- Так, дуже високі вимоги ставилися до здоров'я кандидата. У мене з цим, хвалити Бога, було все гаразд. Тоді було відібрано дві з половиною тисячі льотчиків-винущувачів, а загалом перевіряли близько десяти тисяч осіб. Із них вибрали лише двадцять чоловік, яких і забрали до Москви. Там визначили ще «чудову шістку»: Гагарін, Титов, Ніколаєв, Биковський, Карташов (пізніше його замінили на Мелінбурга) і я. До речі, Толя Карташов нині живе у Києві, а службу завершив на заводі імені Антонова випробовувачем.
Мене готували до першого польоту на рівні з Юрою Гагаріним. Правда, ми з Ніколаєвим знали, що ані я, ані він першими не полетимо. Піонером у космосі за тодішньою політикою мусив бути росіянин. Сергій Павлович Корольов сказав: «Першими полетять Гагарін і Титов, а ви, хлопці, уособлюватимете дружбу народів — українець і чуваш».

За три роки нас підготували до польоту фізично та теоретично, адже необхідно було навчити людину поводитися так, аби вона в космосі не була мавпою, а могла орієнтуватися в тих важких умовах. Доводилося багато справді вчитися, бо корабель є набором різноманітних складних систем.

— Напевно, в цей час вас надійно ізолювали від суспільства?

— Ні, лише до польоту Гагаріна ми були на казарменному становищі. Пізніше нам дозволяли відпочивати, гуляти, але обов'язково в супроводі лікарів.

Мені набагато складніше давалася підготовка не до першого, а до другого польоту. Це було 1974 року, з часу першого польоту минуло майже дванадцять років. Я ж було сказав, що поки всі хлопці з першого загону не злітають, у космос вдруге не полечу.

— Йдучи на борт космічного корабля, ви, напевно, мали природне почуття страху?

— Відповім так: якщо хтось колись скаже, що стрибати з парашутом, літати на літаку можна не боячись, — це буде брехнею. Людині притаманне почуття страху. Лише той, хто не сповна розуму, нічого не боїться. Нормальна людина обов'язково повинна остерігатися за своє життя. Інша справа, що ми кажемо: «боягуз» тільки про того, хто підкорився почуттю страху. Безстрашна людина — та, яка змогла свій переляк заховати далеко в п'яти, перемогти його. Швидше за все, космонавти належать саме до цієї категорії.

Уявіть: космічна ракета з установкою має п'ятдесят метрів, під людиною знаходиться двадцять мільйонів кінських сил, а ти сидиш на самісінькій верхівці всього цього! І все воно будь-якої миті може гепнути так, що навіть мокрого місця від тебе не залишиться. А в космосі навіть невеличкий метеорит призведе до катастрофи. Тут достатньо, щоб він важив бодай один грам. Нас рятує за таких умов лише закон збереження енергії. Хоча оскільки всі космонавти набиралися з лав льотчиків-винищувачів, ми звикли ходити по лезу, балансувати між життям і смертю, щохвилини ризикувати. Та Боже, навіть коли стрибаєш з парашутом, мусиш усвідомлювати, що своє життя доручаєш шматку ганчірки: розкриється чи ні?

— Ви віруюча людина?

— Так, я й охрещений. Перебування в космосі тільки збільшило мою віру в Бога. Там була така річ: ми мали змогу власними очима подивитися макрокосмос. Коли звідти дивишся на Землю, то вона видається маленькою цяточкою. Дивишся й усвідомлюєш - як далеко ти відірвався. Ось тут Місяць, планети, все обертається. Обертаєшся і ти. Зі мною зрозуміло — мене запустив сюди людський розум. А хто ж тоді створив і змусив обертатися всю цю систему? Хтось же це не лише зробив, але й керує ним! Спробуйте у великому місті на перехресті прибрати світлофор — миттю станеться катастрофа. Саме відчуття твоєї мізерності, дрібності й оточуючої величі дає настійливе переконання: щось є! Що це? Я не знаю. Одні називають його Богом, інші — центром світосотворіння, треті - небесним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненно величніша.

— Як ви ставитесь до думки, що десь іще існує життя?

— Я цього не відкидаю. Нещодавно вчені з Нижнього Новгорода вже теоретично довели, що рівно під дев'яносто градусів від нашої Сонячної системи існує подібна система. Її назвали «СС-90». Вони також довели, чому ні ми їх не чуємо та не бачимо, ні вони нас. Хоча практично перевірити це ми не можемо. Сучасна наука навіть на Місяці та Венері передбачає можливість існування мікроорганізмів.

— Нині блукає багато версій стосовно загадкової смерті Юрія Гагаріна. Ви ж знали його безпосередньо. Щоб ви могли сказати про це?

'Політ— Існує трохи цинічний вислів: передчасна смерть — завжди випадковість. Стосовно того, що Гагарін розбився, то це справді факт. Нині багато пліток навколо цього назбиралося, мовляв, він був п'яний або ще щось — все це дурниці. Як на мене, щось трапилося з технікою, це призвело до тимчасової втрати свідомості обома льотчиками, Гагаріним і Серьогіним. Вони навіть не робили спроби катапультуватися, хоча знаходилися на висоті 4200 метрів... А ось спроба вивести літак до потрібного рівня була. Їм не вистачило всього 250 метрів. Ми, одинадцять чоловік, які були тоді на аеродромі, живі свідки цієї трагедії, бачили її на власні очі.

Чужина

Павла Романовича Поповича нині з Україною зв'язують не лише дружні стосунки з обома Президентами. Він довгі роки був народним депутатом Верховної Ради СРСР від одного з українських виборчих округів. Нині він чільний діяч української громади Москви — президент товариства «Славутич». Саме завдяки його особистим зв'язкам і впливу українці «білокам'яної» отримали приміщення під свою організацію.

Разом з тим пан Попович скептично оцінює діяльність української громади в Росії. «Попри всі повідомлення та рекламу, на наші заходи приходять одиниці. Ми збираємося, аби хоч поговорити рідною мовою, поспівати українських пісень», — говорить він. Справді, статистика свідчить, що «росіяни українського походження» у своїй масі не вельми рвуться до свого національного. А в одній же Москві їх більш як мільйон! І тут, як стверджує Павло Попович, справа не в умовах, які створила для цього Російська Федерація.

Інертність і пасивність у ставленні до національного є провідною рисою наших земляків у недалекій Росії. Багато хто навіть не зізнається, що він з України. Українські школи ледь животіють не тільки тому, що їм роблять перешкоди й утиски «кляті москалі», а насамперед через те, що обмаль дітей, якими можна було б укомплектувати їх. Тому на цьому тлі поодинока постать космонавта Павла Поповича, його щира, хай і на відстані, — любов до рідної землі видається помітним явищем.

... Про науково-дослідний інститут, який він нині очолює, Павло Романович не схильний багато говорити, хоча там його неабияк поважають. Утім, набагато щирішими є ставлення до Поповича його земляків — вони вірять у те, що «космічний символ» України колись таки повернеться до рідних пенатів.

Юрій ДОРОШЕНКО. Москва-Київ.
Газета „Україна молода”, від 12 квітня 1997 р., № 68.
В Інтернеті друкується вперше

Досьє.
Попович Павло Романович народився 5 жовтня 1930 року в Узині Київської області. Льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу (1962, 1974 роки), генерал-майор авіації. Був членом КПРС з 1957 року. Закінчив 1951 року Магнітогорський індустріальний технікум, 1954 р. - військове авіаційне училище і 1968 р. - Військово-повітряну інженерну академію імені Жуковського. Кандидат технічних наук. Перший політ у космос здійснив 12-15 серпня 1962 року на кораблі «Восток-2», другий - 3-19 липня 1974 р. разом із Ю. Артюхіним на кораблі «Союз-14» й орбітальній станції «Салют-3».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Перший космічний українець

1 комментарий

Андрей-С. 16 октября 2009 07:17
Спасибо. Отличные две статьи. Несправедливо, что сегодня везде представляют первым космонавтом Каденюка. Первым был Попович
Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии