Свідомість як суб’єктивність: таємниця Я
До попереднього розділу: Проблема смерті та безсмертя в філософії, релігії, психології
Браян Магі, англійський філософ II половини ХХ ст.:
“Як і багато інших людей, у другій половині третього десятку я пройшов через кризу середини життя приголомшуючої сили. Ззовні виглядало так, ніби я мав усе, чого міг хотіти – добре здоров’я, енергію, сповнене пригод життя, добрих друзів, приємні любовні справи, успіх у роботі, хвилюючі подорожі, регулярне живлення музикою, театром, читанням – але серед усього цього я був приголомшений відчуттям смертності. Усвідомлення того, що я неминуче мушу вмерти, вразило мене. Це відчуття з’явилося не як звичайний страх чи стурбованість, але було надзвичайно живим та надприродно сильним. Як у нічному кошмарі, я почувався у пастці, нездатним втекти від чогось такого, що його я був нездатним також і зустріти обличчям до обличчя. Смерть, моя смерть, буквальне знищення мене, − це було цілком неминучим, від самого моменту мого зачаття. Ніщо з того, що я колись міг зробити, зараз чи будь-коли, не могло цього змінити… Для мене цей факт виявився неможливим-щоб-з-ним-погодитися. Я відчував себе – думаю, що це ж відчувають люди, що стоять перед розстрільною бригадою – охопленим знепритомлюючим жахом перед обличчям небуття. Протягом кількох років це був мій нормальний спосіб існування, нічний кошмар, від якого неможливо було прокинутися… Досвід кількарічної зануреності у це усвідомлення змінив моє життя. І після цієї зміни повернення назад було неможливим.”
В.Нестеренко:
“…бувають випадки, коли думка про смерть, точніше, почуття власної смертності виривається на поверхню свідомості, вибухає "світоглядною бомбою". Тоді всі життєві смисли нівелюються, людина занурюється в стан знеохочення і навіть відрази до життя. Описання одного такого випадку залишив Василь Олександрович Сухомлинський, котрий з постійною увагою ставився до духовного життя своїх вихованців. Це сталося з шестикласником Петриком. Кілька днів хлопчик був неуважний на уроках, не вступав у розмови з товаришами, з якимось подивом позирав довкола. Коли вчитель розпочав з ним одверту розмову, Петрик розповів, як вразила його думка про те, що він помре. А потім – що й усі інші теж помруть. А головне – чому всі живуть так, ніби не знають про це?”
Зауважимо, що думка про те, що усвідомлення смертності може мати наслідком навіть стан відрази до життя, співзвучна до парадоксальних, здавалося б, міркувань Ф.Достоєвського, який у статті “Присуд” у формі “сповіді логічного самогубця” розвиває думку про те, що “без віри у свою душу та в її безсмертя буття людини є неприродним, немислимим і нестерпним”, і що “самогубство, за втрати ідеї про безсмертя, стає цілковитою і навіть неминучою необхідністю для кожної людини, що хоч трохи піднялася у своєму розвитку над худобою”.
Автобіографічне:
Я народився і виховувався в родині, яку, скоріше за все можна назвати релігійно індиферентною. Немовлям батьки мене хрестили, але крім цього моє “християнство” ніколи ні в чому не виражалося. Мій батько був невіруючим, не будучи при цьому переконаним атеїстом. Мама – віруюча, але нерелігійна. Про те, що вона вірить в Бога я з деяким здивуванням дізнався вже в шкільні роки, коли під час однієї зі своїх хвороб я побачив, як вона стояла навколішки і молилася за моє видужання. Це були радянські часи, коли релігійність засуджувалася державною ідеологією і багатьма приховувалася. В школі нам прищеплювали атеїстично-матеріалістичний світогляд, хоча робилося це досить поверхово і формально. З огляду на сказане вище я, зрозуміло, в Бога не вірив, хоча нерідко уявляв собі, що він існує. Коли наприкінці періоду перебудови (я тоді навчався у старших класах школи) у нас стали більш-менш вільно пропагуватися релігійні погляди, я досить уважно до всього цього прислухався але віруючим так і не став (не переконали). Я не був переконаним атеїстом чи матеріалістом, але за звичкою мислив у матеріалістичних термінах. Але ось відбулася ззовні зовсім непомітна подія, яка все це змінила.
Не пам’ятаю за яких обставин і з якого приводу, але якось (мені було тоді 16 років) я подумав про те, що буде після моєї смерті. Чи, точніше, спробував уявити світ, в якому мене вже немає. Чи, ще точніше уявити своє небуття. Ось я є, живу, щось шукаю, до чогось прагну, щось люблю, радію і страждаю – і ось мене немає. Немає зовсім. Нічого. Ця ідея видалась мені настільки абсурдною, що цього виявилися достатньо, щоб навіки поховати мій матеріалізм. До того ж, я дійшов висновку, що матеріалізм несумісний з ідеєю цінності людини. Я сформулював це так: “Якщо людина – лише велика купа атомів, то який сенс може бути в турботі про інших людей чи нащадків, про нації чи про людство? Хай вони хоч усі повиздихають – від цього у Всесвіті не стане менше ні на один атом!”
До наступного розділу: Про способи психологічного захисту від страху смерті
Примітки:
1. Magee B. Confessions of a Philosopher. – pp.228-229
2. Нестеренко В. Вступ до філософії. – С.156.
3. Достоевский Ф. Дневник писателя. Декабрь 1876
0 коментарів